Типологізація політичної культури

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американ­ських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціа­лізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і со­ціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспіль­стві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнта­цією індивідів на активну роль у політичній системі, не­залежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані ти­пи: піддансько-активістський, патріархально-піддан­ський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на фор­маційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з та­кими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм («так було завжди»); непорушність політичної сис­теми, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, -— племінна, теократична, деспотична; друго­рядні — патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демо­кратична, яка, у свою чергу, поділяється на консервати­вно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консерватив­но-ліберальна політична культура визнає головними цін­ностями громадянські права і свободи, традиції, але час­то заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демо-кратичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібераліза­цією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії). У ка­піталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитар­ної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціа­лістичному суспільству, стверджує Вятр, властива полі­тична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формацій­ним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласни­цький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються кла­сові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тота­літарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принци­повій одномірності соціального, економічного та духовно­го життя суспільства, на його тяжінні до стирання полі­тичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополіз­му, тотального контролю, згортання прав і свобод люди­ни. Плюралістичний тип політичної культури ствер­джує багатоманіття, множинність усіх форм матеріально­го, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралі­стичного) притаманний переважній більшості постсоціалі-стичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлю­ють національний тип політичної культури. Він відпові­дає традиціям і особливостям певного етносу в межах йо­го території. Однак навіть у культурі відносно «чистого» національного типу внутрішні політичні цінності, наста­нови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури ши­роко послуговується поняттям «політична субкультура».

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соці­альному стані людей, освітніми, статевими, віковими, ет­нічними, релігійними та іншими чинниками, що дає під­стави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну суб­культуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментар­ну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнона­ціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання ви­вищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

84. Політична соціалізація особистості: сутність, інститути, етапи.

На різних шаблях свого розвитку політична культура сусп­ільства виконує одну з найважливіших своїх функцій -політичну соціалізацію (тобто, входження людини до політики, її підготовка та включення у владні відносини). Політична соціалі­зація здійснюється в процесі засвоєння людиною панівних куль­турних норм та орієнтирів, цінностей і моделей політичної по­ведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політич­ного розвитку суспільства, сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та дер­жавою. В кінцевому підсумку - гарантується відносна стабільність політичного режиму.

Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтувати­ся в політичному просторі, брати участь у політичній взаємодії.

Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоє­ння особистістю інформації, вимог з боку політичної системи та формування лояльності до режиму. За сучасних умов цей процес має включати ще й самостійну оцінку особистістю тра­дицій і переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.

Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може суттєво відрізнятися.

Політична соціалізація має два якісних стани - первинний та вторинний. Різниця між ними залежить від віку людини, конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності пол­ітичної поведінки та дії.

Первинна соціалізація характеризує початкове (зазвичай з трьох-п'яти років) сприйняття людиною політичних явищ, ка­тегорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуально­го ставлення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д. Істон та І. Деніс розрізнюють чотири головні складові цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного життя -інформація, яку дитина отримує у своїй родині, прислухаючись до оцінок політичних подій, що дають ЇЇ батьки. Поступово у неї формується своя позиція, тобто відбувається персоналіза-ція політики. Ті чи інші фігури, пов'язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігу­рами можуть стати, наприклад, президент країни, поліцейський; оцінки їхньої дії дитина засвоює як ту чи іншу модель поведін­ки щодо влади. Отже, навчаючись любити чи ненавидіти різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до надособистісного бачення політики цей етап політичної соціа­лізації постає як інституціаналізація її якостей і властивостей.

Вторинний етап починається тоді, коли процес засвоєння людиною політичної інформації (у конкретних формах), а та­кож оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідо­мості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В ній найбільш важливим є здатність людини до самостійної розробки різного роду цінно­стей, уявлень, переваг.

Таким чином, політична свідомість та політична культура є одними з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспіль­ство характеризується специфічними особливостями політичної свідомості та політичної культури. Аналіз політичної свідо­мості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і навіть цілі народи ведуть себе по-різно­му в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні і ті самі явища політичного життя. У цих феноменах втілюєть­ся зв'язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина вхо­дить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість і політична культура несуть велике функціональне навантаження.

Сучасні західні політологи визначають декілька типів пол­ітичної соціалізації.

Гармонічний тип політичної соціалізації. Він визначає відно­сини між людиною та інститутами влади, при яких існують раціональні, важливі настанови до правопорядку, держави, до своїх громадянських обов'язків. Цей тип характерний для ста­лих демократій (англо-американський тип політичної системи). У межах цього тину налагоджений діалог між індивідом та вла­дою. Як індивід, так і влада прихильні до загальних ідеалів та цінностей, що сприяє цивілізованому механізму політичної соціалізації.

Гегемоністський тип політичної соціалізації характеризуєть­ся негативним ставленням людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім «своєї». Такий тип присутній у зак­ритих політичних системах. Він був пануючим у радянському минулому. Входження людей до політики відбувається на ос­нові цінностей класу, релігії або ідеології.

Конфліктний тип політичної соціалізації поширений у краї­нах, які відносяться до частково індустріального або доіндустрі-ального типу політичної системи. Політична соціалізація у більшості країн Азії, Африки проходить на фоні жорстокої бо­ротьби між носіями різних субкультур. Досягнення порозумін­ня в умовах такого типу утруднено, він налаштований на зас­тосування сили.

Плюралістичний тип політичної соціалізації передбачає визнання людиною рівних прав усіх громадянан. Він характер-

ний для країн Західної Європи. Наявність різних субкультур не призводить до непримиренних конфліктів, оскільки люди прихильні до ключових демократичних цінностей. Вони пова­жають свободу інших та прихильні до толерантної поведінки у політиці. Порозуміння стосується таких ліберальних принципів, як приватна власність, індивідуалізм, права людини, свобода. Людина в умовах цього типу має автономію, спроможна до са­моорганізації, тому має змогу засвоювати інші ціннісні вподо­бання, навіть змінювати свої політичні орієнтири.

Існують універсальні соціальні та політичні інститути, зав­дяки яким здійснюється політична соціалізація. Серед них: сім'я, система освіти, засоби масової інформації, державні, партійні організації, групи інтересів та окремі політичні події. В залеж­ності від країни значення та спрямованість цих інститутів може відрізняться. В Україні багатопартійна система та структури громадянського суспільства ще формуються. Вплив політичних партій та участь у їх роботі населення незначні. Отже, все це робить ці канали політичної соціалізації малоефективними. Крім того, різні інститути політичної соціалізації не мають зла­годи відносно цілей виховання молодого покоління, а також відносно політичних вподобань. Такі інститути, як сім'я, шко­ла відчувають на собі кризові явища соціально-економічного характеру. В умовах боротьби за виживання зрозуміло, що роль цих інститутів знижується. Важливим аспектом негативного впливу на державу, як на інститут політичної соціалізації, є корумпованість влади, пов'язані з цим скандали, відчуження лю­дей від політики та почуття зневіри у позитивному потенціалі влади. Отже, в Україні в плані політичної соціалізації особливо виділяються засоби масової інформації та конкретні політичні події. Наприклад, події президентської кампанії 2004 року ста­ли поштовхом до прискорення процесів формування грома­дянського суспільства та активної політичної позиції більшості населення країни, призвели до зростання інтересу до політики, а також позитивно вплинули на можливість політичної впли­вовості громадян на владу.

85.Політична культура Українського суспільства………………..

В Україні вивчення політичної культури перебуває на початковому етапі. Відсутні фундаментальні праці, які б розкривали цю проблему на рівні етносоціології, з викори­станням усього набору сучасних процедур емпіричної соціо­логії. Певні знання про стан української культури зага­лом і політичної культури зокрема черпаємо з історичних і філософських праць М. Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевського, П. Юркевича, О. Кульчицького, М. Шлем-кевича, а також з окремих публікацій сучасних українських філософів і соціологів.

У нинішній перехідний період розвитку політична куль­тура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кри­зових явищ, які породжують аномалії психіки, спотворю­ють культурний генофонд. Політична культура при цьому розвивається на різних рівнях і у різних виявах: загально-ментальному, специфічно політичному, кризовому.

Загальноментальний рівень показує переплетення різних культурних компонентів, що сформувалися як у дореволю­ційний, так і в радянський періоди.

Специфічно політичний рівень характеризує вияв усіх культурних елементів у сфері політичного життя. Кризовий рівень розкриває джерела і способи вияву різноманіт­них культурних патологій, а також трансформацій у період формування нового типу соціуму.

Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Украї­ні, використаємо схему аналізу психологічних властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функ­ціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті. Згідно з таким підходом, Україні властива інтровертна риса культури, що пере­довсім виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і в політиці. Зокрема, що стосується політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін і тому реформи в Україні проходять знач­но повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах.

Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих (партії, загальнореспубліканські організації) груп. Це добре ілюструють спалахи державного і партійно­го регіоналізму, коли керівні чиновники на догоду регіо­нальним інтересам проводять лінію, що виразно контрас­тує із загальнонаціональною.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшо­го є ірраціональною, оскільки в українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема, англо­саксів і німців) вони сприймають як черствість або недру­желюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя.

Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігнору­ються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виняткова прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організуватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаціиною практикою соціальними нормами.

В ірраціональній культурі емоційність домінує над праг­матичністю. На цю особливість вказували Д. Чижевський, В. Липинський. Перевага емоційного над прагматичним є однією з важливих відмінностей між українським і захід­ним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перева­гу над українським у сфері соціальної взаємодії на грунті спільних інтересів. Український же індивідуалізм харак­теризується замкнутістю, обмеженим набором альтернатив­них варіантів для соціальної взаємодії у відстоюванні влас­них соціально-політичних інтересів.

Ірраціональність української політичної культури ви­являється ще у тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної результативності, професійної здатності, а за моральними і психологічними критеріями: справедливий — несправедливий, чесний — нечесний, муж­ній — боязкий. Таке сприйняття образу політика створює сприятливий грунт для політичного шахрайства.

Масова свідомість з ірраціональною ознакою схильна до сприйняття й творення різноманітних міфологем на зра­зок «Україна стане незабаром могутньою демократичною державою, тому що вона володіє природними багатствами, високим технологічним і інтелектуальним потенціалом, має славну історію», «Міжнародний валютний фонд нав'язує руйнівну для української економіки модель реформування для того, щоб ослабити потенційного конкурента для країн Заходу», «всі негаразди в Україні через те, що при владі перебувають антиукраїнські сили».

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підставі, що її носієм є сільське населення, яке звикло прагматично розв'язувати існуючі проблеми. Однак ця риса була дуже розмита в радянський період. У полі­тиці часто-густо сенсорність виявляється у вигляді скеп­тичного сприйняття нових ідей. Люди з такою рисою більше довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Так, нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основного елемента земельної реформи, але вже не довіряє колгоспним формам ведення господарства.

Сенсорна риса культури виявляється також у любові до комфорту, несприйнятті конфліктів, терплячості і вмінні ла­вірувати, уникаючи драматичних колізій.

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування: «Що Бог дасть», «На все Божа воля» — або до панічної метушні, котра супроводжується «революційною», «патріотичною» балаканиною про створен­ня комітетів підтримки «трудящих», «державності» і «ду­ховності», «російськомовного населення», антиімперських і антикомуністичних фронтів тощо.

Екстернальні суб'єкти політики виявляють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими за­собами вирішувати конфліктні ситуації. В Україні спо­стерігається висока напруга між політичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса погамовуєть-ся сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Украї­ні політичні конфлікти не досягають такої гостроти, як на­приклад, у Росії чи в державах Закавказзя і Середньої Азії.

У сучасній українській політичній культурі перева­жає екзекутивна риса, що виражається в архетипах «доброї землі», «великої матері», «матері-природи». Норми поведінки українців формуються під впливом ма­теринських цінностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соці­уми з такою рисою апатичні, легко піддаються навіюванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. Це при­зводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займа­ють наші основні конкуренти.

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірра­ціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність.

Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформува­ли модерної ментальності і політичної культури, власти­вих високорозвинутим націям світу.

На формування названих рис політичної культури в Україні впливали такі чинники:

багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня;

розчленування України на території та включення їх до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчу­ження між різними частинами народу;

денаціоналізація провідних верств (міщанства, військо­вих, промисловців, великих землевласників, адміністраторів, а також інтелігенції);

панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

Проте такі риси, як світоглядна толерантність, традицій­ний демократизм, високий естетизм, що раніше були при­чиною невдач у боротьбі за державу, в нинішніх умовах у випадку успішної суспільної модернізації можуть прислу­житися на шляху відродження України у цивілізованому світовому контексті.

У кризовий період риси політичної культури можуть набувати певних соціопатій. Р. Мертон показав, що за умов аномії втрачається узгодженість суспільно значущих цілей діяльності людей, з одного боку, і соціально схвале­них засобів реалізації — з іншого. За таких умов одні люди старими засобами намагаються досягти нових цілей, а інші — новими засобами реанімувати старі (скажімо, комуністи, які апелюють до демократичних норм у спробі зняти забо­рону щодо діяльності КПРС).

До соціопатій можна віднести різні види соціофобії. Характерною ознакою української ситуації є те, що в останні роки політики активно використовують засоби масо­вої інформації для пропаганди страху. Тривалий час насе­лення перебувало в просторі завищених сподівань. Але по­гіршення життєвих умов призвело до ситуації тривожного очікування, побоювання людей за завтрашній день.

До соціопатій можна віднести феномен «вишколеної» соціальної безпорадності, корені якої криються у комуніс­тичному патерналізмі. Суть цього феномена зводиться до того, що політики здебільшого орієнтуються на ті форми бо­ротьби (мітинги, демонстрації, петиції), які об'єктивно не по­ліпшують ситуацію, а створюють враження «шумового ефек­ту». В таких акціях відсутній будь-який конструктивізм, а лише повторюються гасла багаторічної давності. Проте, з од­ного боку політики, з іншого — галасливі їхні послідовники у взаємній безпорадності намагаються імітувати «бурхливу» політичну діяльність, яка, на їхню думку, має вплинути на поліпшення життя. В ситуації, коли швидко втрачається до­віра до всіх політичних інститутів, масова свідомість здебіль­шого виявляється у соціально-психологічній амбівалентно­сті — суперечливому поєднанні взаємовиключених орієнта­цій — демократичних і тоталітарних.

Кризовий період не тільки поглибив і загострив україн­ські ментальні настанови, які трансформувалися у певні соціопатії, а й значною мірою скоригував традиційно слабкі культурні риси. Внаслідок кризи збільшилася кількість прихильників прискорення суспільних реформ.

Сьогодні в Україні складається ситуація, за якої без ре­формування політичної, правової, економічної і духовно-культурної системи неможливе формування сучасної де­мократичної політичної культури, з одного боку, а з іншо­го — без формування політичної культури неможливе швид­ке реформування соціальних інститутів. Тому політичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засоби масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища.

88.Основні тенденції світового політичного процесу

Світовий політичний процес – це сукупність дій та взаємовідносин суб’єктів політики на міжнародній арені.

Важливо знати різницю між світовим політичним процесом та міжнародними політичними відносинами. Коли йдеться про міжнародні політичні відносини, то увага надається суб’єктам цих відносин – державам, міжнародних організаціях, міжнародних рухам. Якщо мова йде про світовий політичний процес, то мається функціональний аспект міжнародних відносин, саме дії цих суб’єктів на міжнародній арені. Внутрішня ситуація конкретної держави може також формувати міжнародні політичні процес.

Для розуміння сучасних глобальних і регіональних тенденцій світового розвитку використовують модернізаційні і геополітичні концепції.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства (орієнтації на минуле) до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, раціоналізму і прагматизму.

Отже, згідно цих теорій іншим суспільствам необхідно наздоганяти розвиток, цінності Західної цивілізації, так виникли теорії постмодернізації.

Геополітичні теорії намагаються пояснити складні проблеми збереження балансу сил після розпаду СРСР. Вони надають багато уваги про входження постсоціалістичних країн в різні в європейські та атлантичні структури (теорії С. Хантінгтона «Цивілізаційна теорія» і З. Бжезінського «Про три Європи»).

91. Зовнішня політика………………

Міжнародна політика — одна із сфер політичного життя суспільства. її об'єктивна зумовленість породжена існуванням міжнародних відносин — різноманітних господарських, куль­турних та інших взаємин між націями — державами і наддержавними утвореннями. Ці взаємини набувають політичного характеру тією мірою, якою невіддільні від влада­рювання в широкому розумінні — від диктату однієї держави, над іншою до партнерства і співробітництва.

Як підвалина політики міжнародні взаємини утворюють певну систему. Дж. Розенау і К. Норр вбачають у цьому макроскопічне явище дії і протидії національних суспільних структур, в основі яких відносини окремих осіб, конфлікти і рішення малих груп, натиск і сумніви великих організацій, можливості та обмеженість інститутів. І все це своєю чергою залежить від наявності й оцінки географічного становища, матеріальних ресурсів, технічних можливостей, гармонійності системи цінностей, соціальної мобільності, політичного уст­рою.

Існують й інші бачення цього явища. Так, міжнародна система, вважає К. Холсті, може бути визначена як су­купність незалежних політичних спільностей — племен, полісів, націй чи імперій, які взаємодіють зі значною частотою і відповідно із упорядкованим процесом.

Р. Арон наголошує, що міжнародні відносини — це відносини між політичними одиницями. Основною одиницею зовнішньої політики і компонентом міжнародної системи виступає держава. Хоча деякі політологи вважають, що нею є нація. Мабуть, перша точка зору найбільш продуктивна, оскільки держава — це єдиний загальнонаціональний інсти­тут, котрий уповноважений здійснювати зовнішню політику, А. Галкін і Ф. Бурлацький виправдовують цей підхід тим, що держава — основний інститут національної політичної системи. Взагалі, вихід у сферу міжнародних відносин мають практично всі елементи політичної системи, в тому числі партії та інші політичні організації. Проте головним учас­ником міжнародного життя і зовнішньополітичних стосунків пиступає держава. Виходячи з цього, тлумачиться система міждержавних зв'язків. Так, М. Каштан виділяє різні варіанти розстановки сил (організацій, держав, груп держав). Відповідно можливі різні типи міжнародних систем: балансу сил, вільної біполярності, жорсткої біполярності, універ­сальності, ієрархічності та системи "вето".

Найбільш узагальнено, згідно із західною традицією, зовнішня політика визначається як діяльність (мистецтво) по втіленню в життя (шляхом насильницького нав'язування або узгодження) групових державних інтересів. Як і всяка діяльність, зовнішня політика має різні грані. Це, насампе­ред, її суб'єкти. Йдеться не тільки про суверенні держави, а й про їх коаліції, союзи і блоки. Дедалі більшого значення набувають наддержавні утворення — ООН та її інститути. Суб'єктами виступають народи, які борються за своє дер­жавне самовизначення.

Зовнішня політика — це і сукупність політичних відно­син, і певна ідеологія ("ізоляціонізм" і "планетаризм", "солідаризм" і "ліберальний інтернаціоналізм", "філософія виживання" та ін.). Склалися також певні правові й етнічні упорядкування міжнародних політичних відносин. Отже, реальністю є існування політичної системи в міжнародному масштабі як системи інститутів, за допомогою яких здійс­нюється зовнішня політика в планетарному масштабі.

Соціальна природа зовнішньої політики тлумачиться по-різному. Так, існує концепція, згідно з якою ця політика розглядається як біологічне явище. Г. Моргентау виводить закони, які керують політикою, з людської природи. Вихід­ний пункт філософського вивчення війни і миру (а це одна із головних проблем зовнішньої політики), зазначає І. Горовіц, знаходиться в самій людині. Тому і пояснення політики слід починати з пізнання природи окремої людини, індивідуального життя. А в ньому пріоритетне місце посідає "інстинктивна агресивність, зумовлена природним егоїзмом людей". Вважається, що чим примітивніша суспільна ор­ганізація людей, тим простіші механізми трансформації "природного зла" людини в політичну агресію.

Поширеним і домінуючим є психологічний підхід до зовнішньої політики. У. Фулбрайт кладе в основу цієї політики "непояснені спонукання людської натури". Зокрема, причини і наслідки воєн він відносить до сфери патології. Вони більше зв'язані з підсвідомим почуттям хворобливого самолюбства, аніж з тверезим розрахунком вигод і переваг. Звідси всі найсерйозніші міжнародно-політичні і воєнно-політичні конфлікти набувають психологічного характеру. А отже, їх подолання — це психологічна проблема.

Згідно з психологічним підходом виникло кілька кон­цепцій зовнішньої політики. Одна з них проголошує вирі­шальним чинником формування цієї політики емоційний стан громадськості і панівних верств. Наприклад, стверд­жується, що США — це суспільство, яке прагне стресів. І саме це ключ для розуміння як минулого, так і майбутнього американської зовнішньої політики.

Існує ірраціональне спрямування — пояснення зовнішньо­політичних діянь фатальним збігом обставин, на які державні діячі безсилі впливати. На цих засадах будується "теорія образу". Вона полягає в тому, що люди в політиці, в тому числі міжнародній, реагують не на реальний зовнішній світ, а на його образ, "міф", який створюється в їхній уяві, а він може бути неадекватним об'єктові. Ірраціональною є також концепція, що намагається пояснити світову політику спонтанними міграціями населення, що не піддаються ро­зумному упорядкуванню.

Є намагання вивести зовнішню політику з ідеології. Зокрема, ідеологія націоналізму вважається причиною між­державних конфліктів, воєн, експансій.

Марксистська концепція виводить зовнішню політику насамперед із соціально-економічних передумов. Зовнішня політика як породження відносин всередині держави і продовження внутрішньої політики призначена забезпечити досягнення певних соціальних цілей пануючого класу за межами національної державності.

Дата добавления: 2015-05-24