Соціологічна думка в Росії

РОЗДІЛ 9

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. Психологічний еволюціонізм Л.Уорда.

2. Погляди Ф.Гіддінгса і Ч.Кулі на розвиток суспільства.

3. Суспільна думка і натовп за Г.Тардом.

4. Психологічний підхід до досліджень суспільства Ф.Гіддінгса.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аберкомби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н.Аберкомби, С.Хилл, Б.С.Тернер: подр ед. Ерофеева – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЗАО „Издательство „Экономика”, 2004.

2. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки: Пер.з фр. / Г.Філіпчука. –К.:Юніверс, 2004.

3. Бергер П.Л. Приглашение в социологию. — М, 1996.

4. История социологии в Западной Европе и США. - М.:Издательская группа НОРМА – ИНФРА. - М, 1999.- 576 с.

4. Леон Г.Психология народов и масс. – СПб.: Макет, 1995.

5. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. —К., 2002.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналиії, навчальний словник-довідник / За ред. В.М. Печі. — К.-Львів, 2002.

7. Тард Г. Психология и социология / Новые идеи в социологии. – Вып. СПб., 1914

1. Етапи розвитку соціології кінця ХІХ – початку ХХ ст.

2. Наукова спадщина російських соціологів.

3. Розвиток соціології в Радянському Союзі.

Російська дореволюційна соціологічна думка, яку ми цілком ще не вивчили і гідно не оцінили, починала свій розвиток з того ж теоретичного рівня, на якому знаходилася тоді європейська соціологія. Ідеї О.Конта, навіть раніше, ніж на його батьківщині, були вивчені в Росії. Передова інтелігенція прагнула до всього нового, свіжого. Російські соціологи, як з рівними, полемізували з О.Контом, Р.Спенсером, Е.Дюркгеймом. Видатний статистик А.Чупров залишив після себе глибоке ессе про неокантіанську соціологію. Наша країна дала світу соціологів екстракласса. Достатньо назвати такі імена як М.Ковалевский, П.Сорокін, П.Л.Лавров та ін.

Соціологія до Росії проникла із Заходу ще в 40-х рр. XIX ст., проте її розквіт пов'язують з другою половиною 60-х рр. Як і на Заході, соціальна думка в Росії розвивалася в лоні філософії, коли інші соціальні науки — історія, етнографія, юриспруденція — вже досягли значних успіхів. Як і в Західній Європі, вітчизняна соціологічна думка спочатку формувалася в руслі позитивістської традиції.

За період з кінця 60-х р. XIX ст. до середини 20-х рр. XX ст. соціологія пройшла 3 етапи. Власне ж соціологічні теорії з'являються тільки на початку XX ст.

На початковому етапі — 60-80-і рр. XIX ст. — у вітчизняній соціології домінував позитивізм. О.Конта в Росії добре знали і любили. Мабуть, ні в одній країні світу його ідеї не розроблялися так активно, як в Росії. Позитивізм привертав не тільки своїм науковим, але і соціальним пафосом — бажанням негайно переробити суспільство на жорстко наукових основах.

З середини 60-х рр. в російській літературі, по спостереженню істориків соціології І.А.Голосенко і В.В.Козловського, з'являються роботи, в яких неодноразово зустрічається термін „соціологія”, хоча нова наука все ще розуміється як філософія історії „на науковій основі.

Нове знання, засноване на статистичних розрахунках, оголошувалося позитивістским, або матеріалістичним. Багато в чому просуванню точного методу в соціальних науках сприяло досягнення земської статистики - опитування селян, вивчення їх господарського устрою та способу життя. На становлення соціології вплнуло ускладнення соціальної структури російського суспільства, бурхливе зростання міських станів, диференціація в селянському середовищі, зростання чисельності робочого класу.

На першій стадії позитивістська соціологія представлена в Росії букетом різних підходів і напрямів: географічна школа (Л.І.Мечніков), органіцизм (П.Л.Лілієнфельд), психологізм (суб'єктивна школа: П.Л.Лавров, Н.К.Михайловський, Н.І.Карєєв, З.Н.Южаков).

Другий період в розвитку російської соціологічної думки умовно може бути обмежений другою половиною 80-х і 90-ми рр. XIX ст. В ці роки розвивається марксизм і антипозитивістські установки, різко критикуються натуралістичні концепції, антипозитивістский підхід представлений в роботах Б.А.Кістяківського, П.І.Новгородцева, Л.І.Петражицьго, В.М.Хвостова. Істотно вплинув на розвиток соціологічної думки в Росії П.Б.Струве.

На другому етапі домінувала суб'єктивна соціологія. Рушійним мотивом творців суб'єктивної соціології П.Л.Лаврова та Н.К.Михайловского було прагнення обгрунтувати ідеї російського соціалізму і народництва.

В XIX і на початку XX ст. в країні сформувалися, поперемінно пануючи в суспільній свідомості і змінюючи один одного, декілька напрямів, наукових шкіл і течій: соціокультурна теорія Н.Я.Данілевського, соціологічна концепція російського консерватизму Д.М.Леонт’ва, державна школа Б.Н.Чичеріна, Д.Д.Кареліна, А.Д.Градовського, соціологічні ідеї теоретиків анархізму Л.І.Мечнікова, М.А.Бакуніна, та П.А.Кропоткіна, соціал-органіцизм А.І.Строніна і П.Ф.Лілієнфельда, психологічний напрям Е.В. де Роберті, Л.І.Петражицького, суб'єктивна школа соціології П.Л.Лаврова, М.Д. Михайловського, М.І.Карєєва, З.Н.Южакова, генетична соціологія М.М.Ковалевського, марксистський напрям в соціології, емпірична соціологія Д.М.Тахтарєва та П.О.Сорокіна.

Третій період розвитку російської соціології обмежений двома першими десятиріччями XX ст. В цей період розповсюджується неопозитивізм, що поєднує функціоналізм і емпіричні дослідження (Р.П.Зелений, А.З. Звоницька, Д.М.Тахтарєв, А.С.Лаппо-Данилевський та ін.). Центральною темою їх аналізу стала структура „соціальної взаємодії” і вивчення елементів середовища у вигляді соціальних груп і прошарків.

Профессори, що читають курси по політичній економії. історії і правознавству, знайомили студентів зі змістом теорій О.Конта та К.Маркса. До кінця сторіччя (в 1896/97 навчальному році) прочитаний перший в Росії систематичний курс соціології, який підготував відомий професор Санкт-петербурзького університету Н.І.Карєєв. Цей курс був негайно опублікований у вигляді допомоги для студентів „Вступ у вивчення соціології. Лекції” (СПб., 1897). Перша кафедра соціології відкрилася в 1908 р. в Петербурзі при приватному Психоневрологічному інституті. В 1916 р. при Петербурзькому університеті фундирувалося Російське соціологічне суспільство імені М.М.Ковалевского (зразу ж після кончини вченого). І нарешті, до 1920 р. в Петербурзькому університеті був відкритий створений на базі факультету суспільних наук (ФОН) перший в Росії соціологічний факультет. Його організатором, першим деканом і провідним лектором став П.О.Сорокін. З часом в деяких російських університетах регулярно починають роботу соціологічні семінари, студентські гуртки, на засіданнях яких обговорюються проблеми суспільства, заслуховують наукові доповіді. За декілька років до революційних подій 1917 р. зусиллями вчених і педагогів-ентузіастів соціологію під різними приводами вдається включити як предмет вивчення в програми деяких середніх навчальних закладів, різних училищ, курсів. В останнє десятиріччя перед революцією лекції по соціології читалися на Вищих жіночих курсах, в біологічній лабораторії П.Ф.Лесгафта. Основи соціологічної освіти давала Вища російська школа суспільних наук в Парижі, куди зі всіх кінців Росії зверталися за програмами, учбовим матеріалом, допомогою. В її аудиторіях лунали голоси М.М.Ковалевського, Л.І.Мечнікова, А.І.Чупрова, Н.І.Карєєва, П.Н.Мілюкова, Е.В. де Роберті. Не дивлячись на перші вдалі кроки в дореволюційній Росії, система регулярної соціологічної освіти так і не сформувалася.

З 1917 р. починається видання навчальної літератури по соціології для шкіл різних типів і одночасно розширюється коло навчальних закладів, де вводиться вивчення соціології. Після короткого періоду академічних свобод в роки НЕПУ ряд видних учених-соціологів і філософів (П.Сорокин, М.Бердяєв) вимушені назавжди покинути Росію. Термін „соціологія” починає набувати негативний відтінок і використовуватися головним чином у зв'язку з критикою „буржуазної соціології”. Багато журналів і кафедр закриваються, чимала кількість соціологів, економістів і філософів піддаються репресіям і висилці в табори.

Висилка в 1922 р. великої групи вчених з Росії зразу ж позначилася на зниженні рівня вітчизняної соціології. Соціологи кінця 20-х рр. ще намагалися проводити емпіричні дослідження (Д.Кабо, З.Первушин, А.Гастєв та ін.), розробляти теорію і викладати в університетах (Н.І.Бухарін, Г.І.Солнцев). Але незабаром наукові дослідження в цій області були істотно обмежені.

До другої половини 20-х рр. загальний рівень офіційної філософії і соціології в СРСР різко знизився. Більшовики збиралися покінчити з „буржуазною соціологією”, а покінчили з соціологією взагалі. Її місце незабаром зайняв історичний матеріалізм. Представники старої соціології, оголошені ідеалістами, були вислані або розстріляні, а нові кадри марксистів суспільствознавців по своєму науковому потенціалу і теоретичному рівню явно поступалися ідейним опонентам. В духовній області міцно затвердилися принципи, що проповідувалися прихильниками Пролеткульта — ще одного варіанту вульгарного матеріалізму. Проте 20-і рр. дали світу чудових мислителів: видатного економіста і фахівця у сфері економічної соціології Н.Д.Кондрат’єва, автора соціальної інженерії і найефективнішої на ті часи системи НОТ А.Д.Гастєва, чудового вченого-плановика, що написав фундаментальні роботи по соціальній історії суспільної праці і бюджетам часу З.Р.Струміліна. Все це — люди з світовим ім'ям.

Після 20-х рр. послідував тривалий період затишшя — на протязі майже 30-ти років в країні не було створено жодної скільки-небудь значущої роботи по соціології, не проведено жодного серйозного емпіричного дослідження, не організовано жодної наукової конференції, не підготовлено жодного професійного соціолога.

Микола Якович Данилевський (1822 - 1885 рр.) — видатний російський соціолог, етнограф та історик, засновник першої в історії антиеволюціоністської концепції історичного розвитку — „теорія культурно-історичних типів”. Це була одночасно філософська, соціологічна, політологічна концепція багатолінійного і паралельного відокремленого розвитку „природних” соціальних систем як своєрідних соціокультурних типів суспільства, особливих цивілізацій. Вона виникла як спроба перебороти недоліки пануючої в той час євроцентристськоії моделі однолінійного й односпрямованого історичного прогресу і пояснити особливості розвитку Сходу та інших регіонів, у тому числі й Росії. Головна і найбільш відома праця М.Я.Данилевського „Європа і Росія” (1869-1871 рр.).

Заперечуючи плоский еволюціонізм і загальнолюдську єдність світового історичного процесу, М.Я.Данилевський виділяв 13 відособлених культурно-історичних типів: єгипетський, китайський, ассиро-вавилонский, індійський, іранський, єврейський, грецький, аравійський, римський, романо-германський (європейський), слов'янський, американський і перуанський.

Кожний із них відбиває цілісну сукупність своєрідних істотних ознак даного неповторного, унікального суспільства, виражену насамперед в особливостях мови, форм побуту, міфів, епосу і т. п. У цілому ж в основі виділення цих „самобутніх цивілізацій” лежить своєрідне сполучення чотирьох основних елементів: культури, релігії, політичного і суспільно-економічного устрою. Кожна з цих цивілізацій, за М.Я.Данилевським, проходить у своєму розвитку чотири основні фази, що, умовно можна назвати: зародженням, становленням, розквітом та занепадом.

Безсумнівна заслуга М.Я.Данилевського в оригінальному визначенні співвідношення загальнолюдського і національного (державного). Віддаючи явний пріоритет другому, яке ширше, багатше „худої абстракції” загальнолюдського, М.Я.Данилевський говорив про „загальнолюдське, яке полягає не в тому, щоб йти в одному напрямку, а в тому, щоб всю історичну діяльність людства обійти в різних напрямках”. І ні одна цивілізація, згідно з М.Я.Данилевським, не може мати вищої точки зору відповідно до інших. Кожний культурно-історичний тип покликаний внести свій своєрідний внесок у розвиток людства.

Лев Ілліч Мечніков (1838 - 1888 рр.) — великий географ і соціолог, найбільш видний представник географічного напрямку в російській соціології, автор всесвітньо відомої праці „Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасних суспільств” (1889 р.). У соціологічному плані в центрі його творчості знаходилося визначення й обґрунтування специфічних законів розвитку суспільства і критеріїв соціального прогресу з позицій визнання вирішальної ролі в цьому географічних факторів. Географічний напрямок у російській соціології виник як противага, з одного боку, соціологічному органіцизму (О.Конт, Г.Спенсер, А.І.Стронін та ін.), а з іншого — пануючого в той час в Росії суб'єктивістського напрямку в соціології. Л.І.Мечніков розумів соціологію як „вищу науку, що повинна перевіряти, дисциплінувати прагнення до перетворення кожного із нас і пристосовувати їх усі до однієї загальної мети”. Такою метою він вважав служіння на благо людства. При цьому він рішуче відкидав претензії будь-якого одного соціологічного напрямку на створення справді наукової теорії суспільства і формулювання її законів. Це завдання, вважав він, повинне розв'язуватися колективним шляхом. Високо оцінюючи наукове і філософське значення відкриттів Ч.Дарвіна, Л.І.Мечніков у той час виступив проти уподібнення громадського життя біологічному виживанню, проти пояснення соціальних явищ і процесів біологічним законам боротьби за існування. Соціологічна область, на відміну від біологічної, — це „світ колективностей, світ інтересів, що виходять за межі одиничного біологічного існування; світ кооперації, тобто сполучення не протидіючих, а сприяючих досягненню однієї загальної мети сил”.

Найважливішим і найбільш загальним законом громадського життя Л.І.Мечніков вважав великий закон прогресу. Головним для нього було з'ясування суті соціального прогресу і його об'єктивних ознак, критеріїв. Л.І.Мечніков бачив критерій соціального прогресу в „наростанні загальнолюдської солідарності”, що виявляється в різних формах кооперації, які залежать від усвідомлення людьми необхідності їхнього об'єднання. Нижчим ступеням історії людства властиві суспільні об'єднання, засновані на примусовості і залякуванні, на зовнішніх механічних зв'язках, їм на зміну на другому, перехідному етапі приходять супідрядні соціальні групи, для яких характерна соціальна диференціація в силу розподілу праці, підсилена спеціалізація і взаємозалежність цих груп. І нарешті, третій, вищий етап історії людства — це вільний і добровільний союз людей, об'єднаних спільністю інтересів і схильностей, що свідомо прагнуть до солідарності.

У географічному середовищі, під якою Л.І.Мечников розумів не всю природу взагалі, а ту її частину, що залучена в трудовий процес, він особливо виділяє водяний фактор. У зв'язку з цим ним виділяються три періоди (епохи) світової історії: річковий, морський, океанічний.

До першого відносяться давні й ізольовані цивілізації (китайська, індійська, ассиро-вавилонська і єгипетська), що складалися в басейнах великих рік — відповідно Хуанхе і Янцзи, Інду і Гангу, Тигру і Євфрату, а також Нілу. Другий період — середземноморський (від заснування Карфагену), коли культури почали розвиватися в середовищі людей й охоплювати багато країн і народів. Третій період — всесвітній, пов'язаний з відкриттям Америки.

Петро Кирилович Лавров (1823 - 1900 рр.) — один із зачинателів соціології в Росії, хоча у своїй творчості почав займатися соціологією досить пізно, лише наприкінці 60-х років. Особливо пильна увага в його роботах приділяється проблемам предмету і методу соціології, їх співвідношенню з історією, соціальним прогресом і роллю особистості в історії. Спираючись в цілому на контівський позитивізм, П.К.Лавров розглядав соціологію як науку про солідарність, тобто про суспільні зв'язки людей.

П.К.Лаврову належить пріоритет введення в соціологію поняття „суб'єктивний метод”, з цим було пов'язано і назву цілого напрямку в російській соціології.

Особливо тісний зв'язок із соціологією виявляв П. К. Лавров в історії, оскільки й вона вивчає людину і розвиток суспільства на основі суб'єктивного методу. Але якщо історія досліджує одиничні, неповторювані явища, то соціологія — явище повторюване, закономірне. Тільки через історію можна пізнати сучасне суспільство, його закони.

Микола Костянтинович Михайловський (1842 - 1904 рр.) по-своєму розробляв близькі соціологічні проблеми з єдиних позицій суб'єктивного методу. Як і П.К.Лавров, він виходив з того, що в центрі соціології знаходиться вивчення особистості, що соціолог, який вивчає стосунки між людьми, які переслідують визначені цілі, не може обійтися без суб'єктивного методу, суб'єктивних оцінок соціальних явищ і займати нейтральну позицію. Він також підкреслював найтісніший зв'язок соціології з етикою, публіцистикою і соціальною психологією, яку розглядав навіть як основу соціології. Як і П.К.Лавров, він не заперечував закономірного характеру суспільного розвитку, але вважав, що закони історії визначають лише її загальний напрямок і порядок зміни фаз, у той час як свідома діяльність людей та їхні ідеали наповняють ці закони „реальним змістом”. Особливо велике місце у творчості М.К.Михайловського займає проблема соціальної кооперації та її ролі в розвитку особистості, оскільки, на його думку, той чи інший тип кооперації обумовлює все громадське життя і саму особистість. Ідея різних форм кооперації як типів взаємозв'язку суспільства й особистості лежить у нього в основі концепції соціального прогресу.

Багато уваги приділив М.К.Михайловський і такому аспекту проблеми співвідношення особистості і суспільства, як питання про співвідношення великої особистості й народних мас, „героя” і „натовпу”. Він не ототожнював поняття „герой” і „велика особистість”, „натовп” і „народ”. Відмінна риса „героя” — його здатність залучити масу людей на загальну справу. Що ж стосується „великої особистості”, то в її визначенні головне інше — відповідність її діяльності суспільному ідеалу, загальнолюдським цінностям і своєчасність цієї діяльності в даних умовах. „Натовп” відрізняється такими ознаками поведінки маси, як наслідування героя”, уніфікованість, шаблонізованість, готовність до підпорядкування і покори, масові гіпноз (навіювання), психоз та ін.

Георгій Валентинович Плеханов (1856 - 1918 рр.) — видатний соціальний філософ і соціолог, послідовник і пропагандист марксизму, засновник соціал-демократичного руху в Росії. Він послідовно відстоював і розвивав марксистську теорію суспільного розвитку, критикував суб'єктивістський підхід російських народників до проблем і перспектив суспільного розвитку Росії, глибоко і творчо розробляв соціалістичні ідеї. На противагу народницькому суб'єктивізму Г.В.Плеханов стояв на позиціях матеріалістичного розуміння історії. Він показав, що і в Росії відбувається розвиток капіталізму і що теорія суспільного розвитку К.Маркса застосована й до неї. У той час як народники вважали селянство головною революційною силою, Г.В.Плеханов показував його відсталість і реакційність, відстоював з марксистських позицій справжню революційність пролетаріату. Особливо велика заслуга Г.В.Плеханова в марксистському обґрунтуванні об'єктивної необхідності й закономірності історичного процесу, а також ролі особистості і народних мас в історії.

Перші кроки по відродженню соціології в країні й Московському університеті були зроблені в 60-і рр. XX ст. Соціологи 50—60-х рр. або, як їх пізніше називали, соціологи першого покоління, вирішували нелегку задачу — не тільки відродити, але і практично заново створити цю науку. Багато в чому завдяки роботам Б.А.Грушина, Т.І.Заславської, А.Р.Здравомислова, Ю.А.Левади, Р.В.Осипова, В.А.Ядова та ін. в країні значно розширився масштаб соціологічних досліджень. Предметом їх була соціальна структура суспільства, бюджет часу робітників, соціальні проблеми праці, освіти, сім'ї.

На філософському факультеті Московського державного університету була створена міжкафедральна соціологічна лабораторія, потім відкрита кафедра методики соціальних досліджень (1968 р.). Лекції по соціології читали професори і доценти Р.М.Андрєєва, А.П.Купріян, Л.А.Петровська, В.І.Добреньков, В.Г.Гречихин та ін. Вчені кафедри підготували один з перших в країні навчальних посібників з соціології, організували читання лекцій по соціології на філософському, юридичному факультетах і факультеті журналістики. 6 червня 1989 р. можна вважати днем народження соціологічного факультету МДУ, який виявився першим після тривалої перерви соціологічним факультетом в СРСР.

Дата добавления: 2015-05-24