Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили видатні педагоги Софія Русова, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили ви датні педагоги Софія Русова, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський.

Письменниця, громадська діячка Софія Русова відома як перша жінка педагог-теоретик в Україні. У подальшій діяльності Софія Русова зосереджується на педагогічній творчості, пише підручники, видає "Український буквар", "Початкову географію". На її думку, центральним у розв'язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. Софія Русова вважала, що школа й освіта повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати власну систему навчання на національній основі, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл. Особливого значення у розвитку дитини вона надавала рідній мові, стверджуючи, що у школах і дитячих садках виховання й навчання мусить здійснюватися рідною мовою. Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова надавала національному і світовому мистецтву. На її думку, все виховання має бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями.

Г. Ващенко пропонував таку структуру системи освіти у вільній Україні:

1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років);

2) початкова школа (6-14 років);

3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (14-18 років);

4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 - 22-23 роки);

5) позашкільна освіта;

6) науково-дослідні установи: Академія наук, Академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть сприяти вихованню волі, характеру, патріотизму та інших якостей особистості. Важливу роль в утвердженні моральних якостей людини він відводив релігійному вихованню і церкві.

На думку Г. Ващенка, виховним ідеалом має бути заснований на християнській моралі та українській духовності християнський виховний ідеал як образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи підростаюче покоління.

Відчутно збагатив світову педагогіку, передусім теорію виховання Антон Макаренко. На думку А. Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою, дуже складною і різноманітною наукою. Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів, А. Макаренко особливо важливим вважав виховання свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв'язку з вихованням волі, мужності й характеру. У своїй педагогічній теорії і практиці А. Макаренко багато уваги приділяв трудовому вихованню дітей і молоді, вважаючи трудову діяльність стрижнем системи виховання. У трудовому вихованні необхідно виховувати в учнів любов до праці, а також формувати у них уміння і навички працювати. Також надавав увагу естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, взаємовідносини у колективі тощо. Великого значення надавав А. Макаренко вихованню дітей у сім'ї. За його словами, необхідними умовами правильного виховання дітей є гарні взаємини між батьком і матір'ю, приклад батьків для дітей у всьому, правильні стосунки між батьками й дітьми, чіткий і строгий режим життя, правильно організована трудова діяльність членів сім'ї.

Особливу увагу В. Сухомлинський приділяв школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватиме культ Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розумове виховання, яке, за переконаннями В. Сухомлинського, потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, самоосвіти. Цю роботу слід починати змалку, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. Адже дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Тому навчання повинно бути для дитини радісною працею. Одним із стрижневих аспектів педагогічної спадщини В. Сухомлинського е гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям - радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки, бо той, хто вміє любити матір, любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В. Сухомлинського відведено проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. Особливо наголошував В. Сухомлинський на значущості естетичного виховання підростаючого покоління, виховання красою, пропонуючи використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

85. Виховання на території України у додержавний період.

Формування і підготовка підростаючого покоління розвивалися відповідно до загальних законів і закономірностей, традицій і особливостей родового і племінного виховання. Виховання дітей мало наслідувальний характер, проте вже існували заборони — застереження: «обережно, можеш пошкодитись»; «не смій, залиш у спокої» тощо. Беручи участь в усіх видах діяльності дорослих, діти поступово вростали в суспільство. Виховання здійснювалось у процесі трудової діяльності шляхом наслідування. Виділяли три вікові групи: діти і підлітки, повноцінні та повноправні учасники життя (здобували засоби для життя, народжували дітей) та старики (передавали досвід дітям через легенди, казки, бувальщини, пісні, ритуали, закони тощо).

За групового шлюбу батько залишався невідомим і провідна виховна роль належала матері. Основними формами материнського впливу на дитину були пестощі, годування, формування певних рис характеру. За матріархату діти виховувались під орудою матері до 5—6 років. Потім хлопчиків передавали до чоловічих жител, дівчат — до жіночих, де вони виховувалися стариками, старшими дітьми до настання повноліття. Незважаючи на відсутність парної сім'ї, хлопці набували необхідного статевого виховання, знайомилися з чоловічими видами діяльності (полювання, виготовлення зброї, знарядь), залучались до чоловічих розваг тощо. Зростання дівчат відбувалося в процесі засвоєння праці жінок. Воно ще не було окремою формою суспільної діяльності, здійснювалось під впливом віри в магічні дії забобонів, прикмет. Основними методами родинного виховання були пояснення, наслідування, переконання, заохочення і спонукання.

Поступово під впливом економічних змін рід утратив своє значення, розпавшись на малі родини (мали своє господарство, житло, поле, худобу). Виховання ставало окремою формою суспільної діяльності, забезпечуючи передання первинного досвіду виховання, етнізації та соціалізації дитини в давній сім'ї та суспільстві.

86. Герберт Спенсер – прибічник реальної освіти.

Так званий "матерiальний" напрямок - був розроблений англiйським фiлософом-позитивiстом, психологом i педагогом Гербертом Спенсером (1820 -1903 рр.) Свої педагогiчнi погляди вiн виклав у багатьох статтях, якi потiм були виданi окремою книгою, що отримала широке розповсюдження в Європi й Америцi наприкiнцi ХIХ - на початку ХХ столiть.

Г. Спенсер рiзко засуджував стару європейську школу середини ХIХ столiття, яка спиралася на "формальний" концептуальний напрямок, за її догматичнi методи навчання, вiдставання вiд рiвня науки та потреб практичного життя. Завдання школи, вважав Г. Спенсер, полягає в тому, щоб озброїти людину знаннями, пов'язаними з основними видами її дiяльностi. Таких видiв дiяльностi людини вiн нараховував п'ять. Вони були нацiленi на самозахист, отримання коштiв на життя, виховання нащадкiв, виконання соцiальних обов'язкiв i органiзацiю дозвiлля. Саме до них школа й повинна готувати молодь. Беззаперечно позитивним у його поглядах було те, що вiн вiдстоював iдею реальної освiти, виховання людини, пiдготовленої до життя.

Стосовно дидактичних проблем Г. Спенсер вимагав, щоб змiст i методика навчання вiдповiдали етапам розумового розвитку дитини, щоб навчання йшло вiд простого до складного, вiд конкретного до абстрактного, вiд практики до теорiї. Як i Ж. Руссо, Г. Спенсер вважав за необхiдне ставити дитину в становище дослiдника, вчити її робити самостiйнi висновки. Саме навчання повинне при цьому викликати в дитини iнтерес i почуття задоволення.

На вiдмiну вiд I. Гербарта вiн засуджував так звану "авторитарну педагогiку" й замiсть неї пропонував педагогiку спiвробiтництва учнiв i вчителя. Запровадження такої методики, на думку Г. Спенсера, сприяло процесу психологiчного розкрiпачення дитини, встановленню дружнiх стосункiв мiж батьками та дiтьми. Поява концептуальних iдей Г. Спенсера була об'єктивно зумовлена процесом розвитку капiталiстичних вiдносин, науки й технiки, машинного виробництва. Цi iдеї були новими та прогресивними, несли в собi потужний позитивний потенцiал розвитку освiти.

Проте концептуальнi погляди на освiту Г. Спенсера мали певнi недолiки, головними з яких вважались iндивiдуалiзм та утилiтаризм (це принцип оцiнки всiх явищ з точки зору їх корисностi та можливостi бути засобом для досягнення конкретної мети), притаманнi буржуазному суспiльству.

87. .Альтернативність оцінок педології. Постанова "Про педологічні перекручення у системі Наркомосів" (1936 р.).

Педологія (від грецьк. наука про дитину) предметом вивчення вважала дитину й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію, психологію та соціологію дитини. Основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й потребами дитини, що вона - центр навчально-виховного процесу. Педологія виділила дитинство як окремий специфічний період життєдіяльності людини, розглядала, вивчала його з усіх боків — у філогенезі й онтогенезі. Саме життєдіяльність дитини у всіх її виявах стала об'єктом і предметом педології. У 1924 р. був здійснений перехід від ідейних пошуків, наукових дискусій до нав'язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження "соціально-класового" середовища. Особливу увагу українські педологи приділяли вивченню дитячого колективу, довкілля, в якому проживають діти, щоб вплинути на життя, змінити навколишнє середовище так, щоб воно давало дітям все необхідне для їхнього розвитку. Перенесення центру уваги з дитини на дитячий колектив, який почали досліджувати тими ж методами, що і дитину, не могло не відбитися негативно на педологічній науці й стало початком розмивання її предмета й об'єкта. Після того, як педологія почала втрачати свій предмет і об'єкт дослідження і перед нею було поставлено цілком конкретне завдання обслуговування педагогічного процесу, вона починає розглядатися як допоміжна дисципліна, а після постанови 1936 р. "Про педологічні перекручення в системі Наркомосу" взагалі зникає як наука. ЦК ВКП(б) в постанові від 4 липня 1936 року "Про педологічні перекручення в системі Наркомосу" викрив педологію і шкідливу діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудивши педологічні перекручення, ЦК ВКП(б) в своїй постанові вимагав "відновити повністю в правах педагогіку і педагогів", вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей. Отже, 1936 роком датується остання згадка про педологію. Вона зникає з педагогічного небосхилу, а разом з нею припиняються будь-які вивчення вікових та індивідуальних особливостей дітей взагал

88. Розвиток писемності і шкільної освіти на Русі (IX-X ст.).

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Коли слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками).

Після прийняття християнства, окрім свого письма, вони почали користуватися латинськими і грецькими літерами.Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944 і 970 років.

Після введення візантійського православ'я, яке стало "культурою" ново-навернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Нового письма потребувала держава і церква. Це письмо називалось "кирилиця", воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про закон і благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість минулих літ" та ін.

Пам'ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах - пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

89. Песталоцці стверджував, що навчання, по-перше, сприяє накопиченню учнем на основі його чуттєвого досвіду запасу знань, а по-друге, розвиває його розумові здібності. Необхідно інтенсивно підвищувати сили розуму, а не тільки екстенсивно збагачувати уявленнями. Так широко поставлене питання про двосторонній характер процесу навчання було прогресивним в часи Песталоцці, і не втратило свого значення й понині. Але Песталоцці часом штучно розділяв ці тісно пов’язані завдання і неправомірно висовував на передній план формальний розвиток мислення дитини.

Як і Песталоцці, Дістервег вважав, що головним завданням навчання є розвиток розумових сил і здібностей дітей. Але він зробив значний крок вперед порівняно з Песталоцці, вказавши, що формальна освіта невідривно пов’язана з матеріальною. Дістервег підкреслював, що чисто формальна освіта взагалі не існує, цінність мають лише ті знання і навички, які учень дістав самостійним шляхом. Навчання повинно сприяти всебічному розвитку людини і його моральному вихованню. Кожен навчальний предмет разом з його освітньою цінністю має ще й моральне значення.

90. Університетська освіта в Україні (XIX-початок XX ст.).

На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (9.02.1773-6.11.1842) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.

17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. Університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному.

В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами.

Російський Харківський університет став одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX - початку XX ст.

У Києві єдиним вищим навчальним закладом до 1834 р. була духовна академія, відкрита в 1819 р. у Братському монастирі, де до 1817 р. існувала Києво-Могилянська академія. Київська духовна академія проіснувала 100 років. На початку 1920 р. зі встановленням радянської влади вона була ліквідована.

Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Лише після придушення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Південно-Західному краї» російського університету. Це набуло великого політичного звучання. Київський університет було відкрито 15 липня 1834 р. замість польського ліцею, переведеного з Кременця, під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національно-культурного відродження. Першим ректором Київського університету став професор М.О.Максимович.

Памфіл Юркевич Богословську освіту здобув у Полтавській Духовній Семінарії, яку завершив 1847 — 51 у Київській Духовній Академії.

З 1851 викладав філософію (з 1861 — професор) у Київській Духовній Академії, з 1857 також німецьку мову.

1854 — 1856 асистент інспектора Академії.

Рішенням міністерства освіти 1861 його призначено професором Московського Університету на кафедрі філософії. Окрім праці в університеті, Юркевич викладав педагогіку в учительській семінарії, а також виступав з публічними лекціями на філософські теми.

Юркевич був представником «ідеал-реалізму», в теорії пізнання підкреслював значення емоційних елементів. Полеміка Юркевича проти матеріалізму та позитивізмупривела в часи панування цих течій в російському суспільстві до нападів на нього з боку «прогресивної» журналістики, особливо М. Чернишевського, що довело до його бойкоту.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 — 1897) — відомий літератор і просвітитель. Особливою його заслугою є створення оригінального українського правопису («кулішівка») та української «Граматки».У 1857 р. Пантелеймон Куліш створив і видав «Граматку». І хоча алфавіт у ній ще не виправлений навіть на перший варіант «кулішівки», вона стала помітною подією для свого часу, оскільки була першим підручником українською мовою для народної школи. «Граматка» містила соціально підібраний матеріал для читання, який мав пізнавальний і виховний зміст: повчання, псалми, історичні оповідання. 1861 р. Пантелеймон Куліш перевидав «Граматку», доповнивши її короткою історією України. Обидва видання широко використовувались у недільних школах у другій половині XIX ст. Вони відіграли позитивну роль у розвитку національної освіти.

Дата добавления: 2015-05-24