Дошкільний вік. Дошкільний вік ( від п’яти до шести-семи років) – останній віковий період дошкільного дитинства

Дошкільний вік (від п’яти до шести-семи років) – останній віковий період дошкільного дитинства.

Характеризується певними анатомо-фізіологічними передумовами розвитку діяльності дошкільника.

На п’ятому році характерне для переддошкільників швидке збільшення росту дещо уповільнюється і знову прискорюється наприкінці дошкільного дитинства. Середнє щорічне збільшення зросту дошкільника становить близько 6 см, дівчатка дещо випереджають хлопчиків. У п’ять років ріст дитини в середньому 100 см, а в сім - 115 см. Щорічно вага збільшується на 1,5-2 кг. Змінюються пропорції тіла, продовжується тулуб і, особливо, ноги.

Для кісткової системи дитячого організму характерне недостатнє окостеніння, хрящова будова її окремих ланок, значна гнучкість і еластичність хребта. Розвиток великої мускулатури дещо випереджає функції дрібних м’язів руки. Працездатність м’язів дошкільника значно нижча, а стомлюваність їх швидша, ніж у школярів. Загальний розвиток опорно-рухового апарату дошкільника виявляється у зростанні координації, вправності й точності рухів.

Удосконалюється діяльність серцево-судинної системи. Збільшуються розміри серця (до п’яти років у 4 рази порівняно з новонародженою дитиною). Змінюється ритм його роботи (у новонародженої дитини - 120-140 ударів на хвилину, у старшого дошкільника 70-100). За надмірних фізичних навантажень ритм серцевих скорочень легко порушується, виникає втома серцевого м’яза (ознаки: почервоніння чи блідість обличчя, часте дихання, некоординовані рухи).

Поверхневе дихання дошкільника компенсується його частотою (у трирічної дитини 20-30 вдихань на хвилину, у дорослої людини - 16). У зв’язку з розвитком легенів, грудної клітини та зміцненням дихальної мускулатури воно стає глибшим і рідшим, життєвий об’єм легенів підвищується.

Завдяки загальному фізичному розвитку дошкільників удосконалюється структура і функції мозку, відбуваються прогресивні зміни вищої нервової діяльності, для якої характерною стає особлива жвавість орієнтувальних реакцій, що є передумовою створення нових тимчасових нервових зв’язків. Розвивається умовне гальмування, посилюється регулятивний вплив кори великих півкуль на функціонування підкірки, що зумовлює фізіологічну основу цілеспрямованості й організованості поведінки.

Ці функціональні зміни в роботі центральної нервової системи дитини пов’язані з дальшими морфологічними змінами в будові головного мозку, зростанням його ваги, яка на кінець шостого року досягає 1350 г (90 % маси мозку дорослої людини), розвиваються його функції. Це виявляється у зростанні сили і ролі гальмівних процесів, зокрема удосконалюється мовне і диференційоване гальмування. Ускладнюється структура аналітико-синтетичної діяльності, розширюється сфера впливу словесних подразників або сигналів на розвиток діяльності дитини.

Подальше визрівання організму дитини - необхідна передумова її психічного розвитку.

Відбувається помітне підвищення чутливості аналізаторів, їх здатності диференціювати оптичні, акустичні та інші властивості предметів та явищ, продовжує розвиватися кольоровідчування, розрізнення світлових відтінків. Мовний слух дитини розвивається швидше, ніж звуковисотний, який є основою музичних здібностей.

Кінестетичні відчуття прискорено розвиваються завдяки рухливим іграм, ритмічним і фізкультурним вправам, малюванню, ліпленню, ручній праці. Розвиток їх виявляється у збільшенні точності й вправності рухів, швидкості вироблення рухових навичок. Водночас розвиваються й дотикові відчуття, що знаходить свій вияв у збільшенні точності дотикового розпізнавання форм, розмірів та інших властивостей.

Сприймання дошкільників розвивається в різних видах діяльності (ігрової, практичної). Поступово воно виділяється у відносно самостійні дії, спрямовані на пізнання предметів навколишнього світу, на виконання перших перцептивних (чуттєвих) завдань. Дитина вдається до спеціальних прийомів детального обстеження предмета, сприймання стає більш активним, цілеспрямованим, зростає тривалість розглядання таких об’єктів, як картинки: у три-чотири роки воно триває в середньому 6 хв, у п’ять років - 7 хв, у шість - 12 хв. Старшим дошкільникам властиве цілеспрямоване спостереження, яке за умов правильного педагогічного керівництва досягає високого рівня розвитку.

Дитина навчається керувати своїм зором, рукою. Значно зростає роль мисленнєвих процесів: упізнаючи предмети, вона порівнює їх, посилається на свої знання, хоч при цьому нерідко ще не вміє відділити те, що бачать, від того, що знає про предмет.

Інтенсивно розвивається сприймання таких просторових ознак і відношень предметів, як форма, величина, довжина, висота, положення, віддалення. Особливістю просторової орієнтації дошкільників є певна розбіжність між чуттєвим сприйманням і словесним означенням просторових ознак і відношень. Сприймання величини предметів здійснюється шляхом практичного і сенсорного зіставлення предметів за їх величиною.

Сприймання часу, оцінка тривалості й послідовності подій розвивається у дітей досить довго. Орієнтування в часі дошкільників ще засновано переважно на позачасових моментах, наприклад, на добре знайомих дитині діях, що відбуваються періодично (вставання, вмивання, снідання, прогулянка тощо).

У процесі спілкування з дорослими у дітей все частіше виникає потреба запам’ятати і пригадати, від цього значною мірою залежить результативність їх діяльності. Тому саме в цьому віці починається формування власне мнемічнихдій, які мають свої специфічні цілі та способи їх досягнення.

Довільне запам’ятовування й відтворення виникає за певних умов. Якщо дорослі ставлять перед дитиною завдання щось запам’ятати й відтворити, у неї з’являється намір це робити, і вона починає виділяти й усвідомлювати мнемічну мету. Необхідною умовою її усвідомлення є певна мотивація мнемічних дій: запам’ятати і згадати щось для досягнення результату, в якому дитина зацікавлена.

Пам’ять дошкільників розвивається в осмисленій діяльності, в якій розуміння є основою як мимовільного, так і довільного запам’ятовування. Так, переказуючи казку, діти не лише відтворюють основні події, а й вдаються до подробиць, передають пряме й авторське мовлення.

Розширення зв’язків дошкільника з середовищем, виникнення нових їх видів і форм закономірно виявляється в розвитку його уяви. Збагачується репродуктивна уява, здійснюється процес формування довільності уяви. У цьому віці відбувається цілеспрямоване створення образів. Розвивається наочно-дійове мислення, виникають нові його форми. Мислення стає образно-мовним, набуває певної самостійності: поступово відділяється від практичних дій, стає розумовою дією, спрямованою на розв’язування пізнавальної мислительної задачі. Тому зростає роль мовлення в його функціонуванні. За його допомогою діти починають мислено («в умі») оперувати об’єктами, зіставляти їх, розкривати їх властивості й відношення, виражати цей процес і його результати в судженнях, міркуваннях.

Розвиток мислення у дітей дошкільного віку пов’язаний із значними зрушеннями в їх мовленні. Швидко збагачується словник. Якщо у три роки дитина знає близько 1000 слів, то в сім - 3500 - 4000. Спостерігаються значні індивідуальні відмінності в збагаченні словника, зумовлені середовищем, в якому росте дитина, різноманітністю її мовних контактів з дорослими. У словнику, крім іменників та дієслів, все більше з’являється прикметників, займенників, числівників, службових слів.

У дошкільників складається внутрішнє мовлення, що стає засобом формування й функціонування внутрішніх розумових дій. Поява внутрішнього мовлення є ознакою розвитку в дитини словесно-логічного мислення. Розвивається чуття мови, яке допомагає дітям успішніше користуватися мовою, виправляти помилки свого мовлення і помічати такі помилки в інших. Чуття мови набуває особливого значення в двомовному середовищі, в якому дітям доводиться одночасно засвоювати дві споріднені мови, наприклад, російську та українську.

У дошкільників починає складатися довільна увага. Вони стають здатними виділяти об’єкти, які відповідають потребам їх діяльності, виконуваним завданням, і спеціально зосереджуватися на них. В цей період значно зростає стійкість уваги. Тривалість зосередженого розглядання нескладної за змістом сюжетної картинки на кінець дошкільного віку зростає майже вдвічі - з 6,8 сек. до 12,3. Зростання стійкості уваги виявляється в збільшенні тривалості ігор. Разом з цим збільшується й обсяг мимовільної та довільної уваги. Але підвищена збудженість, невисока працездатність при кисневому голоді різко знижують увагу. Можливість довільної уваги в цьому віці ще надзвичайно обмежена, тому необхідно цілеспрямовано працювати над її розвитком.

Дошкільне дитинство здавна називають віком гри. Розглядаючи гру, як провідну діяльність дошкільника, психологи виходять з визнання соціальної обумовленості її розвитку. Гра - особлива форма життя дитини в суспільстві, причому справжнього життя, дуже важливого для неї. Вона є діяльністю, в якій діти виконують ролі дорослих, відтворюючи в ігрових умовах їх життя, працю та стосунки між ними. Завдяки грі дошкільники задовольняють свої потреби у спілкуванні з дорослими, у спільному житті з ними.

Якщо в ранньому дитинстві центральним моментом гри є оволодіння предметами і способами дій з ними, то у грі дошкільника головним стає людина, її дії і взаємини з іншими людьми. Гра дошкільника набуває рольової форми, дитина вчиться гратися.

Виконання дітьми ролей має свої особливості на різних вікових етапах. У молодших дошкільників роль визначається предметами, що випадково потрапили під руку: якщо це лікарська трубка, то з’являється «лікар». Зміст гри полягає у відтворенні дій, виконуваних людьми з даним предметом, тому ігрові дії є максимально розгорнутими. Малята швидко перевтілюються у грі: кожний новий предмет спричиняється до зміни ролі. Вони не вміють розвивати свій задум, стежити за задумом партнера по грі. Тому зв’язки між учасниками гри невмотивовані, легко руйнуються, а сюжет змінюється. Діти грають не разом, а поруч.

У дошкільників головним стає виконання правил, що випливають з ролі і обумовлені сюжетом гри. Зростає роль задуму, вміння погоджувати дії з діями дітей. Гра визначається провідними інтересами, стає спільною, справді колективною. У ній найкраще здійснюється відтворення діяльності й відносин дорослих.

У колективній грі між учасниками встановлюються реальні відносини. Дитині не байдуже, з ким гратися. Вона обирає партнера. Між «ігровими» і «реальними» відносинами існує взаємодія: в одних іграх у дитини одні обранці, в других - інші. Включення у гру особистого ставлення, вибору, симпатій створює сприятливий грунт для підвищення її виховної ролі в житті дитини.

На основі спільних ігор виникають ігри з правилами. Характерне для них: свідоме підкорення правилам, що випливають із взаємин між учасниками гри. Змістом ігор є правило і завдання.

Дитині, на початку дошкільного віку, легше дотримуватися правил, якщо вони випливають з ролі і виправдані нею, а не нав’язані ззовні. Тому ігри з правилами і з’являються пізніше за рольові.

Окрему групу становлять дидактична гра, гра - драматизація, гра - фантазування. Вони втрачають властиву дошкільній грі мотивацію: їх мотив переходить на результат, а не на процес. Дидактична гра - ряд підготовчих операцій до виконання ігрового завдання. Гра-драматизація відтворює дію, типову для персонажу. Тут важливий не тільки процес зображення, а й якість відтворення. Гра-фантазування - особливий вияв вигадки де немає дії, правил, завдання. Усі ігри можна вважати перехідними формами до неігрової, продуктивної діяльності, а також до ігор школярів.

В умовах гри формується вміння підкорятися правилам, утворюється механізм керування поведінкою, гартується воля, розвивається моторика, довільна пам’ять. Проте це не означає, що гра здійснює вплив на кожний психічний процес зокрема. В ній складається довільність психічних процесів, формується особистість дитини.

Помітним стає особистісний зріст дошкільника. У зв’язку із задоволенням зростаючої потреби дошкільника в товаристві ровесників розвиваютьсясоціальні емоції (симпатії, антипатії, уподобання тощо).

Діти вибірково ставляться до об’єктів прихильності, а приязнь чи неприязнь до когось втрачає ситуативність і стає постійним почуттям.

Фактором розвитку почуттів є оволодіння формами експресії: виразу почуттів за допомогою слів, інтонації, міміки. Дорослі навчають дітей способам виявляти співчуття, доброзичливість, товариськість, допомагаючи переборювати мовчазність, замкненість, соромливість. Участь дітей у колективних іграх, трудовій діяльності активізує зовнішні форми вияву емоцій, впливає на переживання.

У процесі спілкування дітей формуються моральні почуття. Важливу роль у їх становленні відіграють оцінні відношення. Переживання гордощів виникають у дитини внаслідок схвалення дорослими актів її поведінки. Урізноманітнюються вияви почуття власної гідності. У дошкільному віці стає важливим не просто уміння, а його якісна сторона – швидко і вправно одягатися, плигати високо, далеко. З усвідомленням цінностей діти гордяться трудовими успіхами, професійною майстерністю батьків.

Розвиток почуття сорому, ніяковості пов’язаний із зростанням їх морального досвіду й самосвідомості. У малюка осуд вчинку викликає страх перед покаранням, збентеження і незадоволення собою. У дошкільному віці осуд стає внутрішнім, вчинене неподобство супроводжується зніяковінням, навіть уявлення про негідний вчинок викликає почуття сорому. Деякі діти ніяковіють через невпевненість, занижену самооцінку, надмірну чутливість до критичних зауважень. У них соромливість може стати рисою характеру.

Важливу роль у формуванні моральних почуттів дітей відіграють уявлення про позитивні зразки поведінки. Наявність їх дозволяє дитині передбачати емоційні наслідки вчинку, переживати задоволення від схвалення своєї поведінки або невдоволення від негативної її оцінки. Таке передбачення вирішальне у формуванні моральної поведінки. Почуття самолюбства, гордощів, власної гідності, сорому стають мотиваційними компонентами моральних якостей її особистості.

Воля дитини розвивається як здатність домагатися мети, переборювати зовнішні та внутрішні перешкоди, свідомо регулювати свою поведінку. Мета, яку ставлять перед собою діти, не стійка, а задуми плинні. Різні зовнішні фактори відволікають дітей, стають на заваді в досягненні мети дій. Дошкільники можуть тривалий час впливати на поведінку дитини.

Дошкільний вік - періодом засвоєння прикладу дорослих (норм, правил поведінки), формування механізмів особистісної поведінки, підкорення свого ставлення до речей та людей ідеально даним зразкам, засвоєним від дорослих.

Зазнає змін спілкування дошкільників з дорослими. Воно набуває нових форм: від зовнішнього контакту дитина переходить до свідомого й добровільного підкорення дорослому. Крім практичного спілкування з дорослими, виникає співробітництво інтелектуального характеру, що знаходить свій вияв у дитячих запитаннях. Прагнення до активного спілкування з дорослими виявляється у намаганні прилучити їх до власних переживань, викликати співпереживання, почути оцінку своїх дій або обговорити чиїсь вчинки. Отже, комунікативна діяльність розгортається на основі пізнавальних та особистісних мотивів і несе елемент ініціативи й самостійності.

Сковування самостійності, ініціативи породжує вияви впертості, негативізму, вередливості, егоїзму, самолюбства, опір вимогам дорослих навіть тоді, коли ці вимоги не суперечать бажанням і намірам. Для дитини опір - вияв власної активності. Його безглуздість виявляється у випадках негативізму - нерозумному, безпідставному, демонстративному запереченні вимог дорослих, відмові їх виконувати. Це має місце при гальмуванні дитячої активності й ініціативи, системі заборон або необмеженою свободи, яка породжує свавілля й розбещеність. При належному ставленні до дитини її розвиток відбувається в потрібному напрямі. Дорослі, що рахуються з думкою дитини, стають об’єктом свідомого наслідування, набувають авторитету.

У дошкільників розвивається й потреба у спілкуванні з ровесниками. Вони входять у товариство ровесників, навчаються зважати на бажання дітей, пропозиції товаришів, поступатися своїми бажаннями, допомагати один одному, уболівати за загальні інтереси, відповідати за спільну справу. Це – ознаки становлення дитячого колективу, стійкість якого залежить від керівництва вихователя. У дошкільників виділяються діти, здатніверховодити в іграх, справах. Популярність їх спочатку визначається не тільки справжніми достоїнствами чи внутрішніми перевагами, а й зовнішніми особливостями – привабливий вигляд, охайність тощо. Поступово набувають значення риси: уміння робити, організовувати гру, кмітливість, спритність, доброта.

Самооцінка дітьми вчинків, умінь формується на основі оціночних суджень дорослих.

Самооцінка – судження людини про міру наявності у неї якостей, властивостей у співвідношенні з еталоном, зразком.

Діти спершу повторюють думку дорослого, потім вона стає власною оцінкою З віком об’єктивність самооцінок зростає. Дошкільники оцінюють товаришів і себе в іграх, керуючись об’єктивними показниками.

Діти схильні до самоствердження в очах дорослих, товаришів, власних очах, що ставить серйозні питання перед батьками і вихователями.

Психологічної готовності до навчання в школі. Період дошкільного дитинства завершується формуванням у дітей психологічної готовності до навчання в школі. Основними її компонентами є мотиваційна, розумова та емоційно-вольова готовність.

Мотиваційна готовність починається з позитивного ставлення до школи, бажання вчитися, прагнення здобувати знання, яке живиться пізнавальною спрямованістю дошкільника, допитливістю і на кінець дошкільного дитинства набирає форм пізнавальної активності, перших пізнавальних інтересів. Властива пізнавальна спрямованість виявляється у здатності відділяти відоме від невідомого, переживати почуття задоволення від здобутих знань, радощів і захоплення від виконання інтелектуальних завдань.

Розумова готовність дітей до школи не зводиться тільки до оволодіння певною сумою знань про навколишнє, а включає й мислительні дії та операції. Тому вона визначається як умінням розв’язувати прості задачі, робити звуковий аналіз слова або зв’язно розповідати про зображення на картинці, так і мірою, в якій доступні їм операції аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, дії класифікації, групування тощо.

Вольова готовність дітей до школи означає здатність керувати своєю поведінкою, довільно спрямовувати свою психічну діяльність. Саме певним рівнем вольового розвитку школяра обумовлюється його здатність зосереджуватися на виконанні шкільних завдань, скеровувати увагу на уроці, довільно запам’ятовувати і відтворювати матеріал тощо. Формуванню у першокласників відповідальності за учнівські справи, сумлінного ставлення до своїх обов’язків сприяють розвинуті в період дошкільного дитинства мотиви елементарної обов’язковості правил поведінки та вимог дорослих. Якщо ж дитина звикла керуватися тільки власними бажаннями, а мотиви типу “треба”, “не можна” чужі для неї, то їй важко призвичаїтися до шкільних вимог і дотримуватися правил для учнів.

Емоційна готовність виявляється у задоволенні, радості, довірі з якими дитина йде до школи. Ці переживання роблять його “відкритим” для контактів з учителем і новими товаришами, підтримують впевненість у собі, прагнення знайти своє місце серед однолітків. Важливим моментом емоційної готовності є переживання, пов’язані із самою навчальною діяльністю, її процесом і першими результатами, вболівання за успішне виконання завдань.

Дата добавления: 2015-05-24