Тема 7. Фінанси підприємницьких структур

Фінанси підприємств призначені для забезпечення їх виробничої діяльності. Стрижневою основою фінансів підприємств є формування фінансових ресурсів та отримання і розподіл доходів з метою забезпечення відтворення виробництва. Вони виконують роль сполучної ланки між окремими циклами відтворювального процесу. Порушення в їх функціонуванні негативно впливає на виробництво. Брак ресурсів веде до падіння виробництва, а їх відсутність — до його припинення. Наявність достатніх доходів створює передумови для нормального ходу відтворювального процесу, але ще не гарантує його, оскільки все залежить від їх раціонального розподілу й ефективного використання. Саме це і є основним завданням фінансів підприємств.

Фінанси підприємств — це сукупність обмінно-розподільних відносин, що виникають на підприємстві в процесі формування, розміщення і використання фінансових ресурсів, здійснення витрат, отримання і розподілу доходів.

Фінансові відносини підприємств відображаються в гро­шових потоках, які характеризують їх різноманітні й різнобічні взаємозв’язки.

До зовнішніх фінансових відносин підприємства входять:

а) відносини обміну:

взаємовідносини між суб’єктами господарювання, у вигляді розрахунків з постачальниками і покупцями;

б) відносини розподілу:

взаємовідносини з бюджетом: платежі та асигнування;

взаємовідносини з фондами цільового призначення: внески і надходження;

взаємовідносини зі страховими компаніями: страхові платежі й страхове відшкодування;

взаємовідносини з банками: відкриття та ведення рахунків, зберігання коштів на депозитах, отримання і погашення кредитів, отримання і сплата процентів тощо;

взаємовідносини з інституціями фінансового ринку: розміщення власних цінних паперів та інвестування тимчасово вільних коштів;

взаємовідносини з галузевими і корпоративними органами: внески у централізовані фонди і надходження з них.

Внутрішні фінансові відносини підприємства мають розподільний характер і включають:

розподіл доходу і формування прибутку;

розподіл чистого прибутку та його використання;

формування та використання амортизаційних відрахувань;

утворення та використання фондів підприємств.

В основі фінансової діяльності підприємств лежить здійснення витрат і формування доходів. Витрати забезпечуються за рахунок фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні підприємств. Підсумки фінансової діяльності відображаються у фінансових результа­тах — прибутках чи збитках. У такий спосіб формується ланцюг, зображений на схемі 13, що відображає механізм фінансової діяльності підприємств: фінансові ресурси ® витрати ® доходи ® фінансові результати ® збільшення (зменшення) фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси формуються за рахунок власних та зовнішніх джерел. Власні ресурси концентруються у статутному фонді. Джерела утворення статутного фонду залежать від форми власності:

приватна	власний капітал підприємця;
акціонерна	акціонерний капітал;
колективна (спільна)	внески засновників;
державна	асигнування з бюджету та з централізованих фондів.

Зовнішніми джерелами фінансових ресурсів підприємств є кошти, що надходять з бюджету, цільових та централізованих корпоративних фондів, як правило, на безповоротній основі, а також кредити, що надаються банками за плату на поворотній основі.

Фінансові ресурси підприємств спрямовуються на формування основних фондів і оборотних коштів. За рахунок фінансових ресурсів здійснюються витрати підприємств на виробництво та реалізацію товарів, робіт і послуг, а також інші витрати, пов’я­зані з діяльністю підприємства. У процесі здійснення витрат виникають вихідні грошові потоки — оплата рахунків постачальників і підрядників за товари, роботи і послуги, страхові платеРезультатом здійснення витрат є вироблені товари, роботи і послуги. На основі їх реалізації (продажу) за рахунок вхідних грошових потоків від покупців формуються доходи підприємства від виробничої діяльності. Крім того, джерелом доходів є надходження від страхових компаній страхового відшкодування за понесені втрати і збитки. Виручка від реалізації включає відшкодування здійснених витрат (перенесену вартість) і валовий дохід (додану вартість) — суму заробітної плати і прибуток. З позицій фінансової діяльності заробітна плата має двоїстий характер: з одного боку, вона є елементом витрат, з іншого — частиною валового доходу. Виплата заробітної плати відображає внутрішні грошові потоки підприємства.

За рахунок отриманих доходів забезпечуються фінансові відносини з державою — платежі в бюджет і цільові фонди, з банківсь

кою системою — погашення кредитів і сплата процентів. Ці відносини опосередковуються вихідними грошовими потоками.

Після відшкодування витрат, виплати заробітної плати, розрахунків з бюджетом, цільовими фондами і банками визначаються фінансові результати — прибуток чи збиток. Прибуток — це перевищення валових доходів над валовими витратами. Збиток — це перевищення валових витрат над валовими доходами.

Отриманий прибуток підлягає подальшому розподілу і використанню. Сума прибутку після сплати податку на прибуток характеризує чистий прибуток підприємства. Частина чистого прибутку може направлятись у централізовані корпоративні фонди, якщо підприємство входить до певного корпоративного об’єднання (внутрішньокорпоративні грошові потоки). Певна частина чистого прибутку може бути спрямована на попов­нення статутного фонду — капіталізація прибутку (внутрішні грошові потоки).

З чистого прибутку формуються фонди і резерви підприємств, за рахунок яких здійснюються певні витрати. У даному разі відбувається фондовий рух грошових потоків. Крім того, може мати місце канальний рух грошових потоків, коли фонди не створюються, а передбачені витрати оплачуються безпосередньо за рахунок прибутку. З фондів та безпосередньо з чистого прибутку може здійснюватися оплата праці у вигляді премій і допомог (внут­рішні грошові потоки).

Тимчасово вільна частина чистого прибутку може бути розміщена на фінансовому ринку через фондову біржу чи фінансових посередників або на основі прямих зв’язків з емітентами (вихідні грошові потоки). За результатами такого розміщення можуть бути отримані доходи від фінансової діяльності (вхідні потоки).

Звичайно, представлена схема фінансової діяльності і грошових потоків підприємств, яка відображає умовно виділений початковий виробничий цикл, є певною мірою абстракцією. У реальній дійсності всі фінансові операції — і формування фінансових ресурсів, і проведення витрат, і отримання доходів — здійснюються паралельно, що і визначає складність управління фінансами підприємств. Разом з тим ця схема дає змогу визначити і показати організацію, характер і складові фінансової діяльності підприємств, кругообіг їх фінансових ресурсів, взаємозв’язок з іншими суб’єктами підприємницької діяльності, сферами і ланками фінансової системи.

Фінансові ресурси — це сума коштів, спрямованих в основні та оборотні засоби підприємства. Вони характеризують фінансовий потенціал, тобто можливості підприємства у проведенні витрат з метою отримання доходу. Фінансові ресурси поряд з трудовими і матеріальними ресурсами є важливою складовою ресурсної забезпеченості підприємств.

Фінансові ресурси класифікуються за такими ознаками: за кругообігом; за використанням; за правом власності.

За кругообігом розрізняють початкові фінансові ресурси, тоб­то ті, з якими підприємство починає свою діяльність і які концентруються у статутному фонді, і прирощені — отримані підприємством у результаті його діяльності у формі чистого доходу — прибутку.

За характером використання виділяють матеріалізовані фінансові ресурси — вкладені в основні засоби, які постійно забезпечують виробничий процес, і ті, що перебувають в обігу, обслуговуючи окремий виробничий цикл — оборотні кошти. Оскільки основні засоби постійно зношуються, то для їх оновлення встановлені амортизаційні відрахування, що є формою цільових фінансових ресурсів.

За правом власності фінансові ресурси поділяють на власні кошти підприємницької структури (залежно від форми власності це приватний, пайовий чи акціонерний капітал), надані безоплатно державою з бюджету чи фондів цільового призначення або корпоративними формуваннями з централізованих фондів та позичені — отримані кредити.

Конкретними видами фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні підприємств, є: амортизаційні відрахування, оборотні кошти, прибуток, бюджетні асигнування, надходження з цільових фондів, надходження з централізованих корпоративних фондів, кредити. Водночас треба зазначити, що прибуток, бюджетні асигнування, надходження з цільових і корпоративних фондів — це не стільки ресурси, скільки джерела їх формування. Вони можуть бути спрямовані як на забезпечення потреб виробництва, так і на невиробничі потреби. Так, наприклад, прибуток може бути капіталізованим (поповнення статутного фонду) або витраченим на фінансування соціальних витрат чи на виплату премій.

Витрати і доходи як фінансові категорії тісно взаємозв’язані між собою. Витрати підприємства відбивають у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах вартісну оцінку господарської діяльності (підготовка, організація, здійснення виробництва та реалізація продукції, робіт, послуг), фінансової і соціальної діяльності. Доходи — це загальна сума надходжень, отриманих від цих видів діяльності у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах.

Визначення доходів і витрат має два аспекти — фінансовий і податковий. З погляду фінансової діяльності до них належать усі реально отримані доходи і здійснені витрати. Що стосується оподаткування прибутку, то мають бути чітко регламентовані валові доходи і валові витрати з метою визначення об’єкта оподаткування. Мета такого регламентування полягає насамперед у розмежуванні здійснених затрат між валовими витратами (собівартістю) і прибутком, адже так чи інакше всі отримані доходи будуть витрачені. Якщо не обмежувати віднесення затрат на валові витрати, то прибуток, як облікова величина, може взагалі зникнути.

Витрати підприємства розглядаються за такими ознаками: напрямами і джерелами фінансування, характером списання.

За напрямами фінансування виділяють витрати на:

виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг);

відтворення основних засобів;

операційні заходи;

соціальні цілі.

За джерелами фінансування витрати поділяються на:

забезпечені власними фінансовими ресурсами;

покриті залученими позичковими коштами;

здійснені за рахунок наданих коштів.

За характером списання розрізняють витрати, що відшкодовуються за рахунок валових витрат (собівартості) чи прибутку. До валових витрат належать ті витрати підприємства, без яких процес виробництва і реалізації просто неможливий або дуже ускладнений. За рахунок прибутку здійснюються витрати, які сприяють діяльності й розвитку підприємства.

Доходи є об’єктом розподільних відносин. Вони поділяються на чотири групи:

від виробничої діяльності;

від реалізації майна;

від фінансової діяльності;

від перерозподілу через фінансову систему.

Основою формування доходів у суспільстві є доходи першої групи. Решта доходів так чи інакше відображають їх перерозподіл.

Формування доходів відбувається на основі двосторонніх відносин між різними суб’єктами, які характеризують рух грошових потоків від одного з них до іншого. Реальність доходів визначається рівнем цін на товари (роботи, послуги), який установлюється на ринку. Тому при виникненні так званого «перекосу» цін необхідний механізм регулювання доходів (наприклад, податок на надприбуток або бюджетні субсидії).

Фінансові результати — це зіставлення регламентованих податковим законодавством валових доходів і валових витрат. Перевищення валових доходів над валовими витратами становить прибуток, зворотне явище характеризує збиток. Прибуток є метою підприємницької діяльності й водночас джерелом витрат на розвиток виробництва. Це одна з основних фінансових категорій ринкової економіки. У прибутку, як кінцевому результаті, концентруються фінансові інтереси всіх суб’єктів підприємницької діяльності. Прибуток і його рівень характеризує ефективність виробництва, збиток свідчить про неефективне господарювання. Прибуток означає примноження фінансових ресурсів, збиток — їх втрати. Якщо збитки мають постійний характер, то, врешті-решт, будуть втрачені всі фінансові ресурси.

Методи організації фінансової
діяльності підприємств

Фінансова діяльність підприємств може бути організована трьома методами, а саме:

— комерційний розрахунок;

— неприбуткова діяльність;

— кошторисне фінансування.

Відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежності між фінансовими ресурсами і джерелами їх формування, доходами, витратами і фінансовими результатами.

Основний метод фінансової діяльності — комерційний розрахунок. При ньому фінансова діяльність будується за такою схемою:

Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів при цьому методі відіграють власні кошти, котрі покривають значну частину витрат, а також є забезпеченням отриманих кредитів. Бюджетні асигнування і надходження з цільових та централізованих фондів виконують допоміжну роль, а збалансування потреб у фінансових ресурсах здійснюється за допомогою кредиту. Метою діяльності є отримання прибутку.

Основою високоефективного функціонування підприємств в умовах ринкової економіки є здійснення фінансової діяльності на засадах комерційного розрахунку.

Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку. Комерційний розрахунок притаманний ринковій економіці. Саме він, а не ринкові відносини самі по собі, сприяє високоефективному господарюванню.

Комерційний розрахунок ґрунтується на таких принципах:

— повна господарська і юридична відокремленість;

— самоокупність;

— прибутковість;

— самофінансування;

— фінансова відповідальність.

Усі принципи між собою тісно взаємозв’язані й становлять єди­не ціле. Недотримання хоча б одного з них відразу ж зводить нанівець ефективність комерційного розрахунку. Разом з тим визначальним принципом є господарська і юридична відокремленість.

Необхідність установлення повної господарської і юридичної відокремленості випливає з вимоги чіткої визначеності щодо прав власності на фінансові ресурси, повноважень у визначенні оптимальних напрямів їх розміщення та відповідальності за використання залучених ресурсів. Господарська відокремленість дає змогу самостійно приймати рішення з питань виробничої і фінансової діяльності. Юридична відокремленість проявляється в наданні прав юридичної особи, яка має відповідну адресу, рахунки в банках та самостійний баланс, з допомогою якого визначають фінансові результати. Установлення господарської і фінансової відособленості дає змогу встановити чітку залежність між зусиллями даного підприємства і його фінансовими результатами. Неприпустимо, щоб рішення з питань діяльності підприємства приймались одними особами, а відповідальність за результати цієї діяльності покладалися на підприємства.

Самоокупність є другим за значенням принципом у системі комерційного розрахунку. Вона означає покриття витрат на просте відтворення виробництва за рахунок отриманих доходів. Погашення залучених кредитів і сплата процентів здійснюється за рахунок отриманих доходів чи відповідного матеріального забезпечення позичок. Принцип самоокупності означає, що фінансова діяльність підприємства ґрунтується на такому вкладенні коштів, яке обов’язково має окупитись, тобто забезпечується стабільний кругообіг фінансових ресурсів.

У фінансовій практиці розрізняють повну і часткову самоокупність. Повна самоокупність означає повне покриття витрат за рахунок отриманих доходів. При частковій самоокупності отримані доходи покривають лише частину здійснених витрат. Часткова самоокупність може бути як непередбаченим наслідком зміни кон’юнктури ринку і зниження рівня цін на певну продукцію, так і запланованим явищем, коли свідомо підтримується невисокий рівень цін на окрему продукцію. Непередбачена часткова самоокупність веде до збитків, запланована — потребує встановлення відповідних джерел відшкодування втрат доходів. Як правило, запланована часткова самоокупність визначається державною ціновою політикою для певних товарів і послуг. Наприклад, у більшості країн світу на сільгосппродукцію ціни підтримуються на невисокому рівні, унаслідок чого держава надає субсидії з бюджету її виробникам.

Прибутковість, яка є логічним продовженням принципу самоокупності, означає, що отримані доходи мають не тільки покрити проведені витрати, а й сформувати прибуток. Прибуток відіграє надзвичайно важливу роль. По-перше, це мета підприємницької діяльності, чистий дохід власників підприємства. По-друге, це критерій ефективності діяльності підприємства. У прибутку, як кінцевому результативному показнику, відображаються всі позитивні й негативні чинники, що характеризують роботу підприємства. По-третє, прибуток є основним джерелом нарощування фінансових ресурсів і розширення виробництва. В умовах ринкової економіки виживають тільки ті підприємства, які постійно розвиваються. Можливості ж розвитку безпосередньо залежать від маси отриманого прибутку.

Прибуток відіграє важливу стимулюючу роль для підприємства, націлюючи його на максимізацію доходів і мінімізацію витрат. При цьому ринкові механізми сприяють установленню оптимального рівня рентабельності продукції (робіт, послуг). З одного боку, підприємство заінтересоване в максимальному розмірі прибутку, однак, з іншого, це спричинить зростання ціни, а відтак і зменшення обсягів продажу та суми отриманого прибутку. Ця противага двох компонентів і веде до визначення оптимального рівня рентабельності, який забезпечує достатність прибутку для розвитку виробництва та формування особистих дохо­дів підприємців і дає змогу максимально знизити рівень цін. Саме ціновий чинник є основною складовою конкуренції.

Самофінансування передбачає покриття витрат на розвиток виробництва за рахунок отриманого прибутку та залучених кредитів, які, у свою чергу, також погашаються за рахунок прибутку. Це дуже важливий принцип комерційного розрахунку, оскільки підприємство має саме дбати про розвиток виробництва. Цей принцип установлює взаємозв’язок між розвитком підприємства і фінансовими результатами його діяльності. Він забезпечує раціональне використання зароблених і залучених фінансових ресурсів, адже мета самофінансування полягає не в тому, щоб просто самостійно витратити певну суму коштів, а в тому, щоб отримати певний ефект. Результатом такого вкладення коштів має бути приріст прибутку.

Фінансова відповідальність є підсумковим принципом комерційного розрахунку і забезпечує його дійовість. Сутність цього принципу полягає в тому, що підприємство несе повну відповідальність за фінансові результати своєї діяльності. Отримані збит­ки покриваються за рахунок власних коштів. Якщо розмір збитків настільки підриває фінансову базу підприємства, що воно не в змозі продовжувати діяльність, то тоді приймається рішення про банкрутство. У разі банкрутства встановлюється фінансова відповідальність підприємства перед його кредиторами. Ліквідаційна комісія відповідно до чинного законодавства встановлює черговість відшкодування боргів і збитків.

Термін «комерційний розрахунок» досить співзвучний з «господарським розрахунком». Госпрозрахунок як метод організації фінансової діяльності застосовувався в умовах планової адміністративної економіки. Установлені принципи госпрозрахунку практично ідентичні розглянутим принципам комерційного розрахунку. Однак якщо останній надійно забезпечує ефективне господарювання, то госпрозрахунок практично ніколи не давав реальних результатів. Пояснювалось це дуже просто.

Принципи комерційного розрахунку для підприємства є реальністю, тоді як принципи госпрозрахунку були лише декларативними. Так, підприємства в умовах планової економіки ніколи не мали повної господарської відособленості і самостійності. Державні органи, у підпорядкуванні яких вони перебували, більшою чи меншою мірою визначали діяльність підприємства. Пос­тійно стояла проблема розширення господарської самостійності підприємств. Принцип самоокупності більш-менш дотримувався, однак досить часто збитки підприємств покривалися з бюджету. Аналогічно діяв принцип прибутковості. Отримані прибутки і рівень рентабельності визначались не стільки результатами діяльності підприємств, скільки рівнем установлених державою цін. Принцип фінансової відповідальності зовсім не діяв, навпаки, завжди підкреслювалось, що соціалістичне підприємство не може збанкрутувати.

Отже, госпрозрахунок був обмеженим варіантом комерційного розрахунку. Ця обмеженість призводила до невисокої його ефективності. Якщо комерційний розрахунок ставить підприємство в такі умови, що погано працювати воно просто не може, інакше не отримає достатнього прибутку або взагалі стане банкрутом, то госпрозрахунок не створював передумов для ефективного господарювання. Саме тому неодноразово проголошувався перехід до повного госпрозрахунку, хоча ніколи не визнавався його обмежений характер.

Неприбуткова діяльність у цілому організована на такій самій основі, як і комерційний розрахунок, але за дещо обмеженою схемою:

Специфічною ознакою формування фінансових ресурсів є те, що досить часто воно здійснюється за рахунок спонсорських та інших надходжень, насамперед від засновників. Цей метод організації фінансової діяльності не передбачає принципу прибутковості. Головна мета функціонування неприбуткових підприємств, організацій та установ — забезпечення певних потреб суспільства, а не отримання прибутку. Відсутність прибутку дає змогу знизити рівень цін і зробити відповідні товари та послуги більш доступними. На принципах неприбутковості можуть здійснювати свою діяльність установи соціальної сфери та підприємства муніципального господарства.

Виділення в умовах ринкової економіки неприбуткової діяльності є цілком логічним. Завжди є певні сфери, які або не можуть бути прибутковими і тому не цікавлять підприємницькі структури, або повинні бути доступними широким масам населення. Використання цього методу дає змогу поєднати в умовах ринку як досягнення основної мети підприємницької діяльності — отримання прибутку на основі комерційного розрахунку в прибуткових галузях, так і забезпечення соціально значущих потреб суспільства. Водночас цей метод, забезпечуючи зіставлення витрат і доходів, сприяє раціональному веденню господарської діяльності.

Неприбуткова діяльність ґрунтується на таких принципах:

— господарська і юридична відособленість;

— самоокупність;

— фінансова відповідальність.

Стосовно господарської і юридичної відособленості слід зазначити, що в цілому вона достатня для самостійного ведення фінансової діяльності. Разом з тим є певні обмеження. По-перше, з боку засновників, які визначають характер і напрями діяльності. По-друге, з боку держави, яка може регламентувати рівень витрат. Адже важливе не тільки встановлення самоокупності, а й рівня, на якому вона досягається. Рівень витрат повинен забезпечити доступність товарів і послуг.

Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Воно здійснюється за такою схемою:

Кошторисне фінансування може здійснюватися за двома напрямами: з бюджету і з централізованих фондів корпоративних об’єднань чи фондів підприємств. Установи, які фінансуються з бюджету на основі кошторису, називаються бюджетними. На внутрішньому кошторисному фінансуванні перебувають відособлені підрозділи підприємств і організацій, як правило, соціального призначення.

Кошторисне фінансування здійснюється за такими принципами:

— плановість;

— цільовий характер виділених коштів;

— виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи;

— підзвітність.

Плановість означає, що фінансування здійснюється на підставі й у межах установленого плану. Плановим документом є кошторис (звідси і назва методу). Кошторис — це документ, у якому розраховані й затверджені планові витрати на відповідний плановий період (місяць, квартал, рік) чи відповідні заходи. Розрахунки планових витрат здійснюються, як правило, на основі нормативного методу. Складання кошторису ґрунтується на оперативно-сітьових показниках, які характеризують обсяги діяльності установи, та нормативах витрат за окремими статтями. Крім того, витрати можуть установлюватись на підставі статистичних розрахунків, виходячи з динаміки розвитку установи.

Сутність цільового характеру кошторисного фінансування полягає в тому, що виділені кошти можуть бути спрямовані тільки на цілі, передбачені кошторисом. При цьому в окремих випадках може надаватися право певного перерозподілу коштів між окремими статтями. Цільове призначення асигнувань дає змогу фінансуючій організації здійснювати контроль за їх раціональним і ефективним використанням.

Виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи означає, що фінансування здійснюється за кошторисом, однак виходячи не з планових, а з фактичних значень оперативно-сітьових показників. Отже, фінансування здійснюється не автоматично за планом, а з урахуванням реальних потреб. Це дуже важливо, бо сприяє недопущенню завищення планових розрахунків для отримання більшого фінансування.

Підзвітність передбачає звітність організацій і установ, що перебувають на кошторисному фінансуванні, перед фінансуючими організаціями. При цьому встановлена відповідальність за порушення принципів і правил кошторисного фінансування. Необхідність контролю випливає з того, що цей метод фінансової діяльності не передбачає реальних стимулів і фінансової відповідальності за результати діяльності. Тому потрібен жорсткий і постійний фінансовий контроль за діяльністю таких організацій та установ.

В окремих випадках у межах одного підприємства чи організації може застосовуватись одночасно кошторисне фінансування і комерційна діяльність. Наприклад, у державних вищих закладах освіти студенти навчаються за рахунок бюджетних асигнувань і на платній основі. При цьому, як правило, ці напрями діяльності чітко розмежовуються.

Бюджетне фінансування може здійснюватися також за узагальненими нормативами, наприклад, у медичних закладах — за нормативом на одного жителя. Такий підхід означає послаблення цільового характеру бюджетних асигнувань, оскільки вони виділяються в загальній сумі, а їх розподіл за статтями витрат здійснює сама організація (установа).

Кошторисне фінансування як метод організації фінансової діяльності не включає достатніх стимулів до раціонального й ефективного господарювання. Тому він застосовується в тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. Насамперед це установи соціальної сфери, які надають так звані безплатні послуги, тобто оплата здійснюється не отримувачем послуг, а державою чи за рахунок централізованих фондів.

Тема 8. Основні засоби та оборотні активи підприємств.

Однією із складових майна підприємств є основні засоби, тобто матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він більший за рік). Якщо це визначення конкретизувати, то основні засоби являють собою матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення їх в експлуатацію, та вартість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом.

В залежності від призначення і за роллю в процесі виробництва основні засоби поділяють на основні засоби виробничого і невиробничого характеру.

Основні засоби виробничого характеру - це засоби, зайняті у виробничому процесі. Причому активні основні засоби безпосередньо приймають участь у виробництві (машини, устаткування, інструменти, транспортні засоби). А пасивні основні засоби створюють необхідні умови для виробництва, проте безпосередньої участі в ньому не беруть (будівлі, споруди, передавальні пристрої).

Вартість основних виробничих засобів переноситься на вироблений продукт поступово, частинами, по мірі використання.

Основні засоби невиробничого характеру - це засоби, які не зайняті у виробничому процесі і не переносять своєї вартості на вироблений продукт (житлові будинки, дитсадки, клуби), але які знаходяться на балансі підприємства. Відтворюються вони тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

В Україні існує проблема встановлення оптимального співвідношення між активною і пасивною частинами основних засобів. Збільшення і раціональне використання саме активних основних засобів сприяє підвищенню ефективності всього виробництва.

Структура основних засобів виробничого характеру є різною в різних галузях економіки. Наприклад, частка будівель у загальній вартості основних засобів виробничого характеру найбільш висока в легкій та харчовій промисловості (44%), споруд - в паливній (17%), передавальних пристроїв - в електроенергетиці (32%), устаткування та робочих машин - в машинобудівному комплексі (45%).

Основні засоби в процесі експлуатації поступово втрачають свої якості, тобто зношуються. Розрізняють моральний і фізичний знос основних засобів.

Фізичний знос є результатом виробничого споживання або дії стихійних лих, техногенних аварій. Причому повний знос передбачає повну заміну зношених основних засобів шляхом нового капітального будівництва або придбання нових основних засобів. Частковий знос компенсується здійсненням капітального ремонту основних засобів.

Моральний знос має місце при розвитку науково-технічного прогресу і появі більш досконалих і продуктивніших основних засобів.

Відтворення основних засобів виробничого характеру - це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення.

Просте відтворення основних засобів здійснюється в попередньому обсязі, або коли відбувається заміна старого устаткування на аналогічне, тобто постійно відновлюється попередня виробнича потужність.

Розширене відтворення передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або придбання нових основних засобів, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування.

В господарській практиці використовується кілька видів вартісної оцінки основних засобів.

Первинна вартість - це фактичні затрати на придбання, спорудження і виготовлення основних засобів, тобто це є вартість, по якій купуються або створюються основні засоби.

Справедлива вартість – це вартість, за якою може бути здійснений обмін основних засобів.

Переоцінена вартість - це вартість основних засобів на певну дату після їх переоцінки.

Залишкова вартість - це вартість основних засобів з врахуванням зносу, тобто вона виражає ступінь придатності основних засобів і визначається шляхом зменшення первинної або переоціненої вартості на величину зносу.

Ліквідаційна вартість - це вартість, по якій ліквідовуються основні засоби, тобто це є, сума коштів, яку підприємство очікує отримати від реалізації основних засобів після закінчення строку їх корисного використання, за вирахуванням витрат, пов’язаних з продажем (ліквідацією).

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікуються за таким групами:

Основні засоби

Земельні ділянки.

Капітальні витрати на поліпшення земель.

Будинки, споруди та передавальні пристрої.

Машини та обладнання.

Транспортні засоби.

Інструменти, прилади, інвентар (меблі).

Робоча і продуктивна худоба.

Багаторічні насадження.

Інші основні засоби.

Інші необоротні матеріальні активи

Бібліотечні фонди.

Малоцінні необоротні матеріальні активи.

Тимчасові (нетитульні) споруди.

Природні ресурси.

Інвентарна тара.

Предмети прокату.

Інші необоротні матеріальні активи.

Систематичний розподіл вартості основних засобів протягом строку їх корисного використання (експлуатації) називається амортизацією.

Суми амортизаційних відрахувань визначаються за формулою:

А= Бв х Н: 100%,

де Бв - балансова вартість основних засобів;

Н - норма амортизації.

Балансова вартість групи основних засобів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

Б(а) = Б(а-1) + П(а-1) - В(а-1) - А(а-1),

де Б(а-1) - балансова вартість групи основних засобів на початок періоду, що передував звітному;

П(а-1) - сума витрат, понесених на придбання основних засобів протягом періоду, що передував звітному;

В(а-1) - сума виведених з експлуатації основних засобів протягом періоду, що передував звітному;

А(а-1) - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у періоді, що передував звітному.

Таким чином, підприємства у питаннях здійснення амортизаційної політики не можуть керуватися тими чи іншими теоретичними концепціями, вони повинні притримуватися діючого законодавства.

Надзвичайно важливим питанням амортизаційної політики є науково обґрунтоване встановлення розмірів амортизаційних відрахувань, адже необґрунтоване заниження норм амортизаційних відрахувань призводить до нестачі фінансових ресурсів, необхідних для відшкодування зношених основних засобів, а штучне збільшення норм амортизаційних відрахувань призводить до збільшення собівартості продукції та, відповідно, ціни.

Амортизація основних засобів нараховується із застосуванням таких методів:

прямолінійного, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об’єкта основних засобів;

зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первинної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації;

прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первинної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації.

кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання, на суму числа років його корисного використання;

виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції, який підприємств очікує виробити з використанням об’єкта основних засобів.

Метод амортизації обирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання. Нарахування амортизації проводиться щомісячно. Підприємства з сезонним характером виробництва річну суму амортизації нараховують протягом періоду роботи підприємства у звітному році.

Місячна сума амортизації при застосуванні методів зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості, прямолінійного та кумулятивного визначається діленням річної суми амортизації на 12.

Суму нарахованої амортизації всі підприємства відображають збільшенням суми витрат підприємства і зносу основних засобів.

Всі амортизаційні відрахування нагромаджуються в амортизаційному фонді, який знаходиться у розпорядженні підприємства і є джерелом простого і розширеного відтворення.

Показники стану й ефективності використання основних засобів можна об’єднати в 3 групи, які характеризують:

1/ забезпечення підприємства основними засобами;

2/ стан основних засобів;

3/ ефективність використання основних засобів.

До показників першої групи належать:

- фондомісткість, яка характеризує забезпеченість підприємства основними засобами і визначається за формулою:

- фондоозброєність, яка показує величину вартості основних засобів, що припадає на 1 працівника і визначається за формулою:

.

До показників другої групи належать:

- коефіцієнт зносу основних засобів, який дає змогу оцінити стан основних засобів, тобто характеризує частку вартості основних засобів, яку списано на витрати виробництва в попередніх періодах і визначається за формулою:

- коефіцієнт придатності основних засобів, який показує, яка частина основних засобів придатна для експлуатації в процесі господарської діяльності і визначається за формулою:

Кп = 1 – Кз;

- коефіцієнт оновлення, який характеризує інтенсивність уведення в дію нових основних засобів і визначається за формулою:

- коефіцієнт вибуття, який показує інтенсивність вибуття основних засобів і визначається за формулою:

До показників третьої групи належать:

- фондовіддача, яка характеризує ефективність використання основних засобів виробничого характеру та відображає суму виробленої продукції, що припадає на 1 гривню основних засобів і визначається за формулою:

- рентабельність, яка визначає ступінь використання основних засобів виробничого характеру та показує, скільки прибутку припадає на 1 гривню основних засобів і визначається за формулою:

Таким чином, підвищення ефективності використання основних виробничих фондів підприємств є одним з основних питань у період переходу до ринкових відносин.

Оборотні активи підприємств.

Для виробничої діяльності підприємства, крім основних засобів, необхідні також предмети праці і грошові кошти, які охоплюються поняттям “оборотні активи”. В економічній літературі існують різні підходи до визначення сутності оборотних активів.

Оборотні активи – це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом 12 місяців з дати Балансу.

Оборотні активи - це грошові ресурси, які вкладено в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервного виробництва та реалізації виготовленої продукції.

Оборотні активи - це активи, які протягом одного виробничого циклу або календарного року можуть бути перетворені на грошові засоби.

Оборотним активам властиві 3 стадії кругообігу: грошова, виробнича і товарна.

На першій стадії здійснюється придбання необхідних виробничих запасів.

На другій стадії в процесі виробництва створюється готова продукція.

На третій стадії – стадії реалізації – товарна форма знову перетворюється в грошову, яка одночасно і є початковою стадією наступного обороту активів.

Кругообіг оборотних активів відбувається за схемою:

Г - Т...В...Т′ - Г′.

При цьому, мета функціонування оборотних активів буде досягнута лише тоді, коли буде виконуватися рівність Г′=Г+ΔГ, тобто коли відбудеться приріст грошей в порівнянні з авансованою сумою.

До складу оборотних активів входять:

сировина;

основні матеріали;

покупні напівфабрикати;

оборотні допоміжні матеріали;

виробничі паливо;

фонди тара;

запасні частини;

малоцінні та швидкозношувані предмети;

незавершене виробництво;

витрати майбутніх періодів;

готова продукція на складі;

фонди готова продукція відвантажена;

обігу грошові кошти та їх еквіваленти

в національній валюті;

грошові кошти та їх еквіваленти в

іноземній валюті.

На відміну від основних засобів, оборотні активи споживаються в одному виробничому циклі, і їхня вартість повністю переноситься на виготовлений продукт. При цьому одна частина оборотних активів в речовій формі входить у створюваний продукт і набирає товарної форми (сировина, матеріали), а інша частина також повністю споживається в процесі виробництва, проте в речовій формі в продукт праці не входить (паливо).

Структура оборотних активів - це питома вага окремих статей в загальній сумі оборотних активів. Структура оборотних активів має значні коливання в окремих галузях економіки. Вона залежить від складу витрат на виробництво, умов реалізації продукції, проведення розрахунків тощо.

Усі оборотні активи класифікуються наступним чином:

1/ за функціональним призначенням:

- оборотні виробничі фонди (активи, які приймають безпосередню участь у процесі виробництва);

- фонди обігу (активи, які залучаються до сфери обігу і безпосередньої участі у виробничому процесі не приймають).

2/ за принципом організації:

- нормовані (для яких здійснюється розрахунок нормативу, тобто мінімальної потреби в оборотних активах, необхідних для безперебійного функціонування підприємства);

- ненормовані (для яких розрахунок нормативу не здійснюється).

3/ за джерелами формування:

- власні (частина статутного капіталу, спрямована на формування оборотних активів);

- прирівняні до власних (стійкі пасиви, нерозподілена частина прибутку). Ці активи за своєю природою є власними, але призначені для інших цілей і тому для формування оборотних активів можуть використовуватися лише тимчасово;

- залучені (банківські позики, кредиторська заборгованість).

4/ щодо ступеня ліквідності та ризику вкладення:

- високоліквідні (грошові кошти, ринкові цінні папери);

- середньоліквідні (товари відвантажені, дебіторська заборгованість);

- низьколіквідні (виробничі запаси, готова продукція не відвантажена, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів).

Ефективність використання оборотних активів можна аналізувати за допомогою таких показників:

1/ коефіцієнт обороту, який показує, скільки кругооборотів здійснили оборотні активи за рік і визначається за формулою:

Ко=ТП: ОК,

де ТП - товарна продукція за рік;

ОК - середньорічні залишки оборотних активів.

2/ оборотність оборотних активів, який показує тривалість одного обороту в днях:

О=360: Ко=360 х ОК: ТП.

Розмір оборотних активів має відповідати потребам і можливостям підприємства зі створення і реалізації продукції.

Визначення потреби в оборотних активах здійснюється через їх нормування. Нормування - це розрахунок мінімальної потреби в оборотних активах, необхідних для забезпечення безперебійної роботи підприємства. Причому норми відображають запаси матеріальних цінностей в днях, а нормативи - грошову оцінку створених запасів.

На розмір нормативу (потреби в оборотних активах) впливають:

- обсяги виробництва;

- галузь економіки;

- тривалість виробничого циклу;

- умови реалізації продукції, постачання, форми розрахунків;

- сезонність виробництва тощо.

Норматив виробничих запасів визначається шляхом множення одноденних витрат матеріальних цінностей за цінами придбання на норму запасу в днях.

Важливим при цьому є встановлення оптимальної норми запасу в днях, яка залежить від частоти поступлень матеріальних цінностей, часу на транспортування та підготовку їх до виробництва. Тому для розрахунку норми запасу в днях прийнято визначати такі її складові:

- поточний запас - час знаходження матеріальних цінностей на складах. Він встановлюється у розмірі 50% від середньозваженого інтервалу між поставками. В основу розрахунку величини інтервалу між поставками беруться фактичні дані про частоту поставок за попередні 2 роки;

- страховий (гарантійний) запас - згідно з вітчизняними методиками рекомендовано встановлювати у розмірі 50% поточного;

- транспортний запас - час знаходження матеріальних цінностей в дорозі;

- підготовчий запас - час, необхідний на прийняття матеріальних цінностей, розвантаження, сортування, підготовку до виробництва.

Дата добавления: 2015-05-24