Цивільно-військові відносини в сучасному суспільстві

У вітчизняному законодавстві цивільно-військові відносини визначаються як сукупність правових взаємовідносин між суспільством та складовими частинами Воєнної організації держави, які охоплюють політичні, фінансово-економічні, соціальні та інші процеси у сфері національної безпеки й оборони. Ці відносини базуються на формальних та неформальних взаємодіях. Формальні відносини регулюються Конституцією держави, її законодавством. Неформальні відносини являють собою альянси та зв’язки на зразок військово-промислових, військово-академічних, військово-громадських, військово-релігійних та ін. На неформальні відносини мають великий вплив національні цивільні та військові традиції, спільні цінності та специфічне розуміння у суспільстві “національних інтересів” і “загроз національній безпеці”.

Семюель Хантінгтон, один з провідних сучасних американських теоретиків у цій галузі, стверджує, що взаємодія двох імперативів – воєнної безпеки і відповідальності – корінні проблеми цивільно-військових відносин. Це означає, що всі силові структури мають бути компетентною, професіональною, відповідальною військовою силою і одночасно у всіх випадках повинні служити демократичній державі, поважати її цінності та залишатися під її контролем.

Західноєвропейський та світовий досвід надає Україні певну демократичну модель побудови цивільно-військових відносин, яка може відповідати потребам нових демократичних держав. Ця модель передбачає:

1) високий рівень військового професіоналізму й усвідомлення військовими обмеженого характеру їх військової компетенції;

2) фактичне підпорядкування військових цивільному політичному керівництву, яке приймає основні рішення в області зовнішньої і воєнної політики;

3) визнання політичним керівництвом за військовими певної сфери професійної компетенції і автономії, у результаті – мінімальне втручання військових у політику, а політиків у військову сферу;

4) демократичний цивільний контроль над оборонною сферою, Воєнною організацією держави;

5) високий рівень політичної культури військових, передусім офіцерського корпусу.

Особливе значення для побудови цивільно-військових стосунків за європейськими демократичними стандартами має військовий професіоналізм. Модель військового професіоналізму Хантінгтона включає такі ознаки, як компетентність, відповідальність, корпоративність.

Компетентність виявляється як особлива майстерність офіцера управляти і контролювати діями спеціально організованих груп людей, чиєю основною функцією є застосування військового насильства. Основними стандартами якості офіцера-професіонала внутрішніх військ, на формування яких повинна бути спрямована система військової освіти, можуть бути: оволодіння воєнною наукою, особливо у галузі проведення спеціальних операцій, уміння застосовувати її досягнення під час організації бойових дій та службово-бойової діяльності; вміння керувати підлеглими, постійно утримувати у них статутний порядок та військову дисципліну; оволодіння та вміла експлуатація основних зразків озброєння та військової техніки; сформованість офіцера як військового спеціаліста і вихователя особового складу в їх гармонійній єдності, психолого-педагогічна компетентність; оволодіння концепцією безперервної освіти; управлінська компетентність, в основі якої – розуміння організації, структури та методів керування, володіння сучасними технологіями управлінської діяльності, стилем управлінської взаємодії, оцінки ділових якостей підлеглих.

На думку С. Хантінгтона, професіоналізм офіцера, його спеціальні знання, а також певний корпоративізм, який не допускає застосування її членами своєї професійної компетентності в сферах, до яких ця компетентність не має відношення, накладають на нього особливу відповідальність перед суспільством. Саме сполучення відповідальності, корпоративізму і професійної компетентності відрізняють офіцера від інших соціальних типів.

Демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави – комплекс здійснюваних згідно з Конституцією і законами України правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного додержання законності й відкритості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння їх ефективній діяльності і виконанню покладених на них функцій, зміцненню державної та військової дисципліни.

Вінохоплює законодавчо визначені процедури та механізми політичного (президентського), адміністративного (з боку уряду), парламентського і громадського контролю, за допомогою яких цивільна влада та демократичні інститути суспільства беруть участь у формуванні оборонної політики та контролюють її реалізацію.

Розвиток демократичного цивільного контролю над Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями є одним із центральних елементів їх реформування. Головна увага у цій сфері зосереджена на двох напрямах: участь громадських організацій у формуванні політики Міністерства оборони, внутрішніх військ та інформування громадськості про їх діяльність.

З цією метою при Міністерстві оборони створена Громадська рада. Аналогічні громадські органи створені й при керівних органах інших військових структур.

Діяльність Громадської ради спрямовується на створення організаційних і правових умов для реалізації громадянами їх конституційного права на участь в управлінні державними справами, врахування громадської думки під час підготовки і прийняття рішень, підтримання постійного діалогу міністерства зі структурами громадянського суспільства.

Громадська рада також займається питаннями перебігу воєнної реформи, виконанням оборонного бюджету та перспектив фінансування Збройних Сил, організацією підготовки військ (сил), будівництвом житла для військовослужбовців, їх грошовим та пенсійним забезпеченням. У зв’язку з незадовільним фінансуванням Збройних Сил Громадська рада неодноразово зверталася до Президента, голови Верховної ради, Прем’єр-міністра зі своїм баченням проблем фінансування і вирішення питань соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей.

Представники Міністерства оборони і Громадської ради беруть участь в опрацюванні нормативно-правових документів з питань взаємодії військової громадськості з органами державної влади, її участі у формуванні та реалізації державної політики на центральному та місцевому рівнях, доступу до інформації.

За ініціативою ради започаткована практика надання ветеранам війни та військовослужбовцям консультативної допомоги з правових питань. Громадська рада ініціює створення при кадрових органах видів Збройних Сил інформаційно-консультаційних пунктів для більш якісного інформування військовослужбовців з питань соціальної та професійної сфери.

Інформування про діяльність Збройних Сил здійснюється прес-службою, посадовцями Міністерства оборони, членами Громадської ради через загальноукраїнські, регіональні та військові ЗМІ, веб-сайт Міністерства оборони. З цією ж метою Міністерство щорічно, починаючи з 2005 р., видає Білу книгу, в якій викладається щорічний всебічний звіт про діяльність Збройних Сил та перспективи їх розвитку. Міністерством оборони створено три регіональні медіа-центри – у Чернігові, Одесі та Дніпропетровську, а також видається низка газет та журналів, серед яких центральний друкований орган газета “Народна армія”, а також регіональні видання “Армія України” – Львів, “Крила України” – Вінниця, “Слава і честь” – Одеса тощо. Відповідно до вимог часу військовому читачеві пропонуються спецвипуски “Євровибір” та журнал “Атлантична панорама”. Постійно діє телерадіокомпанія “Нова Армія”.

Міністерство оборони забезпечує оперативне висвітлення заходів воєнної реформи, професіоналізації армії, міжнародних питань, участі підрозділів Збройних Сил у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, розмінування вибухонебезпечних об’єктів, надання медичної допомоги цивільному населенню. Поширення військових друкованих видань, теле- та радіопрограм сприяють зростанню суспільної уваги до життєдіяльності та проблем Збройних Сил, інших військових формувань.

Гуманізації цивільно-військових відносин сприяє також допомога військових структур центральним і місцевим органам влади, органам місцевого самоврядування у забезпеченні захисту цивільного населення та територій від наслідків аварій (руйнувань) потенційно небезпечних об’єктів, проведенні аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт. Такі функції Збройних Сил законодавчо закріплені, передбачені планами застосування Збройних Сил і конкретизовані у формулярах з’єднань та частин.

Отже, цивільно-військові відносини в сучасному українському суспільстві за своїми принципами повністю відповідають загальноєвропейській моделі демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави і є одним з центральних елементів їх подальшого реформування в Україні з метою забезпечення національної безпеки держави відповідно до її національних інтересів.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Надайте коротку характеристику змісту основних етапів становлення Воєнної організації України, її основних структурних компонентів – Збройних Сил України та внутрішніх військ.

2. Визначте правові основи формування, розвитку та реформування Воєнної організації України.

3. Які силові компоненти входять до складу Воєнної організації України?

4. Зробіть порівняльний аналіз основних функцій військових формувань Воєнної організації держави.

5. Розкрийте основні завдання Збройних Сил та внутрішніх військ у мирний час, у період до початку військової агресії, в особливий період у випадку збройної агресії.

6. Охарактеризуйте структуру Збройних Сил України та внутрішніх військ МВС України.

7. Проаналізуйте перспективні напрями реформування Збройних Сил України, внутрішніх військ МВС України до 2025 р.

Література

1. Актуальні проблеми воєнної політології: підруч. для слухачів ВВНЗ ЗС України / за заг. ред. В. Ф. Смолянюка. – Вінниця: Нова книга, 2002. – С. 105 – 201.

2. Біла книга 2009. Оборонна політика України. – К.: Міноборони України, 2010 (Аналогічні видання за 2005, 2006, 2007, 2008 рр.).

3. Біла книга 2009. Внутрішні війська МВС України. – К.: Міноборони України, 2010.

4. Воєнна доктрина України: указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648 / 2004 // Народна армія. – 2004. – 23 черв.

5. Говоруха В. В. До питання визначення функцій Воєнної організації держави / В. В. Говоруха, Ю. П. Бабков, О. М. Попригін // Наука і оборона. – 2001. – № 2. – С. 14 – 20.

6. Грищенко А. С. Про функції Воєнної організації держави / А. С. Грищенко, Г. М. Перепилиця // Наука і оборона. – 1999.– № 1.– С. 28 – 33.

7. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року // Народна армія. – 2000. – 13 жовт.

8. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України: закон України від 26.03.1992 р. № 2236-ХІІ // Відомості Верхов. Ради України. – 1992. – № 29. – Ст. 397.

9. Про Збройні Сили України: закон України від 06.12.1991 р. № 1934-ХІІ // Там само. – 1992. – № 9. – Ст. 108.

10. Про оборону України: закон України від 06.12.1991 р. № 1932-ХІІ // Там само. – 1992. – № 9. – Ст. 106.

11. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: закон України від 19.06.2003 р. № 975-IV // Там само. – 2003. – № 46. – Ст. 366.

12. Концепція переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року (Затв. Указом Президента України 7 квітня 2001 р.) // Народна армія. – 2001. – 7 квіт.

13. Кузьмук О. І. Збройні Сили України на початку ХХІ століття / О. І. Кузьмук // Наука і оборона. – 1999. – № 4. – С. 3 – 7.

14. Смолянюк В. Армія США як чинник геостратегічного лідерства Вашингтона (“фотографія” військово-політичних можливостей Сполучених Штатів на старті ХХІ століття) / В. Смолянюк //Людина і політика. – 2001. – № 1. – С.101 – 111.

15. Смолянюк В. Тенденції розвитку сучасних армій: орієнтир для України / В. Смолянюк // Народна армія. – 1997. – 10 – 11 жовт.

16. Требін М. П. Армія на політичній авансцені / М. П. Требін //Людина і політика. – 2001. – № 1. – С. 3 – 20.

17. Шкідченко В. П. Стратегія України у сфері реформування Збройних Сил: здобутки та погляд у майбутнє / В. П. Шкідченко // Наука і оборона. – 2000. – № 4. – С. 4 – 9.

Дата добавления: 2015-05-24