Р. празький парламент ухвалив

Владою 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада

конституційний закон про автономію

Карпатської України, після чого Чехо-

Словаччина перетворилася на федеративну

державу чехів, словаків і карпатських

українців.

26 жовтня 1938 року А.Бродія, який

намагався проводити проугорську політику,

було усунуто з посади голови уряду

автономії і прем'єр-міністром Карпатської

України обрано Августина Волошина.

Рішенням Першого Віденського арбітражу 2

листопада 1938 р. значна частина автономії

Карпатської України (Ужгородський,

Мукачевський і Севлюський повіти) з

містами Ужгород, Мукачево і Берегово були

повернуті на законних підставах до

Угорщини. За цих умов столицю автономії

Карпатської України 10 листопада було

перенесено до Хуста.

Діяльність

Для захисту автономної незалежності і

боротьби з угорськими та польськими

військовими формуваннями було створено

збройні сили Карпатської України —

Організацію Оборони «Карпатська Січ»,

велику допомогу в створенні якої надала

Організація Українських Націоналістів.

Проблема тероризму, як з боку українців,

поляків так і угорців, стала дуже важливою

проблемою, навіть перекривалися кордони з

Угорщиною та Польщею. Влада автономії

неоднаразово посилала ноти протесту, але

офіційні Варшава та Будапешт їх відверто

ігнорували [1]. Уряд автономії А. Волошина

активно здійснював заходи, спрямовані на

розбудову української держави.

Налагоджувалася робота промисловості,

транспорту, торгівлі, українізувалась

система освіти, видавнича справа,

державна адміністрація.

25. Розвиток історичноі науки в 20-30 рр 20 ст.

26. Політичне становище Закарпаття в 1918-1919 р.

У 1918 -1919 роках територію Закарпаття

окупували чехословацька та румунська

армії, а у травні 1919 збори в Ужгороді

проголосили рішення увійти до складу

Чехо-Словаччини. 4 червня 1920 року за

Сен-Жерменським договором під назвою

«Підкарпатська Русь» (чеськ. Země

Podkarpatoruská, з вересня 1938 року чеськ.

Země Zakarpatskoukrajinská) увійшла до

складу Чехо-Словаччини. За Чехо-

Словаччини територію було розділено на 14

районів

Після ліквідації незалежності Чехо-

Словаччини 15 березня 1939 року в

Закарпатті було проголошено незалежну

державу — Карпатську Україну.

Президентом нової держави став Августин

Волошин. 18 березня 1939 року в

Закарпаття було введено угорські війська,

незалежність було ліквідовано, а територію

анексувала Угорщина. Після окупації краю

Червоною армією в жовтні 1944 року на

Закарпатті було проголошено самостійну

державу — Закарпатську Україну зі своїм

урядом — Народною Радою. Це державне

утворення проіснувало лише до липня 1945

року, коли відбулося возз'єднання з УРСР

на підставі волевиявлення населення краю

через прийняття Першим З'їздом народних

комітетів Закарпатської України постанови

«про возз'єднання з Радянською

Україною».

27. Зародження і розвиток етнографічних досліджень.

Історія кожної науки складається

з двох частин: історії накопичення

фактів з певної галузі знання та

історії осмислення й узагальнення

фактологічного матеріалу. Коріння

української етнографії сягає глибокої

давнини. Чимало відомостей про

народне життя, побут, звичаї

містяться в давньоруських літописах,

українському літописанні XIV—XVII

ст., козацьких літописах XVII—XVIII

ст., у подорожніх записках іноземних

дипломатів, купців, мандрівників, які

в різний час відвідували Україну.

Важлива етнографічна інформація

зафіксована, зокрема, в щоденниках

австрійського дипломата Еріха

Лясоти (XVI ст.), арабського

мандрівника Павла Алеппського (XVII

ст.), мандрівника Ульріха Вердума

(XVII ст.), в "Описі України"

французького військового інженера

Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах

давніх українських і польських

письменників, у різних грамотах,

документах правового характеру

тощо.

В останні десятиліття XVIII ст.

істотно посилилося спеціальне

вивчення України у складі російської

та австрійської імперій. Це був час

знищення решток політичної

автономії України, ліквідації

Запорозької Січі та Гетьманщини на

Лівобережжі, приєднання до Росії

Правобережної України, безоглядного

зміцнення царизмом

централізаторської політики і

феодально-кріпосницької системи. Це

ж стосується і західноукраїнських

земель, які внаслідок складних

міжнародних відносин останньої

третини XVIII ст., поділу Польщі

захопила в 1772—1774 p. Австрійська

монархія, зберігши тут панування

польських, угорських і румунських

феодалів.

Інтереси до України наукових

осередків Петербурга, Москви, Відня,

Будапешта кінця XVIII ст. мали

здебільшого характер пізнання

туземців маловідомих і

новопридбаних провінцій з метою їх

ефективного "освоєння" імперськими

структурами. Вивчення в цьому руслі

мало стосувалося історичної, етнічної

індивідуальності українського

народу, її часто залишали поза

увагою або безцеремонно трактували

українців просто складовими росіян,

поляків, угорців, румун.

"История русов" невідомого автора.

Відомості з етнографії України в

тогочасних публікаціях є складовими

їх загальноісторичного, географічного

чи краєзнавчого змісту. Далі увага до

вивчення традиційно-побутової

культури народу посилюється під

впливом наростання антифеодальної

боротьби, піднесення хвилі

буржуазно-революційних і

національно-визвольних рухів у

Європі, зокрема слов'янських народів,

що виконала надзвичайно важливу

роль у розгортанні народознавчих

досліджень, пропагуванні народності

і в активному та якісно новому

зацікавленні народною культурою,

літературою, мистецтвом.

На противагу офіційній науці,

яка не визнавала українців окремим

народом, у середовищі передових

вчених, письменників зростав

інтерес до вивчення походження

українського народу, особливостей

його мови — не як діалекту

російської чи польської мов. Майже

водночас у всіх частинах України

опрацьовувалася граматика

української мови. При цьому і

"Граматика малороссийского

наречия" наддніпрянця Олександра

Павловського (1818), і філологічні

праці (в тому числі й граматика)

галичанина Івана Могильницького

(20-ті роки), і опублікована

латинською мовою "Граматика

слов'яно-руська" закарпатця Михайла

Лучкая (1830), ґрунтовані переважно

на практиці живої народної мови. В

них аргументовано відстоюються

положення про самобутність

української мови і, що дуже важливо,

її єдність на всьому просторі

розселення українського народу.

Мова закарпатських русинів,

стверджував М. Лучкай, така ж, як і

Наддніпрянщини, Галичини та

Буковини.

Важливе значення для

активізації інтересу до народної

культури мала подвижницька праця

видатного слов'янського

народознавця Зоріана Доленги-

Ходаковського, зокрема його

дослідницькі мандрівки по Україні та

публікація трактату "Про

дохристиянську Слов'янщину" (1818).

Його заклики збирати і вивчати

пам'ятки "з-під сільської стріхи"

захопили багатьох сучасників.

У 20—30-х роках склалися три

основні осередки науково-

літературного руху в Україні — у

Харкові, Києві та Львові. З ними

великою мірою пов'язаний і розвиток

етнографічного вивчення українців.

Їх роль полягала в активізації й

організації народознавчої роботи в

різних регіонах України, утвердженні

свідомої цілеспрямованості

українознавчого характеру цієї

діяльності.

У 50—60-х роках важлива роль в

організації науково-етнографічної

діяльності в Україні належить

заснованій у Києві 1851 р. "Комісії

для опису губерній Київського

учбового округу", зокрема її

етнографічному відділенню. В тій

комісії брали участь відомі вчені М.

Максимович, М. Іванишев, М.

Маркевич, Д. Журавський, А.

Метлинський, письменник і етнограф

А. Афанасьєв-Чужбинський. Вона

розробила і розповсюдила спеціальну

етнографічну програму (1854),

організувала низку експедицій для

етнографічного дослідження

населення центральної України.

В 1873—1876 pp. у Києві діяв

Південно-Західний відділ Російського

географічного товариства. Його

головою було обрано Гр. Галагана, але

фактичним його організатором і

керівником став видатний

український етнограф, правознавець,

автор слів національного і

державного гімну "Ще не вмерла

Україна" Павло Чубинський (1839—

1884).

28. Історичні дослідженя др пол. 19 ст

29. Возєднання ЗУ з УРСР.

Возз'єднання Закарпатської України. 18

жовтня 1944 р. війська 4-го

Українського фронту заволоділи

перевалами через Карпати, які

відкрили шлях до Закарпатської

України. 26 жовтня було очищено від

противника Мукачеве, а через два дні

— все Закарпаття. Разом з

радянськими солдатами цю

територію Чехословаччини

визволяли від німецько-угорської

окупації загони місцевих партизанів.

Уряд президента Е. Бенеша, який

перебував в еміграції у Лон-доні,

негайно надіслав до Закарпаття свого

делегата Ф. Немеца. Прибувши до

Хуста 27 жовтня, він розгорнув тут

апарат управління урядового

делегата. Установа ця налічувала 13

відділів, які поширили свою

діяльність на всю визволену від

окупантів територію, а військовий

відділ на чолі з генералом А. Гасалом

розпочав мобілізацію для утворення

армії.

Квапливість уряду Бенеша не

сподобалась радянській військовій

адміністрації. Вважалося само собою

зрозумілим, що Закарпатська Україна

як частина української етнічної

території має бути возз'єднана з УРСР

Тому адміністрація дозволила набір

добровольців з місцевого населення в

Радянську армію. 22 тис.

закарпатських українців подали

відповідні заяви й були зараховані до

її лав на загальних підставах, тобто

як громадяни СРСР. Разом з тим

військові комісаріати, на відміну від

відомства Гасала, не дістали

повноважень проводити мобілізацію.

Перший з'їзд народних комітетів, що

відбувся в Мукачевому 26 листопада,

прийняв рішення про вихід

Закарпаття із складу Чехословаччини

і возз'єднання його з радянською

Україною. З'їзд звернувся до

Верховних Рад УРСР і СРСР з

Дата добавления: 2015-05-24