Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Жанри (роди й види) ораторського мистецтва 2 страница




Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю й передбачуваністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами й дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників:

Блаженні убогіЦарство Боже бо ваше. Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете. Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви.

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належать проповідь і молитва. Вони зародилися в цьому стилі і, навіть використовуючись значно пізніше в інших стилях, несуть на собі його печать. І головне призначення цих жанрів, комунікативна мета їх – навернення мирян до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів братолюбія серед людей, терпіння в ім'я духов­ного спасіння. Різняться вони простором і спрямуванням ілокутивних можливостей: проповідь звернена до мирян, групи людей, спільноти, молитва – до Бога. Проповіді присвячуються певним темам життя духовного й земного, тому в них переважають репрезентативні (відповідальність за істинність висловлювання), директивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов'язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) акти. Молитва – це звернення до Бога, тому в ній переважають експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декларативи (запевнення, прохання).

Проповіді (або казання) поділяються на літургійні, догматичні, морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну будову: вступ, у якому викладається зміст (епіграф), витлумачується й оголошується тема проповіді; виклад предмета (це короткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника – так вплинути на слухачів, щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших й облагородження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою дня проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєднуватися з елементами художності та публіцистичності: комунікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- і трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейксис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переконання. У стилістиці проповідей переважають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов'янізми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

Особливою формою інтеракції (контакту) людини з сакральною сферою є молитва. Її природу й сутність впливу на людину пізнати дуже важко і чи можливо взагалі, хіба окремі суто мовні аспекти. Молитви можна поділити на різні типи та види як за сакральним призначенням, так і за вербальними формами. У моліннях до Бога є розмова з Богом як вищою силою і як з рівним, є конфесійне розуміння віри, є релігійні очікування (надія на краще) і є любов (ласка, милість) до Бога. Усе це зосереджено не тільки в словах, а розлито в усьому тексті: конструкціях, побудовах речень, образних засобах, тонуванні й інтонації.

Молитва за походженням є жанром усної форми конфесійного стилю, але з часом виформувалися настільки досконалі зразки молитов, що їх із навчальною метою почали записувати, а потім творити за зразками писемні молитви. Згодом сформувався літературний жанр молитви, який вивчається літературознавством.

Як окремий жанр молитви мають такі загальні риси: стандартна композиція, стисло окреслений ілокуційний потенціал і традиційні стилістичні засоби. Орієнтовна схема композиції така: звертання до Бога (анаклеза), згадка його великих і благих діянь, щоб було зрозуміло, чому звертаються до нього саме з цим проханням (анамнеза), формула впровадження прохання (просьба), формула заміряння улюбленості Бога (конклюзія) і кінець: «Амінь» (акламація).

Молитви є усталені, традиційні, або канонічні, серед них літургійні та індивідуальні.

6. Рекламне красномовство

 

Рекламне красномовство – один із видів соціально-значущого маніпуля-тивного красномовства, що активно розвивається на Заході й починає розвиватися в незалежній демократичній Україні.

Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної діяльності, продуктом якої є словесний твір – рекламний. Його основні риси – зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних), функціональні ознаки, місце в загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою.

Якщо залишити осторонь рекламну продукцію попередніх десятиліть, яка розміщувалася у вузькопрофесійних виданнях, за словами професора Віри Зірки, нинішня реклама – це, по суті, нова галузь нашої дійсності, лінгвістичні й психологічні аспекти якої ще тільки усвідомлюються і вивчаються. Не випадково за силою дії на масову свідомість рекламу на Заході (а зараз і в нас) уподібнюють мистецтву та релігії. За широтою і глибиною проникнення в різні сфери життя, за інструктивною роллю, яку вона відіграє для сучасної людини, рекламу порівнюють також із міфами, що мали схожий механізм дії на людину в примітивному суспільстві.

Відомий дослідник реклами Жак Сегела стверджує: «Скажи мені, яка в тебе реклама, і я скажу, хто ти», пояснюючи цю тезу так: «ефективні Сполучені Штати винайшли ефективну рекламу, сувора Німеччина – рекламу без несподіванок. Французька реклама – реклама народна і вишукана, поетична й галаслива.». Що ми можемо сказати про нашу російськомовну та українськомовну рекламу? Західні спостерігачі часто відзначають її оригінальність, креативність. Швидше за все, це справедливо: адже ми справді народ особливо винахідливий. Необхідно пам'ятати про те, що зарубіжні споживачі сприймають в основному візуальну складову нашої реклами. Оцінка текстової частини підвладна далеко не всім іноземцям, як не для всіх підвладне створення рекламного тексту, і, більше того, сприйняття, розуміння його в готовому вигляді. Пояснюють це тим, що попит на копірайтерів (творців рекламних текстів) довгі роки був відсутній, як відсутня і сама ця професія. Малося на увазі, «той, хто добре говорить російською, українською рекламний текст завжди зможе написати». Як показують приклади невдалої, неуспішної, невміло перекладеної й недоброякісної російськомовної чи українськомовної реклами, недостатньо просто говорити по-українськи чи по-російськи, при творенні рекламного тексту потрібно враховувати культуру, традиції, менталітет й особливі мовні засоби, що впливають на сприйняття рекламного тексту, а, значить, і на позитивний вибір рекламованої продукції.

Реклама – це особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має на меті звернути увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид кодових ідеологічних текстів.

Сучасні дослідники української реклами, зокрема Любов М’яснянкіна, говорять про застосування принципів класичної риторики в рекламних текстах. Йде мова про те, що три основні розділи риторики (інтенція, диспозиція. елокуція) чітко прослідковуються у створенні рекламних текстів.

Інтенція (відбір метеріалу для повідомлення) в рекламному тексті – це найважливіша ознака товару чи послуги, що є об’єктом реклами. Потрібно скласти якнайповніший список властивостей товару, описати його позитивні й негативні ознаки, визначити цільову аудиторію і, звісно, вибрати найбільш вигідний час появи реклами в засобах масової інформації.

Диспозиція – мистецтво оформлення структури й розміщення матеріалу – складається зі вступу (рекламний заголовок), основної частини, в якій характеризують позитивні властивості об’єкта реклами, наводять аргументи, які переконують реципієнта придбати той чи інший товар, скористатися конкретною послугою, крім того, міститься посилання на авторитети; і висновку, мета якого закріпити головну думку, переконати споживача. Здебільшого закінчення реклами – це вихідні дані рекламодавця або ще одне гасло, що спонукає до дії.

Найтісніше пов’язана з мистецтвом написання рекламних текстів (копірайтингом) елокуція, яка надає можливості використати багтство мови для того, щоб вплинути на аудиторію. Використовуючи образні засоби, не треба забувати про те, як зазначає Тетяна Ліфшиц, що «риторичні прийоми виклику бажання і ствердження цінності обмежені як смислові структури, але дають змогу використати безліч варіантів кожного прийому».

Рекламне красномовство в Україні робить перші кроки на шляху завоювання як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, йому ще бракує професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку, вже з'являються свої штампи, кліше, які не приваблюють аудиторію, відлякують «крикливістю», настирливістю або прямими запозиченнями.

 

7. Суспільно-побутове красномовство

Суспільно-побутове красномовство обслуговує різноманітні життєві побутові події та ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Соціально-побутове красномовство має виразно окреслений національний характер, воно зберігає й подовжує традиції та звичаї народу, ритуальність, що накладає певний відбиток на стиль промови. Родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітання зі святами та пам’ятними подіями й датами завжди супроводжуються красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу особи, групи або явища. За своїм духом ці промови є панегіричними.

Суспільно-побутове красномовство недостатньо досліджене, бо воно народжується й зникає в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фольклорних записів, спогадів письменників, літературних текстів. Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Рильський, Олександр Довженко. Василь Сухомлинський полонив серця вихованців усними оповідями, які творив у школі радості. Особливою шаною користувалися майстри застільних промов народів Закавказзя, Середньої Азії.

Отже, суспільно-побутове красномовство – це влучне, гостре або урочисте слово з нагоди якоїсь події в приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації. Жанрами суспільно-побутового красномовства є: ювілейна промова, привітальне слово, застольне слово, поминальне слово, похвальна промова, усна побутова оповідь, анекдот.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями. Це невеликі, лаконічні тексти, що вимагають твердої схеми в композиції: вступ, основна частина, висновки.

Серед усіх жанрів красномовства, які досягли значного розквіту в античні часи, чільне місце посідало так зване епідейктичне (епідиктичне), або похвальне, урочисте красномовство, навчанню якого приділялася велика увага в давніх риторичних школах.

Класична гуманістична риторика прагнула до поєднання мудрості (істини), добра й краси, що в пізніші часи відбилося на поєднанні християнських ідеалів Віри, Надії, Любові та матері їх Софії – мудрості.

Кожне нове покоління робить свій внесок у духовно-інтелектуальне життя суспільства, додає нові цінності до вироблених предками, і через духовну спадкоємність нові покоління здатні сприймати, розуміти, розвивати мистецькі цінності, створені іншими людьми сотні, тисячі років тому, тлінні цінності, до яких із повним правом можна віднести ідею Цицерона про необхідність збереження принципу природності ораторського мовлення як вищої якості красномовства. Цього можна й треба досягати в усіх жанрах мовлення, зокрема в похвальному. Істинний оратор повинен дбати про довіру аудиторії до свого слова, могутність авторитету слова через гармонію двох видів краси – чарівності та достоїнства – жіночо-чоловічих якостей прикрашеного мовлення, а також поважної серйозності та прикрашеності.

Красномовство, зокрема похвальне, яке має тисячолітні традиції в логосфері культури людства, – один зі світлих шляхів досягнення цієї високої й благородної мети: воно протистоїть розбрату, мовленнєвій агресії, як золота квітка риторики любові.

Цікавим і повчальним до наших днів є навчання юних риторів у школі знаменитого Лібанія, де особлива увага приділялася формуванню мистецтва епідейктичного красномовства. Зокрема, юні оратори опановували мистецтво декламації на риторичних взірцях, які заучували напам'ять, виголошували етології – описували характер людини в розширеній промові; значне місце посідали риторичні вправи, чисельні й різноманітні, які називалися прогімнасмами.

Учні риторичної школи Лібанія розшукували художні елементи в промовах відомих риторів, училися компонувати власні промови за законами класичної риторики. Великою популярністю користувалися такі форми, як діє гема – розповідь на історичну тему; хрія – розвиток морального принципу якоюсь знаменитою особою; сентенція – розвиток філософського положення; спростування (захист) правдивості розповіді про богів, героїв; похвала (огуда) людині, предмету; порівняння двох людей, речей; екфраза – опис пам'ятника мистецтва; парафраз – популярний виклад праці; монодія – плач; пролалії – короткі вступні промови, у яких демонструвалося словесне мистецтво, здатне одразу ж завоювати прихильність досвідченої аудиторії; мімесис – наслідування давнім класичним традиціям; рецитації – тренування в публічному виголошенні промови; діатриба – єдність проповіді та живої бесіди, де оратор сперечається з уявним опонентом, який захищає загальновідомі цінності.

Вершиною теоретичного осмислення й практичного застосування риторики і, зокрема, похвального красномовства, залишається в усі часи й для всіх народів риторична спадщина геніального Арістотеля, автора «Риторики», «Поетики» та інших праць, у яких детально й грунтовно розглядаються особливості кожного ораторського жанру.

7.1. Похвальна промова

У давніх риторичних працях, зокрема середини XIX ст., мета похвальної (панегіричної) промови визначалась як «звеличення духу й удосконалення».

Оцінювання, звеличення достойного, доброчесного є прерогативою високого, шляхетного, адже мета високого – не переконувати слухачів, а привести до стану захоплення, оскільки вражаюче завжди бере гору над переконливим. Високе при вдалому застосуванні, писалося в давніх слов'янських риториках, подібне до удару грому, скидає всі інші докази, розкриваючи одразу ж перед усіма обличчя оратора. Високе виявляється в здатності людини до високих думок, суджень, у сильному й натхненному пафосі, у благородному художньому слові, багатстві тропів, правильному й величному поєднанні всього в цілому. Тому особливої уваги в похвальному красномовстві удостоювалися Бог, Вітчизна, народні герої, духовні наставники нації. Про це надзвичайно виразно сказав мислитель XX ст. М. Реріх: «Усяке знеславлення Спасителя, Вчителя і Героїв кидає в здичавіння й занурює в хаос».

Український народ відзначається високою схильністю до красномовства, багатющими скарбами народного золотослову – скарбниці національного красного письменства, чому значною мірою сприяють такі риси ментальнос­ті, як кордоцентризм (переважання емоційного чинника над раціональним), велика любов і душевна схильність до прекрасного, ліричного, м'якого, благородного – етико-естетичний феномен української душі, яка тяжіє до свободи, злиття з Богом, гармонії, єдності з матінкою-природою.

Українські ритори XVII—XVIII ст., зокрема Феофан Прокопович, стали творцями такого явища в словесному мистецтві, як риторичне бароко – стилю, насиченого естетичними й етичними цінностями.

Як спадкоємець античної риторичної спадщини, Феофан Прокопович виховував своїх учнів на постулатах істини, добра й краси. Зокрема, він писав: «Оратор... ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу... виголошує похвали... Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується й росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування».

У чому ж полягає суть похвали? Феофан Прокопович, як і класики античного красномовства, розкриває кардинальну, ключову роль оцінювання за допомогою прийому ампліфікації – «нанизування», нагромадження позитивних якостей особи, речі, які ми хвалимо, прославляємо.

Феофан Прокопович детально аналізує п'ять основних джерел винайдення думки в епідейктичних промовах на честь осіб. Це такі:

· природа людини, яка охоплює тіло й душу, причому перевага віддається чеснотам душі (снага розуму, пам'ять, міркування, знання);

· доля особи – включає в себе гідність роду, знаменитість і славу предків, могутність, багатство, силу, почесті, споріднення й дружбу з визначними мужами, начальниками у свідомості людей архаїзувалися деякі з цих понять, слів;

· навчання – показує рівень знань особи: де, як, у кого виховувалась особа, кого мала за наставників, де була проведена юність, якими науками й мистецтвами займалася особа, чи багатьох утішала; яких мала друзів, яких суперників; чи перевершувала їх таланами, похвалами, пильністю;

· учинки, дії особи – невичерпний матеріал для похвал; це істинно особисте, наше, здобуте власними зусиллям. Великий український ритор наполегливо рекомендує: «Всю силу розуму треба спрямовувати на обдумування вчинків того, кого хвалиш, удома, поза домом, під час миру чи війни».

· обставини, другорядні дані сприяють легкому дослідженню дії, що саме в певному місці, часі зробила особа, щоб вони сприяли ще більшому звеличенню вчинків. Саме дії повинні займати більшу частину промови, а про інші речі можна й треба говорити коротше, говорити в тому випадку, якщо вони сприяють похвалі; іноді в дяких випадках їх можна опускати.

7.2. Промова з певної нагоди

Пам’ятні дати в житті людини найчастіше асоціюються з днем народження, а також святковими привітаннями гостей (друзів, рідних, колег, привітання з успіхами та відзнаками, вступні, випускні, ювілейні промови. Усі вони мають вітальний, величальний характер.

Культура міжособистісної комунікації вимагає від нас знань етикету, коли підбирається подарунок, як і коли він вручається, але чи не найпам'ятнішим для іменинника все ж таки залишиться слід у душі від тих урочистих, гарних, святкових промов, побажань, які подарують йому ті з гостей, які володіють даром слова, даром красномовства, зуміють донести тепло своєї душі в слові вітання й побажання.

У риторичній праці Феофана Прокоповича, надається низка практичних рекомендацій щодо офіційних промов з нагоди дня народження. Із них актуальними донині залишаються такі спрямовані на пояснення психологічних механізмів процесу «вітання»: тішитися з приводу чиєїсь радості й щастя. Що може порівнятися з благородством цієї психологічної настанови? Класичний задум у ситуації привітання з днем народження виглядає так: я тішуся й радію, що на твою долю випало таке щастя (народився син, донька, ти народився в щасливий день тощо). Феофан Прокопович рекомендує вербалізувати цей задум «величною, дотепною і квітчастою мовою».

Сучасного промовця-комунікатора мають зацікавити більш загальні рекомендації української школи красномовства XVIII ст., у яких йдеться про такі, дещо архаїчні, з нашої точки зору, поняття, як особа святого, з іменем якого пов'язується покровительство. Феофан Прокопович настійливо рекомендував своїм студентам-риторам прагнути до внутрішнього пафосу, апелювати до загальнонародних цінностей у промові з нагоди дня народження: «Щасливий і для всіх радісний повинен бути день, який дав світові на благо держави славного, статечного, розумного мужа».

У похвалі імениннику рекомендувалося перелічити його чесноти, а в кінці висловити свої теплі побажання, які також варто продумувати завчасно. Усе це ніби огортається яскравою, щирою емоцією радості, яку необхідно виявляти в слові, всім своїм єством.

У цілому відзначимо, що високий стиль у промовах на честь дня народження виявлявся як на рівні задуму (щира емоція щастя), так і на рівні аргументації (захоплене прославляння святих чи героїчних покровителів іменинника, їхніх подвигів, героїчних учинків, уславлення чеснот самого іменинника), художнього, красного, образного слова, насиченого ампліфікаційними синонімами, гарними метафорами, яскравими асоціаціями, іменами Богів-покровителів, крилатими фразами тощо. Такі промови проголошувалися енергійно, стрімко, приємно, з радістю.

7.3. Вітальна промова

Розроблено детальні рекомен-дації щодо складання промов для привітання гостей. Вступ повинен бути дуже коротким, у ньому висловлюється приватна або громадська радість стосовно гостей: прибув той, кого ми чекали з великим бажанням. Велике емоційне хвилювання перешкоджає нам гарно висловити свою радість, гідно привітати гостей.

Риторичні винайдення думок (ідей) щодо привітання гостей відзначаються певною вигадливістю, бароковою вишука­ністю, але мета їх – благородна: належним чином виявити радість, душевну прихильність до гостей.

Феофан Прокопович, як і в попередніх рекомендаціях щодо створення похвальних промов, пропонує такі джерела винайдення похвали:

· ствердження нашого власного прагнення, очікування радості з приводу приходу гостей;

· заслуги гостя, його чесноти;

· наша любов до гостя;

· аргументувати любов до гостя такими думками: кого ми любимо, того завжди бажаємо мати за присутнього;

· підсилити виявлення емоції любові рекомендувалося за допомогою порівнянь, через яскраві приклади;

· закінчення привітальної промови мало включати в себе слова про те, що ми віддаємо й присвячуємо гостеві свої думки, душу, серце тощо;

· побажання довгого життя, доброго самопочуття, щастя.

Як бачимо, за цими певними класичними «кліше» базовою емоцією виступає щира радість, замилування, захоплення іншою людиною, визнання її чеснот.

7.4. Прощальна промова

Риторичні рекомендації мають ситуативно забарвлений характер:

· на початку промови рекомендувалося коротко викласти свій біль із приводу неминучої розлуки;

· можна було б висловити припущення, що милішим серцю було б не від'їжджати;

· похвала повинна була включати думку про те, що розлука – ніби полишання половини самого себе;

· можна було висловити сумнів у тому, чи принесе ця розлука користь;

· розлука може зробити велику шкоду через великі переживання: забирає великі багатства;

· у кінці рекомендувалось просити не забувати;

· обіцяти й самому ніколи не забувати цієї дружби й приязні: ти розлучаєшся тільки тілом, а духом залишаєшся разом;

· висловити надію на те, що після повернення ти турбуватимешся про зустріч із тим, з ким нині розлучаєшся з таким болем.

Отже, давні риторичні праці українських майстрів красномовства давали досить детальну словесну аргументацію спілкуванню на різні міжособистісної похвали, творення гармонійних стосунків з іншими людьми в ім'я злагоди, добра, творення духовно-душевного комфорту в широкому полі позитивних емоцій. А тому вони не здаються повністю архаїзованими, невиправданими, адже розкіш людського спілкування цінувалася в усіх народів, у всі часи: «Лише вершина людини – це людина» (Парацельс).

7.5. Похоронна промова

На думку Феофана Прокоповича, вся суть похоронної промови – «похвалити померлого всякими способами», притаманними похвалі особі.

Тут похвала «безпечна, бо не залишається жодного місця для недоліків, які б могли знеславити минуле життя, і вона досконала, тому що не можна вже нічого додати до минулих чеснот, і вона, здається, правдива й щира, бо немає жодного підозріння в підлабузництві».

Український ритор радить зробити вступ трохи довшим, у якому оплакується наш біль, висловлюється жаль, якого зазнала держава, церква з приводу смерті такої людина: загинув оплот Батьківщини, трибуна публічних зборів, опора правди, притулок нещасних, приклад чеснот, стовп церкви, грім на ворогів.

Стиль вступу має підходити до величезного болю (повільність, переривання болю); можна, використовувати величаві фігури (апострофи, вигуки), але без крику.

В основній частині необхідно перейти до похвал особи, заслуг перед державою, яка потребувала її. Вона заслужила, щоб ніколи не вмирати.

Похвалити все життя треба природним способом або за поодинокими періодами віку, або за певними чеснотами (розподілити за певними родами чеснот).

Славу смерті рекомендувалося збільшити, залежно від роду смерті (загинув у війні за Батьківщину, позбавили життя тощо).

У кінці варто знову згадати про біль, знайти втішні слова для близьких. Наприклад, не треба впадати в розпач, бо досить славно жила ця людина, залишивши їм велику честь. Бог покликав її для нагород.

У побажаннях необхідно молити Бога, щоб він і нас забрав у лоно свого милосердя, щоб послав Батьківщині, церкві побільше таких людей.

7.6. Епітафії

Різновид похвального красномовства епітафії Феофан Прокопович образно називав «десертом красномовства», тому що вони, звичайно, не виголошувалися, а писалися. Це досить складний різновид красномовства, оскільки є ми­стецьким написом на могилі, пам'ятнику, на тріумфальній арці, обеліску, піраміді, статуї.

У давнину ці надмогильні написи називали короткими висловами – елогіями, тобто похвалами, адже вони увічнювали пам'ять великих людей.

Елегії – це лаконічні сумовито-ліричні панегірики, влучні, переконливі сентенції, що можуть стати афоризмами («memento mori» – лат. пам’ятай про смерть). В античні часи приділяли значну увагу цьому видові красномовства, бо тоді вважали увінчання подвигів гідних людей невід'ємним обов'язком нащадків. Що виступало матеріалом для цих написів? Звичайно, опис визначних учинків мужів, який був коротким, лаконічним, мистецьким. Невеликі розміри надмогильної таблички суворо обмежували обсяг цієї короткої панегіричної промови, вимагали особливого таланту автора-укладача.

Утрата стилістичних прикрас на зразок ампліфікації, дегресії, застереження тощо мала компенсуватися іншими дуже короткими, динамічними мовними фігурами, зокрема сентенціями. Пригадайте надмогильний напис, який склав і заповів сам Григорій Сковорода: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Класичні риторики, зокрема й українські, наголошували на силі думки, висловленої в епітафії, яка мала бути влучною, переконливою, дотепною, виразною, що вимагало від автора певних вроджених здібностей, зокрема гнучкості розуму, виразності слова, яке мало увічнювати повагу, захоплення діяннями великих людей в ім'я спадковості поколінь, в ім'я справедливості, поваги до життя й смерті.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-24; Просмотров: 2134; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.073 сек.