Основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових інституцій

Однією з головних функцій міжнародних валютно-фінансових структур є недопущення кризових потрясінь у міжнародних валют­них відносинах.

Як не дивно, але реальні кроки міжнародних валютно-фінансо­вих структур напрочуд стереотипні. Як і у випадку з Мексикою, під час валютно-фінансового обвалу в Південно-Східній Азії Міжнарод­ний валютний фонд виділив 97 млрд. дол. США найбільш постраждалим від кризи країнам (Таїланду — 17 млрд.; Індонезії — 23 млрд.; Південній Кореї — 57 млрд. дол.). Коли криза сягнула Бразилії, МВФ відразу затвердив програму її кредитування на загальну суму 18,1 млрд. дол. США.

Як і раніше, і МВФ, і Світовий банк продовжують висувати сте­реотипні стандартні вимоги до всіх без винятку країн світу, які ко­ристуються їхніми кредитами, і відповідне стереотипне пояснення неефективності використання країнами цих кредитів.

Відомо, що МВФ і СБ були створені для розв'язання завдань світу, де панували фіксований режим валютного курсу і контроль за ру­хом капіталів. Сьогодні постав зовсім інший світ глобальних фінансів, коли існують всезагальна конвертованість валют із поточних рахунків, вільний рух капіталів в умовах плаваючих валютних курсів. За цих умов координуюча функція МВФ для розвинених ринкових економік виявляється взагалі непотрібною. Разом з тим концентрація зусиль МВФ на країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою (так званих транзитних країнах) також виявляється малоефективною.

Стандартні вимоги до країн, що розвиваються, були розроблені у відповідь на структурну кризу в Латинській Америці у 80-х роках XX ст., узгоджені між МВФ, СБ і Казначейством США. Вони відомі як "Вашингтонська угода" і з часом стали своєрідною економічною доктриною. Ця доктрина ґрунтується на таких вимогах:

• підвищення відсоткових ставок;

• здійснення жорсткої монетарної і фіскальної політики;

• лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки;

• приватизація та макроекономічна стабілізація шляхом ско­рочення інфляції і бюджетного дефіциту.

Підганяючи всіх під одну мірку у внутрішньо-економічних пи­таннях, міжнародні організації фактично проігнорували безконтроль­ний рух капіталу в світових масштабах, надавши змогу самому рин­кові його регулювати. Після такого регулювання внаслідок паніки з Південно-Східної Ази пішло більш як 100 млрд. дол. США.

Головною складовою кризи в цьому регіоні стало падіння довіри інвесторів, для відродження якої у МВФ є добре відомі ліки — підви­щення відсоткових ставок, що дало шанс непогано заробити світо­вим фінансовим спекулянтам, які, ніким не контрольовані, зреш­тою своїм масовим виходом розвалили нестабільні ринки.

Окреме питання — перехідні економіки України, Роси, інших країн СНД. Рекомендації МВФ передбачають існування до початку реформування бодай зародкових ринкових процесів і структур, як це мало місце в постсоціалістичних країнах Центральної Європи та Балти.

В умовах пострадянського простору такої бази немає, тому ситуа­ція потребує радикальної переоцінки стратегії МВФ і СБ.

Намагаючись будь-що захистити неефективні дії МВФ в умовах сучасної світової валютно-фінансової кризи, його директор-розпорядник Мішель Камдессю намагається перекласти тягар відповідаль­ності на самі країни, які найбільше постраждали від неї. Так, висту­паючи в червні 1998 р. на міжнародній конференції, присвяченій п'ятиріччю введення киргизької національної валюти — сома, він зазначив, що по суті внутрішні інститути цих країн виявились недо­статньо сильними, а внутрішня політика недостатньо гнучкою, аби виконувати дедалі жорсткіші вимоги для забезпечення економічно­го успіху.

Після цього М. Камдессю зупинився на трьох групах причин, які, на його думку, призвели до кризи.

Перша група — це хиби, які виявилися у різних сферах, зокрема в невжитті заходів щодо стримування перегріву економіки й у недо­статній гнучкості валюти, що в поєднанні з гарантіями підтримки банківських корпорацій призвело до надзвичайно великого обсягу зовнішніх позик, часто з коротким строком погашення і значним валютним ризиком.

Друга група — це високий ступінь невиправданого державного втручання в економіку, в тому числі у формі надання кредиту на основі особистих зв'язків і вказівок уряду, наслідком чого були не­ефективні інвестиції та погіршення якості банківських балансів в умовах недостатнього банківського нагляду.

Третя група — це брак даних про проблеми цих країн, причому не тільки від усього світу, а й від них самих, що породило самозаспо­коєність влади і хибне почуття безпеки в іноземних інвесторів, ви­кликало паніку на ринку.

У свою чергу, Президент Світового банку Джеймс Вулфенсон не знайшов нічого кращого, як висловити думку, що фінансова криза в Азії закінчилася. Торкнувшись цієї теми у своєму виступі на прес-конференції в Парижі, він заявив: "Звичайно, майбутнє передбачити неможливо, але я твердо переконаний, що все, що могло статися, вже сталося".

Не знімаючи значної частки провини із самих країн, що по­страждали від кризи, слід однозначно підтвердити недостатню ефек­тивність поведінки в кризових умовах як Міжнародного валютного фонду, так і Світового банку.

На думку "батька" монетарної системи Мілтона Фрідмена, МВФ став дестабілізуючим фактором у Південно-Східній Азії навіть не через умови, які він ставить перед потенційними одержувачами до­помоги і які неадекватні першопричинам кризи, а тому, що Фонд спробував уберегти приватні фінансові інституції від наслідків зроблених ними помилок. МВФ, на думку М. Фрідмена, вичерпав свою місію ще 1973 p., коли було скасовано систему фіксованих обмінних курсів, наглядати за якою він мав у момент свого створення в 1944 р.

Відомий економіст, директор Гарвардського інституту міжнарод­ного розвитку Джеффрі Сакс, прогнозуючи провал допомоги Бра­зилії з боку МВФ, зазначив, що в обмін на надання величезної суми Фонд вимагає від цієї країни скорочення дефіциту бюджету за рахунок цих грошей, при цьому залишаючи відкритою головну проблему — курс бразильської валюти, який нереально завищено. У результаті, починаючи з серпня 1998 p., Центральний банк Бразилії за рахунок валютних інтервенцій втратив 25 млн. дол. США. Така ж доля може спіткати й наступні кредити.

Джордж Сорос, фінансист зі світовим ім'ям, також висловлюєть­ся на користь зміни принципів надання допомоги з боку МВФ. Од­нак тут слід зауважити, що Сорос відстоює свою позицію безпосеред­нього учасника світових фінансових ігор, і запроваджена ним органі­зація міжнародного страхування капіталу передусім спрямовується на захист його і подібних до нього. І все ж, на думку Сороса, у нині­шньому вигляді методи Міжнародного валютного фонду і Світового банку не є такими, що можуть допомогти країні під час перехідного періоду.

Подібної думки дотримується й один з "батьків" російської ре­форми, колишній глава російського уряду Crop Гайдар, який вважає абсолютно неправильним, коли експерти МВФ нав'язують урядам тих чи інших країн свої ліберальні позиції, які свідомо виконувати­ся не будуть, але допомога все-таки надається.

Критичне ставлення до діяльності МВФ характерне сьогодні для певної частини економічних і політичних кіл України. Але найбільш послідовно діяльність МВФ критикує західна преса, в якій нерідко зустрічаються матеріали, де МВФ оголошується винуватцем як не­давніх фінансових проблем міжнародного ринку, так і спотворення економічних процесів у ряді країн, які активно користуються підтрим­кою, а точніше кредитами, Міжнародного валютного фонду.

Критика кредитної політики МВФ ґрунтується переважно на тому, що за відсутності реальних позитивних зрушень в економічному становищі країни-позичальниці, остання фактично потрапляє в за­лежність від кредитора, який диктує не завжди виправдані умови. Багато держав, гостро потребуючи фінансової підтримки, вимушені погоджуватися з волею кредитора.

На сьогодні найбільш актуальним є питання, як досягти розваж­ливої поведінки не тільки позичальників, а й кредиторів.

Асиметрія у відносинах між кредиторами і позичальниками є головним джерелом нестабільності глобальної ринкової системи і має бути виправлена. Таку думку висловив Джордж Сорос у нещодавно опублікованій книзі "Криза глобального капіталізму", презен­тація якої за участю автора відбулася у 1999 р. в Інституті міжна­родних відносин Київського національного університету імені Тара­са Шевченка.

Однак, зважаючи на його власний інтерес в організації міжна­родного страхування капіталу, все ж слід зазначити, що і кредитори в умовах жорсткої конкуренції намагаються реалізувати свої очіку­вання за будь-яких умов, попри кризову ситуацію у країнах-позичальницях.

Для того щоб розв'язати проблему боргової кризи, МВФ висуває жорсткі вимоги до країни-позичальниці, але не передбачає жодних стягнень до кредиторів. Тому є заяви працівників МВФ про те, що його роль має змінюватися. Важливо поставити в рівні умови і кре­диторів, і позичальників, аби уникнути виснаження валютних ре­зервів країн.

Хвилі критики, що обрушилися на міжнародні валютно-фінан­сові організації, привели до перегляду принципів надання фінансо­вої допомоги. Про проголошення нової політики йдеться у розпов­сюдженій 10 листопада 1998 р. доповіді Світового банку під назвою: "Оцінюючи допомогу: що спрацює, що не спрацює і чому...", де зазна­чається, що віднині допомогу отримуватимуть тільки ті, хто її на­справді заслуговує, тобто держави, які готові до реформ не лише на словах, а й на ділі, оскільки надання значних сум не привело до вражаючих успіхів у справі боротьби з бідністю в країнах, де існу­ють проблеми з управлінням.

Ефективною допомогою, згідно з доповіддю СБ, можна вважати таку, яка здатна залучити 2 долари іноземних інвестицій на 1 долар кредитів Світового банку, тобто гарантувати стабільність приватно­му капіталу. Саме держави, які підпадають під такий критерій, мо­жуть розраховувати на фінансування програм Світового банку й надалі.

Отже, на порядку денному сьогодні стоїть питання про реформу­вання постбреттон-вудських фінансових інституцій, щоб привести їх діяльність у відповідність до потреб світової фінансової системи, яка вступила у смугу тривалих кризових потрясінь.

Тому азіатська криза означає завершення певного етапу розвит­ку світової економіки і відповідних стереотипів світової економіч­ної думки і політики.

На сьогодні світова економічна теорія і практика відійшли до­сить далеко від традиційного "чистого" монетаризму і кейнсіанства, тому використовувати на практиці ці теорії в сучасних умовах мож­на лише з високою часткою відносності.

Як заявив Й. Стігліц, старший віце-президент і головний еко­номіст Світового банку, у своїй Річній лекції, яку він прочитав у 1998 р. в університеті ООН, необхідні нові підходи у трактуванні проблем перехідних економік, нове мислення і політика, що залишає позаду застарілі й уже недоречні орієнтації МВФ і СБ. Потрібна нова доктрина на основі перегляду поглядів, що панували в еко­номічній думці й політиці Заходу протягом останніх двадцяти років.

Світ стоїть сьогодні на порозі формування та утвердження нових правил гри, які, безперечно, зменшать значення стихійних сил ринку і підвищать регулятивну роль міжнародних фінансових інститутів та держав на національному рівні.

Можливо, на рубежі тисячоліть ми станемо свідками повернення до елементів Бреттон-Вудської системи регулювання глобальної еко­номіки та світових валютно-фінансових процесів.

Дата добавления: 2015-05-24