Виховання у первісному суспільстві

Період розвитку людини до 40 тис. років до н. е. називається дородовим. Дородове суспільство поділялося на три вікові групи: діти та підлітки; повноцінні учасники життя і праці; старі люди, які вже не мають фізичних сил для участі в загальному житті. Дитина потрапляла в загальну групу підростаючих і старіючих, де вона росла, спілкуючись з ровесниками та досвідченими старими людьми. Дорісши до відповідного віку і отримавши деякий досвід спілкування, трудові навички, знання правил життя, звичаїв та обрядів, людина переходила у наступну вікову групу. З часом цей перехід став супроводжуватися обрядом ініціації, що є випробуванням, під час якого перевірялась підготовка молоді до життя.

З 40 до 20 тис. років до н.е. – період раннього матріархату. Люди стали жити родами. Ц цьому суспільстві все було колективним, і діти також належали всьому роду. Дитина виховувалася і навчалася в процесі своєї життєдіяльності, беручи участь у справах дорослих, спілкуючись з ними. Вона не готувалася до життя, як це стало пізніше, а безпосередньо включалася в доступну для неї діяльність, разом з дорослими та під їх керівництвом привчалася до колективної праці і побуту.

Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. На цьому етапі з’явились перші заклади для життя і виховання молодих людей – будинки молоді, які були окремими для хлопчиків і дівчаток, де під керівництвом старійшин роду вони готувались до життя, праці й «посвят».

У 4-3 тис. до н. е. відбувається перехід до патріархату. У зв’язку з розвитком продуктивних сил, появою скотарства, землеробства, ремесла, розширенням трудового досвіду людей ускладнилося й виховання, яке отримало більш багатосторонній та планомірний характер. Коли виникла необхідність більш організованого виховання, родова община доручала виховання підростаючого покоління найбільш досвідченим людям. Це все говорить про те, що в умовах родового ладу виховання почало виділятися як особлива форма суспільної діяльності.

З розпадом первісно суспільства, чому сприяла поява приватної власності, виникла моногамна сім’я і як наслідок – сімейне виховання, яке стало масовою формою виховання. Але продовжували також функціонувати будинки молоді, почали з’являтися школи. З диференціацією суспільства відбулося відокремлення розумової освіти від навчання заняттям, які вимагають фізичної праці. Знання стали привілеєм знаті, а фізична праця – уділом експлуатованих.

53. Особливості педагогічної думки регіонів України (О.Духнович та ін.)

Після прилучення Галичини до Австрійської імперії, що на цей час була в апогеї свого розквіту (1772), рівень освіти на Західній Україні почав поліпшуватися завдяки реформам; розбудовано школи, модернізовано методи навчання. Відбувається декілька шкільних реформ: 1777 р. — з наказу Марії-Терезії, а 1781 р. — Иосифа II. Політична ситуація у XIX ст. характеризується українсько-польською конфронтацією у Галичині та українсько-мадярською на Буковині. На початку XIX ст. під впливом польських кіл постійно обмежувалося українське шкільництво.

Після короткого періоду поліпшення стану української освіти, пов'язаного з буржуазно-демократичною революцією 1848 р. (знято заборону на викладання української мови у школах, організовано приватні українські школи), триває політика національного пригнічення, особливо в освітній справі. Після 1867 р. польська мова була провідною у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах, гімназіях. На цей час у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій. У початкових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

На землях Східної Галичини і Буковини впроваджувалася загальноімперська система освіти. Початкова освіта здійснювалася у парафіяльних (церковних), згодом —тривіальних (народних) та головних початкових школах. Іноді українську мову в них вивчали за латинським шрифтом. З 1867 р. обов'язковим стало вивчення польської мови. У другій половині XIX ст. виникає новий тип початкової двомовної школи — утраквістична школа, де основні предмети викладалися польською мовою, а решта — українською. Усі початкові школи поділялися на сільські та міські. Програма навчання у сільській школі була примітивною, не давала можливості для продовження освіти.

Середня ланка освіти була репрезентована класичними гімназіями та реальними школами з польською мовою навчання. Велику роль відігравала Українська Церква, яка протистояла германізації та полонізації освіти. Для парафіяльних шкіл у цей час видаються читанка, катехізис, буквар. У другій половині XIX ст. українське духовенство виборює право нагляду за школами.

Полонізація освіти викликала активне протистояння української інтелігенції. Досягненням було відкриття у Львівському університеті кафедри української мови (1851) та кафедри української історії на чолі з М. Грушевським (1898).

Наростання національного руху українців імперії Габсбургів сприяло розвитку педагогічної думки та організаційному оформленню українського культурно-освітнього руху.

Олександр Духнович (1803—1865) — видатний представник культурно-освітнього руху в Західній Україні, письменник, один із перших професійних учених-педагогів, зробив значний внесок у розвиток освіти на Закарпатті. Працюючи після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії домашнім учителем, викладачем гімназії, священиком, будив думку про необхідність поширення освіти як основи духовного життя людини, стверджуючи, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання.

Написав буквар “Книжица читальная для начинающих” (1847), підручник з географії “Краткий землепис для молодих русинів” (1831), “Сокращенную грамматику письменного русского языка” (1853), посібник для вчителів “Народная педагогія в пользу училищ и учителей сельских” (1857).

Виступав за створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей, стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство. Основою педагогіки О. Духновича є ідея народності. Школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу, навчати рідною мовою. Обстоюючи реальні знання, дбав про розвиток пізнавальних можливостей. Дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності у навчанні, ґрунтовності й міцності знань тощо.

Суть виховання (духовного, фізичного і трудового) вбачав у реалізації принципу природовідповідності, який розглядав як розвиток позитивних природних задатків з урахуванням вікових особливостей дітей. Джерелами і засобами морального удосконалення дітей вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання тощо. Важливу роль у зростанні громадянина надавав народному вчителю — просвітителю народу, який повинен всебічно знати і розвивати особистість учня, формувати патріота свого народу і краю.

Діяльність Духновича сприяла значному поширенню освіти, відродженню національної системи виховання українського народу. Над реалізацією ідеї народності виховання працювали його земляки Іван Ставровський (1822—1878), Олександр Павлович (1819—1900), вважаючи освіту і школу важливим засобом поліпшення життя людини і суспільства. Працюючи сільськими вчителями, вони дбали про виховання дітей в дусі народності, формування в них працьовитості, людяності, національної свідомості. І.Ставровський у праці “Педагогия” (1846) розробив методику розвитку тілесних та духовних сил дитини, підкреслюючи їх органічний зав'язок.

Послідовниками О. Духновича були також Маркіян Шашкевич (1811—1843) — поет-“будитель”, член освітньо-видавничого товариства “Руська трійця”, борець за відродження української мови; Григорій Врецьона (1839—1901) — педагог та освітній діяч, редактор і видавець “Шкільного Часопису” у Львові, фундатор стипендійного фонду для незаможної української молоді; Юрій Федькович (1834—1888) — організатор системи освіти на Буковині, прихильник нової дидактики та жіночої освіти, автор “Букваря”;

Августин Волошин (1874—1946) — громадсько-політичний діяч Закарпаття, директор ужгородської учительської семінарії, редактор і видавець української газети “Наука”.

54. Звільнення школи і педагогічної науки від орієнтації на ідеологію, від впливу авторитарно-адміністративної педагогіки (80-90 роки)

Вади системи шкільного навчання і виховання УРСР: догматизм, заорганізованість, нівелювання особистості й підпорядкування її волі колективу, настирливе насаджування комуністичної ідеології та атеїзму.

Законодавча база трансформації освіти незалежності в Україні - демократичний Закон про освіту (червень 1991 р.). Він задекларував гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних вузів на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо–кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Наступний крок - розробка та ухвалення Державної національної програми “Освіта. Україна ХХІ століття” (1993 рік), яка наголосила на необхідності виходу освіти України на рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її засад. Вона поставила завдання децентралізації та регіоналізації управління системою освіти, посилення впливу громадськості на прийняття, інтеграції у світові освітні структури, забезпечення варіантності освіти тощо.

a) Назріла деідеологізація освіти набула характеру формального вилучення комуністичної ідеології з навчальних закладів, але залишила ряд складних нерозв’язаних проблем:

• не вдалося сформувати нової методології викладання дисциплін соціально–гуманітарного циклу;

• значна частина викладачів дисциплін соціально–гуманітарного циклу залишились у полоні марксистських схем і уявлень суспільного розвитку;

• зосередження практично необмеженої влади в руках менеджменту призвело до бюрократизованості та корумпованості у внз;

b) Вироблення нового погляду на гуманізацію та гуманітаризацію вищої школи знайшло відображення в наступних рішеннях:

• Відчутно збільшено та уніфіковано обов’язковий цикл дисциплін гуманітарного спрямування

• Урізноманітнилась методика вивчення соціально–гуманітарних дисциплін за рахунок відмови від вузького кола усталених догматичних прийомів

• внз отримали більше свободи у визначенні програм соціально–гуманітарних дисциплін

• Було фактично демілітарізовано навчальний процес у цивільних внз (ліквідовано більшість військових кафедр, військова підготовка перестала бути обов’язковою);

c) Зроблені кроки до дерусифікації системи вищої освіти в Україні:

• Навчальний процес і діловодство в більшості вищих навчальних закладів переведено на українську мову;

• Ведеться розробка української термінології в більшості галузей наук, випущені чисельні монографії, підручники, навчальні та методичні посібники українською мовою

• До навчальних планів внз гуманітарного спрямування введено чималі обсяги вивчення українознавчих дисциплін;

• У деяких внз суттєво поліпшено вивчення іноземних мов, в основному, англійської мови;

55. Система освіти і виховання у Спарті (XI –146 д.н.е.)

Спарта – головне місто Лаконії, що була одним з найвпливовіших полісів Стародавньої Греції. Поліс був рабовласницьким, і система громадського виховання обслуговувала лише дітей рабовласників. Виховання здійснювала держава, воно мало на меті підготовку з дітей-спартанців воїнів, стійких і загартованих, майбутніх рабовласників, сповнених презирства і немилосердності до рабів. З 7 років хлопчики, які жили до цього часу вдома, поміщувались в агеллами – державні виховні заклади, де виховувались до 18 років під керівництвом педонома. Особлива увага зверталась на фізичне виховання підлітків (їх гартували, привчали виносити холод, голод і спеку), багато уваги приділялось військово-гімнастичним вправам. До фізичного виховання приєднувалась музика, співи і релігійні танці, що мали бойовий, войовничий характер. Щодо читання та письма, то діти навчались лише найнеобхіднішому. Юнаки 18-20 років переводилися в групу ефебів і несли військову службу. Велика увага була приділена фізичному і військовому вихованню дівчат. Коли чоловіки залишали місто, йдучи на війну, озброєні жінки несли варту і тримали в покорі рабів. Дітей привчали до чіткості та короткості висловів – «лаконічне мовлення».

61. Особливості виховання дітей у сім’ях східних слов’ян.

Східні слов’яни відокремились від слов’янської мовної сім’ї у V–VI ст. В VI–IX ст. вони створили оригінальну систему виховання, яка спиралася на древню первісну традицію. Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих.

Метою виховання у східних слов’ян була передача підростаючому поколінню трудових умінь,встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі.

У східних слов’ян існував обряд ініціації, що був властивий ще їх предкам – праслов’янам. Проте, ініціації тут мали набагато гуманніший характер, ніж у інших народів. Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо).

Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил.

62. Педагогічна думка кінця XVII – XVIII ст.(Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода).

Педагогічна думка останніх десятиліть ХУІІ-ХУІІІ ст. представлена творами

С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди та ін.

Письменник, філософ, освітній і церковний діяч Стефан Яворський закінчив Києво-братську колегію і після навчання у Любліні та Познані став її професором. Викладав риторику, поетику, філософію і богослов'я. Досконало володів латинською, польською, російською мовами, якими писав вірші, за що був нагороджений "лавровим вінком". У 1700 р. за наказом Петра І його було викликано до Москви й висвячено на митрополита. Прагнув реорганізувати Московську слов'яно-греко-латинську академію за зразком Києво-Могилянської академії.

Церковний, громадський і державний діяч, письменник, педагог, викладач, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович на вимогу Петра І виїхав до Петербурга, де став радником з питань освіти, науки та культури і главою Російської православної церкви. Ф. Прокопович був прихильником прогресивних методів навчання, запровадив новий науково-історичний метод викладання богословської науки - вивчення історії релігії. Він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники для широкого загалу мають бути написані простою, доступною мовою.

Педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва Григорій Сковорода. Свої педагогічні погляди Г. Сковорода виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Визначальними в системі його педагогічних поглядів є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності був метою всього його життя, а також і метою виховання. На його думку, мета виховання полягає у підготовці вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку особистості відводив розумовій освіті, яка допомагає пізнати себе, навколишній світ, сутність щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Г. Сковорода відводив формуванню таких моральних якостей, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття гідності. Значну увагу приділяв він фізичному вихованню людей, яке повинне починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Естетичне виховання засобами поезії, музики, народної пісні, краси природи, образотворчого мистецтва має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Першими вихователями дитини Г. Сковорода вважав батьків.

64.Зв'язок історії педагогіки з іншими науками, джерела та методи вивчення науки.

Методологічною основою історії педагогіки, є філософія, вчення про пізнання. Логічне пізнання - рівень розвитку науки, якого вона досягла на сьогоднішній день. Історичне пізнання - рівень розвитку науки в різні етапи свого розвитку.В основі курсу лежать такі закони філософії: 1. Взаємопроникнення наук, як закон діалектики дає можливість визначити місце історії педагогіки та її зв'язки. 2. Закон відповідності виховання характеру суспільних відносин. 3. Закон зв'язку виховання, освіти, навчання з життям. 4. Закон єдності логічного та історичного пізнання.

Принципи:.- хронологічний принцип (розгляд педагогічної культури як багатомірного явища, що розвивається, має складну структуру і різноманітні форми взаємодії з суспільством, культурою, філософією, релігією та іншими формами соціального життя); - принцип історизму (розгляд педагогічних факторів, явищ, подій у широкому контексті конкретного історичного періоду); - принцип ретроспективізму (розгляд прогностичної значимості історико-педагогічної спадщини, що має велике значення для вирішення сучасних проблем педагогічної теорії); - принцип цілісності (орієнтація на наскрізний розгляд історико-педагогічних проблем у єдності із загальними тенденціями розвитку світової культури і людської цивілізації в цілому); - принцип варіативності (внесення певної авторської корекції в представлений курс відповідно до власної концептуальної моделі); - принцип рівневої диференціації (засвоєння змісту курсу на декількох рівнях, обумовлених активністю і самостійністю студентів при виконанні контрольних, індивідуальних та творчих завдань).

За своєю природою та способом донесення інформації джерела історії класифікуються у ряд груп. При цьому слід враховувати, що всі вони поділяються на прямі і непрямі.

Класифікація	Прямі	Непрямі
Предметні	Залишки засобів пращ. Твори образотворчого мистецтва.
Письмові	Твори видатних педагогів. Архівні матеріали. Педагогічна преса.	Пращ з історії, історії літератури, історії культури, мемуари педагогів, художньо-педагогічна література.
Етнографічні	Культура і побут. Етногенез. Розселення та культурно-побутові зв'язки.
Лінгвістичні	Походження і розвиток основних педагогічних понять.	Розвиток мови.
Усні	Педагогічний фольклор (казки, байки, легенди, пісні, приказки).
Кіно-, фоно-, фотоматеріали	Документальне кіно, хроніка, відео- та аудіозаписи.	Художні кінофільми.

Комплексне використання цих джерел дає змогу давати достовірну, об'єктивну оцінку різноманітним фактам і явищам, що мали місце в історії педагогіки.

65. Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка та інші відомі українці про національну освіту (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.).

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910) – письменник і педагог. Написав ряд публіцистично-педагогічних творів, серед яких "Яка тепер народна школа на Україні", "На безпросвітному шляху. Про українську школу", "Перед широким світом" і ін. У цих та інших творах критикував тогочасний стан народної освіти, виступав за створення народних шкіл з українською мовою викладання. Всупереч царській забороні Грінченко, коли ще працював учителем, нелегально проводив навчання українською мовою і використовував при цьому самостійно складені ним буквар "Українська граматка для науки читання і писання" та читанку "Рідне слово". Остання була однією з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках він пропагував культ народної педагогіки як умови виховання, помістивши туди багато народних казок, оповідань і ін.

Франко залишив величезну спадщину, у т. ч. більше ста наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки. У статтях "Наші народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та ін. піддав гострій критиці недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду у галузі освіти. Вказував, що уряд боїться поширення знань серед народу і видає розпорядження, які всіляко обмежують доступ до гімназій дітей бідного населення. Вказував на роль навчання рідною мовою у розвитку мислення дітей. Боровся за створення шкіл, пов’язаних з життям, з інтересами народу. У брошурі "Чого хоче галицька робітнича громада" розробив програму (соціалістичну) народної освіти і школи. Метою виховання визначив формування всебічно розвинутої особистості, яка готова до роботи розумової і фізичної.

На формування поглядів Лесі Українки впливав її дядько М.П.Драгоманов. У своїх творах вона порушувала багато важливих педагогічних проблем. У статті "Голос однієї російської ув’язненої" піддала критиці систему освіти царської Росії. Росію назвала "бастілією", де панують "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство". У нарисі "Школа" Леся Українка показала відсталість тогочасних народних шкіл, а саме парафіяльних, та тяжке життя народних вчителів. Вона критикувала і середні школи, де процвітали муштра і зубріння.

Алчевська відстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою. Вона є основоположником методики навчання дорослих грамоти, розробила цінні зразки уроків письма, читання, бесід про прочитане. З цією метою разом з групою вчительок створила трьохтомний навчальний посібник "Книга дорослих". Цінним внеском Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею методика проведення бесід з учнями на літературному матеріалі. Бесіди проводилися за наперед розробленою програмою, а їх ефективність перевірялась за допомогою письмових робіт.

67 .Християнство і поширення знань у Європі, Візантії та Київській Русі.

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи. Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення". Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику. З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було. Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи. Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер. Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя. Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні. Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.). Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами. Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи. Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів. За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам.

69. Звільнення школи і педагогічної науки від орієнтації на ідеологію, від впливу авторитарно-адміністративної педагогіки (80-90 роки)

Вади системи шкільного навчання і виховання УРСР: догматизм, заорганізованість, нівелювання особистості й підпорядкування її волі колективу, настирливе насаджування комуністичної ідеології та атеїзму.

Законодавча база трансформації освіти незалежності в Україні - демократичний Закон про освіту (червень 1991 р.). Він задекларував гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних вузів на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо–кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Наступний крок - розробка та ухвалення Державної національної програми “Освіта. Україна ХХІ століття” (1993 рік), яка наголосила на необхідності виходу освіти України на рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її засад. Вона поставила завдання децентралізації та регіоналізації управління системою освіти, посилення впливу громадськості на прийняття, інтеграції у світові освітні структури, забезпечення варіантності освіти тощо.

a) Назріла деідеологізація освіти набула характеру формального вилучення комуністичної ідеології з навчальних закладів, але залишила ряд складних нерозв’язаних проблем:

• не вдалося сформувати нової методології викладання дисциплін соціально–гуманітарного циклу;

• значна частина викладачів дисциплін соціально–гуманітарного циклу залишились у полоні марксистських схем і уявлень суспільного розвитку;

• зосередження практично необмеженої влади в руках менеджменту призвело до бюрократизованості та корумпованості у внз;

b) Вироблення нового погляду на гуманізацію та гуманітаризацію вищої школи знайшло відображення в наступних рішеннях:

• Відчутно збільшено та уніфіковано обов’язковий цикл дисциплін гуманітарного спрямування

• Урізноманітнилась методика вивчення соціально–гуманітарних дисциплін за рахунок відмови від вузького кола усталених догматичних прийомів

• внз отримали більше свободи у визначенні програм соціально–гуманітарних дисциплін

• Було фактично демілітарізовано навчальний процес у цивільних внз (ліквідовано більшість військових кафедр, військова підготовка перестала бути обов’язковою);

c) Зроблені кроки до дерусифікації системи вищої освіти в Україні:

• Навчальний процес і діловодство в більшості вищих навчальних закладів переведено на українську мову;

• Ведеться розробка української термінології в більшості галузей наук, випущені чисельні монографії, підручники, навчальні та методичні посібники українською мовою

• До навчальних планів внз гуманітарного спрямування введено чималі обсяги вивчення українознавчих дисциплін;

• У деяких внз суттєво поліпшено вивчення іноземних мов, в основному, англійської мови;

Дата добавления: 2015-05-24