Порядок написання графем у китайському ієрогліфі

Важливо також знати правила написання елементів китайського ієрогліфа. Наприклад, інструмент для письма повинен рухатися зліва направо, якщо ми пишемо горизонтальну риску, і зверху вниз, якщо вертикальну чи похилу. У першу чергу ми пишемо вертикаль, потім ― горизонталь. Спочатку пишеться похила ліворуч, після ― похила праворуч. Перш за все ― зовнішній бік ієрогліфа, потім ― середина. Останньою ставиться крапка праворуч.

Кількість китайських ієрогліфів, як і самі ієрогліфи, також постійно змінювалася. Найбільша їхня кількість була зібрана у збірці «Цзі юнь», складеній при династії Сунь. Ця збірка нараховує 53 525 ієрогліфів.

Сьогодні неможливо точно визначити, скільки ідеографічних знаків нараховує китайське письмо. Середньостатистичний китаєць використовує у своїй мові кілька тисяч ієрогліфів. Грамотною вважається людина, що розуміє значення 1,5 тис. ― 3,5 тис.

Лігатура ― побажання, об'єднане в один китайський ієрогліф

Необхідно знати, що китайська культура ― єдиний приклад давньої культури, що зберегла свою систему писемності донині. До нас дійшли пам'ятки китайської писемності, створені ще до нашої ери, ― «Шу-цзін» («Книга історії») і «Ши-цзін» («Книга пісень»).

Давньоруська писемність

Питання про існування в Київській Русі спільної писемної мови є значно менш суперечливим. Абсолютна більшість лінгвістів визнає існування такої мови. Все ж у науковому товаристві існує дискусія щодо виправданості застосування терміну давньоруська мова.

На відміну від сучасних літературних мов східнослов'янських народів, писемна мова часів Київської Русі була значно менш пов'язана з місцевими діалектами. Бурхливий розвиток писемності на Русі розпочався з приходом на її терени Християнства. Разом з Християнством на Русі почала поширюватись і писемна мова слов'янського перекладу Святого Письма - старослов'янська (церковнослов'янська) писемна мова. Цю мову створили в середині IX століття Кирило і Мефодій на основі діалекту, яким розмовляли предки сучасних македонців, що жили тоді на дещо більшій території, що включала також рідне місто Кирила та Мефодія Солунь (нині місто Салоніки в Греції). Крім македонських, ця мова включала в себе також моравські елементи, оскільки Кирило і Мефодій тривалий час вели місіонерську діяльність серед слов'ян Великоморавії. У кінці IX століття мова слов'янського перекладу Святого Письма була піддана подальшій модифікації на території Болгарії.

Отже старослов'янська писемна мова, яка прийшла в Київську Русь разом з християнством, поєднувала в собі лінгвістичні особливості македонських, моравських та болгарських діалектів. Слов'янські діалекти Київської Русі у формуванні цієї мови участі не брали.

Перебуваючи в обігу в Київській Русі, старослов'янська мова вбирала в себе дедалі більше рис місцевих діалектів. Глибина цього процесу була різною в різних сферах застосування мови. Найменшому впливу піддалися канонічні тексти релігійного змісту. Мова цих текстів залишалася найбільш близькою до початкового варіанту старослов'янської писемної мови. Цей варіант старослов'янської отримав назву церковнослов'янська мова.

У світських документах вплив місцевих діалектів був сильніший. Пишучи договори, купчі грамоти тощо їхні автори не могли обійтися без побутової лексики, яку вони змушені були брати з розмовної мови. Отже мова світських документів Київської Русі дедалі більше поєднувала в собі як старослов'янську основу так і деякі риси місцевих діалектів. Щодо співвідношення цих двох складових думки лінгвістів різняться. Частина дослідників, не заперечуючи присутність у писемній мові Київської Русі місцевих елементів, вважає, щов своїй основі все ж залишалась старослов'янською. Тому вони вважають, доречнішим вважати її місцевимваріантом старослов'янської мови. Однак більшість філологів, визнаючи старослов'янську основу давньоруської мови, все ж вважають що присутність східнослов'янських елементів є настільки значною, що дозволяє говорити про окрему давньоруську писемну мову.

Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди»,«Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Даниїла Заточника» та ін. У різних регіонах Русі вона поступово збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і російської писемно-літернатурних мов давнього періоду.

Давньоруська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старослов'янської мов. Старослов'янська (церковнослов'янська) мова української редакції, тобто позначена впливом східнослов'янських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння.

ЗАВѢТЪ Шьвьчєнъковъ

Въ гробѣ мѧ по съмьрти
Погрєбѣтє чинъмь
Сєрєдѣ широка полıа
Милъı Ѹкраинъı
ІАко бъıхъ рольѭ широкѫ
Дънѣпръ жє и скалъı
Видѣти а чюти моглъ
Громъ ѥго нємалъıи
А сънєсє ѿъ Ѹкраинъı
Въ синѥѥ морє
Кръвь ворожьѭ, а тако
И рольѭ и горъı
Вьргѫ вьсє, поущѭ сѧ
Къ самомоу Богѹ
Молитъ сѧ... А пєрєжє
ІА нє знаѭ Бога.
А погрєбъшє възидѣтє
Вєригъı поръвѣтє
Ворога кръвьѭ зълоѭ
Волѭ ѡкропитє
И тъгдъı въ домоу вєлицѣ
Вольни въ новѣ родѣ
Помѧнѫти мѧ мозѣтє
Въ добрѣ рѣчи годѣ.

Дата добавления: 2015-05-24