Католицька церква в хі – ХІІІ ст

Падіння імперії Каролінгів зумовило занепад папства і католицької церкви. Ослабленню церкви сприяло також і завершення становлення феодалізму та поширення політичної роздробленості. Оскільки папа римський був не тільки духовним лідером, але й феодальним монархом, його держава (Папська область) у центральній частині Італії упродовж ІХ – Х стст. також переживала феодальну анархію. Ослабленням папства скористалися імператори Священної Римської імперії Отон І і його наступники. Вони узурпували право інвеститури на території імперії і призначали не тільки єпископів, але й пап. Відбулось обмирщення церкви, єпископи отримували свою посаду як лен, за який приносили клятву васала – оммаж. В таких умовах звичним явищем стала симонія – торгівля церковними посадами. Занепадає мораль церковнослужителів, живим втіленням якого став понтифікат папи Іоанна ХІІ. На цьому фоні в надрах католицької церкви розпочинається масовий рух за оновлення церкви. Центром такого руху став монастир Клюні. Цей монастир отримав

статус ставропігії, тобто, підпорядковувався безпосередньо папі римському, а не місцевому єпископу. Рух за реформу церкви (Клюнійський рух) стимулювався посиленням релігійно-містичних настроїв населення Європи перед 1000 роком, коли очікувався «кінець світу». Громадська думка позитивно ставилася до монахів і священнослужителів – послідовників Клюнійського руху. Надавали підтримку реформаторам і окремі впливові феодали. З Франції Клюнійський рух поширився на Англію, Німеччину, Італію. Клюнійці прагнули здійснити такі зміни в церкві: - упорядкувати питання власності як в церкві, так і в стосунках церкви зі світськими сеньйорами; - забезпечити чітку регламентацію стосунків між церквою і державою; - відновити статус папи як верховного арбітра; - вилучити монастирі з підпорядкування світських феодалів і підпорядкувати їх безпосередньо папі; - право інвеститури передати винятково папській курії; - припинити прояви симонії; - забезпечити піднесення моральності священнослужителів; - запровадження целібату для священнослужителів (безшлюбності). Клюнійський рух розпочався в Х ст., а вже в 1100 році налічувалося близько 2 тисяч монастирів у Західній Європі, які дотримувалися строгого уставу монастиря Клюні. Клюнійські монастирі опікувалися освітою. До початку ХІІ ст. вони відкрили 1184 школи для дітей. Представником клюнійців на папському престолі був Григорій VІІ, який повів непримириму боротьбу з імператором Священної Римської імперії Генріхом ІV за інвеституру. Його активна діяльність зі зміцнення основ

католицької церкви отримала назву «григоріанська реформа». Григорій VІІ забезпечив істотне послаблення залежності церкви від світської влади. За його понтифікату (1073 –1085) відбулась консолідація церкви у чітку вертикальну ієрархічну структуру на чолі з римським папою, який особисто призначав на посади найвищих церковних ієрархів – архієпископів і єпископів. Григорій VІІ і його наступники заборонили європейським монархам збирати з церкви будь-які податки. Відтепер католицька церква розглядалася як держава в державі. Католицька церква в тій, або іншій країні Західної Європи зобов’язана була вносити щорічний податок папі – аннат. Григорій VІІ і його наступники у своїй діяльності спиралися на клюнійців. Водночас вони пішли далі від вимог клюнійців. Папська курія розробила самостійну концепцію папського універсалізму – папської теократії. Папський універсалізм був противагою ідеї світського універсалізму, що став своєрідним продовженням римського універсалізму. Головний зміст концепції папської теократії був викладений в документі «Диктат папи». Вважається, що його розробив сам Григорій VІІ. «Диктат папи» утверджував право папи не тільки на вищу духовну владу, але й на

вищу світську владу. Цей принцип виводився з двох фальшивих документів «Константинів дар» і «Лжеісидорові декреталії». Подальший розвиток концепції папської теократії відбувся завдяки юристам, які упродовж ХІІ – ХІІІ стст. обґрунтували її в канонічному праві. Вершиною папської теократії став понтифікат Інокентія ІІІ (1198 – 1216). Він офіційно запровадив до церковного вжитку титул папи як «вікарія Ісуса Христа». Свою силу Інокентій ІІІ виявив у стосунках з найвпливовішими монархами Західної Європи. Так, він втрутився у політичну боротьбу у Священній Римській імперії, підтримавши представника династії Штауфенів – імператора Фрідріха ІІ. Французького короля Філіпа ІІ Інокентій ІІІ покарав за намагання розлучитися із законною дружиною, наклавши на країну інтердикт (заборона на здійснення богослужінь і релігійних треб на всій території). Філіп ІІ змушений був відмовитися від свого наміру. Інокентій ІІІ переміг також англійського короля Іоанна Безземельного у конфлікті з приводу інвеститури архієпископа Кентерберійського. Коли Іоанн не визнав, призначеного папою архієпископа, то папа наклав на країну інтердикт. Через 5 років протистояння Іоанн змушений був скоритися, передати Англію папі і потім прийняти країну від понтифіка як лен. Далі як васал, Іоанн щороку мусив сплачувати Інокентію ІІІ 1000 срібних марок. Ці перемоги Інокентій ІІІ супроводжував заявою: «Господь дав в управління св. Петрові не тільки всю церкву, але й увесь світ». Інокентій ІІІ став ініціатором Четвертого Хрестового походу. Посилення папства відбувалося за понтифікату наступників Інокентія ІІІ, особливо за Інокентія ІV. Цей папа на Ліонському соборі 1245 р. детронував імператора Фрідріха ІІ. На цьому ж соборі було ухвалено новий порядок виборів папи. Відтепер папу обирала колегія кардиналів – конклав. Папство змусило європейських монархів сплачувати римському престолові регулярний податок «денарій св. Петра». Для реалізації своїх інтересів в політичному житті папська курія активно застосовувала такі засоби впливу як інтердикт, відлучення від церкви, анафема. Якщо ж ці засоби не досягали мети, понтифік міг оголосити хрестовий похід проти непокірної країни, чи монарха. Папські легати на місцях контролювали не тільки релігійну, але й світську владу. У ХІІІ ст. фахівці з канонічного права обґрунтували теорію про непогрішність пап. Згідно з нею, папа римський одноосібно має право виносити ухвали з питань догматики. Ухвали оформлялися у вигляді декреталій папи. Декрети папи не потребували згоди єпископів і мали вищий авторитет ніж постанови Вселенських соборів чи навіть Святе Письмо. Католицькі богослови розробили вчення про «скарбницю церкви», згідно з яким святі і мученики християнської церкви нагромадили стільки благодаті, що вже є надлишок цієї благодаті і цим надлишком мають право розпоряджатися папи і єпископи, роздаючи благодать задля спокутування

гріхів у формі індульгенцій за гроші. Фактично це означало обожнення папи римського і церковних ієрархів. Однак, такий статус католицька церква не змогла втримати довго. З середини ХІІІ ст. розпочинається поступовий занепад. За понтифікату Боніфація VІІІ (1294 – 1302) папська влада зазнала повного краху. Потенціал клюнійської реформи католицької церкви вичерпав себе в середині ХІІ ст. У монастирі клюнійської конгрегації проникає моральний розклад, симонія. Щоб відмежуватися від «старих», «розпусних» монастирів, ченці починають створювати чернечі союзи – «ордени». Католицькі ордени поділялися на чернечі, жебраючі і духовно-рицарські. Орденські монастирі поділялися на чоловічі, жіночі і змішані. Чернечі ордени відрізнялися за характером своєї діяльності: практичні і споглядальні. Загалом у підпорядкуванні папи римського у ХІІІ ст. перебувало близько 30 чернечих орденів. Влада в ордені належала Великому магістру (генералу), якого обирали посадовці ордену і затверджував папа. До складу управління ордену входили свої священнослужителі і абати. Папська курія користувалася допомогою чернечих орденів, які виконували зовнішньополітичні функції папської держави. Переважна більшість папських нунціїв і легатів комплектувалась з числа представників різних чернечих орденів. Найдавнішим чернечим орденом у католицькій церкві був орден св. Бенедикта. Його засновником вважали самого Бенедикта Нурсійського – «батька чернечих орденів». Принципи бенедиктинців – послух, молитва і фізична праця стали загальними для всіх інших орденів. Бенедиктинці сприяли господарському піднесенню Західної Європи. На початку ХІІІ ст. Франциск Ассизький, син багатого купця і мандрівний проповідник, заснував принципово новий чернечий орден. Статут ордену, який після тривалих вагань у 1223 р. затвердив папа, вимагав апостольської бідності, безгріховності і послуху. Аскетичним ідеалом Франциска була безвольна людина. Милосердя послідовників мандрівного проповідника сягало рівня любові до всього живого. Згідно з переказами, Франциск проповідував слово Боже не тільки людям, але й птахам. Клара, соратниця святого, заснувала жіночий монастир. Її послідовниць називали кларисками. До середини ХІІІ ст. клариски мали вже близько 1100 абатств. Багато послідовників Франциска вели світське життя, намагаючись дотримуватися вимог свого вчителя. Їх називали терціаріями. Терціаріями були Людовік ІХ Святий, Рафаель, Колумб, Мікеланджело. Особливе місце серед чернечих орденів займає орден домініканців. Його у 1220 р. на півдні Франції в Тулузі заснував Домінік де Гусман. Цей орден з’явився для боротьби з катарською єрессю. Папа римський доручив домініканцям у 1232 р. інквізицію. Орден опікувався освітою, багато домініканців викладали в університетах. Серед кардиналів і пап було також багато вихідців із цього ордену. Серйозну загрозу цілісності католицької церкви представляли єретичні течії. В епоху Середньовіччя існували чотири способи тлумачення богословської літератури: буквальний, алегоричний, моральний, символічний. Через це виникали різні варіанти тлумачення Святого Письма і творів Отців Церкви, які істотно розходились з ортодоксальним. Різні єретичні вчення, однак не були атеїстичними, або антицерковними. На відміну від візантійських єретичних течій, які обмежувались суто теоретичними суперечками, західноєвропейські єретики вимагали реформування церковного життя. Керівниками єретичних сект на Заході були рядові священики, монахи, які добре знали життя народу і богослов’я. Поширенню єретичних ідей сприяв моральний занепад і збагачення церкви. Західноєвропейські середньовічні єресі мали спільне джерело – секту богомилів, що прийшла в Європу з Візантії. Богомили визнавали лише авторитет Нового Заповіту, відкидаючи Старий Заповіт і твори Отців Церкви. Церкву і монастирі богомили вважали притулком диявола. Звідси, й їхнє заперечення ікон, хрестів, мощей святих тощо. Від богомилів походять західноєвропейські єретичні течії катарів (альбігойців), патаренів тощо. Упродовж V – Х стст. західноєвропейські єресі мали умоглядний характер і не цікавилися соціальними проблемами. Зростання рівня життя в ХІ – ХІІІ стст. зумовило соціальну спрямованість єретичних рухів, які почали вимагати соціальної рівності. Однією з перших єретичних груп такого спрямування була секта вальденсів, або «ліонських бідняків» (середина ХІІ ст.). Засновником її був купець П’єр Вальдо. Найбільше послідовників Вальдо активно діяло в південно-західній Швейцарії і в Савойї. Вальденси здобули популярність своїм гаслом повернення до ідеалів ранньохристиянських общин. Тільки бідність відкриває шлях до спасіння, проповідував П’єр Вальдо і його послідовники. Вальденси не поривали відкрито з католицькою церквою. Щоправда, вони заперечували католицьке вчення про Чистилище, необхідність заупокійних молитв, бо вважали священиків безблагодатними. Для католицької церкви вальденси не були небезпечними, але вони «проповідували». Через це папа Олександр ІІІ розпочав переслідування «ліонських бідняків». Окремі общини вальденсів змогли уникнути покарання і проіснували аж до ХVІІ ст. Наприкінці ХІІ ст. на півдні Франції виникла потужна єретична течія катарів. Центром єретиків стало місто Альба, тому вони були відомі в середні віки як «альбігойці». Катари з’явилися в Італії, Сербії, Болгарії, Візантії. Центрами катарського руху були міста Тулуза, Мілан, Флоренція. Цей рух був потужним через те, що крім простих ремісників, купців, селян його підтримували і деякі впливові феодали південної Франції. Катари створили свою церковну організацію – єпископів, жіночі і чоловічі монастирі і навіть мали (можливо) свого власного «папу». Кожен катарський єпископ мав двох помічників – «старшого» і «молодшого сина». Після смерті єпископа, його місце займав «старший син». Вчення катарів було вкрай дуалістичним. Так, вони вважали, що Бог є добрим, а світ, в якому живуть люди – злим. Отже, вважали єретики, світ не може бути створеним Богом. Є Божа частина світу – чиста і духовна і сатанинська – земна і гріховна. Земний світ – це світ сатани, а католицька церква – «синагога сатани». Згідно з вченням катарів, Ісус Христос – не Боголюдина, а ангел Божий, як і Божа Мати. Звідси, й заперечення катарами Боговтілення і Воскресіння, а також усіх таїнств католицької церкви і поклоніння християнським святиням. Так, вони, заперечуючи поклоніння хресту, говорили: «Хіба можна поклонятися шибениці, на якій повісили вашого батька?» Альбігойці вважали всі душі – добрими, а тіла – грішними. Отож, на їхню думку, немає потреби молитися за померлих. Папа Інокентій ІІІ у 1208 р. оголосив хрестовий похід проти альбігойців. Військо хрестоносців очолив відомий полководець Симон де Монфор. Війна тривала упродовж 20 років. Альбігойці чинили запеклий опір хрестоносцям, безстрашно йшли на смерть, гинули на вогнищах (наприклад, 215 захисників фортеці Монсегюр у 1244 р.). Альбігойські війни забрали життя понад мільйона мешканців піденної Франції, загинули майже всі єретики. Лангедок був спустошений і його економічний розвиток відстав на століття від інших регіонів Європи. Отож, католицька церква в ХІ – ХІІІ стст. перетворилася на найбільш впливову силу Західної Європи. Але зміцнення національних держав, внутрішні суперечності, відсутність реформ зумовили з середини ХІІІ ст.. поступову втрату позицій церкви і затяжну кризу.

Дата добавления: 2015-05-24