Світська педагогічна думка в Україні

Перші пам'ятки української світської педагогічної літератури з'явилися в часи Київської Русі. Це «Палеї», «Златоусты», «Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін. «Ізборник Святослава» (1076), наприклад, містить поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а роздумувати, про що пишеться в книзі, що означає кожне слово, перечитувати окремі її розділи і т. ін. У «Повчанні Володимира Мономаха дітям» (1096) відомий державний діяч висловлював переконаність у необхідності виховання у дітей любові до Батьківщини, праці, милосердного ставлення до дітей — сиріт і жінок — удів, розвитку поваги до навчання, прагнення до освіти.ьЗагалом, у Київській Русі педагогічна система передбачала виховання любові до рідної землі, гуманного ставлення до людини, дисциплінованості, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості, терпимості та релігійності. Однією з найдавніших пам'яток педагогічної думки XV—XVII ст. є «Домострой». Ґрунтувався він на принципах народної педагогіки, у якій суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, вихованням почуття громадянського обов'язку. Поряд із настановами виховувати у дітей мужність, працьовитість,бережливість тощо у «Домострої» йшлося про доцільність фізичних покарань: «Любя сына своего, учащай ему раны... сокруши ему ребро». Утім, попри численні згадки про такі методи в багатьох творах, фізичні покарання не мали великого поширення в українських школах, на відміну від західноєвропейських. У XVI—XVII ст. передові педагогічні думки втілюються у діяльності українських братств. Основою навчально-виховного процесу в них були православні цінності та патріотизм, що стало противагою тодішній освітній політиці польської шляхти та католицької церкви, яка спрямовувалася на національне і соціальне поневолення українського народу.

Великий вплив на розвиток національної світської педагогіки мали ідеї видатного українського філософа, письменника і педагога Григорія Сковороди (1722 — 1790). На його думку, світ і людина мають духовну основу. Усі люди народжуються талановитими, але кожен талановитий по-своєму. Тому освіта й виховання мають допомогти пізнати себе, бо тільки завдяки цьому можна стати щасливим, служити людям і Вітчизні. Філософ був переконаний, що у кожній людині може виявлятися як «добра», так і «зла» воля. У суспільстві ж головне — гармонія частин. Коли вони «отступают от того, к чему оные свои хитрецом сделаны», тоді настає «суета сует» і починають виявляти «злу» волю «гогочущі», «лукаві», «алчні», «змієві», «крокодилові», «мавпячі» індивіди. Тому багато зусиль слід докладати для розвитку в родині й державі «духу сродности». Метою виховання є такі риси, як природність, суверенність і внутрішня свобода людини. А найкраща форма виховання — особистий приклад.

Новими ідеями збагатили вітчизняну світську педагогіку видатні мислителі й письменники XIX ст. — Іван Котляревський (1769—1838), Тарас Шевченко (1814— 1861) та ін. Гостро критикуючи просвітницьку політику уряду царської Росії, вони обстоювали ідеї виховання всебічно розвиненої людини (з багатогранними знаннями і високими моральними якостями), трудівника, патріота, борця за свободу народу. Т. Шевченко уклав підручник для недільних шкіл — «Букварь Южнорусский», який так і не було допущено в українські школи. Особливе місце в розвитку педагогічної теорії належить видатному вітчизняному вченому Костянтину Ушинському. Його педагогічні погляди викладено в праці «Людина як предмет виховання» і втілено у підручниках «Рідне слово» і «Дитячий світ», за якими навчалося не одне покоління дітей. Значну роль у розвитку педагогічної думки і практичному вирішенні багатьох проблем виховання відіграв видатний український педагог Антон Макаренко (1888— 1939). Він розробив і реалізував на практиці принципи створення дитячого колективу і педагогічного керівництва ним, методику трудового виховання, виховання свідомої дисципліни. Педагогічні ідеї Макаренка було втілено у діяльності виховних установ, якими він керував, у його книгах «Педагогічна поема», «Прапори на баштах», багатьох наукових і публіцистичних працях. Розвитку педагогічної науки сприяла діяльність відомого педагога Василя Сухомлинського (1918—1970), який протягом чверті століття керував школою в с. Павлиш на Кіровоградщині. Його публіцистичні, наукові праці, найпомітніші серед яких — «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», є своєрідним осмисленням суті й завдань виховання, ролі сім'ї та школи в цьому процесі, розкривають особистий педагогічний досвід автора. В українській національній педагогіці важливе місце посідає спадщина видатного педагога Григорія Ващенка (1878—1967). У своїй праці «Виховний ідеал» він усебічно обґрунтував таку важливу мету тогочасної української національної школи, як формування виховного ідеалу. Цінним є і його підручник для педагогів «Загальні методи навчання», в якому детально проаналізовано філософсько-психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності дітей, принципи і методи навчання, шляхи активізації пізнавальних зусиль учнів у процесі використання різних методів навчання. «Головна заслуга цього педагога, — на думку Анатолія Погрібного, — полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».

Звільнившись від партійної опіки, марксистсько-ленінської ідеології, утисків тоталітарного режиму, нині українська національна педагогіка відроджується на принципах демократії та гуманізму. В ній окреслилися нові напрями:

— педагогіка співробітництва — передбачає спільну діяльність учителя й учня, що ґрунтується на взаєморозумінні, єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у процесі навчання й виховання;

— особистісно-орієнтована педагогіка — покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-виховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життєвих цілей особистості школяра;

— педагогіка життєтворчості — проголошує необхідність творчого підходу до організації навчально-пізнавальної та позанавчальної діяльності школярів;

— педагогіка толерантності — спирається на такий важливий у спілкуванні принцип, як терпимість до чужих думок і вірувань.

Бурхливий розвиток людської цивілізації супроводжується виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-виховної сфери. Це потребує посиленої уваги вітчизняної педагогіки до зарубіжної педагогічної теорії і практики, використання їх у вирішенні подібних проблем в умовах нашого суспільства, оптимального поєднання цього зарубіжного досвіду з національними педагогічними традиціями і новаторством.

Дата добавления: 2015-05-24