Три відмінні ознаки традиційного декоративно-ужиткового мистецтва римлян

— Римляни, що вирізнялися великою практичністю в рішенні задач матеріального життя, затвердити свою військову силу і широко поширити свою політичну могутність, мали лише слабку здібність до художньої творчості, як і взагалі до творчості у сфері духовних інтересів. Ніколи не відчуваючи справжньої, внутрішньої потреби в мистецтві, вони спочатку дивились на нього, як на разслабляючу розкіш, і якщо звертались до нього, то лише у випадках реальної користі, причому задовільнялись запозиченнями від етрусків. Потім, коли перемоги над іншими народами принесли римлянам багатство і розвинули в них національну гордість, особливо після завоювання Греції, що зблизило їх з високою цивілізацією цієї країни і наповнило місто квиритів вивезеними з неї художніми витворами, мистецтво стало в Римі почесним, але все ж таки не як щось істотно необхідне, а как засіб придавати зовнішній блиск суспільному і приватному побуту, звеличувати винуватців вітчизняної слави, задовольняти народне самолюбство. Державні люди і багатії почали покровительствувати мистецтву і притягувати в Рим художників зі збіднілих і спустілих міст Еллади; ці приїжджі артисти працювали, стараючись задовільнити смак своїх замовників, і під їх керівництвом створювались туземні майстри. Таким чином, до кінця республіканського режиму, створилось особливе Р. мистецтво, що являло собою суміш етрусських елементів з грецькими, але, не дивлячись на це, мало своєрідний характер. Головна відмінна риса цього мистецтва — прагнення до розкоші, колосальності і эфектної декоративності.

Найбільшої оригінальності досягла у римлян архітектура; скульптура і живопис були у них лише продовженням того, що було зроблено в цих художнніх галузях греками. При всій обмеженості новизни, загалом привнесеною римлянами в мистецтво, їм належить та велика заслуга, що вони рознесли в усі кінці відомого тоді світу успадковане ними класичне мистецтво Эллади й послужили передатчиками його элементів новим часам і новим народам, почавшим своє політичне існування на руїнах Р. імперії. Перші великі побудови в Римі проводились цілком в этрусському стилі, найімовірніше навіть этрусськими майстрами; тому Р. архітектура при самому своєму зародженні засвоїла собі вкрай важливу форму этрусського зодчества — циркульну арку, тобто напівкругле кам’яне покриття, перекинуте з одного стояка на другий, і складене таким чином, що дотичні між собою сторони складових його окремих каменів розташовані по напрямку радіусів кола, утримуються своєю взаємною розпіркою і передають загальний тиск тому й другому стоякові. Застосування цієї архітектурної форми й утворених від неї коробового зведення, хрестового зведення невідомих грекам, дало римлянам можливість придавати большої різноманітності їхнім спорудам, споруджувати величезні будівлі, задавати великий розмір і простір внутрішнім приміщенням і сміливо будувати поверх над поверхом. Застосування визначених форм потребувало, однак, корінної зміни підпірок: для підтримки важких арок, зведень і куполів уже не підходили колони, що слугували у греків для підпори відносно легких горизонтальних балок і стель; треба було замінити їх чим-небудь більш солідним, більш здатним утримувати значний вантаж. І ось, римляни майже зовсім припиняють застосування колон для сказаної мети і, замість них, вдаються до масивних стін і пілястр. Тим не менш, вони не зовсім прибирають колону зі своєї архітектури, але вона отримує у них переважно декоративне значення, служить для маскування оголеності пілястр і сухості стінних поверхонь, хоча інколи, як наприклад в портиках, що ведуть в будівлю, в перистилях і т. п., продовжує застосовуватись так само, як і в Греції. Взагалі слід зазначити, що логічний, раціональний зміст, котрий мала колона у греків, у римській архітектуріі якщо й не втрачається зовсім, то сильно спотворюється; при цьому й інші, обумовлені колоною мотиви втрачають строгу осмисленість і співрозмірність. Що стосується стилю колон, то римляни не винайшли нічого свого по цій частині: вони взяли вже готові грецькі стилі і тільки видозмінили їх на свій смак. Таким чином, створилось чотири ордени: 1) римсько-доричний, 2) римсько-іонічний, 3) римсько-коринфський і 4) композит.

Перший з цих орденів не має майже нічого спільнго з грецьким орденом тієї ж назви. Він відрізняється від останнього перш за все порушенням пропорцій: колона стала довшою (висота її відноситься до діаметра основи не як 5 до 1, а як 7 до 1); її фуст втрачає припухлість (έντασις) і являє собою прямий, сухий стовбур, що звужується догори; сухість його тим помітніша, що колона по більшості своїй залишалась без канелюру, а якщо вони й бували на ній, то починались тільки на ⅓ висоти фуста. Під капітеллю не малось впалого канальця, що обпоясував фуст, а замість того знаходилось випукле кільце. Подушка капітелі не була наче придавлена від лежачої над колоною ваги й мала жорсткий, сухий профіль. Абака зробилась більш товстою й отримала у верхній своїй частині рід карниза. Колона внизу, замість того, щоб починатись прямо фустом, спирається на валоподібну базу, лежачу на чотирикуному плінті. Нарешті антаблемент став значно більш низьким і легким.

Що стосується іонічного ордена, то він втратив у римлян в значній мірі благородну витонченість, якою вирізнявся у греків: його колона нерідко залишається без канелюр, а якщо вони і покривають її, то тягнуться знизу до самих волют, скорочуючи орнаментацію під ними в маленьку смужку. Волюти не являють тих вигинів, котрі в чисто іонічному ордені придають їм вид пружної подушки із закрученими краями, що звисають донизу; передня їх пара з’єднується із задньою прямим валом, а в їх спіральній формі є щось різке, металеве.

Обидва ордени, про які щойно говорилось, доричний та іонічний, здавались римлянам, охочим до пишності й блиску, надто простими і бідними: тому вони застосовували переважно коринфський орден, переробивши його по-своєму і повідомивши йому велику розкіш. В капітелі коринфської колони вони збільшили число аканфового листя і надали їм дещо інший вигляд, округливши і закрутивши їх краї; крім того, для більшої нарядності, вони примішували до них листя лавра й других рослин, причому інколи відливали ці прикраси капітелі з бронзи. Фуст римсько-коринфської колони складався зазвичай з гладкого, полірованого гранітного або мармурового моноліту, що відрізнявся кольором від капітелі й бази, котрі майже завжди бували біломармурові. Траплялось, що колона була канельована; тоді жолобків на ній було більше, ніж у греко-коринфському ордені, і кожен з них до відомої висоти був забезпечений валиком (rudentura), що заповнював собою його заглиблення й пом’якшував виступи його ребер. Коринфський антаблемент отримав у Римі розкішну й різноманітну орнаментацію, яку тільки могла створити фантазія архітекторів: сильно виступаючі вперед смужки перлів і листя, скульптурні гірлянди, фігури людей та тварин і т. п. Цю силу-силенну орнаментації в деяких будівлях останньої эпохи Р. мистецтва, перевищувало всіляку міру, доходило до несмаку.

Дата добавления: 2015-05-24