Розвиток політичного плюралізму

Проголошення незалежності України та заборона компартії відкрили новий, посткомуністичний етап розвитку політичної сис­теми держави, прискорили процес формування багатопартійності. У 1993 р. було зареєстровано 18 партій, на 2003 р. — понад 130.

На 2000 р. ліве крило в політичній палітрі України становили: фор­мально новоутворена, а по суті та ж Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія (СелПУ) тощо. Названі партії по­долали 4% бар'єр голосів виборців і були представлені у Верховній Раді 1998 p. окремими фракціями. До певної міри їх об'єднувала про­комуністична та проросійська спрямованість, популістська ритори­ка, духовне «малоросійство».

Праве крило представляли партії національно-демократичної спрямованості, для яких важлива розбудова не абстрактної демокра­тичної і заможної України, а української за змістом. Це - Народний Рух України (НРУ), Конгрес Українських націоналістів (КУН), Ук­раїнська Республіканська Партія (УРП), Партія «Реформи і порядок», Українська Народна Самооборона (УНСО) та ін. НРУ розкололася після трагічної загибелі свого лідера В.Чорновіла в 1999 р. на НРУ і УНР (з 2003 р. Українська народна партія).

До центристських партій (умовно) належать Партія зелених Ук­раїни (ПЗУ), Народна демократична партія (НДП), об'єднання «Бать­ківщина», «Трудова Україна», Соціал-демократична партія (об'єдна­на), Аграрна партія України та ін. їм більше притаманні.лібералізм, ніж національні цінності.

Формування багатопартійності в нашій державі відзначається особливостями. Одна з них - відсутність масових політичних партій. Причиною цьому є недовіра до них виборців внаслідок перенесення, на партії негативу від часів КПРС, відсутність у них досвіду політич­ної діяльності, організаційна слабкість. Більшість партій мали схожі програми і гуртуються їх члени скоріше навколо авторитетних лю­дей, ніж оригінальних ідей. Партійні структури слабко розгалужені в провінції. Зберігається географічна залежність: у західній частині краї­ни домінують партії націонал-демократичні, у південно-східній - лівої орієнтації.

Зміцніла неофіційна «партія влади». До неї належать представ­ники державної адміністрації, директори великих підприємств, влас­ники ЗМІ, банків тощо. Вона має лоббі у Верховній Раді. (Українська державність у XX ст.).

Процес політичного плюралізму позначився також утворен­ням молодіжних партій та громадських організацій. Під комуні­стичним впливом відновлено комсомол (ЛКСМУ), Спілку піо­нерських організацій. У 2000р. утворена Молодіжна партія центристського напряму. Відроджується організація для підлітків скаутського типу «Пласт», молодіжне об'єднання «Січ». Праве крило молодіжного руху представляють Спілка ук-

раїнської молоді (СУМ), молодіжний а, -, ^І"™^кпаїнських сту-впливовішою студентською організацією є ^^^^ дентів (СУС). У молодіжному русі переважає здорове національне

61.Громадські організації та рухи: сутність, структура…………..

Громадська організація - це добровільне об'єднання людей, яке має внутрішню структуру знизу доверху, фіксоване членство. Громадський рух - це теж добровільне формування грома­дян, яке виникає внаслідок вільного їх бажання на основі спільності інтересів і не має фіксованого членства. Різниця між організаціями і рухом відносна. Кожна масова організація функціонує як суспільний рух. Наприклад, проф­спілковий, жіночий, молодіжний тощо.

Польський політолог Є.Вятр виділяє чотири стадії, які про­ходить громадське формування у своєму розвитку. На першій створюються передумови виникнення суспільного об'єднання і створюється ініціативна група. Друга - включає формування про­грамних документів, які віддзеркалюють об'єднані індивідуальні прагнення. Третя - це перевірка життєздатності громадського об'єднання, його відповідності потребам людей. Четверта - це за­тухання діяльності, коли завдання виконані, або життя довело неможливість реалізації цілей.

Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єд­нань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними держ. структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існу­ють різні критерії:

1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, піз­навальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;

2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоці­альні, політизовані й неполітизовані;

3) за інтересами — економічними, професійними, суспіль­но-політичними та ін.;

4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;

5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робіт­ничий, фермерський рухи;

6) за рівнем масовості й ступенем впливу — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фер­мерські рухи у США чи рух англ. докерів — з іншого;

7) за спонукальними мотивами виникнення — соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, коопе­раторів); вартісно-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чор­нобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, націо­нальні об'єднання);

8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньо­державні, локальні;

9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, ре­формістські, революційні, контрреволюційні;

10) за ступенем і формою організації'— стихійні й органі­зовані, слабко- й високоорганізовані.

Широке розмаїття у цілях і завданнях громадських органі­зацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в дер­жаві, розвитку суспільства в цілому.

В Україні згідно з Консти­туцією громадяни мають право на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і сво­бод та задоволення інтересів, за винятком обмежень, встанов­лених законом. Усі об'єднання громадян рівні перед законом (ст. 36). Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку (ст. 37).

Дата добавления: 2015-05-24