Тема 1. Політика як суспільне явище. Політологія як наука

ВСТУП

Тема 12. Україна в геополітичному вимірі: історія і сучасність.

Тема 11. Соціальні спільноти як політичні актори. Політичні еліти та політичне лідерство.

Поняття про політичні еліти. Ранні теорії еліти: теорія «політичного класу» Г Моски, концепція «циркуляції еліт» В. Паретто і «залізний закон олігархії» Р. Міхельса. Основні напрямки сучасної елітарної теорії. Макіавеллістська школа. Ціннісні теорії. Теорії демократичного елітизму. Концепції плюралізму еліт. Ліволіберальні концепції. Концепція «національної аристократії» В. Липинського. Типологія еліт. Системи рекрутування еліт. Коефіцієнт еліти. Поняття лідерства. Ідеї лідерства в історії. Дефініції лідерства. Об'єктивна та суб'єктивна сторони лідерства. Природа політичного лідерства. Теорії лідерства. Ситуаційна концепція. Теорія конституєнтів. Психологічні концепції і інтерактивний аналіз. Типи лідерства за М. Вебером. Класифікація, функції і тенденції розвитку лідерства. Типи, види та стилі лідерства. Імідж лідера. Політична еліта і лідери в Україні.

Україна – суб'єкт міжнародної політики. Місце України у сучасному геополітичному просторі. Політичні чинники входження України до міжнародних структур. Геополітичне становище України. Стратегія вибору пріо­ритетів та стратегічних партнерів. Україна: від об’єкта до суб'єкта світової політики. Геополітична легітимація ролі України у ново­му світовому порядку. Національні інтереси України та можливі наслідки її інтеграції в єдиний Євразійський простір. Євразійський синдром у пошуках стратегії відносин із Заходом. Українсько-російські відносини та політика Заходу. Силові комбінації нового Євразійського простору. Проблеми імперії. Політика Росії стосовно України. Російське питання як де стабілізуючий чинник. Міф про слов'янську ідею, про слов'янську єдність. Сучасний "панславізм". Проблема національної безпеки України. Конфлікт чи співробітництво. Демократія як механізм геополітики.

Програма вивчення нормативної навчальної дисципліни «Політологія» складена відповідно до освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів всіх напрямів.

Предметом «Політології» як науки є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.

Міждисциплінарні зв’язки. Нормативна навчальна дисципліна «Політологія» є складовою циклу професійної підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» та пов’язана з такими дисциплінами як «Історія України», «Філософія», «Право», «Психологія», «Конфліктологія» «Історія української та світової культури», «Математичні моделі в соціальних науках, біології, екології».

Програма навчальної дисципліни складається з таких змістових модулів:

1. Теоретико-методологічні та історичні основи політичної науки.

2. Інституціональні та неінституціональні засади політики.

Метою викладання навчальної дисципліни «Політологія» є набуття базових знань з історії політичної думки, теорії політичної науки та прикладної політології: ознайомлення з основними поняттями та категоріями політичної науки, спеціально-науковими теоретичними та прикладними методами пізнання, принципами та механізмами розвитку та функціонування політичної системи, особливостями процесу інституціоналізації політичних відносин в Україні тощо.

Основні завдання вивчення дисципліни «Політологія» полягають в тому, щоб допомогти майбутньому педагогові опанувати систему політичних знань, які змогли б стати теоретичною базою для осмислення сучасних соціально-політичних процесів, критерієм оцінки цих процесів з позицій інтересів суспільства, основою для формування громадянської політичної культури. Курс політології наділяє особу знаннями та навичками необхідними для успішної самореалізації особи в системі політичних та громадянських відносин і хоча і не гарантує виховання моральних якостей які творять з індивіда громадянина, втім, опосередковано, сприяє і цьому.

Згідно з вимогами освітньо-професійної програми, студенти повинні:

Знати:

· закономірності становлення предмету політичної науки в історії політичної думки

· механізми соціально-історичної зумовленості розвитку та функціонування системи політичних відносин

· спеціально-наукові теоретичні та прикладні методи пізнання

· принципи розвитку та функціонування політичних систем країн світу

· особливості функціонування політичної системи України

· закономірності становлення та діяльності основних політичних інститутів суспільства

· критерії типологізації політичних режимів сучасності

· принципи функціонування виборчої та партійних систем

· сутність та структуру політичної свідомості, види політичної культури

· основних учасників політичного процесу та способи рекрутування політичної еліти тощо.

уміти:

· використовувати теоретичні знання на практиці

· здійснювати коректний аналіз та оцінку політичної ситуації

· грамотно висловлювати власну політичну позицію у різних формах політичної участі

· ефективно протистояти політичним маніпуляціям та зловживанням влади з боку інших осіб.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

План теми:

1. Вступ до курсу “Політологія”.

2. Предмет та об’єкт науки про політику, основні підходи до розуміння політології як науки.

3. Особливості розуміння політики як явища суспільного життя.

Політологія Питання про предмет є одним із найскладніших у політології, як і в інших науках про суспільство. Здавалося б, відповідь на це питання лежить на поверхні: політологія — це наука про політику.

Досить поширеним у політології є розуміння її як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику. Такий підхід грунтується на ототожненні політології як науки і будь-яких наукових знань про політику.

Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві.

Політологічними за своїм характером є закономірності функціонування державної влади, сформульовані наукою конституційного права, наприклад такі: чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством; чим далі процес формування верхніх палат парламентів віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду тощо.

Політологія має певну внутрішню структуру, основними елементами якої є історія політичних учень, теорія політики і прикладна політологія. Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державне організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час.

Головною складовою політології є теорія політики. Вона вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи і процесів; моделі політичної участі й лідерства; теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики. Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної дисципліни.

Прикладна, або практична, політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів здійснення політики. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення реального політичного результату.

Політологія, як і будь-яка інша наука, має свої категорії, тобто загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання, їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.

Досконала теорія передбачає наявність системи категорій, у якій останні перебувають у логічному взаємозв'язку й розташовуються в певній послідовності. При цьому одна з категорій виступає базовою, вона імпліцитно, тобто неявне, у зародку, містить інші категорії. У політології базовою є категорія «політична влада».

Поряд з категоріями важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності.

Суть біхевіористського підходу до вивчення суспільних явищ і процесів полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. Ьепауіоиг означає «поведінка»).

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем.

Функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.

Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

Політика - як відносини, що включають згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між групами, класами, націями, прошарками, стратами і окремими людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика) з приводу завоювання чи досягнення влади, її утримання, організації та використання.

Контрольні питання і завдання:

1. Складіть схему: Політологія як наука і як навчальна дисципліна.

2. Які з функцій політології є найбільш важливими для сучасного українського суспільства і чому?

3. Виберіть та проаналізуйте різноманітні визначення політики та політології. Яке з них, на ваш погляд, найбільш вдале. Аргументуйте свій вибір.

4. Розкрийте актуальність політології як науки і навчальної дисци­пліни про політику.

5. Назвіть основні поняття, категорії і методи політології.

6. Проаналізуйте зв'язок політології з тими науками, які ви вивча­єте у своєму вузі.

7. Що ви розумієте під політичною просвітою населення? Назвіть найважливіші складові й завдання цього процесу.

8. Проілюструйте прикладами зв'язок політології з життям. Як ви уяв­ляєте застосування політологічних знань у своїй практичній діяльності?

Література до теми:

1. Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. — М., 1992.

2. Бебик В. М. Базові засади політології. — К., 2000.

3. Бутенко А. П., Миронов А. В. Сравнительная политология. — М., 1998.

4. Гаджиев К. С. Введение в политологию. — М., 2000.

5. Гелей С. Д. Політологія [Текст]: навч. посібн/ [Електронний ресурс] / С. Д. Гелей, С. М. Рутар – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 348 с – Режим доступу: http://culonline.com.ua/Books/politologia_Geley.pdf

6. Голосов Г. В. Сравнительная политология. — Новосибирск, 1995.

7. Дегтярев А. А. Предмет и структура политической науки // Вестник МГУ. Сер. Политические науки. — 1996. — № 4.

8. Краснов Б. И. Политология как наука и учебная дисциплина // Социаль­но-политический журнал. — 1995. — № 1.

9. Методика преподавания политологии в высшей школе // Вопросы об­щественных наук: Межведомств, науч. сб. — Вып. 91. — К., 1992.

10. Політологія: підручн. / М. П. Требін, Л. М. Герасіна, І. О. Поліщук та ін. – Х.: Право, 2013. – 416 с.

11. Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997.

12. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях. — К., 1999.

13. Рогачев С. Я. Предмет политологии и ее место в системе социальных наук // Государство и право. — 1993. — № 5.

14. Рудич Ф. М. Політологія. — К., 2000.

15. Хекер Е. Що є політична теорія // Політологічні читання. — 1993. — № 1.

Тема 2. Політико-правова думка від Стародавнього часу до сучасності.

План теми:

1. Політичні доктрини античності.

2. Розвиток античної думки в Середньовіччі.

3. Відродження: суть та вплив на розвиток політичної думки. Н. Макіавеллі.

4. Політичні ідеї Нової доби.

5. Марксистська політична думка. Соціал-демократичні концепції.

6. Консерватизм та лібералізм як системи соціально-економічних та політичних поглядів.

Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення, а мислителі стали замислюватися над методами і

засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, перетворилися на політичну науку.

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. е.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй».

Другу її течію — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. е.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ'я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. е.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Етап античних, міфічних уявлень. Представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загальна їх риса — спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду.

Етап формування філософських поглядів на політичні процеси. Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII — поч. VI ст. до н. е.).

На розвиток політичної ідеології особливо вплинуло вчення Демокріта (470—366 до н.е.). Про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент «хорошої» держави.

Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя

Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів. Він пов'язаний з іменами Сократа (469—309 до н. е.) і Платона (427—347 до н. е.). Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління».

Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі знань. Пов'язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об'єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує методологію дослідження політичних процесів.

Політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. її засновником вважають Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов'язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку — справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою в питаннях права.

Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3—65 н. е.), Епіктета (50—140 н. е.), Марка Аврелія (121—180 н. е.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.

З І тисячоліття н.е. суспільно-політична думка на Сході й на Заході розвивалася переважно завдяки старанням представників богослов'я. Єпископ Аврелій Августин (354—430) у праці «Про град Божий» виступав за верховенство церкви в політичному житті. Держава, на його думку, — сукупність людей, об'єднаних суспільними зв'язками, її зусилля повинні спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення ворогів церкви, запобігання злочинові проти Бога.

Фома Аквінський (1224—1274), домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» та «Сума теології». Особистість він розглядає як найвище з творінь розумної природи.

Природні закони, які водночас визначають і моральні норми, на його думку, поступаються і підпорядковуються законам вічним, божественному розуму, але не суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні, виправляють недосконалість людських законів. Мета державної влади — забезпечити благо суспільної істоти — людини. Ідеал форми державного правління — влада одного (монархія). Фома Аквінський обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості. Церква має панувати над громадянським суспільством, духовна влада — над світською.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд.

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.

Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція — держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності.

Монтеск'є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат.

За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства — розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства — щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета держави — торжество ідеї права.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства — марксизму.

Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медісона (1751—1836), Олександра Гамільтона (1757—1804) та інших американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 pp., засновниками СІЛА. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних документів — юридичних конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 p., Статей конфедерації 1777 p., Конституції США 1787 р. та ін.

Контрольні питання і завдання:

1.Назвіть основні причини появи перших міфологічних тлумачень влади й держави.

2. Що нового в учення про політичну владу й державу вніс Аристотель?

3. У чому виявилася суперечливість політичних поглядів Аврелія Августина.

4. Співставте погляди на людину та її політичну діяльність Н. Макіавеллі й І. Канта.

5. Сформулюйте основні ознаки схожості й відмінності у політичних Ідеях представників різних національних шкіл політичної думки Нового часу.

6. Запропонуйте власний варіант порівняльного аналізу політичних Ідей Давнього світу, Середньовіччя й Нового часу за такими параметрами: поєднання політики й моралі, функціонування держави, здійснення державної влади, відносини панування-підпорядкування

7. Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

8. Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини XX ст. досліджень американських вчених.

9. У чому полягає проблема пріоритету прав людини й громадянина як основи свободи? Проаналізуйте відповідні положення Конституції України.

10. Які проблеми досліджує сучасна західна політологія? Чому політологія як наука та навчальна дисципліна не розвивалася в колишньому СРСР?

Література до теми:

1. Аристотель. Политика Афинская полития. — Т. 4. — М., 1997. Гегель Г.-В.-Ф. Политические произведения. — М., 1978. Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990.

2. ГоббсТ. Левіафан. — К., 2000.

3. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Изд. 2-е, стереотип. Под общ. ред. члена-корреспондента РАН, доктора юридических наук, профессора В. С. Нерсесянца. – М.: Издательская группа НОРМА–ИНФРА • М, 1998. – 736 с

4. Кант И. Собрание сочинений в шести томах. — М., 1963—1966.

5. Локк Дж. Два трактата о правлении // Сочинения. — Т. 3. — М., 1987.

6. Макиавелли Н. Государь. — К., 1990.

7. Монтескье Ш. О духе законов. — М., 1995.

8. Платон. Держава. — К., 2000.

9. Бергев А. А. Политическая мысль древнегреческой демократии. — М., 1966.

10. Галанза П. Н. Учение И. Канта о государстве и праве. — М., 1960

11. Данэм Б. Герои и еретики. Политическая история западной мысли. — М., 1967.

12. Мироненко О. М. Проблема прав І свобод людини у давній політико-правовій думці. — К., 1995.

13. Переломов Л. С. Слово Конфуция. — М., 1992.

14. Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. — К, 1992.

15. Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування Ідеї громадянського суспільства та правової держави в західноєвропейській філософи XVII—XVIII століть. — К., 1995.

16. Фролов Э. Д. Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли. — Л., 1991.

Дата добавления: 2015-05-24