Реформація в Західній Європі

Реформація – це широкий релігійний і соціально-політичний рух, який розгорнувся в Західній Європі з 1517 р. і мав на меті корінну перебудову католицької церкви. Реформаційний рух розколов католицьку церкву і започаткував цілу низку нових християнських течій і сект, які згодом отримали назву протестантизм. Реформацію підтримували різні соціальні верстви, у зв’язку з чим у цьому русі були напрями, які обмежувалися винятково релігійними питаннями, однак було й багато прихильників не тільки релігійної перебудови, але й змін у соціальному житті. Зміст і форми Реформації істотно коригувалися специфікою країн, де вона відбувалася. Зокрема, в Німеччині, а пізніше, в Нідерландах реформація стала знаменом масової антифеодальної боротьби. У Швейцарії реформацію здійснювали винятково городяни. В Англії і країнах Скандинавії реформу церкви проводила королівська влада. Реформування церкви супроводжувалося секуляризацією церковних і монастирських земель і зміцненням світської влади, дворянства і бюргерства. Реформація завдала істотної поразки католицькій церкві, як найважливішій інституції феодального ладу, і зламала монополію католицизму в духовному житті західноєвропейського середньовічного суспільства. Причини Реформації знаходились у суспільних суперечностях, які виникли в Західній Європі під впливом розкладу феодального ладу, а також у глибокій кризі католицької церкви. У результаті формування національних держав з міцною централізованою королівською владою політична роль

папства істотно обмежувалась. Європейські держави прагнули позбутися опіки папства. Гуманістичний індивідуалізм також значною мірою підривав духовні основи католицизму. Людина епохи Нового часу прагнула пізнавати і перетворювати довколишній світ. Великі географічні відкриття істотно змінили характер життя європейців і на практиці заперечили цілу низку церковних догм. Головною причиною Реформації стала криза католицької церкви. На тлі динаміки соціального життя церква залишалася незмінною. Публічні молитви на латині, пости, доведений до екзальтації культ святих і мощей, строге дотримання обрядів замість істинної віри – все це викликало суспільне незадоволення. Безпрецедентне будівництво нових храмів, зокрема собору св. Петра в Римі, утримання пишного двору змушувало папську курію шукати нові джерела доходів. Спроби церкви збільшити свої багатства спричинили стрімке зростання в ній духу наживи, що відверто суперечило християнським настановам. Невдоволення людей всіх станів викликала безсоромна торгівля індульгенціями. В Німеччині здобув сумну славу цією діяльністю резидент папського престолу монах Тетцель. Саме в Німеччині було найсильнішим невдоволення католицькою церквою, оскільки тут не було сильної монархічної влади, яка б стримувала церковників. 31 жовтня 1517 р. доктор богослов’я Віттенбергського університету Мартін Лютер (1483 – 1546) на дверях своєї церкви прибив текст «95 тез проти індульгенцій». У преамбулі зазначалось: «Воім’я любові до істини і прагнення вияснити нижчезазначене було запропоновано для обговорення в Віттенберзі під головуванням вельмишановного отця Мартіна Лютера…він просить, хто не зможе безпосередньо вступити з ними в диспут… зробити це письмово». Тобто, тут йшла мова лише про запрошення до диспуту богословів Віттенберга і теологів з інших міць. Це було звичною практикою для університетського середовища. Але це запрошення започаткувало такий потужний соціальний вибух, якого, очевидно, не очікував і сам Лютер. Головні ідеї Лютера в «95 тез» втілені в трьох «лише»: 1. Людина спасеться лише вірою. 2. Людина знаходить віру лише з милості Божої. 3. Авторитетом у справах віри є лише Святе Письмо. Ідея Лютера про спасіння вірою виявляла зайвість Церкви на чолі з папою римським. Він відкидав канонічне право, «Святий Переказ», в яких обґрунтовувалось виняткове право церкви на розпорядження божественною благодаттю. Але, не визнаючи ролі духовенства як вищого авторитету, Лютер ніколи не ставив під сумнів функції церкви як пастви людей і віруючий, на його переконання, повинен їй підкорятися. Віттенберзький реформатор обґрунтував пріоритет влади у політичній сфері, але не в питаннях віри. Важливим положенням вчення Лютера було твердження про «загальне священство». Всі хрещені миряни мають право на священство. Священнослужитель – не особливий стан, який отримується через таїнство рукопокладення, а лише посада в церкві. Звідси, община віруючих має обирати собі пастиря із числа поважних парафіян. Лютер вважав, що церква не повинна володіти майном, зайвими виявилися монастирі. Він виступив за секуляризацію церковного майна, розпуск чернечих орденів, а в монастирях пропонував відкривати громадські школи, притулки, госпіталі. Лютер піддав жорсткій критиці вчення католицької церкви про таїнства. Із семи таїнств він запропонував залишити тільки два: хрещення і євхаристію. Ідеї Реформації швидко поширилися в Німеччині і в усій Західній Європі. У Лютера з’явились численні послідовники Багато з них у прагненні вдосконалити церкву йшли далі від свого вчителя. Одним із них був учень Лютера Томас Мюнцер (1489 – 1525). Для Томаса Мюнцера Реформація – це не просто перебудова церковного життя, а ознака Царства Божого, що настає. Крім Святого Письма для віруючого, за Мюнцером, велике значення має «внутрішній голос Святого Духу». Він розробив вчення про «хрест» і «меч» (владу). Обрані Богом носії істини – це ті, хто страждав (народ) і випробувані у вірі. На відміну від Лютера, який закликав християн коритися владі, Мюнцер посилався на пророцтво Даниїла (з Старого Заповіту) про прийдешню зміну, коли влада перейде до народу. На його переконання, община, народ є володарем меча (влади), а князі – його слуги. Народ має право на опір тиранії аж до застосування насильства. Головна причина бід народу – папа, князі, які не піклуються про потреби народу. Частина німецьких князів підтримали Мартіна Лютера. На рейхстагу в Шпейєрі 1529 р. імператор Карл V виступив з вимогою повернутися в лоно католицької церкви. Частина депутатів (5 князів і представники 14 міст) виголосила протест, після чого послідовників реформи церкви почали називати протестантами. Розпочалася тривала війна між католиками і протестантами в Німеччині, яка завершилася в 1555 р. підписанням Аугсбургського релігійного миру. Згідно з ним, у Німеччині мали дотримуватися принципу «чия влада, того й релігія», тобто, якої віри дотримується територіальний князь, такої віри мають дотримуватися і його піддані. Князь став главою протестантської церкви. Набагато далі пішли протестанти в Швейцарському союзі і Нідерландах. Так, Ульріх Цвінглі (1484 – 1531)– реформатор в Швейцарії, заперечував всі таїнства в християнській церкві. Засновником найавторитетнішого протестантського вчення став Жан Кальвін (1509 – 1564). У своєму віровченні Кальвін не тільки використав реформаційні ідеї, але й по-новому їх витлумачив. Так, він істотно доповнив теорію Лютера і Цвінглі про божественне передвизначення. Кальвін наголосив на тому, що божественне передвизначення є абсолютним і незмінним. Згідно з вченням Жана Кальвіна, одні люди приречені Богом на вічні муки, інші – обрані до вічного спасіння. Господь виносить вирок не тільки стосовно окремих людей, але й стосовно окремих народів. Цей вирок винесений завдяки незбагненній мудрості Господа ще до створення світу. Можна потрапити до вічного блаженства, але для цього потрібно стати послідовником кальвінізму. На вимогу Кальвіна, богослужіння проводилось у порожньому приміщенні, де не було ікон, хрестів, церковного начиння. Богослужіння складалося з проповіді, молитви і піснеспівів. Вчення про Божественне передвизначення вплинуло і на систему соціально-економічних і етичних поглядів кальвінізму. Кальвін вважав, що власність, як і все існуюче, є даром Божим. Кожен власник мусить ощадливо ставитись до багатства і примножувати його. Багатство духовне вище від багатства земного. Бідняк має терпіти своє становище з гідністю, як випробування Боже, але ті бідні, хто стали злодіями, жебраками і волоцюгами, втрачають захист Господа. Праця є не покарання, а Божий дар і головна його мета – підтримувати життя суспільства, зберігати і примножувати земні дари. Найпочесніша праця – праця селянина, а лінь – найбільший гріх і свідчення того, що Господь не обрав таку людину до Царства Небесного. Кальвіністи вважали, що справжній християнин має працювати увесь рік за винятком неділь і п’яти церковних свят упродовж року. Найкращою формою правління, за Кальвіним, є олігархія, найгіршою – демократія. Кальвіністська церква будувалася на республіканських принципах. На чолі общини стояли старшини – обрані світські особи із числа заможних і авторитетних. Нижчий ранг мали досвідчені проповідники-міністри, які отримували фіксовану плату. Крім цього в общині був пресвітер, який забезпечував функціонування церкви, стежив за поведінкою парафіян. Диякон відав майном кальвіністської общини. Всі вони складали собою церковну раду – консисторію, яка відала всіма питаннями общини. Догматичні питання кальвінізму вирішувалися на особливих зібраннях міністрів – конгрегаціях. Кальвінстське духовенство повинне було мати належну освіту і вести бездоганний спосіб життя. Кальвінізм, на відміну від лютеранства, набув загальноєвропейське значення. Організаційні принципи кальвінізму використовувалися французькими гугенотами, протестантами в Польщі і в американських колоніях. Таким чином, Реформація в Західній Європі не тільки зламала духовну монополію католицької церкви, але й сприяла формуванню таких ментальних рис європейців, які істотно посилили динаміку всього суспільного розвитку.

Дата добавления: 2015-05-24