Соціологічна система Вільфредо Федеріко Парето

РОЗДІЛ 12

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. Як вплинули попередники соціології на становлення поглядів Ф.Тьонніса?

2. Що являє собою типологія соціальності Ф.Тьонніса?

ЛІТЕРАТУРА

1. Аберкомби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н.Аберкомби, С.Хилл, Б.С.Тернер: подр ед. Ерофеева – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЗАО „Издательство „Экономика”, 2004. – 620с.

2. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки: Пер.з фр. / Г.Філіпчука. –К.:Юніверс, 2004. – 688с.

3. Босков А. Современная социологическая теория. — М., 1961.

4. Бергер П.Л. Приглашение в социологию. — М, 1996.

5. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. —К., 2002.

6. Соціологія: терміни, поняття, персоналиії, навчальний словник-довідник / За ред. В.М. Печі. - К.-Львів, 2002.

7. Забытый социолог: Шпакова Р.П., Фердінанд Тьонніс // СОЦИС. – 1995. – № 12.

1. В.Парето і його час.

2. Соціологічні погляди науковця.

3. В.Парето в історичній перспективі.

На межі двох століть у філософській думці Італії панував позитивізм, що відрізнявся своєю строкатістю і запозиченнями. Позитивістська соціологія також була еклектичною, поєднуючи елементи механіцизму, еволюціонізму, вульгарного биологизму та інших течій (Ч.Ломброзо, Е.Феррі та ін.). Популярність здобули ідеї представників італійської школи політичної соціології Г.Москі, Р.Міхельса, до яких безпосередньо примикають і погляди Вільфредо Федеріко Парето (1848 - 1923 рр.).

Син аристократа, що емігрував до Франції із політичних причин, В.Парето отримав інженерну освіту і почав працювати в римській залізничній компанії. Рано включившись в політичну боротьбу, він став виступати у пресі з критикою економічної політики уряду, вимагаючи свободи торгівлі і невтручання держави в приватні справи.

На формування наукових поглядів В.Парето зробили вплив видний італійський економіст М.Панталеоні та професор кафедри політекономії Лозанського університету - Л.Вальрас.

Розроблена Л.Вальрасом теорія економічної рівноваги, перенесена В.Парето на область загальнотеоретичних уявлень про суспільство, стала згодом тією основою, на якій будувалася його соціологічна система. В.Парето опублікував ряд статей, що присвячені доктрині Л.Вальраса, в “Економічному журналі”, а після відходу Л.Вальраса у відставку в 1893 р. став керувати його кафедрою.

Першою великою публікацією В.Парето був заснований на університетських лекціях “Курс політичної економії”. Біля 1900 р. в настроях і переконаннях В.Парето відбувся перелом, обумовлений крахом колишніх ліберальних ілюзій. Упевнений, що час лібералізму пройшов, що суспільство вступило в період стагнації і для забезпечення стабільності соціального життя необхідне насильство, він зайняв відверто антидемократичну та антиліберальну позицію. Його нові погляди знайшли віддзеркалення в книзі “Соціалістичні системи” (1901 р.), “Підручнику політичної економії»” (1906 р.), а також у ряді статей.

Хвороба серця примусила В.Парето перервати професорську діяльність, а в 1907 р. відмовитися від керівництва кафедрою, залишивши за собою лише читання лекцій (до 1917 р.). В 1912 р. він закінчив свою головну працю, названу “Трактатом по загальній соціології”, яка через війну, що почалася, з'явилася на світ тільки в 1916 р. Деякі із статей, написані соціологом в останні роки життя, були опубліковані в збірках “Факти і теорії” (1920 р.) і “Трансформація демократії” (1921 р.). В останньому описано розпад італійської держави під владою уряду, нездатного застосувати силу. Так В.Парето явився провісником фашизму.

Опинившись біля влади, фашисти оточили В. Парето почестями. Він отримав звання “сенатора королівства”, був залучений до участі в журналі “Ієрархія” і т.п. Помер В.Парето через рік після приходу до влади фашистів, так і не визначивши свого відношення до нового режиму, який хоча і застосував рекомендовані ним методи насильства, проте не дозволив жодної з соціально-економічних суперечностей.

У філософському відношенні соціологія В.Парето була синтезом позитивізму з волюнтаристським ірраціоналізмом. Великий вплив на нього справили ідеї французького соціолога, теоретика анархосиндикалізму Ж.Сореля, особливо його теорія насильства і ототожнення революційних принципів з релігійними міфами, а також концепція Г.Моські про універсальність розподілу суспільства на два класи — пануючий і підлеглий, керований першим.

За задумом В.Парето, його соціологічна система повинна була покласти край метафізичним і спекулятивним міркуванням про суспільство, займаючи домінуюче положення в соціально-політичній думці XIX ст. Основна ідея, що надихала В.Парето, полягала в тому, щоб розробити такі принципи побудови соціологічного знання, які забезпечили б його достовірність, надійність і обгрунтованість. Підтримуючи в цілому концепцію суспільної науки, розроблену основоположниками позитивізму - О.Контом та Г.Спенсером. В.Парето справедливо критикував їх за непослідовність в проведенні принципу емпіричної обгрунтованості знання.

Італійський соціолог вважав, що соціологія є синтезом різних спеціальних суспільних дисциплін: політекономії, політичної історії, історії релігій, - “мета якого — у вивченні людського суспільства, узятого в цілому”.

Метод, за допомогою якого В.Парето мав намір відкрити загальні принципи пристрою, функціонування і зміни суспільств, він назвав логіко-експериментальним. Прагнучи зробити соціологію такою ж точною наукою, як фізика, хімія і астрономія, він пропонував користуватися тільки емпірично обгрунтованими описовими думками, суворо дотримуючись логічних правил переходу від спостережень до узагальнень. Етичні й взагалі ціннісні елементи в теорії, на думку В.Парето, завжди ведуть до спотворення, фальсифікації фактів, тому підлягають усуненню.

З погляду В.Парето, кожну теорію можна розглядати в трьох аспектах: 1) об'єктивному — незалежно від автора і сприймаючого її реципієнта; 2) суб'єктивному — в співвідношенні як з автором, так і з реципієнтом, коли з'ясовується, чому автор створює свою теорію, а даний індивід її сприймає; 3) утиліті — з погляду її корисності, індивідуальної або суспільної. Корисність, на думку В.Парето, не залежить від об'єктивності або суб'єктивності теорії. Сама по собі істина нейтральна і знаходить свою суспільну якість тільки в результаті застосування або досягнення певної мети. Якщо результати виявляться корисними для суспільства, виявиться корисною і теорія. Якщо результати шкідливі, то теорія принесла шкоду. При цьому В.Парето вважав, що за змістом всі суспільні теорій в рівній мірі помилкові, обмежені, деформовані, оскільки жоден соціолог до нього не керувався логико-експериментальним методом.

В.Парето надавав велике значення точності наукової термінології. Проте він не дав точного визначення основним поняттям, які вживав. Декларативним залишився і його намір додати “Трактату...” математичну форму. Далі за геометричні та алгебраїчні ілюстрації і графіки В. Парето не пішов.

Однією з центральних ідей В.Парето був розгляд суспільства як системи, що знаходиться в стані поступово порушуваної і відновлюваної рівноваги. Поняття рівноваги було ним запозичено з економічної теорії Л.Вальраса, до якої В.Парето додав механістичний характер, побачивши прообраз суспільства в моделі рівноваги, всі частини якої жорстко взаємозв'язані і механічно впливають один на одного. Зміни в одній частині системи негайно передаються іншій її частині, і вся система приходить в рух, поки знов не відновиться “динамічна рівновага”.

В.Парето розглядав економіку як підсистему соціальної системи. Економічна система, на його думку, складається з особливих молекул — людей, що приводяться в рух потребами і раціональними інтересами, зустрічають перешкоди на шляху до досягнення економічно бажаного. Соціальна система є складнішою. В соціальній дії беруть участь людські індивіди, що наділені відчуттями. Саме відчуття, обумовлене психічним складом індивідів, — головна пружина, що приводить в рух всю систему. Зрозуміти ж відчуття значно важче, ніж будь-які раціональні міркування.

В.Парето розділяв соціальні дії на логічні і нелогічні, а щоб знайти критерій їх розрізнення, розкладав дію на його складові елементи — зовні спостережувана дія, раціональне його обгрунтовування (яке звичайно дається заднім числом), психічний стан дієвої особи. Останнє розглядалося як та постійна величина, що лежить в основі дії, яка визначає його характер. Психічний стан індивіда В.Парето вважав “об'єктивною основою” соціального феномена на відміну від його суб'єктивної основи, під якою він розумів аргументи, що раціонально висуваються дійовою особою.

Помилка всіх попередніх соціологів, вважав В.Парето, полягала в тому, що вони нехтували об'єктивною стороною справи і вивчали тільки виникаючі на її грунті теоретичні концепції, тобто обмежувалися вивченням суб'єктивного аспекту дійсності. “Об'єктивне ж соціологічне дослідження” повинне бути направлено на вивчення психічних установок і обумовлюваних ними “нелогічних дій”, що складають основну масу всіх людських дій взагалі. “Нелогічні дії”, згідно В.Парето, обумовлені особливою логікою відчуттів. На відміну від логічних вони є результатом не свідомих міркувань, а міркувань плотського стану людини, ірраціонального психічного процесу.

В основі концепції соціальної дії, розробленої В.Парето, лежала певна концепція людини. Підкреслюючи нелогічну, ірраціональну природу індивіда, він стверджував, що дії людини ніколи не є тими, якими вони здаються йому самому. Специфічно людське полягає не в розумі, а в здатності використовувати розум для маскування своїх “нелогічних дій” за допомогою уявних логічних теорій і аргументів. Людина, писав В.Парето, на відміну від тварини має здатність мислити і тому накидає покривало на свої інстинкти і відчуття. Саме тому, що всі люди є істотами, що як відчувають, так і розуміють, виникає проблема співвідношення відчуттів та розуму, відчуттів та ідеологій. В.Парето без коливань віддавав пріоритет відчуттям, вважаючи їх істинними рушійними силами людської історії. Історичні закономірності він зводить до закономерностей ірраціонального психічного життя окремих індивідів, а ідеології називає “мовами відчуття”.

Вважаючи основою динамізму соціальної системи емоції, В.Парето тим самим підводив під соціальну систему біологічний фундамент, оскільки психіка людини, її межі й особливості тлумачилися ним зовні незалежно від соціально-економічного контексту. Хоча сам підхід до суспільства як до системи був правомірний, принцип механічної рівноваги, механічного взаємозв'язку елементів не міг задовільно пояснити функціонування суспільства як цілого.

Ідея функціональної залежності, узята у відриві від принципу соціального детермінізму і покликана замінити його, як пояснюючий принцип знайшла свою теоретичну неспроможність. Щоб знайти джерело руху системи, В.Парето вимушений встати на позиції биологізму і психологізму, тобто шукати джерело соціального життя в психічних схильностях і нахилах людей, притому таких, які не мали ніякого зв'язку з виробничо-економічною діяльністю і були вибрані довільно.

Зробивши емоційну сферу людської діяльності головною ланкою своєї соціологічної системи, В.Парето зробив натяк, що не всі відчуття гідні увага соціолога, а тільки такі, які виявляються в певного роду діях, що дає можливість жорстко їх класифікувати. Вони незмінні, постійні, тому є тими елементами соціального середовища, які “детермінують соціальну рівновагу”. Італійський соціолог дав цим елементам незвичайну і важку назву - “резідуі” (residui), що на мові хімічних наук означає “залишки" або "осідання", бажаючи цим підкреслити їх стійкість, здатність залишатися після того, як з соціальної дії вилучили всі раціональні міркування.

На основі шести головних класів "залишків”, підрозділених на безліч підгруп, В.Парето спробував пояснити всі численні варіанти людської поведінки. Ще більш схематизувавши історичні дії, італійський соціолог підкреслив головну роль двох перших класів залишків.

Перший клас включає “залишки”, названі ”інстинктом комбінацій”, який ніби-то лежить в основі всіх соціальних змін. Це внутрішня психологічна схильність людини збирати, по-різному переставляти, комбінувати речі, частково заради одержуваного від цього задоволення, частково тому, що людині важко утриматися від збирання і комбінування.

Другий клас — “залишки“ “постійності агрегатів“, що виражають тенденцію підтримувати і зберігати зв'язки, що одного разу сформувалися. Це консервативне відчуття лежить в основі неприйняття всього нового, в основі ворожого відношення до будь-яких змін.

В решту класів “залишків“ В.Парето включив прагнення людини проявляти свої відчуття в суспільних діях і вчинках, відчуття соціальності, власності і, нарешті, статевий інстинкт.

В заключних частинах “Трактату...“ В.Парето спробував застосувати теорію “залишків“ до пояснення європейської історії, зображаючи її у вигляді конфлікту “залишків“ першого і другого класів - "инстинкта змін і консерватизму, новаторства і ретроградства“. “Нелогічні дії“, скоювані на основі “залишків“, розглядалися ним як головна клітинка суспільного життя, що визначає собою хід циклічних змін в історії.

Сам В.Парето вважав найбільшим своїм внеском в соціальну думку теорію “залишків“ і дериватів. Ірраціоналістична концепція особи, інтегрована в концепцію нелогічної дії, у загальних рисах ставила проблеми психології підсвідомості. Це знаходить відгук в сучасній західній соціальній психології, в трактуванні таких явищ, як збочена свідомість, механізм раціональності, функціонування забобонів, авторитарна особа та ін.

Соціологічна концепція В.Парето — яскраве свідоцтво неможливості створити наукову теорію особи і соціальної дії без опори на адекватне розуміння суспільства.

Вельми популярна серед сучасних західних політологів паретівська концепція ідеології. Розуміння ідеологій як довільних теоретичних побудов, покликаних маскувати і раціоналізувати забобони і емоції, підкреслює важливу соціальну роль систем вірувань. Положення, що людина керується емоційно забарвленими віруваннями, не вдаючись в міркування про їх істинність або помилковість, широко використовується в методах пропаганди.

Інтерес В.Парето до теорії ідеології, яка є інтегральною частиною його соціологічної теорії, не був випадковий. Розчарування в політиці буржуазних ліберальних партій, нездатних до ефективної дії, загрузлих в інтригах і боротьбі за владу, викликало суто негативне відношення соціолога до демагогічних хитрувань і прийомів пануючих соціально-політичних угрупувань, суть яких він справедливо вбачав в їх прагненні замаскувати свою непристойну політичну мету. Разом з тим зростання популярності марксизму в Італії, який, за словами В.Парето, мав служити “новим євангелієм“ для кращої частини італійської молоді, переконуючи її в силі і суспільній значущості ідеології, стимулював пошуки часто прихованих причин її розповсюдження і впливу на соціальне життя. Залишаючись на позиціях захисту буржуазного порядку, В. Парето спробував пояснити природу, особливості та соціальні функції ідеології в сучасному світі. Італійський соціолог розробив класифікацію дериватів (дериват – похідна від первинного), розділивши їх на чотири класи.

Перший клас утворюють твердження, що підносяться як абсолютні істини, аксіоми або догми. Другий клас — це некомпетентні думки, виправдовувані посиланням на авторитет. Третій клас складають апеляції до загальноприйнятих принципів і відчуттів; часто обгрунтовування подібного роду покоїться на відчуттях дійової особи, володаря певного “залишку“, але зображається як збіг з відчуттями “всіх людей“, “більшості“, або “всіх поважаючих себе людей“. Останній, четвертий клас дериватів утворюють чисто словесні докази, “вербальні докази“, вирази, що не мають ніякого об'єктивного еквівалента. Такі відомі з формальної логіки софізми. Цей рід дериватів, що вживається за звичай ораторами, особливо дієві, тому що за допомогою зворотів, що вправно вживаються, будять в слухачів потрібні відчуття, і притому так майстерно, що вони цього навіть не помічають. Такі деривати високо цінуються в політиці і судочинстві. Сюди ж відноситься просте жонглювання словами, вживання ходових влучних слівець і зворотів мови.

Слід зазначити влучність деяких спостережень В.Парето. Так, він підкреслював активну роль ідеологій в суспільстві, їх мобилизуючу силу: “Узагальнюючи, можна сказати, що деривати приймаються не стільки тому, що когось переконують, але тому що виражають ідеї, які люди вже мали в неусвідомленому вигляді. Цей факт завжди є головним моментом в ситуації. Оскільки дериват був прийнятий, вів додав силу і агресивність відповідним емоціям, які тепер знайшли шлях до прояву“.

Підкреслюючи роль неусвідомлених елементів людської психіки, В.Парето сформулював деякі ідеї психології підсвідомості, хоча не був знайомий з працями З.Фрейда.

Але, відірвавши проблему нелогічної дії від суспільної практики, В.Парето ставав на позиції релятивізму. На його думку, немає принципової різниці між аргументуванням, що використовується язичниками, християнами, прихильниками прогресу, гуманізму, суспільної солідарності, демократії і т.п. Всі ці теорії в рівній мірі характеризуються переважанням емоцій над фактами і з наукової точки зору не мають ніякої цінності. Італійський соціолог заперечував, що ідеології істотно відрізняються один від одного хоча б тим, що народжуються на різних рівнях розвитку суспільства і в різній пропорції містять різні сторони суспільного буття. Історична конкретизація проблеми була відсутня і тоді, коли йшлося про зіставлення наукової цінності ідеологій, існуючих одночасно. Згідно В.Парето, ідеології змінюються тільки формою, замінюючи одну систему аргументування іншою, одні словесні формулювання іншими, більш гнучкими і витонченими. По суті справи, В.Парето замикав проблему ідеології у вузькі рамки (межі) індивідуальної психіки, відриваючи її від реальної історії й боротьби класів, в якій власне і відбувається розвиток ідеології.

Істотний елемент соціальної системи складає, згідно В.Парето, соціальна гетерогенність, яка зумовлюється початковою нерівністю індивідів. Особливість тієї або іншої соціальної групи залежить від природних здібностей і талантів її членів, а це, у свою чергу, визначає суспільне положення групи на тому або іншому ступені суспільних сходів. Тим, хто має “вищий показник в своїй області діяльності, ми даємо назву еліти“, писав В.Парето. Еліта — це вибрана частина населення, решта його частини лише “пристосовується до отриманих від неї стимулів. У свою чергу еліта підрозділяється на дві частини: одна прямо або побічно бере участь в управлінні суспільством (“правляча еліта“, або “правлячий клас“), а інша не бере участь в управлінні й працює в художній або науковій сферах (“неуправляюча еліта“).

Еліта і неелита утворюють відповідно вищий та низчий прошарки суспільства. Самі обдаровані представники низів “підіймаються вгору“, поповнюючи ряди правлячої еліти, члени якої, у свою чергу, деградуючи, “опускаються вниз“, в маси Тут виявляється ідейна спорідненість концепції В.Парето з концепціями Г.Тарда, Г.Лебона, Г.Москі: розподіл суспільства на винахідників і імітаторів (Г.Тард), на вождів і натовп (Г.Лебон), на пануючий і підлеглий класи (Г.Моска).

Відбувається циркуляція, або круговорот, еліт — процес взаємодії між членами гетерогенного суспільства, яке уявляється В.Парето у вигляді піраміди з елітою на її вершині. Еліту характеризує високий ступінь самовладання і обачності, уміння бачити слабкі найчутливіші місця в інших та використовувати їх для своєї вигоди, тоді як маси звичайно заплутуються в паутині емоцій і забобонів. Це виправдовує “розділ суспільства на дві частини. Ті, в кого переважає знання, управляють і керують тими, в кого переважають відчуття“.

В.Парето вказує на дві головні якості управляючих: уміння переконувати, маніпулюючи людськими емоціями, і уміння застосовувати силу там, де це необхідно. Уряди правлять, або застосовуючи силу, або за допомогою погоджень і домовленостей. “Згода і сила є інструментами управління на протязі всієї історії“.

В.Парето розвиває ідею про управління масами шляхом маніпулювання їх відчуттями за допомогою ідей, що підпорядковують маси інтересам правлячих класів. “Політика уряду тим ефективніша, чим успішніше вона використовує емоції“. Майстерне застосування цього принципу може, надумку В.Парето, пояснити будь-який політичний успіх. Бо в ході політичної історії швидко виявляється, що одних методів переконання недостатньо, щоб правлячий клас міг зберегти владу. Він повинен уміти вчасно застосувати силу. Тому викривальна критика В.Парето направлена проти сентиментальних ідеологій лібералізму з їх проповіддю гуманності, компромісів і т.п. Будучи нездатною застосувати силу, правляча еліта деградує і вимушена поступатися своїм місцем іншій, що володіє більшою рішучістю і здатна вдатися до насильства. “Історія є кладовищем аристократії“. Ключ до пояснення зльотів і падінь правлячих класів, їх піднесення і упадку знаходиться, згідно В.Парето, в характері двох типів правління.

Механізмом, за допомогою якого відбувається оновлення правлячої еліти в мирний час, є соціальна мобільність. Чим “відкритіший“ правлячий клас, тим міцніше його “здоров'я“, тим більше він здатний зберегти своє панування. Чим більш він замкнутий, тим сильніше тенденція до занепаду, “правлячий клас обновляється не тільки чисельно, але і, що набагато важливіше, якісно, шляхом поповнення своїх рядів з низьких класів. Вони приносять з собою енергію і пропорції “залишків“, необхідних для утримання влади. Правлячий клас відновлюється “втрачаючи своїх членів“, за винятком повністю замкнутої еліти, касти, що стає, правлячою елітою та знаходиться в стані постійної повільної трансформації. Якщо циркуляція еліт відбувається дуже повільно, у вищих прошарках накопичуються елементи, що втілюють безсилля і занепад. Ці прошарки втрачають психічні якості, що забезпечують їх елітарне положення, і пасують перед необхідністю застосувати насильство. Серед низьких же прошарків зростає число індивідів, що володіють якостями, необхідними для управління суспільством. Вони здатні захопити владу за допомогою насильства. Проте новий правлячий клас у свою чергу з часом трансформується в безсилий, загниваючий і втрачає здатність управляти. Знов окріпнути він може, або черпаючи сили з низчих класів, або знищуючи тих, хто фізично став непотрібним членом еліти. Якщо ж, не дивлячись на ці заходи, в низьких класах накопичуються індивіди, що перевершують своїми достоїнствами вищі класи настає епоха революції, значення якої, на думку В.Парето, полягає в оновленні складу правлячої еліти, поповненні необхідних для управління психічних сил і відновленні таким чином суспільної рівноваги.

Цикли підйому і упадку, піднесення і падіння еліти є, на переконання В.Парето, необхідними і неминучими. Чергування, коливання, зміна еліт є законом існування людського суспільства. Що лежить в основі цього закону?

Паретівська теорія виходить з твердження, що круговорот еліт відбувається внаслідок чергування в них “залишків“ першого і другого класів. Кожній еліті відповідає певний стиль правління. Інстинкт “комбінацій“ обумовлює використання переконання і обману, хитромудрих засобів обдурювання мас, введення їх в оману.

Інстинкт “постійності агрегатів“ обумовлює протилежні якості правителів. Вони агресивні, авторитарні, схильні до застосування насильства, підозріло відносяться до маніпулювання, маневрування і компромісів. Якщо перший тип правителів живе тільки теперішнім часом, то другий спрямований в майбутнє. Правителі фабрикують світські й релігійні ідеали, їх мета простягається далеко уперед. Присвячення індивіда служінню суспільству, підкорення індивідуальних інтересів суспільним, мужність і постійність в проходженні доцих ідеалів — такі характерні особові риси і духовні цінності цього типу правителів.

Правителів, у яких переважають “залишки“ “комбінацій“, В.Парето називає «лисицями», а тих, у кого переважають “залишки“ “постійності агрегатів“, — “левами“. “Лисиці“ — символ хитрості, підступності, віроломства; «леви» — символ сили, завзятості, непримиренності, мужності.

В області господарської і фінансової діяльності “лисицям“ і “левам“ відповідають типи “спекулянтів“ і “рант’є“. “Спекулянт“, згідно В.Парето, — прототип бізнесмена, спритного ділка, комбінатора, підприємця, прагнучого до наживи. Він занурений в ризиковані комбінації, не знає розкаяння совісті, добивається успіху за всяку ціну. “Рант’є“ — його повна протилежність. Це боязкий вкладник, що живе на фіксовані доходи, боїться ступити крок, щоб не пошкодити своєму капіталу і не постраждати самому. Переважання в суспільстві “рант’є“ — свідоцтво стабілізації суспільства, перехідної потім в загнивання. Переважання “спекулянтів“ зумовлює розвиток в соціальному і економічному житті.

Чергування економічних і політичних циклів пов'язано в концепції соціальної рівноваги В.Парето з циклами духовного виробництва — інтелектуального, релігійного, художнього і т.п. Тут відбувається ритмічна зміна періодів віри і скептицизму, в основі яких кінець кінцем лежать “залишки“ першого і другого класів. Коли в психіці індивідів посилюються “залишки“ першого класу і відповідно слабшають “залишки“ другого класу, змінюється пропорція “залишків“ в певних соціальних групах. Такі групи незадоволені навколишньою дійсністю, критично відносяться до існуючих порядків і пануючих цінностей. Прагнучи створити свої науково обгрунтовані й логічно витримані теорії і програми, вони вважають це розчищанням шляху розуму, звільненням від забобонів. Але коли ці псевдоінтелектуальні теорії візьмуть верх, в суспільстві неминуче виникне протилежний перебіг духовного життя. Індивіди, в яких посилилося відчуття “постійності агрегатів“, критикують показну логічність і розумність нових теорій, вишукуючи в них помилки та невідповідності. Так виникають антиінтелектуальні, інтуїтивістські й містичні теорії, що поступово витісняють позитивізм і раціоналізм.

Теорія “кругообігу еліт“, подібно теорії суспільної активності, будувалася В.Парето не на основі аналізу суспільних відносин і соціальних інститутів, а на основі дослідження природжених біопсихічних властивостей індивідів. Первинними в його концепції влади є особові риси правителів, якими вони володіли ще до того, як зайняли елітарне положення в суспільстві. Намагаючись поставити питання про співвідношення біологічної і соціальної диференціації, В.Парето вважав, що капіталістична економіка в умовах, що сприяє її розвитку, надає простір для вільного просування у верхи суспільства кращих його представників і відтворення його структури відповідно до біопсихічних якостей індивідів. Італійський соціолог не припускав, що володіння необхідне для управління особовими якостями — лише одна з умов виникнення інституту панування, притому не головна і не вирішальна. Насправді ж конкуренція регулюється інститутом капіталістичної приватної власності. Індивіди вступають в боротьбу, вже будучи включеними в певну систему суспільних відносин, володіючи перевагами, обумовленими положеннями, що займають в суспільстві. Головний чинник політичного успіху і відбору “кращих“ з числа претендентів на владу — сила тих політичних класів й угрупувань, які стоять за цими претендентами.

Політичні, ідеологічні й економічні зміни в суспільстві не є простим наслідком змін в особовому складі правлячої меншини, як вважав В.Парето. Процес “циркуляції еліт“ насправді виражає глибокі суспільні процеси, перш за все соціально-економічного характеру. Політичні зміни відбуваються тоді, коли правлячі угрупування не в змозі вирішити соціально-економічні проблеми, що виникають в ході суспільної практики, і вимушені вдатися до політичного маневрування.

Міркування В.Парето щодо функціонування еліт не спиралися на аналіз реальних масових суспільних сил, не були конкретизовані відповідно до окремих історичних епох, акцентували увагу на зовнішній формальній схожості різних типів правління, що підводяться під загальну схему. Абсолютизуючи загальні риси функціонування еліт влади в суспільстві, В.Парето не враховував того, що різні історичні періоди висувають перед владою різні вимоги, під впливом яких диференціюються, розшаровуються правлячі групи, що формуються на основі критеріїв, які історично змінюються.

Італійський соціолог намалював відштовхуючий в своєму цинізмі образ історії, що складається з картин насильства, афер, злочинів, палацових комбінацій і гризних претендентів на владу. Гуманізм в цих умовах не більше ніж забобон; майбутнє знаходиться в руках політиків, позбавлених совісті, що не замислюються про суспільні наслідки своїх дій, лише б вони вели до бажаної мети. Суспільну рівновагу може забезпечити тільки така еліта, яка може отримувати вигоду з влади, не гидуватиме ніякими засобами, у будь-якому випадку піклується тільки про свої власні інтереси. “Мета виправдовує засоби“, — повторював В.Парето афоризм Н.Макіавеллі, якого він цінував значно вище за будь-яких сучасних авторів.

Суспільно-історична концепція В. Парето глибоко песимістична. Історія в його уявленні приречена на цикли, в зміні яких немає ніякого помітного прогресу, що вічно повторюються: висхідна частина кривої є “причиною“ або умовою її низхідної частини — не більше.

Як справедливо помітив один з дослідників наукової спадщини В.Парето, його песимізм не може бути пояснений меланхолійним темпераментом. Він пояснюється крахом політичних ідеалів тих суспільних шарів, до яких відносився італійський соціолог. От чому В.Парето зробив своєю програмною установкою історичний песимізм, який переростає в політичну ідеологію консерватизму, що ідеалізує насильство.

Соціологи більш “лівих політичних поглядів“ різко критикували В.Парето за політичний макіавеллізм, фашизм, несучасний спосіб мислення. Э.Богардус і Ф.Хауз писали, що основні ідеї В.Парето набагато раніше і краще виражені Ч.Дарвіном, У.Джеймсом та ін. Проте присвячені В.Парето монографії, написані Т.Парсонсом, зробили свою справу. Глава школи структурного функционалізму вважав В.Парето одним з найвидатніших майстрів соціальних наук, заявивши, що в “Трактаті..“ немає нічого істотного, будь то на методологічному чи теоретичному рівні.

Представники структурного функционалізму сприйняли і переробили паретівську теорію соціальної дії, а також концепцію суспільства як системи, що знаходиться в стані рівноваги. Введене ним поняття рівноваги зайняло видне місце в структурно-функціональному аналізі як один з основних понять і відправних пунктів дослідження. Паретівський системний підхід до суспільства сприяв розвитку тієї соціологічної традиції, згідно якої головними проблемами вважалися проблеми стабільності соціальної системи. Структурні функционалісти вважали заслугою В.Парето і заперечення простого однолінійного причинно-наслідкового відношення на користь сукупності змінних, що знаходяться в стані функціональної взаємодії. Ідея взаємодії була направлена В.Парето проти концепції соціального детермінізму і добре вписувалася в контекст теоретичних пошуків західної соціологічної думки. Так же високо оцінюють західні економісти внесок В.Парето в економічну теорію, вважаючи його одним із засновників сучасної політекономії.

Дата добавления: 2015-05-24