Військово-стратегічні, воєнно-економічні та військово-технічні засади забезпечення воєнної безпеки України

Оборона України силами Воєнної організації держави здійснюється на трьох рівнях – стратегічному, оперативному та оперативно-тактичному.

Згідно з воєнно-доктринальними положеннями до основних воєнно-стратегічних цілей застосування Збройних Сил України, інших військових формувань можна віднести:

- у збройному конфлікті – забезпечення недоторканності державного кордону, ліквідацію збройного конфлікту та створення умов для стабілізації обстановки відповідно до норм міжнародного права та законодавства України;

- у локальній чи регіональній війні – захист суверенітету і територіальної цілісності України, відсіч збройній агресії, розгром військ агресора, які вторглися на територію держави, забезпечення укладення миру на вигідних умовах;

- у міжнародних миротворчих операціях – запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів; урегулювання або створення умов для розв’язання міждержавних чи внутрішніх конфліктів за згодою їх сторін або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН; виконання функцій із забезпечення безпеки і додержання прав людини; усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії.

У сучасних умовах лише окремі держави мають можливість самостійно впливати на стратегічну воєнно-політичну ситуацію у світі або регіоні і таким чином унеможливлювати військові загрози для себе. Серед таких держав – США, Російська Федерація, Китай, Індія та деякі інші, які є самодостатніми гравцями на світовій арені. Ці держави з великим ракетно-ядерним потенціалом, потенціалом космічних військ та озброєнь, сучасних засобів масового ураження мають достатній військовий потенціал для вирішення стратегічних цілей у масштабах світу на свою користь.

Більшість країн світу, в тому числі Україна, обмежених у військових ресурсах, не маючи можливостей для самостійного захисту власних інтересів військовим шляхом, об’єднує військові потенціали своїх країн для захисту спільних для них національних інтересів. У результаті виникли такі потужні військово-політичні союзи, як НАТО, ОДКБ СНД тощо. Такий шлях зміцнення національної безпеки визнаний у світі ефективним та економічно доцільним.

Такі обставини обумовлюють необхідність активізації воєнно-політичної стратегії України для забезпечення національних інтересів та воєнної безпеки держави відповідно до вимог часу. Україна в результаті одностороннього ракетно-ядерного роззброєння і проголошення себе позаблоковою державою на військово-стратегічному рівні у 1994 р. отримала гарантії воєнної безпеки від США та Російської Федерації. Проте сьогодні Україна не є суб’єктом розстановки військово-стратегічних сил у світі, а лише їх об’єктом. Поки розстановка військово-стратегічних сил у світі є відносно стабільною, Україна має можливість для мирного існування та безперешкодного оновлення і модернізації власних Збройних Сил, навіть незважаючи на свою фактичну військову самоізоляцію. Однак, на думку фахівців у галузі безпеки та оборони, шлях до її реальної воєнної безпеки лежить через пошук союзників та створення разом із ними спільної системи колективного військового захисту власних національних інтересів.

Базуючись на концепції стратегічного партнерства під час вирішення завдань оборони країни, Україна повинна більш чітко і як можна скоріше визначитися у пріоритетах стратегії колективної регіональної безпеки, до якої вона має приєднатися для використання її можливостей для оборони країни.

Оперативний (регіональний) рівень воєнного захисту держави спирається на систему регіональної безпеки, створення якої передбачене Статутом ООН.

Основу регіональної колективної безпеки становлять мирні засоби розв’язання (вирішення) регіональних суперечностей. Воєнні заходи можуть починатися тільки для відбиття прямої агресії згідно зі ст. 51 Статуту ООН про колективну самооборону і вони можуть продовжуватися доти, доки Рада Безпеки ООН не прийме відповідного рішення. Після Другої світової війни було створено кілька систем регіональної безпеки. Найпотужнішим з існуючих регіональних військово-політичних угруповань у світі є НАТО. Україна повинна більш чітко визначитися у пріоритетах системи регіональної безпеки, до якої вона має приєднатися для використання її можливостей для оборони країни.

Основними завданнями Збройних Сил України в особливий період у разі збройної агресії Воєнна доктрина України визначає:

- проведення стратегічного розгортання Збройних Сил України та створення угруповань військ (сил) для відсічі збройної агресії;

- відбиття нападу агресора з повітря, суші і моря та недопущення вторгнення угруповань його військ (сил) на територію держави;

- ведення операцій і бойових дій з метою завдання поразки військам (силам) агресора, його розгрому та створення умов для укладення миру;

- ліквідація (локалізація, нейтралізація) збройного конфлікту в разі його виникнення.

Під час відсічі збройної агресії Україна вважає за можливе застосовувати всі форми, способи і засоби збройної боротьби, які в обставинах, що склалися, є найбільш ефективними.

Збройні Сили України, інші військові формування та правоохоронні органи залучаються до здійснення заходів правового режиму надзвичайного стану відповідно до Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану”, здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами.

Оперативно-тактичний рівень воєнного захисту держави – це рівень військового захисту держави від локальних ситуативних військових загроз, пов’язаних з воєнними конфліктами, що відбуваються на суміжних територіях або виникають на ґрунті зазіхань певних сил з метою зміни лінії кордону або здійснення перерозподілу прикордонної території на свою користь, або нанесення матеріальної шкоди державі тощо. Він визначається станом військової пильності командного складу та військово-професійною підготовкою особового складу військових частин та підрозділів. Прикладом тактичних загроз для держави може бути зазіхання певних політичних сил Краснодарського краю Росії на український острів Тузла у Керченській протоці.

Високий рівень воєнної безпеки країни визначається відповідністю її воєнної політики національним інтересам, а також умінням застосовувати воєнну політику як інструмент впливу на країни-сусіди, на величезні регіони і континенти, на світ у цілому. Для України національний рівень воєнної безпеки обмежується кордонами власної держави та взаємодією з країнами-сусідами через створені за ініціативою України та за її участю таких міждержавних утворень, як ГУАМ, ПАЧЕС тощо.

У березні 2006 р. Президент України затвердив Стратегічний замисел застосування Збройних Сил України до 2011 р., який став основою для планування застосування військ у загрозливий період. Зокрема, у замислі чітко визначено сім типових ситуацій можливого застосування української армії: від допомоги населенню під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, участі в антитерористичних операціях до стандартного застосування частин і з’єднань у воєнний час.

На основі цього замислу здійснено планування такого застосування на рівні видів Збройних Сил, армійських корпусів і бригад. Це означає, що всі, починаючи від командувача видом Збройних Сил і до командира бригади, знають, що їм робити у тій або іншій ситуації.

Економічне забезпечення воєнної безпеки України здійснюється у межах економічних і фінансових можливостей держави шляхом формування та реалізації науково обґрунтованої воєнно-економічної, військово-технічної і військово-промислової політики.

Головною метою економічного забезпечення воєнної безпеки України є всебічне задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів у фінансових і матеріальних ресурсах при раціональному обсязі оборонних витрат держави.

Основні принципи економічного забезпечення воєнної безпеки України:

- відповідність характеру, масштабів, пріоритетів і спрямованості воєнно-економічної діяльності держави завданням воєнної політики (потребам воєнної безпеки), а також фінансово-економічним можливостям України;

- спрямування необхідних фінансових, матеріально-технічних та інтелектуальних ресурсів для вирішення ключових завдань забезпечення воєнної безпеки України;

- створення сприятливих умов для функціонування підприємств, установ та організацій, які визначають виробничо-технологічну і науково-технічну стабільність оборонно-промислового комплексу України;

- забезпечення науково-технічного, технологічного, інформаційного і ресурсного потенціалу у розробленні та виробництві основних видів військової продукції.

Основними напрямами економічного забезпечення воєнної безпеки України можна вважати такі: своєчасне (у межах наявних оборонних ресурсів держави) виконання програм реформування і розвитку та планів підготовки і застосування Збройних Сил України, інших військових формувань; оптимізація витрат оборонних ресурсів та здійснення контролю за їх використанням; розвиток науково-технічної, технологічної і виробничої бази оборонно-промислового комплексу; забезпечення створення, виробництва та вдосконалення (модернізації) озброєння і військової техніки; забезпечення функціонування і вдосконалення мобілізаційної підготовки національної економіки; формування та здійснення взаємовигідного міжнародного воєнно-політичного, військового і військово-технічного співробітництва, виконання міжнародних договорів України у воєнно-економічній сфері; розвиток системи воєнно-економічного аналізу і прогнозування фінансових, матеріальних потреб для забезпечення обороноздатності України.

Військово-технічний складник воєнної безпеки – напрям воєнної політики держави, пов’язаний з підтриманням у боєздатному стані систем озброєння та військової техніки, які є основою бойового потенціалу збройних сил, виробництвом нових систем озброєнь та військової техніки (ОВТ) та їх модернізацією, забезпеченням технологічної переваги над евентуальним противником.

Основними напрямами військово-технічної політики України вважають:

- глибинну модернізацію існуючих систем ОВТ із використанням новітніх технологій;

- забезпечення інноваційних аспектів оборонного виробництва, технологічної переваги над евентуальним противником;

- пошук прогресивних маловитратних методів технічного обслуговування та зберігання ОВТ;

- зменшення номенклатури типів ОВТ, їх уніфікацію;

- створення та закупівлю нових типів ОВТ.

Для проведення науково обґрунтованої військово-технічної політики в Збройних Силах України створені й існують певні науково-дослідні установи, які займаються: науковими дослідженнями зі створення й удосконалення науково-методичного апарату обґрунтування основних напрямів розвитку ОВТ, методології формування Державної програми розвитку ОВТ і реалізації її основних заходів; військово-технічним супроводженням науково-дослідницьких та дослідницько-конструкторських робіт, що їх виконують підприємства промисловості; визначенням науково обґрунтованих тактико-технічних вимог до новітніх видів і типів озброєння, пріоритетних шляхів модернізації наявного озброєння, пропонуванням заходів щодо підтримання озброєння та військової техніки у бойовому стані; координацією науково-технічної діяльності науково-дослідних центрів видів ЗС України, родів військ та спеціальних військ.

Аналіз воєнно-технічної політики провідних держав світу дозволяє визначити головні тенденції розвитку озброєння та військової техніки видів та родів військ, які повинні враховуватися і воєнно-політичним керівництвом України:

1. Підвищення вогневої ефективності ударних засобів та бойової могутності боєприпасів.

2. Збільшення дальності дії та підвищення точності наведення засобів ураження. Створення нових високоточних засобів ураження.

3. Розвиток повітряно-космічних систем ведення збройної боротьби для виконання завдань розвідки, управління, точності навігації, а також безпосереднього ураження цілей.

4. Підвищення ролі спеціальної техніки, що забезпечує ведення інформаційної боротьби, насамперед засобів розвідки, протиракетної оборони, РЕБ та автоматизованого управління.

5. Підвищення ступеня автоматизації засобів ведення збройної боротьби, створення роботизованих, автономних та дистанційно керованих зразків і систем ОВТ.

6. Розроблення та застосування ОВТ, заснованих на нетрадиційних принципах дії, створення нових високоефективних відносно легких зразків (комплексів, систем) ОВТ.

7. Підвищення скритності та захищеності зразків, комплексів і систем ОВТ, об’єктів інфраструктури й управління від ураження звичайною зброєю та електромагнітного ураження.

8. Підвищення надійності, оперативності застосування та спрощення експлуатації ОВТ, забезпечення всесезонності і цілодобовості їх функціонування.

В Україні прийнята довгострокова Державна програма розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 р. Однак в умовах обмеженого фінансування НІОКР та закупівель нових зразків техніки й озброєння у Збройних Силах України швидко поглиблюється процес їх технічного і морального старіння.

Отже, проблем, які супроводжуватимуть процес забезпечення воєнної безпеки України, достатньо. Проте головним є те, що крізь комплекс пріоритетних напрямів їх вирішення чітко проглядаються шляхи досягнення заданої мети: постійне прогнозування і оцінювання загроз національній безпеці України у воєнній сфері; створення сучасних, боєздатних Збройних Сил, які спроможні якісно виконувати покладені на них завдання, ефективно функціонувати в умовах поглиблення демократичних процесів, відповідати реальним економічним можливостям держави щодо їх забезпечення, оперативно трансформуватися відповідно до змін форм і способів ведення збройної боротьби; виконання державних програм модернізації озброєння та військової техніки, розроблення та впровадження їх новітніх зразків; активне застосування систем колективної світової та регіональної воєнної безпеки; вдосконалення форм демократичного цивільного контролю над сферою воєнної безпеки і оборони.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Проаналізуйте місце воєнної безпеки у системі національної безпеки України, її суттєві характеристики.

2. Надайте характеристику Воєнній доктрині України, її основним складникам.

3. Яким чином Воєнна доктрина визначає основні воєнно-політичні засади політики воєнної безпеки України?

4. Розкрийте зміст основних реальних та потенційних загроз національній безпеці України у воєнній сфері, що визначені у Воєнній доктрині держави.

5. На яких принципах та базових концепціях ґрунтується забезпечення воєнної безпеки України?

6. Охарактеризуйте внутрішні та зовнішні складники забезпечення воєнної безпеки України.

7. Назвіть головні завдання стратегічного, оперативного та оперативно-тактичного рівнів забезпечення воєнної безпеки України.

8. Надайте коротку характеристику воєнно-економічним та військово-технічним засадам забезпечення воєнної безпеки України.

Література

1. Воєнна доктрина України: указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648 / 2004 // Народна армія. – 2004. – 23 черв.

2. Богданович В. Ю. Концептуальні підходи до вибору та затвердження у державі потрібного рівня її воєнної безпеки / В. Ю. Богданович // Наука і оборона. – 1998. – № 2. – С. 7 – 10.

3. Богданович В. Ю. Роль та місце воєнно-політичної моделі держави у розробленні та здійсненні політики забезпечення її воєнної безпеки / В. Ю. Богданович // Наука і оборона. – 1999. – № 1. – С. 34 – 38.

4. Бойко В. О. Оборонно-промисловий комплекс України: стан, проблеми та тенденції розвитку / В. О. Бойко // Там само. – 2007. – № 2. – С. 26 – 32.

5. Василенко О. В. Основні світові тенденції розвитку озброєння та військової техніки для ведення війн у майбутньому / О. В. Василенко // Там само. – 2009. – № 4. – С. 18 – 22.

6. Єхануров Ю. І. Забезпечення обороноздатності України. Реалії та міфи / Ю. І. Єхануров // Там само. – 2009.– № 3. – С. 3 – 10.

7. Про основи національної безпеки України: закон України від 19.06.2003 р. № 964-IV.

8. Косевцов В. О. Оцінка стану воєнної безпеки України / В. О. Косевцов, В. М. Телелим, В. І. Шевченко // Там само. – 1998. – № 2. – С. 3 – 6.

9. Кохно В. Д. Воєнна небезпека: теоретичні аспекти аналізу / В. Д. Кохно, Е. М. Лисицин // Там само. – 1998. – № 1. – С. 18 – 25.

10. Лисицин Е. М. Щодо проблеми визначення національних інтересів і цілей державної політики у сфері воєнної безпеки України / Е. М. Лисицин, А. А. Лобанов // Там само. – 2010. – № 1. – С. 29 – 33.

11. Лобанов А. А. Деякі погляди на побудову системи забезпечення воєнної безпеки України / А. А. Лобанов // Там само. – 2009.– № 1. – С. 55 – 58.

12. Лобанов А. А. Система забезпечення воєнної безпеки України: чинники та умови впливу / А. А. Лобанов // Тр. акад. – К.: НАОУ, 2008. – № 2(82). – С. 11–16.

13. Лобанов А. А. Нормативно-правова база функціонування системи забезпечення воєнної безпеки України: проблеми та шляхи вирішення / А. А. Лобанов // Там само. – К.: НАОУ, 2008.– № 4(84). – С. 5 – 8.

14. Нікітін А. М. Підходи до побудови сучасної моделі оборонно-промислового комплексу України / А. М. Нікітін, П. П. Скурський // Наука і оборона. – 2010. – № 1. – С. 43 – 48.

15. Політологія. – К.: Нова книга, 2002. – С. 411 – 436.

16. Рєзніков В. О. Короткий воєнно-політичний словник / В. О. Рєзніков, Г. В. Бондарєв. – Х.: ХІТВ, 2001. – С. 22, 23, 104 – 108.

Дата добавления: 2015-05-24