Послідовність освітньої політики радянського уряду в українському питанні: «Положення про єдину трудову школу УРСР» (1919р.)

Положення про єдину трудову школу Раднарком УСРР схвалив у липні 1919 р. Шкільні заклади різних типів, у тому числі приватні гімназії та ліцеї, перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням. Однак шкільна реформа тоді не встигла розпочатися у зв'язку з падінням радянської влади. У червні 1920 р. було видано постанову наркомат УРСР «Про запровадження в життя єдиної трудової школи», аналогічну попередньому урядовому положенню. Єдина трудова школа була семирічною і поділялася на два ступені — перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення школи другого ступеню діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах. Єдина трудова школа демократизувала загальну освіту. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. шкіл, де навчалося 2, 250 млн. учнів. Майже в половині шкіл навчання вже відбувалося українською мовою. Для порівняння слід вказати, що в 1914/15 навчальному році існувало 19,6 тис. загальноосвітніх шкіл і серед них не було жодної української. Курс на інтенсивне збільшення кількісних показників в освіті призводив до зниження якості навчання. Адже викладачами часто ставали випадкові люди. Щоправда, радянський уряд вважав за необхідне певною мірою використати висококваліфіковані-кадри дореволюційних установ, але завбачливо затаврував їх як «буржуазних спеціалістів». Цих людей у будь-яку мить можна було ізолювати від суспільства як носіїв чужої ідеології. Небажання миритися з новими порядками у вузах розглядалося як саботаж. У таких випадках влада діяла «революційними» методами. 24 травня 1920 р. наркомат УРСР видав постанову про мобілізацію професорсько-викладацького складу. Кожен мав працювати там, де йому вкажуть. За рахунок заснування нових і перепрофілювання існуючих навчальних закладів у 1920 р. було відкрито 20 педагогічних інститутів. Тим самим певною мірою компенсувалася гостра нестача учительських кадрів у нововідкритих школах. Було відкрито також 48 педагогічних технікумів і близько сотні учительських курсів.

45.Питання розвитку української освіти в часи національно-визвольних змагань (1917-1919 рр.)

Протягом 1917-1919 рр. Україна пережила кілька змін влади, кожна з яких по-своєму визначала розвиток української освіти.

Перший період (від лютневої революції до проголошення першим Універсалом Центральної Ради автономії України 10 червня 1917 р.) – час влади російського Тимчасового уряду. У цей період на чолі освітнього руху в Україні стали громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство Шкільної освіти. Воно фактично виконувало функції центрального державного органу у справах освіти, тобто робило те, що мав робити і не робив Тимчасовий уряд.

Товариство організувало у квітні 1917 р. Всеукраїнський з’їзд учителів. На з’їзді були прийняті рішення про утворення Всеукраїнської вчительської спілки та про утворення Головної Шкільної Ради. Остання, по суті, була першим офіційним українським державним органом у справах освіти.

Таким чином, у даний період ініціативу створення української національної школи взяли на себе українське громадянство та українське вчительство. Під їх тиском Тимчасовий російський уряд змушений був дати дозвіл на впровадження у школах української мови, але російська мова ставала другою мовою і виступала як обов’язковий предмет вивчення.

Другий період (від 10 червня 1917 р. до розпущення Центральної Ради 30 квітня 1918 р.,) – час правління Центральної Ради. Своїм I Універсалом вона проголосила Україну автономною. Тоді ж було утворено Генеральний Секретаріат Освіти на чолі з І.Стешенком.

Секретаріат освіти у тісному співробітництві з Всеукраїнською Учительською Спілкою негайно приступили до українізації школи, яка зводилась до багатьох напрямків: навчання українською мовою, запровадження українознавчих предметів, підготовка навчальних підручників та посібників українською мовою, відкриття нових українських шкіл та реорганізація російських в українські школи, підготовка вчителів-українців тощо.

Влітку 1917 р. пройшли два Всеукраїнські вчительські з’їзди, які створили ґрунт для оформлення національної системи освіти. На другому з них (у серпні) було проголошено принципи побудови української школи: єдність і наступність усіх шкіл, право всіх на безплатну освіту, обов’язковість освіти, світськість освіти (хоч за бажанням батьків дозволялося релігійне виховання школярів).

Після проголошення IV Універсалом самостійності УНР (22 січня 1918 р.) на місці Генерального Секретаріату Освіти було створено Міністерство народної освіти на чолі з І.Стешенком. Було проголошено курс на забезпечення можливості одержати безплатну освіту у загальноосвітніх школах усім дітям. Запроваджувався принцип децентралізації управління освітою: право відкривати школи надавалося органам місцевого самоврядування. Міністерство робило спроби налагодити рівноправну співпрацю з комісаріатом освітніх справ Радянської влади у Харкові з реформування української освіти, але бажаних результатів так і не було досягнуто.

Третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.) – Гетьманат на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Дещо змінювалися засади освітнього життя країни. Замість принципу децентралізації запроваджувався принцип централізованого управління освітою. Новий міністр народної освіти професор Василенко відмовився українізувати існуючі школи, а висунув ідею українізації шляхом створення державним коштом нових національних навчальних закладів. Це певним чином затримувало темпи українізації освіти. Було зліквідовано Головну Шкільну Раду. Під кінець існування Гетьманату 27 листопада 1918 р. указом гетьмана було створено Українську

48.Розвиток педагогічної думки в Україні: від «учения книжного» (IX-XIII ст.) до розробки державних стандартів, структури й основних параметрів змісту освіти. (XXIст.)

Вперше педагогічна думка Київської Русі прослідковується у творах древньоруської літератури. Найдавніші пам’ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються ХI ст. Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать "Пчела", "Златоуст", "Златоструй", "Ізборнік" Святослава 1073 р., "Ізборнік" Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: "Слово про закон і благодать" Ілларіона, "Слово деякого калугера про читання книг" Іоанна, "Повість временних літ" Нестора, "Повчання дітям" Володимира Мономаха і ін.

Найдавнішою літературною пам’яткою вітчизняного походження, у якій звучать питання педагогічного змісту, був філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать". Твір написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037-1050 рр. Це був виступ Ілларіона перед Ярославом Мудрим та прихожанами Київського храму Софії. Твір має морально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). Твір написаний за аналогією до "Повчання дітям" Ксенофонта. Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою. Іван Вишенський – полеміст, демократ, борець проти національного і соціального гноблення. Йому належать твори "Викриття диявола-самодержавця", "Послання князю Острозькому", "Суперечка мудрого латинника з немудрим русином", де автор розглядав проблеми освіти і виховання у взаємозв’язку з іншими соціальними і політичними проблемами. Він пропагандист ідеї рівності всіх людей. Виступає проти латинської системи освіти, вказує, що освіта повинна здобуватись рідною мовою і ґрунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання

Григорій Савич Сковорода – педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Важливим засобами виховання Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Першим з педагогів минулого вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості.

Іван Петрович Котляревський– талановитий письменник, педагог і громадський діяч. Цікаві погляди Котляревського стосовно сімейного виховання. Він підкреслював обов’язки батьків перед дітьми, відповідальність за їх майбутнє. В "Енеїді" він гнівно засудив батьків, які недбало ставляться до виховання своїх дітей.

Тарас Григорович Шевченко– видатний український письменник, поет, художник, громадський діяч. Він вірив у велику силу виховання. У повісті "Княжна" він описав недоліки початкового навчання. Разом з тим він з повагою відгукується про вчителів, які ставили собі за мету беззавітне служіння народу. Прикладом цьому може бути образ попечителя гімназії з повісті"Близнецы".

Пантелеймон Олександрович Куліш–письменник, педагог, історик, фольклорист і громадський діяч. Ставив питання про необхідність українського підручника для вивчення "першої науки письменства". Написав українську "Граматку", яку схвально оцінив Шевченко. Своїм змістом цей підручник спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, історії і культури. Визначне місце у розвитку прогресивної педагогічної думки в Західній Україні у I пол. XIX ст. належить М.С.Шашкевичу, І. М.Вагилевичу, Я.Ф. Головацькому. Навколо них у Львівській семінарії, де вони навчались, об’єдналась у гурток під назвою "Руська трійця" передова демократична українська молодь, яка стала в умовах австрійського, угорського і польського гніту на захист мови і культури рідного народу. "Руська трійця" була першим провісником національного відродження 40-х років XIX ст.

Олександр Васильович Духнович –представник культурно-освітнього руху на Закарпатті. Духнович є автором першого на Закарпатті народного букваря – "Книжица читальная для начинающих", склав перші на Закарпатті шкільні підручники з географії та історії. Важливим засобом виховання в дусі народності розглядав народну пісню. У своїй "Педагогії..." Духнович відводить вихованню у житті людини вирішальну роль. Він проповідував принцип природовідповідності у вихованні. Велике значення у вихованні дітей належить сімейному вихованні. Батьки – це перші наставники.

Борис Дмитрович Грінченко – письменник і педагог. Під його редакцією вийшов чотирьохтомний "Словник української мови". Написав ряд публіцистично-педагогічних творів, серед яких "Яка тепер народна школа на Україні", "На безпросвітному шляху. Про українську школу", "Перед широким світом" і ін. У цих та інших творах критикував тогочасний стан народної освіти, виступав за створення народних шкіл з українською мовою викладання.

Михайло Сергійович Грушевський – відомий вчений, творець української національної історії, видатний громадський діяч і організатор освітньої справи в Україні, талановитий педагог. У своїх статтях Грушевський піднімає широке коло питань освітнього характеру. Він з особливим запалом закликав, щоб у народних школах навчання відбувалось українською мовою, щоб скрізь ширити українську пресу і книгу "Про українську мову і українську школу",ґрунтовно обговорює справу заснування українських кафедр при університетах тощо.

Софія Русова – активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця. У ряді своїх творів "Націоналізація школи", "Націоналізація дошкільного виховання", "Націоналізація позашкільної освіти у різних народностей Росії" і ін. Русова вказує, що першим кроком побудови нової української національної освіти є її націоналізація.

Антон Макаренко – відомий педагогів світу. Його роботи "Педагогічна поема", "Прапори на баштах", "Книга для батьків", "Методика організації виховного процесу","Проблеми шкільного радянського виховання", "Лекції про виховання дітей" і ін. Багато важливих педагогічних ідей Макаренко запропонував у галузі трудового виховання. Був переконаний, що праця може стати позитивним елементом виховання лише за умови, коли вона має на увазі створення якихось цінностей.

Василь Сухомлинський є автором цілого ряду педагогічних праць: "Павлиська середня школа", "Серце віддаю дітям","Сто порад учителеві", "Народження громадянина", "Батьківська педагогіка" і ін.

В грудні 1992 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, на якому було розглянуто основні позиції Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»). Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян України, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Щодо реформування загальної середньої освіти, то в Програмі сформульовані основні завдання трьох її рівнів — початкової, основної і повної.(школи 1-3 ст.)

Дата добавления: 2015-05-24