Воєнно-політична думка ядерної епохи

У середині ХХ ст. під впливом Другої світової війни воєнно-політичні проблеми також стають предметом гострих дискусій. У 1942 р. публікується книга американського професора міжнародного права К. Райта “Исследование войны”. Він будує свою концепцію війни на підставі основних теоретичних положень учення англійського історика і філософа А. Дж. Тойнбі про сутність історичного процесу та динаміку розвитку цивілізацій.

За Райтом, динаміка цивілізації, тобто її зародження, зростання, надлом, спад і розкладання визначається законом “виклику і відповіді”. Згідно з цим законом кожний крок уперед пов’язаний з адекватною відповіддю на виклик історичної ситуації. Адекватна відповідь залежить від “творчої меншості”. Якщо остання втрачає творчі здібності, вона дедалі більше спирається на матеріальні інструменти влади, передусім на силу зброї. Усе це призводить до “надлому”, а потім – до хвороби та гибелі цивілізації.

У цих умовах війна стає фактором зміни ситуації: або стабілізації, або руйнування цивілізації. Райт зазначає, що серед цивілізованих народів війна сприяє як виживанню, так і руйнуванню держав і цивілізацій [3].

Він вважав, що з удосконаленням технологічного розвитку цивілізацій баланс між конструктивним і деструктивним впливом війни стає небезпечним для людства, складається не на користь останнього.

Виникнення ядерної зброї та інших засобів масового ураження загострює проблему вирішення політичних цілей та завдань методами збройного насильства. В умовах холодної війни між двома соціальними системами воєнно-політична думка розвивається у двох напрямах. Політичне керівництво держав та воєнно-політичних союзів виходить з можливості ведення війни із застосуванням ядерної зброї. Аналізуються і обґрунтовуються різні моделі такої війни: глобальної (“тотальної”), “обмеженої”, “локальної”.

Одночасно в Радянському Союзі й у країнах Заходу формується думка про згубний характер ядерної війни для людської цивілізації, насамперед серед передової наукової інтелігенції. Відомі вчені Бертран Рассел та Альберт Ейнштейн публікують Маніфест, в якому висловлюється тривога за долю людства та заклик до формування нового політичного мислення щодо проблем війни та миру в ядерний вік. Проте у період розпалу холодної війни цей заклик не був почутий.

У 50 – 70-ті рр. з’являються багаточисельні концепції війни, її походженьня, сутності, характеру – психологічні, соціологічні, релігійні, натуралістичні та ін. Відображаючи деякі аспекти цієї проблеми, усі вони “страждали” однобічністю, абсолютизацією тих чи інших факторів, більшість з них не враховувала політичної детермінанти такого складного та багатовекторного явища, як війна.

У 70-ті рр. та на початку 80-х відзначився певний спад конфронтації у міжнародних відносинах. Реалістичні політики як на Сході, так і на Заході обґрунтовують ідею про безперспективність перемоги в ядерній війні, виступають за пріоритетність вирішення міжнародних та міждержавних конфліктів політичними засобами, за створення систем колективної безпеки в Європі та в світі. Ці ідеї знайшли своє практичне втілення у Гельсинкському Заключному акті, який підписали у 1975 р. голови урядів усіх європейських держав (крім Албанії), а також США і Канади. У зазначеному документі сформульовано десять базових принципів, що встановлюють правила і норми взаємовідносин між державами, міру зміцнення довіри та зменшення небезпеки виникнення збройних конфліктів і війн у Європі.

Із середини 80-х рр. (так званого періоду “перебудови” у Радянському Союзі) ідеї нового політичного мислення дедалі більше впливають на воєнно-політичну теорію і практику. Формується воєнно-політичне мислення, що значно відрізняється від попередніх епох.

По-перше, набувають змін погляди на взаємозв’язок війни в епоху ядерної та іншої високопотужної зброї. Обґрунтовується точка зору, що сучасна війна із застосуванням засобів масового ураження лишається політичного змісту. В цьому плані характерним є висловлювання наукового співробітника Інституту досліджень і аналізу з питань оборони (Індія) бригадного генерала Д. Банерджі. Він відмічає, що поряд з іншими факторами ядерна зброя зруйнувала концепцію війни як продовження політики. Ця думка фон Клаузевиця, яку він висловив на початку ХІХ ст., була втіленням західного стратегічного мислення й підвела під війну філософське підґрунтя. Вона, на думку генерала, узаконила війну як раціональний політичний вибір для нації. Підготовка до війни почала розглядатися як логічний і неминучий крок. Однак поява засобів масового ураження, причому не тільки ядерних, підриває цю концепцію.

Таку точку зору не підтримала більшість російських теоретиків воєнної політики, які вважають, що формула Клаузевиця повністю свого значення не втратила й сьогодні, хоча і зазнала деяких змін. На їх думку, війна перестала бути раціональним способом досягнення політичних цілей певних соціальних сил, але її політична сутність зберігається, війна залишається продовженням політики держав та певних соціальних сил усередині них.

По-друге, у цей період значно змінюються погляди на роль збройної сили для досягнення будь-якої політичної мети, її раціональності й ефективності в реалізації політичних рішень. Як зазначає директор Королівського інституту міжнародних відносин (Велика Британія) адмірал Дж. Еберлі, в доядерну еру рішення напасти на сусідню країну могло бути раціональним вибором політики в силу того, що потенційна ціна перемоги була високою, а потенційна ціна поразки – низькою. У ядерну епоху, коли існує ризик ядерної відплати, місця для такої скрупульозної політичної калькуляції не залишилося. Наслідком невдалого ходу війни буде не просто поразка, а тотальне знищення власної країни.

Проте більшість консервативних політичних діячів та вчених виказують точку зору, що ядерна зброя, будучи нераціональним засобом вирішення політичних проблем, залишається важливим фактором стримування, гарантією національної безпеки держав.

По-третє, змінюються погляди на характер та функції збройних сил у нових геополітичних умовах. Закінчення холодної війни, невелика вірогідність тотальної війни поставили на порядок денний створення замість великих масових армій малочисельних кадрових високотехнічних збройних сил.

Професор соціології Північно-західного університету (США) Ч. Москос у статті “Вооруженные силы в “обществе отрицания войны” обґрунтовує типологію суспільства і відповідні йому збройні сили. На його думку, типу “суспільство готовності до війни” відповідає більшість країн НАТО й Організації Варшавського договору 50 – 60-х рр.: великі постійні армії, побудовані, як прави­ло, за принципом загального військового обов’язку. “Суспільство стримування війни” більш характерне для США, Канади, Великої Британії 70 – 80-х рр. з їх збройними силами, меншими за чисельністю, але професійними, високотех­нічними. “Суспільство заперечення війни” потребує переходу від існуючих великих армій до малочисельних, мобільних кадрових збройних сил за наявності підготовленого резерву.

Розпад Радянського Союзу, світової системи соціалізму створив абсолютно нову геополітичну і воєнно-політичну ситуацію у світі. Замість старих, традицій­них загроз безпеці та стабільності виникли нові загрози так званої “пост кому­ністичної” доби. Йдеться насамперед про чисельні загрози геополітичній стабільності через виникнення багатьох етнічних конфліктів, які не тільки в етнічно “гарячій” Африці, але й на Балканах, Кавказі набрали збройних форм.

У цих умовах політична думка породжує нові моделі можливого розвитку воєнно-політичних відносин та процесів у певних регіонах та у світі, формує нові погляди на причини та характер війн і воєнних конфліктів ХХІ ст. Серед авторів моделі нового світового порядку особливо виділяються класики сучасної Західної політичної думки Збігнєв Бжезінський, Генрі Кіссінджер і Семюель Хантінгтон.

Перші два стратеги у сфері геополітики основним джерелом між народного напруження, воєнних загроз та можливих війн і воєнних конфліктів початку третього тисячоліття визначають економічні та політичні протиріччя між основними “носіями могутності”, що на сьогодні склалися у світі.

За Зб. Бжезінським, це “політичні альянси” і міждержавні об’єднання могутніх держав, які будуть об’єднуватися з метою успішного змагання із суперниками та для самозахисту. Бжезінський вказує на шість таких центрів могутності: Північна Америка на чолі з США; Європа; Східна Азія з економічним домінуванням Японії; Південна Азія з її гегемоном – Індією; безформний простір мусульманських держав; євразійське угрупування – “геополітична чорна діра” з домінуванням Росії.

Г. Кіссінджер центрами могутності називає США, Європу, Китай, Японію, Індію і Росію. Ці носії могутності конфліктуватимуть між собою переважно в економічній царині, але вони можуть призвести і до територіальних суперечок. Основну ж увагу обидва політологи звертають на проблеми та протиріччя постра­дянського простору, який, за словами Бжезінського, породжує “вир насильства”.

Семюель Хантінгтон, професор державного управління і директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету, на відміну від двох попередніх дослідників геополітики вважає, що Європу після закінчення холодної війни поділяють не економічні, ідеологічні та культурно-цивілізаційні відмінності. Західній протистоять православна і мусульманська цивілізації. У книзі “Зіткнення цивілізацій і нова перебудова світового порядку”, що опублікована у 1996 р., він обґрунтовує гіпотезу щодо головного рушійного конфліктту майбутньої світової політики. Згідно з гіпотезою автора фундаментальним джерелом конфлікту в новому світі буде не ідеологія і економіка, а насамперед розмежування всередині людського роду і суперечності у сфері культури. Держави-нації лишатимуться наймогутнішими дійовими особами у міжнародних відносинах, але найважливіші конфлікти у глобальній політиці траплятимуться між націями і групами країн різних цивілізацій. Він підкреслює, що зіткнення цивілізацій домінуватиме у глобальній політиці [18].

Хантінгтон вказує, що особливо гострим буде конфлікт між Західною та іншими цивілізаціями (ісламською, конфуціанською, японською, слов’янсько-православною, гінді, латиноамериканською та африканською). Збройні конфлікти між групами, які належать до різних цивілізацій, стануть найвірогіднішим небезпечним джерелом напруженості та воєн.

Точка зору, що саме конфлікт культур є одним з важливих факторів насильства, джерелом сучасних локальних війн, підтримується й деякими вітчизняними вченими в галузі політики. У статті “Конфлікт культур і філософія толерантності” доктор філософських наук Є. Бистрицький відмічає, що конфлікт культур, тобто культурних світів життя, завжди особливих, навіть унікальних способів життя – це насильство, що не відає страху власної смерті. Людина втрачає сенс життя разом з можливою загибеллю її життєвого культурного світу. Сучасні політичні і геополітичні конфлікти є проявом конфлікту культур – національних або цивілізаційних.

Однак існують й інші точки зору на причини та характер збройних конфліктів і війн майбутнього. Наприклад, реанімуються погляди англійського економіста Роберта Мальтуса (1766 – 1834 рр.), який вважав основним джерелом війн недостатність життєвих ресурсів для постійно зростаючої кількості населення планети, яка, на його думку, ліквідується шляхом війн, епідемій та ін. У цьому плані близька за змістом точка зору українського вченого професора Сохіна О. О., який стверджує, що домінуючими чинниками світової політики й основною причиною конфліктів у майбутньому стануть дефіцит енергії, продуктів харчування та прісної води, а також руйнування біосфери, що обумовлено неконтрольованим глобальним зростанням народонаселення. “Збройні сутички ХХІ ст., – відмічає він у статті “Біологічні та соціальні детермінанти в еволюції воєн”, – будуть викликані не різницею між культурами, а різними шансами на виживання людей, які можуть бути збільшені за рахунок швидкого й істотного розрідження людської популяції” [17].

У 80 – 90-ті рр. аналізуються не тільки джерела та причини війн і конфліктів ХХ – ХХІ ст., але і їх суттєві особливості та характер. По-перше, знову ставиться проблема взаємозв’язку війни та політики. Представниками російської воєнно-політичної науки відстоюється точка зору, що війна, яких би форм вона не набирала, була і залишається продовженням політики іншими, саме насильницькими засобами.

По-друге, висловлюється думка, що головною особливістю війн ХХІ ст. буде ще більше переплетіння соціально-політичних, економічних, інформаційних факторів, зростання питомої ваги невоєнних факторів у змісті війни. Особливе значення приділяється інформаційно-психологічному протиборству з метою деморалізації військ і населення противника.

По-третє, робиться аналіз відмінностей між війною та воєнним конфліктом. Визначається, що війна – це продовження політики з необмеженим застосуванням збройного насилля. У війні беруть участь усі структури держави, а остання переводиться на воєнний стан. У воєнному ж конфлікті відсутність воєнного стану обмежує застосування збройних засобів, військові дії ведуться на основі та у межах законів і нормативів мирного часу.

По-четверте, як у західній, так і у російській та вітчизняній політології досліджується динаміка формування і розвитку військового конфлікту, його основні етапи, стадії, умови його переростання у війну, класифікація, а також шляхи запобігання, методологія і методика оцінки воєнно-політичної обстановки.

По-п’яте, робляться прогнози щодо характеру бойових дій, збройної боротьби у війнах та конфліктах майбутнього.

Таким чином, воєнно-політичні проблеми знайшли різне відображення в історії політичної думки. Їх усебічний науковий аналіз є дуже актуальним для сьогодення, для розвитку сучасної воєнно-політичної теорії і практики, особливо щодо вирішення проблеми запобігання війнам та воєнним конфліктам у майбутньому.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні причини і джерела війн за поглядами політичних мислителів і філософів Античності, Середньовіччя та Нового часу. Запропонуйте власний варіант порівняльного аналізу воєнно-політичних поглядів цих епох.

2. Визначте основні воєнно-політичні ідеї Гуго Гроція.

3. Як розглядався взаємозв’язок між війною і політикою у політичній творчості представників німецької класичної філософії?

4. Розкрийте основні концептуальні положення воєнно-політичної доктрини марксизму. В чому полягає її внесок у світову воєнно-політичну думку?

5. Які нові погляди на взаємозв’язок війни і політики, на сутність війни з’являються в ядерну епоху?

6. Проаналізуйте основні можливі джерела і причини та характер військових конфліктів ХХІ ст. за геополітичними моделями Зб. Бжезінського, Генрі Кіссінджера, Семюеля Хантінгтона, російських та вітчизняних дослідників.

7. У чому, на Ваш погляд, полягає неспроможність неомальтузіанських теорій причин і джерел сучасних війн?

Література

1. Андреева И. С. Проблема мира в западноевропейской философии / И. С. Андреева. – М.: Мысль, 1975.

2. Армия и общество. – М.: Прогресс, 1990.

3. Васильченко И. Ф. Военная политология. Курс лекций / И. Ф. Васильченко, Н. К. Рыжов, М. П. Требин. – Х.: ХВУ, 1994.

4. Ващинин И.Война ХХІ века / И. Ващинин // Зарубежное военное обозрение. – 1998. – № 7. – С. 2 – 8.

5. Воробьев И. Н. Какие войны грозят нам в будущем веке? / И. Н. Воробьев // Военная мысль. – 1997. – № 2. – С. 18 – 21.

6. Гоббс Томас. Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского /Томас Гоббс // Избранные произведения: в 2 т. – М.: Мысль, 1964. – Т. 2. – С. 668.

7. Гареев М. Войны третьего тысячелетия / М. Гареев //Независимое военное обозрение. – 1999. – № 27. – С. 5, 6.

8. Гегель Г. О войне / Г. Гегель //Соч. – М.; Л, 1934. – Т. VІІ.

9. Гроций Г. О праве войны и мира / Г. Гроций. – М.: Госюриздат, 1956.

10. Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. – К.: Політична думка, 1977.

11. Кант И. К вечному миру: соч. в 6 т. / И. Кант. – М.: Мысль, 1966. – Т. 6. – С. 257 – 309.

12. Круглов В. В.О вооруженной борьбе будущего / В. В. Круглов // Военная мысль. – 1998. – С. 54 – 58.

13. Макиавелли Н. История Флоренции / Н. Макиавелли. – Л.: Наука, 1973. – С.175.

14. Макиавелли Н. Государь и рассуждения на первые три книги Тита Ливия / Н. Макиавелли. – СПб., 1969. – С. 415.

15. Монтескье Ш. О духе законов / Ш. Монтескье // Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1956. – С. 270.

16. Рєзніков В. О. Короткий воєнно-політичний словник / В. О. Рєзніков, Г. В. Бондарєв. – Х.: ХІТВ, 2002.

17. Сохін О. О. Біологічні та соціальні детермінанти в еволюції воєн / О. О. Сохін // Наука і оборона. – 1999. – № 4. – С. 55 – 59.

18. Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій / С. Хантінгтон // Наука і оборона. – 1998. – № 3. – С. 28 – 37.

Дата добавления: 2015-05-24