В контексті теоретичного аналізу 3 страница

"Структурна антропологія" є прикладом методології синтезу наук про людину. К.Леві-Строс зазначив, що етнографія, етнологія, антрополо­гія — це не три різні дисципліни, чи три різні концепції тих самих досліджень. Це, власне, три етапи, чи три часові стадії того самого дослідження (Леві-Строс, 1997).

У "Первісному мисленні" Леві-Строс веде полеміку із Сартром, звер­таючись до його праці "Критика діалектичного розуму". Леві-Строс на­голосив, що його аналіз має підґрунтям практичні дослідження у галузі прикладної антропології, а Сартр є філософом-теоретиком. Дискусія вче­них зумовлена різним розумінням антропології, людини і людського, розгортання людськості у часі й просторі, їхні підходи мають одним із джерел філософію Маркса, для Сартра — в екзистенціалістському, для Леві-Строса — структуралістському трактуванні.

За Леві-Стросом, первісне мислення постає як тип мислення, для котрого ні у ортодоксальному марксизмі, ні у тлумаченні Сартра не було місця. Леві-Строс обстоював положення, що так званим примітивним народам властиве щонайменше практичне розв'язання тих проблем, які у європейській чи західноєвропейській культурі становлять предмет фі­лософії — вони лише роблять це по-іншому. На його переконання, пе­рвісне мислення не є ні спекулятивним розумом ні дологічною ментальністю, воно не протистоїть діалектичному розумові як вищій стадії, бо не є мисленням примітивів або дикунів — це первісне мис­лення, тобто мислення у дикому, недоместифікованому* і некультивованому стані, інваріант і першооснова мислення загалом. * Доместикація (лат. — домашній) приручення й одомашнення диких тварин. Художня творчість палеолітичної людини в контексті теоретичного аналізу

Особливістю первісного мислення є позачасовість, прагнення осягну­ти світ водночас як синхронну й діахронну цілість. Первісному мисленню властиві елементи міфологічної рефлексії, пов'язані з чуттєвими образа­ми і поняттями. Чуттєві образи неможливо відділити від тієї конкретної ситуації, в якій вони виникли, а звернення до понять вимагає, щоб мислення могло оперувати абстракціями. Між образом і поняттям існує посередник, яким постає знак, — він і поєднує образ і поняття. Первісне мислення логічне у тому сенсі, як і наше, але воно таке, яким є наше мислення, коли застосовується до пізнання універсума, в якому пізнає водночас фізичні й семантичні якості (Леві-Строс, 2000, с.8-9, 264-266, 285-286).

Своєрідну теорію соціокультурної динаміки розробив Питирим Сорокін (1889-1968) — відомий американський соціолог російського походження. Після вимушеної еміграції із Росії 1922 р. він здобув визнання на Заході як провідний соціолог, його праця "Соціокультурна динаміка" (в чоти­рьох томах) видана англійською мовою у СІЛА (1937-1941). Він розглядав дійсність як процес закономірних змін, що всередині соціокультурних систем має діалектичний характер.

У "Соціокультурній динаміці" обґрунтовано існування трьох світо­вих мистецьких надсистем, трьох систем істини і трьох надсистем куль­тури: "ідеаціональних", "ідеалістичних" і "чут­тєвих". Кожна з трьох систем істини випливає з основної за­сади відповідної надсистеми культури. Якщо домінує ідеаціональна куль­тура, її когнітивна система завжди є різновидом виявленої істини віри; в чуттєвій культурі домінуватиме істина почуттів; в ідеалістичній культурі — істина розуму. Кожна із трьох основних культур — ідеаціональна, ідеалістична, чуттєва, має свою форму образотворчого мистецтва, від­мінну від іншої за зовнішніми ознаками і внутрішнім змістом.

Ідеаціональне мистецтво виражає основну засаду ідеаціональної куль­тури — основною реальністю і цінністю постає Бог. Чуттєве мистецтво, відповідно до основної засади чуттєвої культури, розвивається в емпі­ричному світі почуттів.

Ідеалістичне мистецтво постає посередником між ідеаціональною і чуттєвою формами мистецтва. Три надсистеми культури універсальні, вони мають приклади у минулому й теперішньому, серед примітивних і цивілізованих народів. Кожну із культурних надсистем вирізняють певна ментальність, система істини і знання, філософія і світогляд, взірці "свя­тості", форми мистецтва, звичаї, закони, кодекс поведінки, домінуючі форми соціальних відносин, економічна і політична організація, а голов­не — тип особистості з властивими йому менталітетом і поведінкою.

Відповідно до трьох надсистем культури три інтегровані форми об­разотворчих мистецтв простежуються в минулому й теперішньому, на рівні племінної організації суспільства і розвинених цивілізацій. Ідеаці­ональне мистецтво у змішаній формі властиве багатьом примітивним народам (австралійським аборигенам, негритянським племенам Афри­ки та ін.).

Типово ідеаціональним було символічне мистецтво геометрики епохи палеоліту. Це стосується і поширення в усі часи чуттєвої форми мис­тецтва. Прикладом може бути домінуюча форма культури раннього палеоліту багатьох примітивних племен (бушмени Африки, індійські та скіфські племена тощо).

Чуттєва форма мистецтва домінує в західній культурі впродовж остан­ніх п'яти століть. Ідеалістична форма мистецтва не така поширена, хоч і набувала інколи провідного положення.

За усіх відмінностей образотворчого мистецтва примітивних і цивілі­зованих народів простежується подібність їхніх зовнішніх та внутрішніх ознак, якщо вони належать до одного типу культури. Серед інших чин­ників домінування певної форми в образотворчому мистецтві, означає не стільки наявність або відсутність художньої майстерності, скільки ефект ідеаціонального, ідеалістичного, чуттєвого або змішаного мислення лю­дей, властивого і їхнім культурам.

Людина палеоліту, або раннього кам'яного віку, була художником чуттєвої культури, довершеним у відтворенні предметів довкілля, які його першочергово цікавили (сцени полювання, тварини тощо).

Людина енеоліту, більш розвиненої культури пізнього кам'яного віку, була переважно художником ідеаціональної культури, її творчість май­же не вміщувала риси чуттєвої культури. Отже, пізніша і розвиненіша ступінь культури відтворювала переважно ідеаціональну форму культу­ри, порівняно з попередньою чуттєвою культурою (Сорокин, 1992, с.22, 436-438, 464).

Термін "ідеаціональні мистецтва" згодом переважно трактовано як "онтологічні мистецтва". Сутнісно, формою і змістом онтологічні мистецтва символічні, виражають основне спрямування ідеаціональної куль­тури (тобто ідею Бога). Особливе значення у мистецтвах онтологічної системи має скульптура, від її найдавніших витворів до сучасності. Цим також наголошено, що стиль онтологічних мистецтв символічний, спов­нений космічної ідеї неперервності часу і простору, "тобто ідеї Вічнос­ті" (Крвавич, 2000, с.326).

На межі тисячоліть набув поширення міждисциплінарний науковий підхід, витоки якого простежуються у дослідженнях І.Пригожина, І.Стенгерс, Г.Хакена, С.Курдюмова, М.Климонтовича та ін. Цей підхід дістав назву синергетичний. Синергетика активно розвивається останні 30 років. У науковий обіг термін "синергетика" (грец. — той, хто діє разом) майже 100 років тому ввів англійський фізіолог Шеррінгтон у зв'язку з процесами дослідження м'язових систем і управління ними зі сторони спинного мозку.

Професор Штуттгардського університету Г.Хакен з терміном "синер­гетика" пов'язує дослідження фундаментальних процесів самоорганіза­ції, властивих багатоманітним системам (фізичним, біологічним, соціаль­ним тощо). На його думку, найважливішою ознакою самоструктурованих систем є узгодженість дій усіх елементів. Наукові пошуки Г.Хакена ево­люціонували від власне фізики, згодом досліджень мозку та поведінки людини — до психології людського сприйняття і пізнання світу. Його книга "Принципи функціонування мозку" (1996, видання німецькою мовою) є прикладом використання синергетики для осмислення нейро­фізіологічної активності людини.

За визначенням вчених, синергетика вивчає закони коеволюції (спі­льного розвитку) складних систем (С.Курдюмов); загальні принципи самоорганізації та утворення впорядкованих структур (просторових, ча­сових, просторово-часових) у відкритих нерівноважних системах різної природи (О.Чалий). Принцип самоорганізації утверджується як методоло­гічний, охоплюючи природничо-наукові й соціально-гуманітарні знання.

В контексті синергетичної методології простежуються спроби дослі­дити проблему антропогенезу. В загальній моделі антропогенезу виділя­ються два основних періоди: еволюція морфології людини і еволюція її психічної структури. Антропогенез розглядається планетарним, отже — космічним процесом (а не локально-видовим); вводиться поняття "про­грама змін виду" як ключове стосовно аналізу еволюції людини. Виник­нення і розвиток психічної структури людини трактовано об'єктивним процесом саморуху матерії, зумовленим програмою змін виду Ното, а не пристосуванням до умов життя гомінід. Дослідники допускають, що релігія, мистецтво, творчість виникли через нерівновагу і становлять атрактори відкритої нелінійної системи, є засобом зниження ентропії на рівні психіки для виду Ноmо (атрактор лат. — стиснення, при­тягування — засіб саморегуляції системи; ентропія (грец. еп — в повороті, зміні, в перетворенні) — міра упорядкованості систе­ми). Вважається можливим розглядати творчу свідомість водночас нас­лідком і засобом реалізації вихідного потенціалу психічної структури людини. Обґрунтовано положення про "безкорисливу активність" гомінід (неандертальські поховання, культові печери, наскельний живопис тощо), яку зумовлює передусім нова якість психіки; з безкорисливою активністю і пов'язані перші вияви творчості у філогенезі (хронологічно період мустьє, близько 150-50 тис. років тому). Поява творчості в антро­погенезі "недоцільна" з погляду виживання чи пристосування до довкіл­ля, оскільки власне творчість є безкорислива для виду діяльність (Колесникова, 1997, с.9, 14, 17).

До проблеми виникнення художньої творчості палеолітичної людини певною мірою дотична концепція світової пасіонарності Л.Гумільова. У праці "Кінець і знову початок" він розглянув механізм дії етногенезу — особливої мозаїчної реальності Всесвіту, підпорядкованої законам При­роди, обґрунтував концепцію світової пасіонарності (Давній Світ, Антич­ність, Середньовіччя Європи; Китай, Візантія, Туреччина, Росія, інші регіони Землі). За Л.Гумільовим, пасіонарність (лат. — пристрасть) — своєрідна етногенна ознака, здатність людей до підвищеної активності, властивої їхній психології, яка генерує антропогенні ландшафти (нині об'єкти вивчення географії). Пасіонарність — характерологічна домінан­та, непереборне внутрішнє прагнення (усвідомлене або частіше неусвідомлене) до діяльності, спрямованої на досягнення певної мети, причо­му це досягнення мети (нерідко ілюзорної) набуває для людини навіть більшої цінності, ніж власне життя. Л.Гумільов виклав систематику і хронологію людства через призму обґрунтованого ним (і деякими вчени­ми, представниками природничої галузі) механізму розсіювання (диси­пації) енергії живої речовини біосфери, відкритої академіком В.Вернадським (Гумильов, 1997, с.386).

Концепція пасіонарності, на думку Ю.Шилова, дає змогу припусти­ти, що виникнення художнього мислення палеолітичної людини, спору­дження давніх обсерваторій, як і "космічний мандрівник" із Високої Могили та численні подібні зображення, можливо, засвідчують творчий прорив людства у Космос, інтуїтивне осмислення давніми мудрецями ("пасіонаріями") глибинного зв'язку Людини з нескінченним Всесвітом.

Дата добавления: 2015-05-24