Моделі державної політики

Для аналізу державної політики та його складової частини – процесу прийняття рішень – політологи розробили багато моделей, теорій, підходів, концепцій та схем. Ці теорії та концепції необхідні для полегшення спілкування та розуміння цих проблем.

Досліджувати та аналізувати політику можна за допомогою теоретичних моделей таких як:

1) інституціональної;

2) процесуальної;

3) групової;

4) еліти;

5) раціональної;

6) інкрементальної;

7) ігрової;

8) системної;

9) суспільного вибору.

Інституціональна модель. У рамках цієї моделі державною політикою вважається результат діяльності певних політичних інститутів (парламент, президент, суди, бюрократія, органи місцевої влади та місцевого самоврядування), які авторитарно детермінують, втілюють та нав'язують певну державну політику.

Інституціональні дослідження зазвичай описують специфічні урядові інститути – їхні структури, організацію, обов'язки та функції – без систематичного дослідження впливу інституціональних ознак на результати політики. Детально описуються конституційні і правові порядки, а також безліч урядових агентств різних рівнів. Проте інституціональний підхід дуже важливий, оскільки урядові структури є структурованими моделями індивідуальної та групової поведінки, яка так чи інакше впливає на зміст державної політики.

Процесуальна модель. Ця модель розглядає державну політику як політичну діяльність. Сучасна політична наука вивчає діяльність виборців, груп інтересів, законодавців, президентів, бюрократів, суддів та інших політичних акторів.

Одна з основних цілей такого підходу – виробити моделі діяльності, або „процеси". Аналітики намагаються згрупувати різноманітні види політичної діяльності відповідно до їхніх відносин з державною політикою. Внаслідок процес вироблення державної політики постає як набір або ланцюг політичних дій: «ідентифікація проблеми – встановлення порядку денного – формулювання пропозицій політики – легітимація – втілення – оцінювання політики».

Такий підхід корисний для кращого розуміння діяльності, пов'язаної з процесом вироблення державної політики, оскільки шляхи та способи прийняття політики впливають на її зміст і навпаки.

Модель груп. В основі цієї моделі лежить теорія груп, яка вважає взаємодію між групами центральним фактом політики. В рамках моделі груп державна політика постає як результат рівноваги груп.

В сучасному плюралістичному суспільстві індивіди, які мають спільні інтереси, формально або неформально об'єднуються і виставляють свої вимоги урядові. Індивіди мають вагу в політиці лише в тому випадку, коли вони діють як частина групових інтересів або від їх імені. Групи стають своєрідними містками між індивідами та урядом. Політика – це боротьба між групами за вплив на державну політику.

Прихильники теорії груп доводять, що політика – це завжди рівновага, встановлена у боротьбі груп. Вплив груп детермінується їх кількістю, багатством, організаційною силою, лідерством, доступом до тих, хто приймає рішення, внутрішнім примусом.

Модель еліт. У межах моделі еліт державна політика розглядається як уподобання та цінності правлячих еліт. Згідно з цією моделлю, лише „еліти" реально формують думку мас щодо політичних питань, „маси" ж – апатичні й слабо інформовані про державну політику. Політика йде зверху, від еліт до мас, а не навпаки.

Основні положення теорії еліт:

– суспільство поділене на небагатьох, хто має владу, і багатьох, котрі її не мають. Лише невелика група людей розміщує суспільні цінності; маси не приймають рішень щодо державної політики.

– меншість, яка править, відрізняється від мас, якими правлять. Еліти непропорційно рекрутуються із вищих соціально-економічних суспільних страт.

– рух до еліти має бути повільним і поступовим, для того щоб зберегти стабільність і запобігти революції. Лише ті не-еліти, які поділяють основні цінності еліт, можуть бути допущені до правлячих кіл.

– еліти приходять до консенсусу в ім'я збереження фундаментальних цінностей соціальної системи.

– державна політика відображає домінуючі цінності еліти, а не вимоги мас. Зміни в державній політиці мають інкрементальний, а не революційний характер.

–

діяльні й активні еліти зазнають відносно невеликого прямого впливу з боку апатичних мас. Еліти більше впливають на маси, ніж маси на еліти.

Раціональна модель. Державна політика тут означає процес досягнення максимальної соціальної вигоди. Тобто урядові слід дотримуватися такої політики, яка б давала найкращий результат для суспільства, і уникати політики, яка не дає такого результату. За цією моделлю, політика найраціональніша там, де різниця між досягнутими і втраченими цінностями є позитивною і найбільшою серед інших альтернатив. Ідеться не про вузькі грошові рамки, в яких фундаментальними соціальними цінностями жертвують в ім'я заощадження певної кількості грошових одиниць, а про врахування усіх соціальних, політичних та економічних цінностей, які втратили або яких досягли.

Інкрементальна модель (модель приросту). Інкрементальна модель подає державну політику як продовження попередньої урядової діяльності, але з певними додатковими модифікаціями.

У рамках інкрементальної моделі було виявлено непрактичну природу раціонального вироблення політики і запропоновано консервативніший процес прийняття рішень.

Консервативність інкременталізму. У полягає в тому, що він розглядає існуючі програми, політики та витрати як базові, зосереджуючи увагу на нових програмах чи політиках, які лише доповнюють або модифікують поточні. Виробники політики в цілому визнають легітимність діючих програм і погоджуються продовжувати попередню політику.

Ігрова модель. Ця модель дає змогу розглядати державну політику як результат раціонального вибору в конкурентних ситуаціях. В основі моделі – теорія ігор, яка передбачає вивчення раціональних рішень у ситуаціях, коли два чи більше учасників мусять зробити вибір, результат якого залежатиме від вибору кожного з них. Ця теорія застосовується у сферах процесу вироблення політики, де немає „незалежного" найкращого вибору, а найкращий результат залежить від того, що роблять інші.

Ідея гри: люди, які приймають рішення, залучені до взаємозалежного процесу вибору. „Гравці" мають пристосувати свою поведінку не тільки до власних бажань і здібностей, а ще й до очікувань того, як будуть діяти інші. Теорія ігор застосовується до вирішення досить важливих політичних питань та конфліктних ситуацій (війна, мир, міжнародна дипломатія тощо). „Гравцями" можуть бути окремі індивіди, групи, національні уряди – всі, хто має чітко окреслені цілі та здатен мислити раціонально.

Системна модель. У рамках цієї моделі державну політику розглядають як відповідь політичної системи на сили, що впливають на неї зовні.

Цінність системної моделі для аналізу політики полягає у можливості постановки низки питань щодо: факторів навколишнього середовища, які генерують вимоги до політичної системи; важливих характеристик політичної системи, що дають їй можливість трансформувати вимоги у державну політику і самозберігатися; впливу навколишнього середовища на характер політичної системи; характеристик політичної системи, які впливають на зміст державної політики; зворотного впливу державної політики на навколишнє середовище та характер політичної системи тощо.

Модель суспільного вибору. Ця модель пояснює державну політику як результат колективного прийняття рішень зацікавленими індивідами.

В основі цієї моделі лежить теорія суспільного вибору, яка виходить з того, що всі дійові особи політичного процесу – виборці, платники податків, кандидати на виборні посади, законодавці, бюрократи, суспільні групи, політичні партії, представники урядових структур – прагнуть здобути максимальну особисту вигоду як у політичній, так і в економічній сферах.

Модель суспільного вибору є основою для розуміння політичної діяльності, так само як економічна раціональність є основою економічної діяльності. Ця модель допомагає зрозуміти, чому політики або партії, що йдуть на вибори, переважно не зацікавлені у пропонуванні чітких альтернатив політики.

Дата добавления: 2015-05-24