Давньоримська “ойкумена”

Першою континентальною і разом з тим універсальною цивілізацією стала Римська. Її материнська територія знаходилась на західному узбережжі Апенінського півострова. Об’єднавши під своєю владою весь центр та південь півострова, Рим із середини 3 ст. до н.е. розпочав територіальну експансію. До початку 2 ст. до н.е. під владою Риму опинились обширні території від річок Рейну та Дунаю до Середземного моря, Британія, Мала Азія, все північне узбережжя Африки. Тут проживало близько 60 млн. чол. або всього світового населення. Територія лежала в 3 частинах світу – Європі, Азії, Африці.

Отримавши території з різними культурно-економічними укладами і з населенням, що розмовляло на діалектах семи мовних груп, Рим вперше в історії застосував практику асиміляції.

Асиміляція — дії, що примушують кого-, або що-небудь бути подібним до себе, перетворювати на свій лад. Втрата власної мови, культури і самосвідомості представниками народу, які знаходяться в середовищі іншого народу. В даному випадку – утвердження в підкорених регіонах латинської правової та мовної культури, зтирання етнокультурних відмінностей. Зокрема було латинізоване населення Іспанії, Галії, північна Італія, Фракія.

Поза римським асимілятивним впливом залишились східні райони імперії, де проживала більшість її населення. Сюди ж переміщувався вектор економічного розвитку та й сам центр держави. З 330 р. ним стало містечко Візантій на барегах Босфору. А з 395 р. Римська імперія взагалі розкололась на Західну та Сідну (Візантію). Культурно-економічний розквіт Візантії завдячує не контактам з Європейським Заходом, а обміном з багатими цивілізованими районами Центральної Азії, Іраном, а через них і з Китаєм та Індією по відкритому ще в з ст. до н. е. «великому шовковому шляху».

Стародавній Рим відзначався вражаючими технологічними здобутками, зробивши багато винаходів, більшість з яких будуть втрачені у Середні віки та відроджені тільки у XIX-XX ст. Багато практичних римських інновацій були адаптацією більш ранніх давньогрецьких винаходів.

Римська інженерна справа, як і військова техніка, складала значну частину римської технологічної переваги та спадщини, та сприяла спорудженню сотень доріг, мостів, акведуків, лазень, театрів та арен. Багато визначних споруд, таких, як Колізей, Пон-дю-Ґар та Пантеон, ще досі залишаються доказами римської інженерної справи та культури.

У I ст. до н. е. римляни починають широко використовувати бетон, який винайшли наприкінці III ст. до н. е. То була міцна цементна суміш з пуцолану, яка незабаром витіснила мармур з позиції провідного римського будівельного матеріалу та зробила можливими багато зухвалих архітектурних схем. Бетон дав змогу будувати бруковані, міцні дороги, багато з яких використовувалися ще тисячу років після падіння Риму. Створення широкої та ефективної дорожної мережі на всій території Імперії значно зміцнила римську владу і вплив. Спочатку мережу доріг будували для швидкого переміщення римських легіонів, але ці шляхи також мали величезне економічне значення, затверджуючи роль Риму як перехрестя торгівельних шляхів – звідси пішов вислів «Усі дороги ведуть до Риму». Римський уряд утримував дорожні станції на регулярних інтервалах вздовж доріг, які надавали відпочинок мандрівникам, будував мости у необхідних місцях та запровадив систему зміни конів для кур’єрів, що дозволило депешам долати відстані до 800 км. протягом 24 годин.

Римляни збудували численні акведуки для постачання води до міст і промислових районів, а також для зрошення полів. Воду до міста Рим постачали 11 акведуків, загальною довжиною 350 км. Більшість акведуків були споруджені під поверхнею землі, а на поверхні залишалися дуже невеликі відрізки, які підтримувалися арками. Іноді, коли потрібно було подолати низини глибше 50 м, для направлення води вгору використовувалися сифони.

Римляни також зробили значний прогрес у поліпшенні санітарних умов. Особливо відомі римські публічні лазні (терми), які використовувалися як для гігієнічних, так і соціальних потреб. Багато римських осель мали зливні туалети, хатні водопроводи та комплексну систему каналізації, Cloaca Maxima, яка осушувала місцеві болота та переносила відходи до Тибру. Деякі історики припускають, що використання свинцевих труб у каналізаційній та водопровідній системах призвело до поширеного отруєння свинцем, яке сприяло зниженню народжуваності та загальному занепаду римського суспільства, результатом якого стало падіння Римської імперії.

Невирішеною проблемою для Риму залишалися і «варвари» - близько мешканців Європи, які не стали підданими імперії.

Ва́рвар (грец. βάρβαροι, «незрозуміло які») — зневажливий термін, яким позначають людину, представника певного народу або племені, що дійсно або уявно перебуває на доцивілізаційному або нижчому цивілізаційному рівні розвитку. Ім'ям «варварів» греки називали всіх, хто не належав до їх народності, надаючи йому відтінку зневаги. Римляни в тому ж сенсі вживали це словосполучення, називаючи всіх неримлян і негреків «barbari»; але наприкінці імперії, через часті сутички з германцями, цей термін переважно використовувався відносно останніх.

У лісиститих, розчленованих річками, болотами та горами регіонах Північної, Центральної та Східної Європи варварський світ був представлений: германцями (у межиріччі Рейну та Ельби), слов’янами (у межиріччі Ельби та Вісли), балтами (узбережжя Балтійського моря) між гирлами Вісли та Даугави), фіно-угорцями (північна Європа між Скандинавією та Уралом). Окремий субрегіон варварського світу становив так званий «Великий степ» - обширна рівнина між Дунаєм та Уссурійською тайгою. У західній частині цього ареалу домінували іраномовні племена (скіфи, сармати). У східній (за Волгою) – гуно-тюркські.

На початку нової ери найчисленнішими сусідами Риму були германці – франки, ґоти – західні (вестґоти) і східні (остґоти), сакси, англи, ланґобарди та вандали. Ці племена ще не знали держави. Органами управління у них були рада старійшин, вождь та народні збори. Рада старійшин розподіляла землю, вирішувала суперечності між членами племені тощо. У години небезпеки плем'я захищали збройні загони на чолі з вождем. Влада військового вождя трималася на авторитеті та силі.

У другій половині III ст. почався рух величезних мас варварів, який вчені називають «великим переселенням народів».

Велике переселення народів, яке змінило карту світу і відбувалося впродовж IV-VII ст., було спричинене появою в Європі гунів. Цей могутній і загадковий народ прийшов від кордонів Давнього Китаю, здолавши десятки тисяч кілометрів. Стрімко просувалися гуни до Європи, підкоряючи території й народи і посилюючи свою могутність. Страх перед навалою гунів змушував племена, що населяли територію Європи, кидати свої землі й шукати безпечних місць. Ті, хто наважувався чинити опір, були підкорені гунами і разом з ними просувалися все ближче до кордонів Римської імперії.

У 395 р. на теренах колись єдиної імперії утворилося дві держави: Західна Римська імперія із столицею в Римі й Східна – із столицею у Константинополі. Пізніше Східну Римську імперію почали називати Візантією – від назви міста Візантій.

У 401 р. Західна Римська імперія вже не змогла дати відсіч вестґотам і змушена була відкуплятися від варварів. А коли в 410 р. Рим відмовився платити, вестготи 24 серпня з допомогою рабів, що відчинили вночі міську браму, захопили «вічне місто» і піддали його нищівному пограбуванню. Вестґоти три доби грабували Рим, але не залишилися в ньому, а пішли в римські провінції.

Через 40 років після нашестя племен вестґотів на територію Західної Римської імперії вторглися племена гунів. У 40-х роках V ст. вождем гунів став Аттіла (?–453 p.). Хоробрий і талановитий полководець, гунський володар мріяв про завоювання світу. Він прославився грабунками та насиллям, тому християни прозвали його «бичем божим». Аттіла об'єднав під своєю владою племена гунів і напав спочатку на Східну Римську імперію. У 447 р. його війська підійшли до Константинополя і змусили імператора заплатити величезний викуп.

У 451 р. війська Аттіли вдерлися на землі Західної Римської імперії, в Галлію, і взяли в облогу місто Орлеан.

Щоб дати відсіч могутньому супротивникові, свої сили об'єднали римляни, франки, вестґоти, бурґунди, алани, сакси. Вирішальна битва між союзниками і гунами, на боці яких виступали остґоти й сармати, відбулася на захід від міста Труа, на Каталаунських полях. Іноді цю битву називають «битвою народів». Вона була однією з найкривавіших битв давнини в Європі. У ній загинуло близько 62 тис. воїнів. Завдяки мужності вестґотського короля Теодоріха та стійкості римської піхоти, битву було виграно. Розгромлена армія Аттіли залишила межі Римської імперії. У 453 р. Аттіла помер після власного весілля. Його держава розпалася.

Що стосується географічних знань то давні римляни, у порівнянні з греками були великими прагматиками. Вони головним чином збирали різноманітні дані про країни, тоді як греки були більш схильні до узагальнення матеріалу. Об’єм географічних даних в епоху Римської Імперії значно збільшився, що було пов’язане з походами римських легіонерів і розвитком сухопутної та морської торгівлі. В області географії особливий розвиток отримує так звана «хорографія».

Хорографія (від грец. Χῶρος (chōros) - «місцевість» і γράφω (graphō) - «описую») розділ географії використовує описові методи в аналізі своєрідних рис місцевостей. Хорографія описує індивідуальність і унікальні характеристики країни або регіону. Термін вперше був введений давньогрецьким географом Птолемеєм, який трактував хорографію на противагу географії, що ґрунтується на точних математичних методах, як швидше мистецтво, що звертає увагу на деталі, ніж як науку, що прагне до узагальнення.

І взагалі астрономія, картографія та математична географія тог часу знайшли своє завершене вираження в працях Птолемея.

Клавдій Птолемей грец. Κλαύδιος Πτολεμαῖος (близько 87 — † 165) — давньогрецький вчений (математик, астроном, географ, астролог). Жив у римській провінції Єгипет і працював в Александрії.
Створив геоцентричну систему світу, розробив математичну теорію руху планет навколо нерухомої Землі, яка дозволяла обчислювати їхнє положення на небі. Система Птолемея викладена в його головній праці «Альмагест» — енциклопедії астрономічних знань давнини.
У праці Птолемея «Географія» були представлені географічні відомості античного світу, нею користувалися аж до 16 століття.Своєю складною, але неправильною теорією руху планет і Сонця довкола нерухомої Землі пояснив загадкові явища у видимому русі планет на небосхилі, припустивши, що планети і Сонце обертаються не тільки довкола Землі (т.зв. Геоцентрична система світу), а і одночасно довкола інших центрів по петлеподібній кривій —гіпоциклоїді.
Широко відомим був твір Птолемея «Посібник з географії» у восьми книгах. В ньому дано повне, добре систематизоване зведення тогочасних географічних знань.
Птолемей особливо багато зробив для розвитку та застосування теорії картографічних проекцій. Він навів координати восьми тисяч пунктів (по широті — від Скандинавії до верхів'я Нілу, по довготі — від Атлантичного океану до Індокитаю). Ці дані базувалися майже винятково на відомостях про маршрути купців і мандрівників, а не на астрономічних розрахунках. До трактату додано одну загальну та 26 спеціальних карт.

Дата добавления: 2015-05-24