Валютно-фінансова політика держави. 1. Валютно-фінансова політика держави

План

Тема 8. РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН

1. Валютно-фінансова політика держави

2. Валютні обмеження та валютні ризики

3. Стратегічні напрями вдосконалення системи регулювання міжнародних фінансів

4. Основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових інституцій

Валютне регулювання — одна з форм державного регулюван­ня міжнародних економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівноваження платіжних ба­лансів, зміни структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ресурсів у руках держави.

Системи національного регулювання грошово-валютних відно­син мають дуже давню історію. Воно розпочиналося, як правило, з впровадження заборони вивозу золота з країни. Поступово це регу­лювання поширилось на інші валютні цінності, у тому числі на платіжні засоби та цінні папери: акції й облігації. З уведенням оборотності валют валютне регулювання в деяких розвинутих краї­нах було скасоване, в інших — значно послаблене.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій, які можуть підлягати валютному регулюванню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов'язані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями із золотом та іншими валютними ціннос­тями, та операції, пов'язані з розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

Валютне регулювання забезпечується спеціальною системою пра­вових норм і засобів. Деякі спеціалісти-правники розглядають цю систему як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають "валютним правом").

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулюван­ня здійснюється або міністерствами фінансів (у більшості країн), або центральними емісійними банками (Велика Британія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

У системі державного регулювання економічного життя кожної країни виділяють сукупність заходів, які вживаються центральними банками у сфері грошового обігу і валютних відносин з метою впли­ву на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дис­контній) та девізній.

Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного пла­тіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну ва­люту, таким чином сприяючи підвищенню її курсу. Досить неорди­нарним прикладом застосування облікової валютної політики на сучасному етапі розвитку грошово-валютних відносин можуть служи­ти дії Центрального банку Швеції, коли в другій половині 1992 р. виникла паніка на валютних ринках Європи і шведська крона опи­нилася у досить скрутному становищі. Щоб терміново підвищити валютний курс крони, було оголошено рішення Центрального банку про підвищення ставки позикового процента до 75%, а згодом цю ставку було встановлено на небаченій досі в практиці валютних відно­син позначці в 500%. До такого неординарного заходу Централь­ний банк Швеції вдався, щоб зупинити відплив валюти за кордон. Саме в той час до аналогічних заходів вдався і Центральний банк Норвегії.

При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вдаються до про­тилежних дій. Вони знижують облікову ставку і тим самим стиму­люють відплив іноземного й національного капіталу з метою змен­шення активного платіжного сальдо. За цих умов зростає попит на іноземну валюту, зростає її курс, а курс національної валюти відповідно падає.

Облікова політика — це традиційний метод регулювання валют­ного курсу. Але в сучасних умовах ефективність цього методу знач­но зменшилася за рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік.

Прагнення управляти валютною політикою за допомогою про­центних ставок за надання кредиту, мали місце в розвинутих краї­нах ще наприкінці XIX ст., але досить активно й у широких масштабах почали проводитися у 20—30-х роках XX ст. Після Другої світо­вої війни найбільш широко використовується так званий компенса­ційний принцип облікової політики. Сутність цього методу валют­ного регулювання полягає в поєднанні й послідовному використанні двох протилежних типів цієї політики: обмеження кредиту, так зва­ної кредитної рестрикції, або політики "дорогих грошей", а також стимулювання кредиту, так званої кредитної експансії, або політики "дешевих грошей".

Політика кредитної рестрикції ("дорогих грошей") викорис­товується, як правило, в умовах стрімкого промислового буму та зро­стання господарської активності. її мета — перешкодити процесові активного використання кредиту господарськими суб'єктами та за­гальмувати промисловий бум, який часто призводить до "перегріву економіки" і перевиробництва товарів.

Політика кредитної експансії ("дешевих грошей"), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування будуть спонукати до господарської активності, зростання виробництва і залучення іно­земного капіталу.

Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набирає форми валютної інтервенції — прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти щодо іноземної, та навпаки, скуповування іноземної валюти веде до падіння курсу національної.

Девізна валютна політика справляє тимчасовий і обмежений вплив на рівень валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіж­ного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валют­них резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти. Тому валютна інтервенція передбачає наявність у центральних емісійних банках країн, що її проводять, значних ва­лютних резервів і можлива тоді, коли неврівноваженість платіжного балансу незначна й характеризується періодичною зміною пасивно­го сальдо на активне. У протилежному разі проведення валютних інтервенцій загрожує не тільки повним виснаженням валютних резервів, як уже зазначалося, а й розладнанням грошового обігу всере­дині країни.

Прикладом масової валютної інтервенції можуть бути дії уряду США, спрямовані на підтримку курсу долара, коли він став стрімко падати після значного зростання у 1980—1985 pp. Так, у вигляді валютної інтервенції для підтримки власної валюти, США викорис­тали за період з 1987 р. по липень 1989 р., за різними оцінками, понад 140 млрд дол.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на заниженому рівні шляхом валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою масового експорту то­варів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг використовується для експорту товарів шля­хом застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відоб­ражають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та послуги. При валютному демпінгу експортер, навіть за високого рівня витрат виробництва, реалізуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, які нижче світових, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний демпінг здійснюється в умовах мно­жинності валютних курсів, при використанні так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, послуг та операцій.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-еконо­мічні відносини відповідних країн. Так, занижений валютний курс підвищує конкурентоспроможність фірм певної країни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг. Однак зани­ження валютного курсу призводить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше товарів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду цій країні.

Штучно завищений валютний курс спричиняє зворотний еконо­мічний ефект, коли на одиницю вивезеного за кордон товару країна за рахунок імпорту одержує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь цій країні.

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золото­монетного стандарту, але все одно застосовуються в практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала зменшення в законодавчому порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіційного курсу ва­люти певної країни щодо золота чи срібла, а після скасування — зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют.

Нині девальвація часто офіційно закріплює фактичне знецінення національної валюти в умовах інфляції або ж виступає вихідним пунктом майбутньої інфляції. Часто девальвація не забезпечує стабі­лізації валюти, а лише служить проміжним етапом інфляційних процесів. Після Другої світової війни і до скасування офіційного вмісту золота у валютах (1946—1973 pp.) у світі було проведено понад 500 девальвацій. У періоди глибоких економічних потрясінь здійснюються масові девальвації валют, що спостерігалися в 1949 p., наприкінці 60 х — на початку 70-х років. Тому в економічній літера­турі можна зустріти визначення девальвації як відносно тривалого зниження курсу валюти. З початку 80-х років лише в межах ЄС девальвації проводитися більше десятка разів, а щодо деяких ва­лют — неодноразово (наприклад італійська ліра).

Ревальвація — офіційне підвищення вартості валюти, що вира­жається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стан­дарту), або в підвищенні її курсу щодо інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне яви­ще v валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить себе в менш вигідне по­ложення у сфері зовнішньої торгів ти, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс своєї валюти щодо валют інших країн, дер­жава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експорто­ваних товарів у іноземній валюті, чим знижує власну конкуренто­спроможність на світовому ринку, стримує експорт своїх товарів. Па­ралельно відбувається процес зниження цін, виражених у націо­нальній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, реваль­вація призводить до зростання попиту на імпортовані товари та по­слуги і реачьно збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальва­ція робить невигідним вкладення капіталу в дану країну для іно­земних інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують мен­шу суму в місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою валю­ту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфля­ційними процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростан­ня активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів. За таких умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише щодо валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути здійснена й у формі відмови центрального банку країни від проведення валютної інтервенції, для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших валют. Прикладом такої офіційно не об'явленої, але фактично проведеної ревальвації може служити стійке зростання курсу японської єни щодо долара США за відносно короткий термін — з кінця 1976 по березень 1978 р. від 340 до 233 єн за один долар.

Дата добавления: 2015-05-24