ПРАКТИЧНЕ заняття №1. 4 страница

Було проведено реформу педагогічної освіти. Замість препаранд, що існували при головних початкових школах, створювалися учительські семінарії. З 1871 р. починають діяти чоловічі учительські семінарії у Львові, Тернополі, Станіславі, жіночі – у Львові, Перемишлі.

Реформи 60-70-х років були несприятливі для українців і повністю поставили їх під владу поляків. У законі про викладову мову в середніх і народних школах від 1867 р. польська мова ставала обов’язковою у всіх навчальних закладах Галичини. Вся адміністрація краю і Львівський університет були полонізовані, всі керівні посади займали поляки. У 60-х роках в краї діяла лише одна українська гімназія у Львові. Не на краще ситуація змінилася і під кінець XIX ст. Хоч реалізація законів 60-70-х років привела до поступового зростання числа шкіл і учнів в них, Галичина з розвитку освіти залишалася однією з найвідсталіших провінцій Австрії.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). Рішення про введення утраквізму в школі було прийняте польським сеймом 1886 року. Основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші – рідною. Зовні це ніби забезпечувало рівноправність мов, але по суті було прикритою формою шовінізму.

З метою обмеження освіти серед сільського населення і закріплення його на селі у 1893 р. всі початкові школи були поділені на сільські і міські (на Закарпатті – горожанські). Програма навчання у сільських школах була скорочена і не давала жодних прав на продовження освіти в середніх навчальних закладах.

У цілому українська освіта в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті у другій пол. XIX і на початку XX ст. розвивалася вкрай незадовільно. Галичину називали краєм одно- і двокласних шкіл, у міських початкових школах взагалі не практикувалася українська мова. На початок XX ст. у краї діяло всього кілька українських гімназій у Львові, Перемишлі, Тернополі (відкр. 1898 р.) і інших містах.

У боротьбі за освіту українці засновують 1908 року приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. На противагу українським закладаються і польські приватні гімназії, які стали оплотом полонізації молоді. Жіноча середня освіта була представлена приватними жіночими гімназіями та жіночими ліцеями.

На початку XX ст. продовжувала розширюватись і мережа фахових шкіл (столярські школи, школи будівельних ремесел, слюсарства, котлярства, млинарські тощо). У них вдосконалювався зміст освіти, збільшувалися терміни навчання учнів.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 року було створено Краєвий Шкільний Союз, який складався з представників від «Просвіти», «Учительської громади», Наукового Товариства ім. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю.

3. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову в школі.

Українська свідома інтелігенція вела наполегливу боротьбу проти існуючого режиму за рівноправність української мови з мовами інших народів, за українське шкільництво.

В цій боротьбі особливо активні були «Громади», що створювались в різних містах України. Особливо виділялась Київська «Стара Громада», в якій були об’єднані найвизначніші українські діячі (І.Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Лисенко, Й. Косач, О. Русов, І. Стешенко та ін.).

В 1897 р. у Києві створено «Загальну Українську Демократичну Організацію», яка об’єднувала 18 українських громад на території України, а також українські громади в Петербурзі та Москві. Керівництво здійснювала Рада Організації, яка мала такі функції: видавнича справа, яку провадив видавничий гурток, відкриття книгарень, підшукування посад для свідомих українців і українців на вакантні посади, пропаганда української свідомості;

5) агітація по земствах за відкриття української школи, організація ювілеїв українських діячів.

«ЗУДО» і демократична партія, що виникла на її базі, ідейні засади для себе перейняли від Кирило-Мефодіївського товариства, але в своїх організаційних формах були обережніші і справніші, ніж Братство. Їхня діяльність значно піднесла в той час розвиток української національної свідомості — завдяки науковій і видавничій діяльності, якій присвячували багато уваги, часу і грошей.

Після 1908 р. діячі Київської Старої Громади відновили загальну безпартійну українську організацію під назвою «Товариство Укра­їнських Поступовців» (ТУП).

Велику активність в ці роки проявляли громадські культурно-освітні товариства «Просвіти», основною метою яких було допомагати розвиткові української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою.

Першу «Просвіту» засновано у Львові 1868 р. з метою поширення освіти серед народу. За статутом Львівська «Просвіта» організовувала в повітах філії, а в селах — читання і бібліотеки. Філії були створені в Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Станіславі (Івано-Франківськ), Тернополі.

Свою діяльність Львівська Просвіта почала з видання українського букваря. Українською мовою друкувалася популярна література, шкільні підручники, наукові альманахи. У світ випускалися твори Шевченка, Франка, Марка Вовчка, Руданського, Федьковича. Для реалізації своїх завдань товариство мало чотири комісії: Видавничу, Бібліотечну, Шкільно-лекційну та Літературно-артистичну. Ці комісії організовували роботу «Просвіти» і керували нею.

З 1905 р. почали створюватись «Просвіти» у східній Україні, а саме — в Києві, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, а після 1-ї світової війни — на Закарпатті.

Товариства Просвіти боролися за реформу школи, за докорінні зміни усієї системи освіти, за поширення культури і знань серед народу.

Завданнями Просвіти були:

а) видавати книжки, журнали, часописи українською мовою;

б) заводити бібліотеки, музеї, читальні, книгарні;

в) проводити публічні лекції, звіти, загальнопросвітні курси, літературно-музичні вечори, спектаклі, концерти, вистави;

г) заводити школи, стипендії, бюро праці, інші просвітні заклади;

д) оповіщати премії і конкурси за найкращі твори письменства та умілості.

Під Росією діяльність товариств Просвіти не могла бути довготривалою. В часи Столипіна царський уряд заборонив діяльність майже всіх Просвіт: у Києві, Одесі, Чернігові, Катеринославі та ін. містах і селах. Велику активність у цьому відношенні проявляли так звані «Громади». Вони були розповсюджені в різних містах України.

Відрадним явищем у галузі народної освіти була поява першого українського педагогічного журналу «Світло», який виходив у період 1910-1914 рр. Видавав його гурток патріотів-ентузіастів, великих прихильників українського відродження: Г.Шерстюк (засновник), С.Русова, Я.Чепіга, В.Прокопович, М.Грінченко, С.Васильченко, С.Сірополко та ін. Завдання журналу: допомагати усім заходам у справі народної освіти, розробляти теоретичні й практичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання, спеціально висвітлювати й розробляти питання про освітні потреби українського народу, обслуговування потреб українського учительства, приділяти увагу шкільній хроніці, давати критику, бібліографію та огляд журналів.

На території російської України створюються в різних місцях товариства грамотності з ініціативи інтелігенції. Серед них такі: Харківське товариство грамотності (1869 р.); Київське товариство грамотності; Волинське товариство грамотності (1901 р.). Свої зусилля товариства грамотності спрямовували як на шкільну, так і на позашкільну справу. Відкривали школи, бібліотеки, читали лекції, літературно-музичні вечори проводили, видавали літературу українською мовою. На захист національної школи виступали українські педагогічні товариства. З 1899 р. в Києві діяло педагогічне товариство ім. Ушинського. В 1897 р. в Одесі виникло Слов’янське педагогічне товариство. Невеликий гурток українців утворив у 1881 р. у Львові «Руське Педагогічне Товариство», яке згодом було перейменоване на «Українське това­риство педагогічне» (з 1926 р. воно набуло сталої назви «Рідна школа»).

Існували ще такі педагогічні товариства як «Руська школа» (1887 р.), Товариство ім. Сковороди (1908 р.), «Учительська громада» (1908 р.). Всі ці товариства відігравали позитивну роль у консолідації укр. вчительства, у формуванні його національної свідомості, у залученні до боротьби за школу з рідною мовою навчання. Вони об’єднували інтелігенцію різних ідейних і педагогічних напрямів — від демократичних до ліберально-буржуазних і клерикальних.

4.Розвиток педагогічної думки.

Костянтин Дмитрович Ушинський народився 19 лютого 1824 р. у м. Тулі у небагатій дворянській сім’ї. Його батьки, вихідці з Чернігівщини. Поблизу Новгород-Сіверського Костянтин Дмитрович закінчив гімназію.

Протягом 1840-1846 рр. навчався на юридичному факультеті Московського університету.

Працював на посаді професора у Ярославському юридичному ліцеї по кафедрі камеральних наук (законодавство, право, фінанси). У роботі відзначався демокра­тичністю, через що 1849 року його звільнили з посади. З Ярославля їде в Петербург, де зустрів багато проблем у пошуках роботи. Вимушений працювати дрібним чиновником у міністерстві внутрішніх справ. Багато часу присвячував самоосвіті. Займався журналістикою, був перекладачем у журналі «Современник».

З 1854 р. К. Ушинський працював викладачем словесності і законодавства, а згодом став й інспектором Гатчинського сирітського інституту. На новій посаді робить ряд нововведень, через що у закладі різко зросла успішність. У «Журналі для виховання» надрукував статті, серед яких «Про користь педагогічної літератури» (1857), «Три елементи школи» (1857), «Про народність у громадському вихованні» (1857) та ін. На прохання Ушинського 1859 року йому дають призначення на посаду інспектора Смольного інституту шляхетних дівчат. Став редактором часопису «Журнал Міністерства народної освіти». Перетворив його на цікавий науково-педагогічний журнал. Тут надрукував ряд своїх статей: «Праця в її психічному і виховному значенні» (1860), «Рідне слово» (1861), «Проект учительської семінарії» (1861) та ін. Видатною подією в історії педагогіки був вихід у світ його підручників «Дитячий світ» (1861) та «Рідне слово» (1864). 1862 р. Ушинського звинуватили в атеїзмі і звільнили з роботи у Смольному інституті. Щоб завуалювати незаконне звільнення, уряд відрядив його за кордон для вивчення жіночої освіти. Ця поїздка була по суті замаскованим засланням. За 5 років (1862-1867 рр.) Ушинський побував в Австрії, Швейцарії, Бельгії, Франції, Німеччині. Після повернення з-за кордону друкує свою фундаментальну працю «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» (1867-1869).

Протягом 1869-1870 рр. жив в Україні, яку вважав своєю батьківщиною. Помер 22 грудня 1870 р., похований у Києві на території Видубецького монастиря.

Світоглядні позиції К. Ушинського у галузі філософії виражалися непослідовно. Він критикував ідеалізм і матеріалізм за їх однобічність, але в теорії пізнання стояв на матеріалістично-сенсуалістичних позиціях. За політичними поглядами виступав як демократ і просвітитель.

К. Ушинський відстоював інтереси народу у сфері освіти. Обґрунтовував необхідність всезагальної початкової освіти.

Виступаючи проти емпіризму у педагогіці, Ушинський писав: «Головна справа зовсім не у вивченні педагогічних правил, а у пізнанні наукових основ, з яких ці правила випливають.»

Причини недостатнього розвитку педагогічної науки в Росії Ушинський вбачав у недостатній увазі суспільства до проблем виховання, у вкрай незадовільному стані народної освіти у країні. Визначаючи предметом педагогіки людину, Ушинський відзначав також недостатній рівень розвитку наук про людину, з яких педагогіка повинна черпати дані для розуміння процесів навчання і виховання. Більшість з цих наук самі перебували у зародковому стані. Ще однією причиною була бідність і беззмістовність педагогічної літератури в Росії.

Він подолав обмеженість тогочасної педагогіки і обґрунтував її як науку, яка, перш за все, вивчає закони і закономірності педагогічних явищ, а вже на їх основі виводить педагогічні правила. Суть педагогіки як науки Ушинський розрізняє у «широкому смислі» – як синтез фактів наук про людину для пояснення педагогічних явищ; у «вузькому смислі» – як зібрання виховних правил або власне теорію виховання.

Джерелами теорії педагогіки називав весь комплекс «антропологічних наук», куди відносив анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку, філософію, географію, політекономію, історію. Із зазначеного кола наук головне значення надавав психології. Саме на її основі Ушинський обґрунтував педагогічну науку у своїй фундаментальній праці «Людина як предмет виховання». Педагогічна наука зіставляє факти наук про людину і на їх основі дає прямі вказівки щодо наслідків тих або інших педагогічних прийомів.

Педагогіка не досліджує минулого чи теперішнього, має на меті створення нового, чого ще не було. У цьому відношенні Ушинський називає педагогіку мистецтвом. Вона задовольняє найвищу із потреб людини – удосконалення людської природи: «Вихователь – є художник, вихованець – художній твір; школа – майстерня, де з грубого куска мармуру виникає подібність божества».

У контексті цієї проблеми Ушинський обґрунтовує питання про взаємовідношення педагогічної теорії і практики. «Ми не називаємо медиком того, хто лікує за допомогою лікувальників, де зібрано рецепти і медичні поради, так точно ми не можемо назвати педагогом того, хто вивчив лише педагогічні правила і настанови.»

Термін «народність» Ушинський пояснює як своєрідність кожного народу, яка зумовлена його історичним розвитком, географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність – це національна самобутність народу і коріниться вона, на думку видатного педагога, перш за все, у характері народу.

Мета виховання, на його думку, визначається особливою ідеєю про людину, властивою для кожного народу: «Кожний народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях.» «Виховання бере людину всією зі всіма її народними й частковими особливостями, – її тіло, душу, розум, – і, перш за все, звертається до характеру, а характер і є саме той ґрунт, у якому коріниться народність...»

Ушинський доводить, що не тільки на практиці, але і в теорії не існує за­гальної виховної системи для всіх народів. У кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою педагогічною системою.

У методологічному плані принцип народності виховання виступає як корінна закономірність розвитку системи освіти і виховання у будь-якій країні. Ця система повинна будуватись у повній відповідності з особливостями і потребами своєї країни. За умови дотримання даного принципу виховання здійснюється в дусі народних звичаїв, традицій, рис національного характеру і психології свого народу.

Складовою частиною ідеї народності в Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він не уявляв суспільної системи виховання.

Ушинський намагається творчо використати традиції народної педагогіки у своїй педагогічній системі. Це особливо добре проглядається у його підручниках «Дитячий світ» і «Рідне слово», де він використовує народний фольклор: приказки, загадки, прислів’я, казки, вірші.

Педагог не заперечував використання педагогічного досвіду інших народів, але вимагав, щоб його засвоєння було критичним. Вказуючи на недопустимість механічного перенесення виховних систем з однієї країни в іншу, він говорив про доцільність використання кращих елементів виховного досвіду народів, але повністю побудувати виховання у своїй країні на цих елементах також неможливо.

Найважливішою ознакою і найкращим виразником народності Ушинсь­кий називає рідну мову. У статті «Рідне слово» розкрив роль мови у житті народу. У ній сконцентровано весь історичний досвід народу, його куль­тура: «Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ».

Дидактичні погляди сформульованих Ушинським дидактичних положень лежать в основі сучасної вітчизняної педагогіки.

Ушинський науково обґрунтував положення про органічну єдність оволодіння знаннями і розумового розвитку школярів у процесі навчання. Ушинський по-новаторському підійшов до розробки дидактичних принципів. У його творах знайшли обґрунтування такі принципи навчання: наочності, свідомості й активності, послідовності й систематичності, міцності знань, зв’язку навчання з життям, емоційності, поєднання інтересу й відповідальності. У процесі навчання всі принципи не висту­пають самостійно, а органічно переплітаються і обумовлюють один одного.

Ушинський першим науково обґрунтував принцип наочності навчання. Він пов’язав його не лише з зоровими відчуттями, як це було у попередників, а дав психологічний аналіз, вказавши, що наочне навчання випливає з особливостей мислення школярів: «Дитина мислить формами, фарбами, звуками, відчуттями взагалі...» і не можна примусити її мислити інакше. Тому навчання повинно будуватися на живому спогляданні, на конкретних образах, за формулою: від конкретного до абстрактного. Вказує на тісне поєднання наочності і слова.

По-новому пояснив принцип свідомості й активності навчання. Принцип послідовності і систематичності розумів у тому, що навчання треба будувати так, щоб воно у певній послідовності виробляло в учнів єдину систему знань і навичок. Для реалізації принципу Ушинський радить вчити дітей порівнювати, класифікувати предмети. У своїх підручниках значне місце відводив відповідним вправам.

Принцип міцності засвоєння знань, як вважав Ушинський, реалізується, передусім, через повторення і вправи. Учитель, який не буде дотримуватись цього правила нагадуватиме візника, який мчить від станції до станції і не оглядаючись розгублює все, що везе.

Новим звучить в К. Ушинського принцип поєднання інтересу й відпові­дальності у навчанні. Вимагає, щоб навчання мало серйозний характер: «Навчати граючись можна тільки дітей до семирічного віку.» З перших днів треба виховувати у дітей ставлення до навчання як до серйозної праці.

Ушинський був прихильником класно-урочної системи навчання. Новим було його вчення про структуру та типи уроків. З урахуванням дидактичної мети він виділив такі типи уроків: змішаний урок (містить повторення пройденого і пояснення нового); урок усних і практичних вправ (повторення і закріплення матеріалу); – урок письмових вправ (розвиток навичок писемної мови); урок оцінки знань; урок повідомлення нових знань.

У педагогічній системі К. Ушинського важливе місце займають питання виховання, у яких він спирався на ідею гармонійного розвитку особистості. Гармонійно розвинутою вважав людину, у якої поєднані розумова зрілість, моральна досконалість, фізична і естетична розвиненість. Усі сторони виховання розглядав як єдиний процес, де вони, як і в дійсності, переплітаються між собою і обумовлюють одна одну.

Микола Іванович Пирогов (1810-1881) — вчений, хірург і анатом, основоположник військово-польової хірургії, просвітитель-демократ, визначний теоретик у галузі педагогіки, організатор народної освіти. Народився у Москві, здобув вищу медичну освіту у Московському університеті, у 1832 р. захистив докторську дисертацію. У період 1856-1858 рр. він був попечителем Одеського учбового округу, а в 1858-1861 рр. – попечителем Київського учбового округу. Останні роки свого життя провів у садибі «Вишня» на Поділлі.

Педагогічні позиції М.Пирогова у статтях і офіційних документах: «Питання життя» (1856), «Про публічні лекції з педагогіки» (1857), «Про методи викладання» (1858) та ін. Ім’я Пирогова стало широко відомим після появи у журналі «Морской сборник» його статті «Питання життя». Тут автор виступив з різкою критикою існуючої в Росії системи освіти, вимагаючи безстанової, доступної для всіх школи.

М. Пирогов висунув ідею загальнолюдського виховання. Професійна освіта повинна будуватись на основі загальноосвітньої, а основним завданням виховання у школі повинна стати підготовка високогуманних людей з широким кругозором.

Пирогов поклав початок широкому громадсько-педагогічному руху 50-х –поч. 60-х рр., він підняв роль педагогічних рад, розширивши коло питань, якими вони займались.

Пирогов був одним із піонерів організації недільних шкіл для освіти дорослих, підписавши на пропозицію передового студентства у 1859 р. дозвіл на їх відкриття. Свої зусилля Пирогов спрямовував і на покращення вищої освіти. Пирогов поставив питання і розробив план перетворення Рішельєвського ліцею в Одесі в університет, який був відкритий у 1865 р.

Павло Петрович Блонський (1884-1941) — народився у Києві, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав педагогіку у Московському університеті, тут же працював на посаді професора і за часів радянської влади. З 1921 р. – він ректор Академії соціального виховання, де займається підготовкою вчителів.

Свої педагогічні погляди П. Блонський виклав у працях «Трудова школа», «Курс педагогіки», у підручнику для початкового навчання «Красная зорька».

Блонський відстоював самостійність педагогіки як науки. Наполягав на тому, щоб педагогіка спиралась на останні досягнення суспільних і природничих наук, була пов’язана з філософією. Розробив ряд методів педагогічного дослідження: опитування, анкетування, тестування, спостереження, статистичний метод. Визначаючи місце виховання у розвитку особистості людини, П. Блонський поступово прийшов до висновку, що спадковість є одним із факторів розвитку людини, але вирішальна роль у формуванні особистості належить вихованню. Ідеалом виховання, за П. Блонським, повинна бути людина, у якій поєднувались би глибокі знання про природу, суспільство, здоров’я, уміння пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота і багатство естетичних почуттів.

Він прихильник активних методів навчання, які базуються на інтересі дитини і на організації її самостійної діяльності. Серед активних методів головним називав «дослідницький метод», який включає дитячий експеримент, систематичні спостереження. У цьому ж зв’язку П. Блонський рекомендував екскурсії. П. Блонський близько підійшов до проблеми рівневої диференціації учнів. Він пропонував створювати для слаборозвинутих учнів окремі класи.

П. Блонський намагався запровадити у школах генетичний метод. Він вважав, що дитина у своєму розвитку ніби повторює історію суспільства. Щодо організації навчання у школі він рішуче виступав проти методу одночасного вивчення учнями різних наук і про­понував, щоб дитина в окремі відрізки часу займалась тільки однією наукою. Пропонував у цьому зв’язку студійну форму навчання. П. Блонський розширив традиційне розуміння мети трудової школи, яка передбачала передусім ручну працю учнів.

Педагогічна думка Галичини.

Михайло Якович Базник (1889 – 1976) був засновником і директором української чотирикласної народної школи у Копичинцях. У цей час він заявив про себе як сумлінний учений. З-під його пера виходить низка наукових публікацій. Це десятки статей і досліджень у педагогічних часописах «Учительське слово» (1922), «Шлях навчання і виховання» (1924-1928), «Життя і знання», «Добробут» (1930). Уже не зброєю, а словом учителя утверджував М. Я. Базник право українців на рідну школу, духовний і культурний розвиток, творив педагогіку гуманістичну за метою і змістом, у якій превалювала національна ідея.

О. Г. Барвінському (1847-1926) належить ініціатива заснування в м. Тернополі філії товариства «Просвіта». 29 червня 1876 р. в залі Тернопільського магістрату були проведені установчі збори, які схвалили таку акцію. Секретарем обрали Олександра Григоровича Барвінського, а згодом 1883 року він став головою філії. Відтоді зародилася традиція щорічно відзначати річницю від дня смерті Т. Шевченка (вперше її відзначали 1 лютого 1884 р.). Обстоюючи необхідність національного виховання, Олександр Барвінський, як і інші тогочасні педагоги, провідним його засобом, основною ознакою національної школи вважав навчання дітей рідною мовою.

Педагог, громадський діяч Теодор Біленький (1858-1939) народився 6 березня 1858 р. у Рогатині тепер Івано-Франківської області. Навчався в гімназії в Бережанах, відтак – у вчительській семінарії в Тернополі у знаменитих педагогів О. Барвінського й О. Дністрянського. У 1882 р. Т. Біленький закінчив філософський факультет Львівського університету.

Своє життя педагог присвятив викладацькій праці. Спочатку працював учителем у промисловій школі м. Сокаль на Львівщині, вчителем вправ у Станіславській учительській семінарії, згодом директором державної учительської семінарії в Самборі (1894-1915 та 1918-1924). За заслуги на педагогічній ниві Теодор Біленький отримав звання шкільного радника.

У 1921 р. засновує жіночу вчительську семінарію «Рідної школи», а 1924 року – народну школу вправ при ній. Ці школи розвиваються під керівництвом Т.Біленького до введення в життя реформи шкільництва та їх ліквідації, тобто до кінця 1931 – 1932 н.р. Їх було реорганізовано в коедукаційну гімназію та ліцей і 6-класну народну школу, однак Т. Біленький не переставав опікуватися ними «до останнього дня свойого життя»

Блажкевич Іванна Омелянівна (1886-1977) - педагог, громадська освітня і кооперативна діячка, дитяча письменниця, публіцистка. Національно свідома українка наділена організаторським талантом і мистецьким хистом.

У 1920-1921 рр. І.Блажкевич – у Станиславові: працювала в семикласній «рідній» школі ім. Маркіяна Шашкевича та в місцевій філії 2Українського товариства охорони дітей і опіки над молоддю», заснувала захоронку (дитячий садок-притулок) на передмісті «Княгинин-Гірка». Для своїх учнів написала сценічну картинку «Святий Миколай у 1920 р.», де змалювала трагічні воєнні будні українських дітей.

Велигорський Іван (1889-1955) - педагог, громадсько-культурний діяч виконував обов’язки секретаря Наукового товариства імені Шевченка Канади. Всі його доповіді на наукових сесіях НТШ відзначалися високою ерудицією і компетентністю. Як згадують його наукові колеги, «кожна його річ була передумана, закінчена й належно ошліфована. Він витрачав на це багато часу, але доводив їх до досконалості». Взагалі професор Велигорський був дуже ерудований, особливо у галузі української мови та літератури, мав феноменальну пам’ять. Він намагався створити новий тип українця-державника, «що умів би відрізняти речі загальні від локального чи особистого характеру». Автор статей з проблем педагогіки («Українознавство»), мовознавчих праць («Мова й правопис», «Життя мови» та ін.), рецензій на літературознавчі та мовознавчі праці. Активний дописувач різних часописів, зокрема, бюлетеня «Суспільна Опіка».

Григорій Захарович Врецьона (1839 – 1901) народився в с. Винники на Львівщині в сім'ї міщан. Освітню освіту здобув у Львові Основними чинниками виховання Григорій Захарович вважав школу. Діапазон його наукових інтересів надзвичайно широкий: дослідження стану шкільництва, змісту навчання й виховання в школі, взаємодії інституцій у справі просвіти народу, освіти дівчат тощо.

Значне місце у творчому здобутку Г. 3. Врецьони належить особі вчителя та його діяльності. Особистий приклад відіграє провідну роль у вихованні. Першим обов'язком молодого педагога повинно бути намагання належним чином представитися на новому місці, бо від цього залежить його власне добро й поведінка.

Педагог, громадський і політичний діяч, перший командант січового стрілецтва, активний діяч і голова «Просвіти», автор багатьох педагогічних праць, М. М. Галущинський (1878-1931) у 1928 р. був обраний послом до польського сейму від Українського національно-демократичного об’єднання, згодом він став сенатором. У своїх виступах розвінчував антиукраїнську шкільну політику польських властей, вимагав створення рівних з поляками умов для розвитку українського шкільництва і культури, переконував комісію сейму в необхідності поліпшення освіти українського населення Галичини.

Юліян-Корнило Ігнатович Дзерович (1871-1943) - педагог, громадський діяч, науковець, богослов, автор підручників, редактор, священик активно займався громадською діяльністю: був членом головної управи та заступником голови товариства «Рідна школа»; членом правління, а з 1939 р. – головою «Просвіти»; членом товариства святого апостола Павла; з 1924 р. – головою товариства святого апостола Андрея; у 1932 р. став членом Надзірної Ради товариства «Захист ім. Митрополита Андрея Шептицького для сиріт у Львові»; був дієвим членом християнсько-суспільного союзу; Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО); Української національної ради; видатним діячем кооперативного руху; членом священичого кооперативу «Власна допомога»; видавничого кооперативу «Мета»; членом Надзірної ради торговельно-промислового кооперативу «Достава». Посідав високі церковні посади: радник і референт Митрополичої консисторії; субмотор справедливості при Митрополичому церковному суді; аудитор греко-католицького Митрополичого церковного суду; просинодальний іспитователь у митрополичій дисциплінарній Судовій комісії; цензор книг.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за національну школу 1910 року було створено Краєвий шкільний союз, членом якого був і Ю. Дзерович.

Марія Омелянівна Домбровська (1881-1963) (літературні псевдоніми та криптоніми Марійка Підгірянка, Учителька, М.Д.) народилася. в с. Білі Ослави (тепер Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл.). Початки шкільних знань осягнула в рідному домі батька-лісничого О.Ленерта і матері –дочки священика М.Волошина в Заріччі недалеко від м. Яремче, який навчив її читати і писати. Двокласну початкову школу закінчила в с. Уторопи на Косівщині, куди в 1888 р. переїхала багатодітна сім’я Ленертів. Не маючи матеріальної змоги продовжувати систематичне навчання, здібна від природи дівчина самотужки опанувала програмовий матеріал і влітку 1896 р. склала екстерном іспит за жіночу виділову школу в Коломиї.

Дата добавления: 2015-05-24