Поняття соціальної організації та соціальної самоорганізації

Поняття особистості. Особливості соціологічного аналізу особистості.

Соціологічний аналіз особистості — це погляд на її духовний і життєвий шлях через призму способу мислення та способу життя конкретного суспільства та його складових соціальних груп.

Можна виділити наступні основні аспекти соціологічного аналізу особистості і відповідні до них групи проблем.

1. Людина вивчається як елемент соціальної системи, представник різноманітних соціальних утворень, соціальних спільнот, соціальних інститутів та організацій. У даному аспекті досліджуються проблеми інтеграції особистості до складу різних соціальних спільнот, процеси взаємозв'язку особистості і суспільства, особистості і соціальної групи чи спільноти.

2. Будучи елементом соціальних спільнот, всіх соціальних систем, особистість сама виступає як складна система в сукупності всіх своїх численних соціальних якостей, котрі виступають елементами структури особистості. Актуальними проблемами виступають проблеми типології особистості, аналізу тих властивостей, що складають її структуру.

3. Особистість досліджується в соціологічній теорії як об'єкт впливу з боку суспільства та його структур. Досліджуються проблеми формування особистості, розвитку її потреб під впливом певної культури, через взаємозв'язок з певними соціальними спільнотами, а також проблеми виховання, освіти, соціалізації особистості.

4. Особистість виступає не лише об'єктом, але й суб'єктом суспільних змін, творцем соціальних спільноті суспільного розвитку, джерелом суспільного життя. В даному аспекті актуальними для соціологічного дослідження виявляються проблеми соціальної діяльності особистості, процеси регуляції та саморегуляції діяльності особистості, фактори і критерії соціальної активності.

Із соціальними інститутами тісно пов'язані соціальні організації — штучно сконструйовані спільноти людей. Соціальна організація — це в широкому понятті будь-яка організація в суспільстві; у вузькому понятті — соціальна підсистема організації.

Термін "організація" (від франц. organisation, пізньолат. organise — повідомляю, улаштовую) використовується в декількох значеннях:

• елемент соціальної структури суспільства;

• як вид діяльності якої-небудь групи;

• як сутність внутрішньої упорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи.

В соціології головним поняттям є елемент соціальної структури. У цьому плані соціальна організація розуміється як система відносин, які об'єднують якусь кількість таких елементів (груп) для досягнення певної мсти. Промислове підприємство, гуртовня, банк, ресторан, школа і т. п. — види соціальної організації.

За розмірами соціальні організації бувають дуже великими (сотні тисяч людей), великими (десятки тисяч), середніми (від декількох тисяч до декількох сотень), дрібними або невеликими (від ста чоловік до декількох чоловік). По-суті, соціальні організації — проміжний між великими соціальними групами і малими групами тип об'єднання людей. Іншими словами, на них закінчується класифікація великих груп і починається класифікація малих.

Соціальна організація, за А.І. Пригожиним, має ряд характерних рис:

1) Вона має цільову природу, оскільки створюється для реалізації визначених цілей і оцінюється через ціледосягнення. Це означає, що організація є засобом і інструментом забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, що не може бути досягнута людьми порізно, поодинці.

2) Заради досягнення мети члени організації змушені розподілитися за ролями і статусами. Отже, соціальна організація с складною взаємозалежною системою соціальних позицій і ролей, які виконуються її членами.

3) Організація виникає на основі розподілу праці та її спеціалізації за функціональною ознакою. Тому в соціальних організаціях мають місце різні горизонтальні структури. Однак більш істотним для розуміння організації є те, що вони завжди будуються за вертикальною (ієрархічною) ознакою, у якій досить чітко виділяються керуюча і керована підсистеми. Необхідність керуючої системи викликана потребою координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур. Ієрархічність же побудови організації забезпечує досягнення єдності мети, додає їй стійкість і ефективність.

4) Керуючі підсистеми створюють свої специфічні засоби регулювання і контролю за діяльністю організації. Серед цих засобів значну роль відіграють так звані інститутональні, чи внутрішньоорганізаційні норми, тобто норми, що створюються діяльністю особливих інститутів, що мають на це особливі повноваження. Дані інститути здійснюють і проводять нормативні вимоги в життя, підтримують їх своєю особливою владою і впливом, контролюють їхнє здійснення і застосовують свої санкції.

5) Соціальні організації с цілісною соціальною системою. Тому на базі з'єднання різних елементів організації в ціле створюється організаційний, чи кооперативний ефект. Організаційний ефект означає синергію, приріст додаткової енергії, що перевищує суму індивідуальних зусиль її учасників.

З чого ж складається цей ефект? Дослідники організації називають три основних його складових:

• організація поєднує зусилля багатьох своїх членів, уже проста масовість, тобто одночасність багатьох зусиль, дає приріст енергії;

• самі одиниці — елементи організації, включаючись в неї, стають трохи іншими: вони перетворюються в частково спеціалізовані, а, отже, односпрямовані елементи, що виконують лише визначену функцію;

• завдяки керуючій підсистемі дії людей синхронізуються, а це також служить могутнім джерелом підвищення загальної енергії організації.

самоорганізація – це прояв структур у системі, яка не зазнає жодних цілеспрямованих зовнішніх впливів (під цілеспрямованим тут розуміється вплив, що нав’язує системі ту структуру, яка в ній створюється.

Цікавим є внесення до визначення самоорганізації ідеї про імовірнісний характер зв’язків між елементами самоорганізовуваної системи, яка самоорганізується, наприклад: “самоорганізація – це процес, в якому створюється і відтворюється система, котрій притаманний високий рівень складності і велика кількість елементів, зв’язки між якими мають не жорсткий, а імовірнісний характер”

Як видно з цих дефініцій, на відміну від самоорганізації, термін “організація” має щонайменше два значення – як форма і як процес упорядкування, самоорганізація ж виступає виключно як процес.

7. Поняття соціальної стратифікації; способи визначення соціальної позиції в суспільстві.

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ре­сурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією.
Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспіль­стві в певний історичний період.
Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституцій-ними механізмами, постійно відтворюється й модифікується.
Соціальна стратифікація має такі особливості:
• стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому стано­вищі порівняно з нижчими; • кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих.

Стратифікація має такі основні виміри (критерії):
• прибуток, власність; • освіта; • влада; • престиж.
Перші три критерії стратифікації- прибуток, освіта, влада-мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).
Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяль­ності в суспільній думці.
Цітирим Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види:
• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;
• політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;
• професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства.
Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критерія­ми прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство.
Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціаль­них структурах. Саме тому влада є тим чинником, який ви­значає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію.
У наш час найбільш упливовою думкою щодо процесу формування соціальних верств є теорія стратифікації К. Девіса й У. Мура, в якій вони запропонували функціональне пояс­нення нерівності. Вони вважають, що суспільство є певним чином організованою сукупністю нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для функціонування суспільства як цілого, інші - менш важливі (менеджер/вахтер). Соціальний порядок у суспільстві базується на розподілі індивідів за соціальними статусами (відповідно до їхніх функціональних можливостей, тобто за їхнім максимальним внеском у досягнення суспіль­ної мети), а також мотивації до виконання соціальних ролей, що цим статусам відповідають.
Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для роз­витку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "за­кладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю.
Пояснення нерівності під кутом функціональної користі має свої вади, містить суб'єктивізм при оцінці функції та неспро­можний пояснити деякі реалії соціального життя.
З огляду на це, Т. Парсонс пов'язує конфігурацію соціаль­ної системи з панівною в суспільстві системою цінностей.
Ієрархія соціальних верств визначається сформованими уяв­леннями про значущість кожної з них, виходячи з чинної на певний період ціннісної системи.
При цьому розподіл людей на соціальні верстви відбувається за такими критеріями:
- якісні характеристики членів суспільства, що визнача­ються генетичними рисами та приписаними статусами (по­ходженням, здібностями та ін.);
- рольовий набір, який людина виконує в суспільстві (по­сада, рівень професіоналізму тощо);
- володіння матеріальними та духовними цінностями. Кожне суспільство має власну організацію соціальної нерівності.

Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:
• рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;
• касти- суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, при­належність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);
• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості пере­ходу з одного стану до іншого;
• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами.
Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.
Історія свідчить, що рівність у світі не зростає, однак під­вищення рівня життя загалом перетворює нерівність на при­пустиму та легітимну.

11. Соціальні інститути як засоби організації, управління та регулювання системи суспільних відносин.

Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов'язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.

Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.

Соціальний інститут (лат. institutum — організація, лад) — відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства. Найзагальніше поняття «соціальний інститут» виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов'язував природу соц. інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соц. відносин і зв'язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві риси соціальних інститутів:

— соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

— соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою — це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом — це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

Інституціалізація — процес виникнення і становлення соц. інститутів як ключових структурних ел-тів суспільства. Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним. Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

— потреба комунікації (мова, освіта, зв'язок, транспорт);

— потреба у виробництві продуктів і послуг;

— потреба у розподілі благ і привілеїв;

— потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

— потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

— потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого — кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) — системи цінностей, соціальних норм і правил. Кожен соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім'ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог.

З цієї точки зору інституціалізація — це прийняття індивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

Інституціалізація є процесом, за якого певна суспільна потреба починає усвідомлюватися як загаль-носоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала соціальні процеси і відносини, які спричинили докорінні суспільні зміни — появу нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і охоплюють:

— певну сферу діяльності та суспільних відносин;

— установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі та функції;

— норми і правила відносин між членами суспільства, що належать до сфери діяльності соціального інституту;

— систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

— матеріальні засоби (громадські будинки, обладнання, фінанси тощо).

9. Поняття статусу та ролі; фактори статусу.

Будь-яка особистість не існує поза соціумом, вона обов'язково є членом певної соціальної групи, соціальної спільності, тобто кожна особистість має своє, чітко визначене місце в суспільстві.

Дата добавления: 2015-05-24