Моделі взаємодії і політики у різних політичних системах

Армія нерідко виступала в минулому і сьогодні проявляє себе не тільки як знаряддя в руках держави, але і як самостійна політична сила. Проблема взаємо­зв’язку армії і політичної влади є однією з визначальних проблем у політиці будь-якої держави, від вирішення якої залежать характер розвитку суспільно-політичного устрою, стабільність владних відносин і суспільства в цілому.

Ця проблема має глибоке історичне коріння. Міркування з приводу характеру взаємодії армії і політичної влади ми знаходимо в ряді класичних творів періоду античності, зокрема в “Державі” Платона і “Політиці” Аристотеля. Ще Геракліт і Демокрит відзначали тенденцію зростання впливу армії на владу всередині полісної демократії. У Корнелія Непота у творі “Про знаменитих людей”, у Плутарха в його “Життєписах”, у Гая Светонія Транквілла в “Житті дванадцяти цезарів” подано багатий історичний матеріал про активне втручання видатних воєначальників у політичне життя античного суспільства. Полеміка навколо різних аспектів впливу армії на суспільне життя велася й мислителями епохи Відродження, а у політичній теорії Нового часу знайшла відбиття у працях Т. Гоббса, Г. Гроція, С. Пуфендорфа, Г. Гегеля та ін.

Історії відомо чимало фактів, коли збройні сили висувалися на авансцену політичного життя. Це відбувалося в умовах небезпечної рівноваги, що складалася між протиборчими силами всередині держави, слабкості державної влади, нездатності чи небажання політичних партій, угруповань та їхніх лідерів приймати і провадити в життя необхідні для країни рішення соціально-економічного чи політичного характеру.

В одних країнах відносна самостійність армії проявляється в значному впливі її військових керівників на формування і реалізацію внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу держави. В інших – це здійснення перевороту з метою встановлення військово-диктаторського режиму. В окремих випадках військова еліта об’єднувалася з тими соціальними силами, інтереси і цілі яких збігалися з інтересами армійської верхівки. У деяких державах усі ці прояви відносної самостійності збройних сил були наявні одночасно. Проте в усіх випадках політична активність армії була наслідком загострення суперечностей у суспільстві, зумовлювалася прагненням розв’язати їх шляхом збройного втручання. Історії відомо також і те, що багато хто з полководців, у чиїх руках знаходилися водночас армія і державна влада, нерідко вдавалися до “гри у демократію”, прагнучи постати в очах народу респектабельними, волелюбними державними діячами, прихильниками закону, а не тиранами. Так, Олександр Македонський і Юлій Цезар завжди підкреслювали свою увагу до цивільних законів, муніципальних справ, мистецтва, науки. Наполеон Бонапарт намагався облагородити завойовницькі цілі керованої ним Єгипетської експедиції (1798 – 1801 рр.) участю у ній відомих французьких учених: археологів, хіміків, математиків.

О І

Відносна самостійність армії як історичний феномен проявилася ще в Стародавньому світі. У системі Римської держави (І ст. до н.е.) спостерігалося активне становлення армії як нової самостійної політичної, а не тільки військової сили. Постійна професійна римська армія, що змінила народне ополчення, із самого початку виявилася не байдужою до вирішення суто політичних проблем. Історія Римської республіки насичена численними фактами активного втручання армії у політичне життя. Наприклад, Юлій Цезар, який прийшов до керівництва армією після того, як здобув певний політичний досвід, вважав більш надійною опорою не римську “демократію”, а армію.

Значну роль відігравала армія і в епоху Середньовіччя та в Нові часи. Військова деспотія виступала формою правління в багатьох державах цього періоду. Поза всякими конституційними нормами функціонувала військова тиранія у Японії, Швеції, Франції, Пруссії та інших країнах. Армія держав Середньовіччя та Нового часу як основне знаряддя насильства призначалася не тільки для ведення грабіжницьких війн, але і для придушення виступів знедоленого селянства. Історія дає достатньо яскравих прикладів.

Японська воєнна доктрина, одна з найстаріших у світі, ще з часів раннього середньовіччя проповідувала завоювання усіх країн і островів, які оточують Японію. Яскравим прикладом військового диктаторства виступала Пруссія. Уся історія, усе життя прусської військово-феодальної монархії були просякнуті духом мілітаризму і вотчинного деспотизму. За Фрідріха II Пруссія фактично була перетворена на військовий табір, де більшість населення працювала на армію.

З дня проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки у 1776 р. армія відразу ж стала елементом збройного насильства як усередині країни, так і за її межами. Схильність застосовувати зброю закріпилася у характері американської еліти, стала звичкою, традицією найбільш агресивних її угруповань. Представники військової еліти висувалися на найважливіші державні пости. Історія США знає багато фактів свавілля військової еліти, порушення нею конституції країни. Неодноразово мілітаристи ставили Конгрес США перед здійсненим фактом зовнішніх військових акцій американської армії.

Характер взаємодії армії і політичної влади значною мірою залежить від політичного режиму в країні. При тоталітарному режимі відомі три моделі взаємовідносин армії і влади.

Перша– “комуністична”, що найбільш явно проявила себе передусім у СРСР, КНР та ряді інших соціалістичних країн. Монопольне політичне панування здійснювалося керівництвом правлячої партії (цивільною партійною номенклатурою). Армія стала найважливішим і повністю підлеглим, підконтрольним об’єктом партійної влади.

Друга – “фашистська”, яка найбільш явно проявила себе у Німеччині в епоху А. Гітлера та в Італії у період правління Б. Муссоліні. Політична влада знаходилась у руках правлячої партійної еліти, яка становила або органічний компонент політичної влади, або найбільш потужну і впливову силу тиску на неї. Армія була водночас центральним об’єктом політичної влади та її частковим суб’єктом.

Третя модель – “стратократична” (грец. stratos – військо). У ній армія відтісняє політичну партію і здійснює одноосібне (монопольне) політичне керівництво країною. За такого режиму існуючі органи влади скасовуються або підмінюються військовими.

В усіх зазначених моделях армія виконувала функцію найважливішої опори влади і була гарантом встановленого нею порядку.

Авторитарний режим влади включає такі моделі: “цивільно-авторитарну”, “напіввійськово-авторитарну” і “військово-авторитарну”. Армія в них займає положення об’єкта, підпорядкованого авторитарній владі. Незважаючи на зовнішню подібність моделей авторитарного і тоталітарного режимів влади, політична роль армії в них має істотні відмінності. Саме в умовах авторитарних режимів армія найбільш активно втручається у сферу політики, перетворюється з об’єкта в активного суб’єкта політичного життя. У Латинській Америці у XX ст. 200 з 600 путчів завершилися встановленням військової диктатури. Одна Болівія за період 1825 – 1964 рр. пережила 180 військових переворотів. Багато їх відбулося також в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Уругваї, Парагваї і Чилі.

Достатньо високу активність продемонстрували військові і в політичному житті деяких європейських країн. Наприклад, у Греції за останні 50 років відбулося 11 військових путчів, включаючи дві останні спроби (у 1978 і 1981 рр.) вже в умовах становлення демократичного суспільства. Вісім військових переворотів було здійснено в Іспанії. Французька армія у 1958 і 1961 рр. кидала виклик уряду. У Польщі в обстановці зростаючої політичної кризи президент В.Ярузельський за допомогою армії у 1980 р. запровадив режим надзвичайного стану. Н.Чаушеску в Румунії був усунутий від влади у 1989 р. виключно за допомогою військових.

Усвідомлення неприпустимості силової участі військових у політиці знайшло свій прояв у тенденції поступового відсторонення їх від політичної боротьби у країнах Заходу. Однак було б дещо передчасним оголошувати цю тенденцію домінуючою у XX ст. і стверджувати, що в Європі цей процес давно закінчився, а в Латинській Америці наближається до повного і незворотного завершення.

Які ж чинники штовхають армію на здійснення військових переворотів, на її вихід на авансцену політичного життя країни?

До екзогенних (тобто зумовлених зовнішніми причинами) чинників можна віднести такі:

– економічний, що характеризується передусім спадом виробництва в країні, зростанням безробіття, погіршенням життєвого рівня широких верств населення, відсутністю дієвої програми уряду щодо виведення країни з економічної кризи, корупцією на всіх рівнях державної системи управління та ін.;

– політичний, що проявляється у зростанні нестабільності в країні, посиленні сепаратистських настроїв у її окремих регіонах, дисипативних процесах у суспільстві, незаконних репресіях проти власного народу, відсутності підтримки широкими народними масами чинних інститутів влади, порушенні конституційних прав громадян, відсутності демократичних свобод;

– соціальний: відсутність соціальної справедливості в суспільстві, відкрите нехтування ним з боку влади, поляризація суспільства на багатих і бідних, неможливість для більшості народу забезпечити гідний рівень існування для себе і своїх дітей;

– ідеологічний: відсутність консолідуючої національної ідеї, духовна дезорієнтація нації, бездуховність, залежність від ідеологій інших держав, зростання міжконфесійних суперечностей;

– військовий, що пов’язаний звичайно з поразкою у бойових діях, які велися армією і які, з її точки зору, не були відповідним чином забезпечені державою.

Усі ці чинники повинні аналізуватися у їх взаємообумовленості з вираховуванням особливостей розвитку того чи іншого регіону планети.

Поряд з екзогенними існують ендогенні чинники (тобто зумовлені внутрішніми причинами), що штовхають армію на здійснення військових переворотів. До найбільш важливих з них можна віднести корпоративність, низьку політичну культуру офіцерського корпусу, відсутність демократичних традицій в армії тощо.

Корпоративність проявляє себе в тому, що офіцерський склад у своїй більшості ототожнює свої інтереси з інтересами держави, але з часом починає переносити “центр ваги” з площини загальнонаціональних інтересів у площину корпоративних. Усі невдачі цивільного уряду розглядаються за такої ситуації передусім із позицій корпоративності.

Низька політична культура проявляється у тому, що замість того, щоб шукати прийнятне рішення тієї чи іншої державної проблеми в рамках легітимного поля, армія віддає перевагу силовим методам вирішення проблем.

Відсутність демократичних традицій знаходить свій вияв передусім у неповазі до всенародно обраних органів влади, до верховенства закону, відсутності толерантності. Армія, що базується на принципі єдиноначальності, більш легко сприймає авторитарний тип правління, а за певних умов готова підтримати і тоталітарну владу.

Військові, захопивши владу, досить часто спираються на силові засоби вирішення проблем, часом застосовуючи прямий терор. Встановлення диктатури чорних полковників у Греції (21 квітня 1967 р.) призвело до масового терору в країні. Тільки за один рік було ув’язнено 60 тис. чоловік, багато з яких було страчено. Такої ж трагедії зазнав і народ Чилі. Міжнародна комісія із розслідування злочинів військової хунти в Чилі встановила, що з першого дня захоплення влади (11 вересня 1973 р.) хунта здійснювала довільні арешти в масовому масштабі з метою нейтралізації своїх політичних супротивників і створення атмосфери тривоги і страху. Офіційні документи і свідоцтва експертів показують, що приблизно 30 тис. чилійських громадян були страчені без суду і досудового слідства.

Військовий режим, встановлений унаслідок перевороту, в абсолютній більшості випадків не може забезпечити собі достатньо широку і тривку підтримку в суспільстві, необхідну для проведення реформ. Військовими методами неможливо досягти громадянської злагоди, провести необхідні економічні реформи. Не стимулюють вони і трудову активність громадян. Абсолютизація влади військовими обертається проти самої ж армії.

Однак політична роль армії не завжди є реакційною. Вона може бути і патріотичною, миротворчою, стабілізуючою, що утримує суспільство від соціальних зіткнень, громадянської війни, консолідує соціальні сили і зміцнює державу. Якщо здійснюється трансформація авторитарного політичного режиму у бік демократичного суспільства, то політична роль армії має явне позитивне спрямування. Практично завжди успішна економічна і політична модернізація була забезпечена підтримкою армії (Іспанія, Тайвань, Сінгапур, Південна Корея). Вона допомагала владі, націленій на реформи, розгорнути боротьбу з корупцією і махінаціями чиновництва, мобілізувати всі ресурси країни, провести успішні перетворення в економіці і силою придушити виступи тих прошарків населення, які намагалися їй перешкоджати. Так діяв режим Пак Чжон Хі, що прийшов до влади в лютому 1961 р. у Південній Кореї. У результаті були закладені основи нинішнього процвітання країни. Португальські збройні сили відіграли вирішальну роль у квітневій “революції гвоздик” у 1974 р., що ліквідувала фашистський режим.

Військові перевороти є складним соціально-політичним феноменом в історії цивілізації. Вони були, залишаються і, очевидно, ще довго потенційно будуть одним з варіантів вирішення проблем суспільства армією, яка взяла на себе відповідальність за стан справ у країні.

У традиційних демократіях Заходу взаємовідносини між армією і політичною владою характеризуються відносною стабільністю і нормою. Вивчення політичного досвіду розвинених країн дозволяє визначити деякі фактори, що сприяють налагодженню демократичних, цивілізованих стосунків між армією і структурами влади, посиленню стабілізуючої ролі армії у суспільстві.

По-перше, це посилення демократичного цивільного контролю над збройними силами і безумовне визнання військовими верховенства цивільної політичної влади.

По-друге, неослабна увага держави до оборони країни, створення у суспільстві атмосфери єдності народу й армії, особливо під час будь-яких загроз. У країнах Заходу питання оборони є пріоритетними у політиці держави. Системою фінансово-економічних заходів, а також військово-патріотичного виховання населення підтримується високий престиж збройних сил, військової служби.

По-третє, активна і цілеспрямована виховна робота з особовим складом збройних сил. Вона є суттєвим фактором, що впливає на зростання конструктивної соціально-політичної ролі армії у демократичному суспільстві. Вся система виховного процесу в арміях західних держав спрямована на заохочення військовослужбовця до самовдосконалення та формування у нього лояльності до існуючого режиму влади.

Варто підкреслити, що стабілізуюча роль армії не зводиться до силової реакції на дії, які загрожують суспільству зсередини. Армія забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю у політичній боротьбі, відсутністю партійних симпатій і антипатій, неможливістю використання її в політичних та інших цілях, твердістю і послідовністю політичних позицій, орієнтованих на підтримку закону, держави, її законодавчої і виконавчої влади.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте основні концепції походження та сутності армії.

2. Зробіть порівняльний аналіз побудови армії залежно від принципів її комплектування.

3. Розкрийте зміст основних закономірностей розвитку армії.

4. Яке, на Ваш погляд, сучасне розуміння взаємодії армії і політики? Чи може бути армія поза політикою?

5. Яке місце посідає армія у політичній системі України?

6. Визначте роль та основні напрями керівництва інститутами державної влади процесами військового будівництва в Україні.

7. Дайте характеристику моделей взаємодії армії і політичної влади у різних політичних режимах: тоталітарному, авторитарному, демократичному.

8. Які фактори, на Ваш погляд, сприяють налагодженню демократичних, цивілізованих стосунків між армією і цивільною політичною владою, посиленню стабілізуючої ролі армії у суспільстві?

Література

1. Актуальні проблеми воєнної політології: підруч. для слухачів ВВНЗ ЗС України / за заг. ред. В. Ф. Смолянюка. – Вінниця: Нова книга, 2002. – С. 53 – 104, 127 – 162.

2. Воєнна доктрина України: указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648 / 2004 // Народна армія. – 2004. – 23 черв.

3. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України: закон України від 26.03.1992 р. № 2236-ХІІ // Відомості Верхов. Ради України. – 1992. – № 29. – Ст. 397.

4. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: закон України від 19.06.2003 р. № 975-IV // Там само. – 2003. – № 46. – Ст. 366.

5. Про Збройні Сили України: закон України від 06.12.1991 р. № 1934-ХІІ // Там само. – 1992. – № 9. – Ст. 108.

6. Про оборону України: закон України від 06.12.1991 р. № 1932-ХІІ // Там само. – 1992. – № 9. – Ст. 106.

7. Про основи національної безпеки України: закон України (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 3200-IV (3200-15) від 15.12.2005р., ВВР, 2006, № 14, ст. 16) // Там само. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

8. Кодекс поведінки стосовно військово-політичних аспектів безпеки // Політика і час. – 1995. – № 9. – С. 86 – 89.

9. Політологія: підруч. для курсантів ВВНЗ ЗС України / за заг. ред. В. Ф. Смолянюка. – Вінниця: Нова книга, 2002. – С. 101 – 130.

10. Рєзніков В. О. Короткий воєнно-політичний словник / В. О. Рєзніков, Г. В. Бондарєв. – Х.: ХІТВ, 2001.

11. Требін М. П. Армія на політичній авансцені / М. П. Требін //Людина і політика. – 2001. – № 1. – С. 3 – 20.

Дата добавления: 2015-05-24