Причини, хід і наслідки хрестових походів

Ще в давнину почалася боротьба за панування в країнах Передньої Азії, особливо в Сирії та Месопотамії, а також за оволодіння Єгиптом. Ці країни були багатими та культурними регіонами тодішнього світу. По території цих країн пролягали шляхи міжнародної торгівлі. За панування в цих країнах вели боротьбу Візантія та Іран, Іран і араби, араби і Візантія. Наприкінці XI ст. у цю боротьбу вступили й феодальні держави Західної Європи. Найменування хрестових походів в історії отримали військово-колонізаційні походи західноєвропейських феодалів у країни Східного Середземномор’я. Сучасники не вживали термін «хрестовий похід». Цей рух вони називали «війна за Гроб Господній», «заморські мандри», «похід по стезі Господній», «шлях у Святу землю». Термін «хрестовий похід» з’явився в XVII ст. Його запровадив у науковий обіг Луї Мембур (1610 – 1685), який у 1675 р. опублікував «Історію хрестових походів». Хрестові походи почалися наприкінці XI ст. (1096) і тривали до кінця XIII ст. У походах брали участь різні верстви феодального суспільства – від монархів до селян. Королі, герцоги, графи – прагнули шляхом захоплень багатих земель розширити свої володіння, збільшити доходи і посилити вплив у Європі. Головну військову силу загонів хрестоносців складали дрібні феодали – рицарі, які через право майорату не отримали у спадок від батька земель. Крім феодалів у хрестових походах брали участь і представники купецької верхівки багатьох міст. Особливо велику роль відіграло італійське купецтво – Венеції, Генуї, Пізи. Італійські купці прагнули захопити території у Передній Азії, усунути торгового суперника Візантію і зміцнити свою роль посередників між Сходом і Заходом. Найактивнішу роль у хрестових походах відіграла католицька церква, яка прагнула підпорядкувати собі східну церкву, створити додаткові єпархії, тобто збільшити свої доходи. Крім того, церква отримувала ще одну вигоду – люди, які йшли у похід жертвували їй свою спадщину. Можна виділити декілька чинників, що сприяли Хрестовим походам: 1) тотальна мілітаризація суспільства, яка підготовлялася у попередні століття; 2) ослаблення королівської влади наприкінці XI ст.; 3) до XI ст. склався стан рицарів – кінне військо; 4) зміцнення наприкінці XI ст. становища всередині церкви, завдяки клюнійській реформі (підвищення моральності кліру, підвищення освіченості, участь мирян у церковному житті, призначення авторитетних

осіб на церковні посади, тобто очищення церкви від усього, що їй заважало бути гідною посередницею між людьми і Богом; створення умов для правильного виконання релігійних ритуалів); 5) реформування церковної організації, що призвело до збільшення ролі римського папи; 6) Хрестові походи були оголошені паломництвом до Святих місць. Тому у мирян (особливо у військової еліти) з’явилася можливість зробити духовний подвиг і спокутувати гріхи. Миряни можуть заслужити спасіння, не відмовляючись від їх соціального стану. В основі хрестоносного руху лежали заклики папи до хрестових походів, причому тільки папський престол мав владу і право оголошувати такі походи і дарувати духовні і матеріальні привілеї тим, хто буде в них брати участь. Тому після Першого Хрестового походу і перед черговими хрестовими походами стали видавати папські енцикліки (звернення папи до всіх підлеглих йому церков). Спочатку обітниці щодо прийняття хреста мали строго виконувати всі, крім покалічених, хворих, банкрутів. З середини XIII ст. всі, крім ченців, могли прийняти хрест, однак обітницю можна було викупити, змінити або відстрочити її виконання. Це було зроблено для того, щоб у похід йшли тільки військові. У XIII ст. обітницю викуповували за гроші, як індульгенцію хрестоносця. Гроші йшли тим, хто дійсно вмів воювати. Хрестоносцям дарували привілеї: захист з боку закону, захист сім’ї, майна, відстрочку виконання васальних обіцянок, відповідальності перед судом до повернення додому, прискорення суду – швидко могли розглянути справу в суді, звільнення від мит та податків і т.д. З одного боку, в суспільстві з повагою ставилися до тих, хто брав хрест, з іншого боку їх жорстко критикували. На хрестоносців покладалась відповідальність за те, що війна за Гроб Господній виявилася невдалою (занадто вони грішні). Хрестові походи потребували фінансового і матеріального забезпечення. Скільки потрібно було грошей, щоб організувати похід, невідомо, але вважається, що монархові потрібно було досить багато витратити грошей, щоб відправитися в хрестовий похід. Гроші йшли на провіант, одяг, плату рицарям, піхотинцям, покупку коней, фрахт і оснащення кораблів, подарунки і позики хрестоносців, викуп. Так, у 1248 – 1254 рр. Людовік IX Святий– витратив 3 млн. ліврів на фінансування Сьомого Хрестового походу, що у 12 разів перевищувало річний дохід короля. Хрестові походи не компенсували видатків і затрат. Рицарі отримували кошти на хрестовий похід переважно таким шляхом – продавали продукцію зі своїх земель (ліс, будматеріал, худобу, рухоме майно), замки, привілеї, дозволяли сервам викупитися на волю, або брали позики. Потім з’явилося світське і церковне оподаткування на потреби хрестоносного руху. У 1166 р. у Франції і в Англії Людовик VIІ і Генріх II ввели спеціальне мито для своїх підданих, розмір якого залежав від індивідуальних доходів і цінності майна. У 1185 р. у Франції і в Англії був запроваджений прогресивний податок на майно. У 1188 р. з’явилася «Саладінова десятина», що дорівнювала 1/10 частці річного доходу та рухомого майна всіх підданих. Наприкінці XI ст. церква почала проповідь походів на Схід і завоювання Сирії і Палестини, висунувши гасло «Визволення Гробу Господнього». Дійсно, в Європі, де ходили легенди про багатства цього краю (сприяли чутки, розповіді прочан), і думки, що Візантія і країни Східного Середземномор’я переживають не найкращі свої часи, визнали, що настав зручний момент напасти на ці землі. Крім цього, у 1095 р. візантійський імператор Алексій Комнін звернувся за допомогою проти турків-сельджуків до папи Урбана II. У березні 1095 р. був скликаний собор в П’яченці, де у присутності 4000 священнослужителів і 30000 мирян поряд з іншими питаннями вирішилось і питання надання допомоги візантійському імператору. Собор ухвалив таку допомогу надати. Тому восени 1095 р. (18.09. – 26.11) у французькому Клермоні (Овернь) зібрався церковний собор, де папа Урбан II сповістив про початок хрестового походу. Хрестовому походу феодалів передував похід бідноти. Селяни прагнули знайти на Сході позбавлення від феодального гніту і нові землі для поселення, врятуватися від голоду та епідемій. На чолі цього руху були Петро Ам’єнський, Вальтер Пексейо (його загін не дійшов до Константинополя), Вальтер Сензавеор (Голяк) (загинув у Малій Азії біля Нікеї). Навесні 1096 р. натовпи неорганізованої бідноти вирушили на Схід разом з родинами і зі своїм скарбом, займаючись по дорозі грабежами і жебрацтвом. Місцеві жителі чинили опір і давали жорстку відсіч грабіжникам. Неорганізовану і голодну масу селян Алексій Комнін наказав негайно переправити в Малу Азію, де їх перебили турки. У серпні 1096 р. в Перший Хрестовий похід пішло феодальне рицарство: з Нормандії – герцог Роберт, брат англійського короля Вільгельма II і принца Генріха; граф Стефан Блуасський і Шартський, Роберт II Фландрський, син графа Роберта Фризького; граф Гуго Вермандуа, брат короля Філіпа (йому папа Урбан II дав прапор св. Петра); з Лотарингії – герцог Годфрід Бульонський (вів свій родовід від Карла Великого), його супроводжували брати – Євстахій і Балдуїн; із Південної Франції – граф Раймонд Тулузький; із Південної Італії – Боемунд Тарентський, син Роберта Гвіскара, зі своїм племінником Танкредом. Маршрут перших двох хрестових походів пролягав по суші, метою була Палестина. Починаючи з Третього Хрестового походу, на Схід добиралися морем, а метою хрестоносців став Єгипет. Навесні 1097 р. феодали з’єдналися в Константинополі. Алексій Комнін переправив їх в Малу Азію. В Кілікії хрестоносці захопили Едесу, де заснували свою першу державу Едеське графство (1098 – 1146). Потім почали облогу Антіохії (21.10.1097 – 27.06.1098), яка тривала кілька місяців, і тільки зрада одного з начальників гарнізону міста допомогла хрестоносцям взяти це місто і оволодіти всією Антіохійською областю. Так з’явилося Антіохійське князівство (1098 – 1268). До Єрусалима добралося 20000 хрестоносців. Місто взяли після тривалої підготовки і штурму. Допомогу надали генуезькі та венеціанські купці, які підвезли дерево для будівництва стінопробивних машин. У 1099 р. було засновано Єрусалимське королівство (1099 – 1187, 1229 – 1244). Згодом з’явилося графство Тріполі. Таким чином, на Сході утворилися 4 держави хрестоносців. На завойованій території запанували феодальні порядки. Вся територія Єрусалимського королівства була розбита на феоди, за які лицарі-хрестоносці несли військову службу. Кожен такий феод являв собою маєток або кілька маєтків, розбитих на дрібні ділянки землі, які оброблялися кріпосними селянами. Місцевих селян (арабів, сирійців) залишили в кріпосному стані, а вільних – насильно перетворили на кріпаків. Селяни платили феодальну ренту – 50% врожаю. Це знайшло відображення в «єрусалимських Ассизах» - записах феодальних звичаїв. Господарство було натуральним, міста – центрами транзитної торгівлі. Привілеями користувалися колонії генуезьких, венеціанських, французьких купців. Єрусалимське королівство поділялося на баронії. Король Єрусалима вважався першим серед рівних йому феодалів. Граф Тріполі був васалом короля Єрусалиму, а графи Едеси платили йому данину. З 1130 р. вони стали васалами князя Антіохії. Антіохійський князь визнавав сюзеренітет грецького імператора. На початку XII ст. хрестоносці створили постійні військові організації для захисту паломників, тобто військово-чернечі ордени. Виникнення військово-чернечих орденів було одним із проявів розмаїття релігійного життя. У 1144 р. хрестоносці були змушені залишити Едесу, захоплену мосульським еміром. Це відразу погіршило становище воїнів Христа. Католицька церква проголосила Другий Хрестовий похід (1147 – 1149) під керівництвом французького короля Людовіка VII і німецького короля Конрада III. Похід виявився вкрай невдалим для хрестоносців. У другій половині XII ст. становище Єрусалимського королівства ускладнилося. Йому загрожували не тільки з півночі, з північного сходу, але і з півдня. Після падіння династії Фатимідів у Єгипті (1171), коли єгипетським султаном став Салах-ад-дін (Саладін), Єгипет, мусульманська територія Сирії, а також Хіджаз стали султанськими. Саладін оголосив хрестоносцям «священну

війну» і завдав їм важкої поразки при Хаттіні в Тіверіаді. Потім захопив Сідон, Бейрут. Ашкелон, Яффу і Єрусалим (1187). Це послужило поштовхом до організації Третього Хрестового походу (1189 – 1192). Це був найбільш представницький похід. Від Англії в ньому взяв участь Річард I Левове Серце, від Франції – король Філіп II Август, від Священної Римської імперії – імператор Фрідріх I Барбаросса. Річард захопив Кіпр і разом з Філіпом фортецю Акру з округою. Фрідріх Барбаросса на самому початку походу потонув при переправі через річку Салеф у Малій Азії. Підсумок походу – Єрусалим залишився в руках мусульман, хрестоносці зберегли за собою Антіохію, Тріполі, Акру, Тір, Кіпр. Наприкінці XII ст. папа Інокентій III (1198 – 1216) розпочав проповідь нового хрестового походу. Учасники Четвертого Хрестового походу вирішили розпочати свій похід з Венеції, щоб використати її флот. Найближчою метою хрестоносців був Єгипет. Впливові сили на Заході домоглися того, що замість Палестини і Сирії похід виявився спрямований проти Візантії. У цьому була зацікавлена Венеція. Їй потрібно було усунути торгового конкурента і встановити гегемонію в торгівлі на Середземномор’ї. Хрестоносці втрутились у династичний конфлікт у Візантії. В результаті, «захисники Гроба Господнього» захопили не мусульманський Єгипет, а християнський Константинополь. Папа римський Інокентій ІІІ засудив дії хрестоносців. Місто було розграбоване, а Візантійська імперія розчленована на кілька державних утворень. У XIII ст. було організовано ще кілька хрестових походів, але вони не змогли змінити ситуацію на Сході. Під час П’ятого хрестового походу (1217 – 1221) імперським, англійським, голландським, угорським хрестоносцям після тривалої облоги вдалося взяти фортецю Дамієтту – ключ до Єгипту, але через внутрішні чвари країну вони таки залишили. Шостий Хрестовий похід (1228 – 1229) очолив імператор Фрідріх II, у військо якого входили німецькі, французькі, англійські та італійські рицарі. У Сирії був укладений з султаном договір, за яким Єрусалим повертався хрестоносцям, їм також поверталися деякі міста в Палестині, але за це хрестоносці повинні були підтримати султана в його боротьбі з ворогами на Сході. У 1244 р. Єрусалим знову став мусульманським. Тому папа Інокентій IV організував Сьомий Хрестовий похід (1248 – 1254), спрямований проти Єгипту. Брали участь в ньому, переважно французькі рицарі на чолі зі своїм королем Людовіком IX Святим, який прагнув зміцнити французькі позиції в Північній Африці. Похід був невдалий, такий же був підсумок і Восьмого Хрестового походу (1270). Флот хрестоносців опинився в Тунісі, де почалася епідемія. Сам король – Людовік IX помер, заразившись інфекцією. З цього часу хрестоносці втрачають свої володіння: у 1268 р. – Антіохію, у 1289 р. – Тріполі, а в 1291 р. впала Акра – останній оплот хрестоносців на Сході. Хоча хрестові походи продовжувалися і далі. Причини занепаду хрестоносного руху: 1) зміна соціально-економічної, політичної обстановки в Західній Європі; селяни йдуть до міста, з’являються нові міста, змінюється становище рицарства, зменшилась кількість феодальних усобиць; 2) хрестові походи отримали нові напрями: німці – на свій Схід проти слов’ян та прибалтів; французи – проти єретиків Лангедоку; іспанці – проти маврів; 3) купецтво встановило торговельні відносини з країнами Леванту, з’явилися факторії. Наслідки хрестових походів: 1) посилення централізації країн Європи; 2) посилення ролі італійських міст в Середземномор’ї; 3) зміна політичної та культурної карти Європи; 4) жителі Заходу стали сприйматисебе спадкоємцями і носіями загальних культурних цінностей, традицій, незважаючи на місцеві відмінності і розбіжності; 5) посилилася ксенофобія; 6) відособлення рицарства від інших станів; 7) прилучення до культури Сходу; 8) нововведення в побуті – лазні, пахощі, з’явилося поняття домашнього

затишку (дизайн жител – килими, шпалери, тканини і т.д.); 9) нові хвороби – лепра (проказа).

Дата добавления: 2015-05-24