Історія 1 страница

Назва

Листопада 1917 р. С. Петлюра у розмові з кореспондентом газети “День” говорив, що “зараз робота по організації українських військових частин йде успішно, і ми сподіваємося у найближчий час сформувати до двадцяти українських дивізій”.

Листопада 1917 р. Петлюра у відозві до українських солдат закликає: “Не допускайте погромів і безпорядків, і, якщо ви їх допустите, ви позором накриєте славне ім’я українського війська. Разом з тим, я українізую різні частини у тилу: запасні полки піхоти і кінноти, гарматні розрахунки, саперів і інші батальйони з метою мати по можливості більше своїх частин. Війська будуть розміщені по усій Україні, по всіх залізничних лініях і шляхах, щоб покінчити з безпорядками і погромами”.

Незадоволення відсутністю суттєвих організаційних і політичних змін, особливо в питаннях створення власної військової сили, серед, перебуваючи на фронті українських вояків, стало підґрунтям для стрімкого розвитку української національної революції. Тому С. Петлюра і його однодумці вирішили скликати Другий всеукраїнський військовий з’їзд, не дивлячись на його заборону з боку міністра військових справ Росії О. Керенського і командування на місцях. Останні погрожували делегатам з’їзду військово-польовими судами. Цей військовий форум став першим тріумфом С. Петлюри. Він спричинився до формування у нього самостійного політичного бачення.

Березня постав Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, завдання - «згуртування всіх вояків-українців до організації національної армії, без якої не можна й думати про здобуття повної волі України». Організацією зайнявся Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським.

Соціально-політичні перспективи розвитку людства.???????

Необхідно спеціально підкреслити, що футурологія як науковий напрямок і футурологічні прогнози соціально-політичних перспектив розвитку людства повинні базуватися на тотальному аналізі, на залученні найновіших досягнень величезної кількості наук як соціально-гуманітарного, так і природничо-математичного циклу.

Ще у 1982 р. Джон Несбіт у своїй книзі „Мегатенденції: десять нових напрямків, перетворюючих наше життя” майже безпомилково спрогнозував подальше посилення у 80-ті рр. ролі передових технологій і інформатизації суспільного розвитку, інтеграційних сил у світовій економіці і центробіжних сил у світовій політиці. Ось як виглядали 10 мегатенденцій на 80-ті роки:

1. Від індустріального суспільства – до інформаційного.

2. Від форсованого технологічного розвитку – до передових технологій.

3. Від національних економік – до світової економіки.

4. Від короткочасних тенденцій – до довготривалих.

5. Від централізації – до децентралізації.

6. Від інституціональної допомоги – до управління своїми силами.

7. Від представницької демократії - до демократії співучасті.

8. Від ієрархічних структур – до сітьових структур.

9. Від безумовного примату Півночі – до вирівнювання Півдня.

10. Від вузького вибору з двох можливостей (або-або) – до вибору з декількох можливих варіантів.

Самостійники, які виявилися в меншості у складі створеної на початку березня 1917 року Центральної Ради, знайшли для себе повноцінну нішу у військовому русі, сподіваючись вибити за його допомогою політичний ґрунт з-під ніг українських соціалістичних партій, що домінували в ЦР й орієнтувалися на автономію Наддніпрянщині у складі Росії. В українізації вони вбачали своєрідний шлях до побудови регулярних збройних сил, які у вирішальний момент могли стати на оборону незалежної України. Командування Київського військового округу ідею створення українського полку в складі російської армії категорично відкинуло. Зрозумівши, що нічого домогтися не вдасться, полуботківці обравли стратегію доконаних фактів, таким чином змушуючи російське командування визнати формування українських частин.

18 квітня 1917 року члени клубу Полуботка оголосили про створення із солдатів-добровольців київського 1-го Українського козачого полку імені Б. Хмельницького. Полуботківцям вдалося привернути на свій бік командувача Київського гарнізону генерала Миколу Ходоровича, а 20 квітня 1917-го Ставка Верховного Головнокомандування дала дозвіл штабу Київського військового округу на формування окремої української частини.

Однак ініціативу самостійників було вибито під час проведення І Всеукраїнського військового з’їзду (5–8 травня 1917 року), на якому головою Українського генерального військового комітету (УГВК), органу, який відповідав за українізацію в російській армії, замість упливового серед українських військових колах Миколи Міхновського обрали маловідомого на той час соціал-демократа Симона Петлюру.

Протистояння полуботківців із владою закінчилося їхнім виступом 4–5 липня 1917 року, який рішуче придушили російські урядові війська за прихильного нейтралітету ЦР. Просто під завісу згаданого виступу новобранці на київському пересильному пункті зажадали визнати їх третім українським полком імені Грушевського. Щоб не загострювати ситуації, ЦР негайно зробила це, після чого відправила його на фронт. Туди ж один за одним вирушили частини імені Богдана Хмельницького й імені гетьмана Полуботка, а за ними й більшість членів військового клубу Полуботка. І хоча діяльність останнього була припинена, приборкати стихійну українізацію армійських частин виявилося практично неможливо. Ініціаторами цього процесу часто-густо ставали самі солдати та офіцери російської армії.

Ініціативи "Знизу". Стихійна українізація військових частин фактично розпочалася після Лютневої революції, коли в російській армії стали масово виникати солдатські ради та комітети. У полках, де переважали українці, останні швидко опановували ради і наполягали на визнанні їхніх частин українськими. До певного часу такі вимоги мали декларативний характер. Та все змінилося в травні 1917 року, коли в Києві зібрався І Всеукраїнський військовий з’їзд, на який приїхали близько 700 делегатів від майже мільйона солдатів та офіцерів-українців.

Під тиском резолюцій з’їзду військовий міністр Тимчасового уряду Алєксандр Кєрєнскій погодився провести українізацію трьох корпусів російської армії:6-го, 17-го та 41-го. Вони були обрані не випадково – саме в цих корпусах більшість особового складу становили росіяни. Однак згаданий процес відбувався навіть попри спротив Верховного командування. Компроміси згори доповнилися ініціативою знизу.

До 6-го армійського корпусу стараннями голови корпусної ради Петра Трофименка почали масово надходити поповнення з України, туди ж за власним бажанням перевели наших українців-офіцерів. Українізації корпусу запекло чинили опір російські офіцери. У результаті складних переговорів було прийнято рішення виділити з його складу офіцерські кадри для створення українського з’єднання, яке згодом перейменували у 2-й Січовий Запорізький корпус.

На інших фронтах українізація відбувалася з перемінним успіхом. Траплялися випадки, коли командувачі російських корпусів і армій, росіяни за походженням, не перешкоджали, а, навпаки, сприяли зазначеному процесу. Пояснювалося це насамперед тим, що українізовані частини виявлялися напрочуд стійкими до більшовицької пропаганди. На Північному фронті створення української бригади підтримував особисто командувач 14-го армійського корпусу генерал-лейтенант Алєксєй Будбєрґ. «Треба було, не очікуючи ні на які дозволи, українізувати полки і тоді певно вони втрималися б», – ремствував згодом російський генерал.

РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР:

Напрочуд дивовижною здавалася позиція деяких російських генералів щодо українізації армійських частин. Павло Скоропадський у своїх мемуарах визнавав, що українізацію підлеглого йому 34-го армійського корпусу він розпочав за наказом Верховного головнокомандувача Корнілова, ледве не проти своєї волі.

Генерали-українці ставилися до цього процесу вкрай обережно, зважаючи передусім на особливості політики ЦР. «Моє враження таке, що в українськім русі є здоровий національний підйом, тільки бракує серйозних державних людей», – згадував Скоропадський. Таку саму думку поділяв губернський комісар Чернігівщини та член ЦР Дмитро Дорошенко: «Соціалісти, що цілком заполонили Центральну Раду, жадали будувати Україну так би мовити на пустому місці».

Утім, той факт, що найбільшою за чисельністю і найбоєздатнішою частиною поміж українізованих з’єднань російської армії виявився 34-й армійський корпус генерала Скоропадського, має цілком просте пояснення. Він був єдиним, який українізовували не стихійно і з декларативною імпровізацією, а відповідно до чіткого плану за певного сприяння Верховного командування. Результатом цієї роботи стало створення потужного формування з налагодженою системою управління та зв’язку, роботою офіцерів. Причина, з якої Верховний головнокомандувач російської армії генерал Лавр Корнілов раптом захопився українізацією 34-го корпусу прояснюється у споминах генерала Скоропадського: шляхом українізації його намагалися убезпечити від пропаганди більшовизму.

5. Перший та Другий всеукраїнські військові зїзди.

Всеукраїнські військові з'їзди (Українські військові з'їзди 1917) - з'їзди представників українських фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і т-в.

Перший військовий з'їзд був скликаний з ініціативи Українського Військового Організаційного Комітету (голова - полк. Глинський) для координації дій українського військового руху. Відбувся 5-8 травня 1917 - у Києві. На з'їзд прибуло понад 700 делегатів, які представляли 1.580.702 українських вояків. Відкрив з'їзд голова Української Центральної Ради М. Грушевський. До складу президії було обрано С. Петлюру, М. Міхновського, В. Винниченка, Ю. Капкана, С. Письменного. В центрі уваги з'їзду були питання загальнополітичного характеру. Делегати з'їзду поставили вимогу, щоб Тимчасовий уряд і Петроградська Рада негайно оголосила окремим актом принцип національно-територіальної автономії України і призначила міністра у справах України. З'їзд визнав Українську Центральну Раду “єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України” З'їзд розглянув питання про ставлення до війни та про загальні принципи створення національної армії. Під впливом демагогічних заяв В.Винниченка було відхилено пропозицію М.Міхновського про встановлення збройним шляхом соборної самостійної Української держави. З'їзд прийняв нав'язану прихильниками соціалістичної орієнтації резолюцію, в якій закликав воюючі сторони до встановлення миру без анексій і контрибуцій і, фактично, заперечував необхідність створення регулярної української армії. В резолюції зазначалося, що “... постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу...”. З'їзд розглянув також питання про зміцнення дисципліни у військових частинах та боротьбу з дезертирством, про запровадження викладання на українській мові в усіх цивільних і військових навчальних закладах, та ін.

Другий В.в.з. проходив 5-11 червня 1917 у Києві. На з'їзді були присутні 1976 делегатів (пізніше -бл. 2,5 тис.делегатів), які представляли 1.732.444 українських військовослужбовців. Головою з'їзду було обрано В.Винниченка. З'їзд прийняв ряд резолюцій політичного і військового характеру. Делегати зажадали, що Тимчасовий уряд визнавав розпорядження Української Центральної Ради і запропонував УЦР негайно приступити до організації самостійних державних і військових структур. З'їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя. На з'їзді було обрано Тимчасову Раду Військових Депутатів у складі 132 чол., яка увійшла до складу УЦР.

На чолі Тимчасової Ради Військових Депутатів стояла президія, до складу якої входили стрілець О.Гермайзе, хорунжий М.Зрублевський, вістун П.Войтенко, стр.С.Березняк, хорунжий О.Паливода, поручик П.Куцяк і пор. М.Панченко. З'їзд доручив УГВК розробити план створення Вільного Козацтва.

Третій В.в.з. відбувся 20-30 листопада 1917 у Києві. В роботі з'їзду взяло участь бл. З тис. делегатів. Головував на з'їзді Д. Лебединець. З доповіддю на з'їзді виступили М.Грушевський, М.Ковалевський та ін. В своїй резолюції з'їзд вимагав від УЦР негайного проголошення Української незалежної республіки, повної українізації армії і флоту, укладення миру. З делегатів з'їзду було сформовано перший Український полк охорони революції. Полк у ході боїв 29-31.10 (11-13.11.)1917 у Києві розбив військові частини штабу Київської Військової Округи, які підтримували повалений Тимчасовий уряд і придушив заколот більшовиків у місті. Постанови третього В.в.з. в значній мірі вплинули на рішення УЦР проголосити Українську Народну Республіку.

В.в.з. своїми рішеннями надавали важливу політичну підтримку діяльності УЦР, сприяли розгортанню військового руху і створенню Збройних Сил Української Народної Республіки.

6. С.Петлюра та його погляди на питання військового будівництва в Україні в період ЦР.

Шляхи українізації царського війська стали своєрідним водорозділом серед українських політичних сил. У підходах до створення українських збройних сил склалися дві протилежні концепції. Товариство полуботківців на чолі з М. Міхновським вважало, що військовий рух необхідно використати для створення сильної національної армії, яка зможе стати запорукою самостійності України. Через мало чисельність самостійникам не вдалося опанувати стихію українського військового руху, що виявило їхню неконкурентоспроможність із партіями соціалістичного ґатунку. Їх більшість у Центральній раді зводила українську державність до автономії України у федеративній Росії, і тому заперечувала необхідність національної армії. На озброєння було взято ідею заміни постійного війська народною міліцією, що знайшло відображення у відповідних офіційних партійних документах, які ще більше заплутували справу. Це не просто дезорганізовувало український військовий рух, а позбавляло його кінцевої мети – створення національних збройних сил.

Після цього на сцену виступає С. Петлюра ( 22 травня 1879, Полтава — † 25 травня 1926, Париж ) — український державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). На початку травня 1917 р., С. Петлюра знаходився у Києві. Відчуваючи себе переконаним соціалістом, прибічником Тимчасового уряду він виступав за продовження війни “в ім’я оборони революційної Вітчизни”. Проте, згодом він зосереджує увагу не на політичній стороні революційного процесу, а спричиняється до організації військової справи.

На Першому Всеукраїнському зїзді було проголошено, що Центральна рада є вищим органом управління в Україні, а також обрав генеральний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою. Останній хоч і не був військовиком, проте користувався авторитетом і популярністю. “

Після прийняття 1 Універсалу Петлюра затверджений на посаду генерального секретаря військових справ. Після цього він занурюється у справу українізації війська, яка усім своїм ходом заклала основи формування національної армії. Усвідомлюючи недоліки організації українських військ, він домагається переходу до національно-територіального принципу комплектування та формування військових частин. Як наслідок, УГВК перебрав на себе функції генерального штабу. В цій ситуації С. Петлюра і його військовий секретаріат доклали максимальних зусиль, щоб швидше українізувати ще не збільшовичені військові частини.

11 серпня 1917 р. С. Петлюра у телеграмі штабам армій і округів пише: “Насамперед в інтересах України потрібно підтримати військове керівництво в його діях і відносно оборони фронту, і відносно підтримки у тилу. Якщо вважаєте за можливе сформувати ударні батальйони, то потрібно назвати їх “батальйонами порятунку України”.

У час робот скликаного Третього всеукраїнського військового з'їзду Петлюру офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ, набувши статусу міністра.

Щоб нейтралізувати згубний вплив більшовизму на українські частини і зміцнити у них військову дисципліну, С. Петлюра з військовими фахівцями розробив Статут української народної армії і у середині грудня подав його на затвердження Всеукраїнської ради військових депутатів. Однак рада його відхилила, вбачаючи в ньому брак демократизму та вимагаючи скасування військових чинів, виборності командирів та передачі радам дисциплінарної влади. У зв’язку з цим, 17 грудня С. Петлюра, перевищивши свої повноваження, і власноруч затвердив статут.

Цей документ закладав наріжний камінь у створення регулярної армії. Він демонстрував те, що С. Петлюра ясніше від інших розумів і висловлював державницькі принципи будівництва війська і вимоги до нього в революційному процесі, що й зумовило його конфлікт з чільними керівниками УНР. На початку грудня 1917 р. загострюється особистий конфлікт В. Винниченка і С. Петлюри, який вже через місяць приведе до фатальних наслідків для української армії і держави. Винниченко вважав за необхідне підтримати постанову ЦК партії українських есдеків щодо заміни професійної армії армією народної міліції. Ця ідея задовольняла В. Винниченка, позаяк могла послабити позиції Петлюри як політика, що виступав за боєздатну регулярну армію. 18 грудня 1917 р. Петлюра покидає урядовий пост, вірячи в необхідність національних регулярних збройних сил. Відійшовши від урядової посади, він не відійшов від війська загалом. З власної ініціативи створив одну з найбоєздатніших частин – Гайдамацький кіш слобідської України, очоливши його у боях проти більшовицьких військ, обороняючи Київ.

У грудні 1917 р. — на знак протесту проти пробільшовіцької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка, пішов у відставку.

7. Проголошення УНР та її взаємини з більшовицьким Раднаркомом.

Захоплення більшовиками наприкінці жовтня 1917 р. влади у Петрограді, падіння Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР висловилась проти подій у Петрограді, вважаючи відповідальними за них уряд і більшовиків, оголосила, що «буде боротися з усякими спробами підтримки цього повстання на Україні». 31 жовтня 1917 р. сьома сесія УЦР ухвалила поширити владу Генерального секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, частково Курську і Воронезьку губернії.

Проголошення створення Української Народної Республіки (УНР). На початку листопада 1917 р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради. 7 листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій, останній, етап історії Української Центральної Ради (перший - від утворення УЦР до Всеукраїнського нацконгресу; другий - від Всеукраїнського нацконгресу до повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді). В основі його - державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повну незалежність України. УЦР ухвалила Конституцію УНР, а також ряд законів: запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статус державної.

Практичне значення прийняття Центральною Радою III Універсалу і проголошення Української Народної Республіки полягало в тому, що вперше була проголошена конкретна програма перебудови українського суспільства на демократичній основі - програма, що відповідала інтересам більшості. Сам факт проголошення прогресивних і справедливих політичних і соціально-економічних реформ показав українському народу реальність досягнення національної незалежності та побудови національної демократичної держави. Цей документ відіграв важливу роль і в розвитку української національної самосвідомості, і в зміцненні демократичної спрямованості українського національного руху.

Крім того, до практичних результатів можна віднести таке:

- було завдано удар по поміщиках - соціальній опорі монархістів;

- були забезпечені умови для участі в Українській революції представників російського, єврейського, польського та інших народів;

- підвищився авторитет українського національного руху серед населення України;

Центральна Рада здобула верх над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії …

8. Діяльність уряду УНР по організації захисту суверенітету України в період першої українсько-більшовицької війни.

Провал спроби більшовиків наприкінці жовтня збройним шляхом захопити владу в Україні змусив їх змінити тактику. Більшовики взяли курс на усунення УЦР шляхом її переобрання на Всеукраїнському з’їзді рад. 4 (17) грудня 1917 р. об’єднаний виконком Київських Рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. На з’їзд запрошувалися представники губернських, міських і повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Норми представництва були розроблені таким чином, щоб найбільше делегатів було від рад, які знаходилися під впливом більшовиків. У цей час, на противагу більшовикам, УЦР готувала вибори до Установчих зборів на основі загального, рівного виборчого права з таємним голосуванням і дотриманням принципу пропорційного представництва.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу, більшовики не забували про збройні сили. У Києві було створено Військово-революційний комітет (ВРК), який готував нове повстання. Раднарком Росії протиправно проголосив Україну в стані облоги і зобов’язав місцеві революційні гарнізони (55 запасних революційних полків) рішуче діяти проти ворогів революції, тобто проти УЦР.

У відповідь на дії Раднаркому Росії Генеральний Секретаріат наказав розрізненим українським частинам, що перебували за межами України, повернутися на батьківщину, а 30 листопада (12 грудня) 1917 р. обеззброїв і вислав із Києва більшовицькі частини. Провалом закінчилася спроба більшовиків захопити Київ силами 2-го армійського корпусу, який перебував під їхнім контролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, роззброїли і вислали за межі України.

Спочатку УЦР ігнорувала Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві, але за тиждень до нього змінила свою позицію, розіславши на місця лист із вимогою направити на з’їзд якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин.

На з’їзд у Київ зібралося понад 2 тис. делегатів, серед яких більшовиків було тільки близько 100. Делегати з’їзду однозначно висловилися на підтримку УЦР.

Більшовики вирішили продовжувати роботу в Харкові. Вони об’єдналися з делегатами обласного з’їзду Рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили початок роботи першого Всеукраїнського з’їзду Рад. На ньому були представлені всього 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило майже 2/3 населення України, майже не було.

Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові працював 11 – 12 (24 – 25) грудня 1917 р.; більшістю голосів він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (Радянська УНР). З’їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) у складі 41 особи (з них 35 – більшовики). Головою ЦВК обрали українського соціал-демократа Є. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України – Народний Секретаріат. До його складу увійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін.

Народний Секретаріат одразу скасував заборону на вивіз хліба до Росії й опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального Секретаріату. Також Народний Секретаріат звернувся до Раднаркому Росії за воєнною допомогою у боротьбі проти УЦР.

Поряд із «війною декретів» розгорталася збройна боротьба. Ще 17 грудня 1917 р. Раднарком надіслав ультиматум УЦР за підписами В. Леніна і Л. Троцького.

Наголошувалося на тому, що в разі невиконання вимог ультиматуму Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії й Україні.

20 грудня 1917 р. УЦР відхилила цей ультиматум. Більшовицьке керівництво відразу оголосило стан війни з Центральною Радою.

Наявність в Україні двох центрів влади – київського національного і харківського радянського – дала змогу РНК Росії формально залишатись осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між Радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Йшла відкрита підготовка до збройної боротьби.

Радянські війська концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював В. Антонов-Овсієнко, а військове – колишній царський полковник М. Муравйов. Більшовицькі сили, які нараховували 160 тис. вояків, складались із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Їх тактика полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Воєнні сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва – добровольчі формування, які створювалися в ході війни. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по всій території України, у той час як більшовицькі сили діяли на головних стратегічних напрямках.

Радянське командування насамперед встановило контроль над Харківською та Катеринославською губерніями. До середини грудня 1917 р. було захоплено важливі залізничні вузли і станції – Лозову, Павлоград, Синельникове. 26 грудня 1917 р. у Катеринославі впала влада УЦР. До кінця грудня з Донбасу були витіснені білогвардійські загони генерала Каледіна. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

Узгодженими ударами з півночі та сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в кількості й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці України. Становище УЦР ставало критичним. В умовах деморалізованості й дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг кількохсот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Омельченком, які 16 (29) січня 1918 р. неподалік станції Крути вступили в нерівний бій із переважаючими силами противника й загинули за Україну.

16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР.22 січня війська УНР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення. Того ж дня було оприлюднено ІV Універсал, який проголошував незалежність України.

Але наступ більшовицьких військ тривав. 25 січня члени Малої ради й Ради Народних Міністрів залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім – до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.

26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної опори УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, у той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної та централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; вміла соціальна демагогія рад.

Перший прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався масовим «червоним терором». Лише в Києві радянські війська під командуванням Муравйова знищили до 5 тис. людей. Це, зрозуміло, не привертало народ України до нової влади. Непопулярними були й інші заходи більшовиків.

Дата добавления: 2015-05-24