Ід ідей до комцалцій

Гг-1

АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИКОРИСТАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ САМОФОТОГРАФІЇ

ПопередняЗМІСТНаступна

Політика та образотворче мистецтв/?

Якщо музика може емоційно збуджувати, запалювати до політичної активності, діючи через органи слуху- (часом із поєднанням образів виконавців) на підсвідомість людіжи, то образотворче мистецтво в різних його жанрах панує в свідо­мості людини за допомогою образів, творів живопису, скуль­птури, декоративно-прикладного мистецтва. Живопис має в своїй структурі певні форми, що несуть політичне наванта­ження, це стосується в першу чергу батального живопису як суто живопису та як теми прикладного мистецтва, одного з найдавніших в історії людства. У залишках лакованого грецького посуду (амфори й кратери) часто зустрічаються батальні сцени Троянської війни або подвигів Геракла, вдісея тощо. Ще один взірець батального живопису — це кольорова мозаїчна картина про битву Александра Македонського на р.Іссі. Батальні картини Середньовіччя присвячені війнам Карла Великого, завоюванням норманів, різним епізодам із хрестових походів. Новий час поклав початок формуванню відомих сьогодні живописних шкіл політичної баталістики — італійської (Пьєтро Учелло, Паоло Веронєзе), німецької (умовно можна почати відрахунок від Ганса Ґольбейна), французької (Шарль Лебрен. Франс ван дер Мейлен).

Політичне мистмігао та література

Політичне мистецтво та література

Особливо бурхливо почав розвиватися батальний живопис у XVIII — XIX ст., що було пов'язано з загальноєвропейськими війнами, революціями та іншими великими соціальними катаклізмами. Політична тематика знайшла своє значне відображення в такій течії європейського мистецтва, як романтизм (кінець XVIII ст.). Характеризуючи романтизм загалом, необхідно підкреслити його важливу рису як не просто відтворення тих чи інших історичних подій, а активне перетворення мигцем дійсності в напрямку втілення худож­нього ідеалу в образі певних яскраво зображених політичних подій, осіб тощо. Романтизму були притаманні демонстративна умовність, парадність, певний символізм, пафос і трагічність. Для прикладу наведемо творчість французького митця Жака Давида, який, спираючись на спадщину Античності. Рафаеля, скульпторів Жана Жіро, Ж.Ламарі, сформував національну школу політичного живопису. її початком можна вважати полотно «Клятва Гораціїв», де «ніщо не відволікає нас від цього дивовижного конфлікту між обов'язком і почуттям, очищеного від столітнього пороху та неминуче хвилюючого нас»⁸², далі була антиабсолютистська картина «Ліктори приносять Бруту тіла його синів», однак пізніше Давид зрадив ідеалам молодості, став «першим живописцем імператора* Наполеона. Придвор­ний живописець (колишній член Конвента) Давид написав величні полотна «Коронування імператора Наполеона та Імператриці Жозефіни...», «Роздача імператорських прапорів» та багато інших, серію портретів визначних політичних діячів, батальні картини й картину «Леонід при Фермопілах». Графиня Ленуар-Ларош писала: «Якщо коли-небудь буде споруджено меморіал французькій армії, ця картина, я вірю, знайде своє місце,...воїни стануть приходити до цієї картини, щоб навчитися вмирати за Батьківщину та закон, а законодавці будуть складати закони, які спонукатимуть воїнів жертвувати своїм життям»*³. Із зовсім інших позицій історичні події, політичну боротьбу свого народу зображав іспанський художник Франціско Гойя. На противагу парадним батальним картинам Давида в Гойї домінує гротеск, трагічний пафос. Картина «Розстріл повстанців...» та серія офортів «Жахи або нещастя війни» змальовували епізоди боротьби, героїчні подвиги, жорстокість завойовників, опір народу, в інших його творах знайшли відображення боротьба проти феодального гноблення, антинаполеонівські протести. Разом із тим традиції Давида продовжили Олександр Гро, Ф.Жерар. Пафосом

Великої французької революції пронизані деякі картини Ежена Делакруа*¹.

Історичні події вітчизняної історії теж стали темою творчості українських, російських живописців. Від Київської держави, окрім розписів культових споруд, майже нічого не збереглося. Лише в ХУ'І-ХУІІІ ст. починає широко розвиватися батальний та Історичний живопис⁸⁵. Як можна судити, він існував насамперед у вигляді церковних розписів, чи не перший з них — це батальна сцена, де зображено, як запорожці на чолі з Констянтином МокІєвським відбивають напад татар на Київ, яка була виконана в І698 р. за дорученням київського полковника Мокієвського в прибудові до божниці Юрія Долгорукого в с. Старогородиці поблизу м.Остра. У XVIII ст. в Росії й в Україні значних успіхів досягає історичний живопис, який, як тоді вважалося, лише один здатний змалювати героїчні постаті минулого, події світової та вітчизняної історії. Художники звертали велику увагу на відтворення характерів діючих осіб, їхнього одягу, інтер'єру. Здебільшого композиція трактувалася як вишукана театральна дія, часто використо­вувалася ідеалізація подій, алегорія. Видатним майстром історичного жанру був народжений на Полтавщині Антон Лосенко, який став директором Академії мистецтв, засновником класицизму та історичної школи в російському академічному живописі («Св. Апостол Андрій Первозванний», «Володимир і Роґніда»)⁸⁶. Його учні — Іван Акімов, Іван Соколов теж працювали в історичному жанрі. Після Лосевка значним живописцем, який зображував історичні сюжети, став Григорій Угрюмов, який, крім зображення подій російської історії, створив картину «Ян Усмар», де було відтворено міфічний епізод війни Києва з печенігами.

Політичні процеси, які мали місце на сході Європи на початку XIX ст., знайшли своє відображення в живописі Григорія Лапченка, Олександра Іванова, Івана Лучанінова та інших. Пізніше кілька полотен на Історичні теми створив художник Костянтин Трутовський, однак найбільший внесок зробив Микола Самокиш, який вважається батьком українсь­кого батального живопису. Серед російських живописців світової слави варто назвати Миколу Ґе, Івана Рєпіна, В'ячеслава Шварца, Василя Сурікова, Василя Верещагіна⁸⁷. Утвердження Імпресіонізму, постімпресіонізму, символізму зробило досить проблематичним існування історико-баталь-ного жанру живопису, однак великі політичні потрясіння

Політичне мистецтво та література

XX ст. актуалізують в ті чи інші періоди цей жанр і тоді знову народжуються полотна, які несуть значний заряд емоційно-художньої сили, великого патріотичного звучання. Свого роду попередженням стала картина Пабло Пікассо «Ґерніка», де автор не просто показав жах війни, а хіба першим з митців (не тільки живописців) показав справжнє обличчя фашизму.

Значне політичне навантаження несе портретний живопис, початки якого знаходимо ще в Античності, спочатку в зображенні міфічних героїв, царів, імператорів, видатних полководців, державних діячів. Зрозуміло, що з тих часів до нас дійшли лише окремі зразки переважно настінного живопису (Філоксен), мозаїки. Значно більше пам'яток портретного живопису дійшло до нас із Середньовіччя теж у вигляді настінного живопису, мозаїки. Це портрети імператора Юстініана та його дружини Феодпри в Равенні, імператорів Лева Мудрого, Константина в Константинополі. Відродження почалося з портретів Рафаеля та Тіціана, який створив тип репрезентативного портрету, так поширеного в наступні два століття. Яскравий психологізм започаткував художник Ель Ґреко, що знайшло подальший розвиток у творчості Родрігеса де Сілва Веласкеса, Лукаса Кранаха.

Загалом портрети владних суб'єктів несли в собі значне політичне навантаження, оскільки дуже важливими були портрети монархів, які становили, як вважають німецькі дослідники Аитон Шіндлінг і Вальтер Ціглер, своєрідну «модель» системи категорій, то визначали той ідеальний образ, якому вони самі прагнули відповідати, так само, як і образ, в якому вони виступали перед поглядом публіки. «Ці дані дуже важливі для описування життя монарха, оскільки монарший двір був душею монархічної держави»⁸⁸. У зв'язку з цим розглянемо, наприклад, порядок роботи над портретами англійської королеви Єлізавети І. Отже, у 1565 р. було видано документ, яким заборонялося тиражувати портрети королеви доти, поки не буде написано портрет-взірець, який дозволить робити з нього копії. Існували затверджені версії королівського портрету, які широко копіювалися. Усі портрети Єлізавети І відповідали лише кільком дозволеним взірцям. Починаючи від 1579 р. її портрети набули алегоричного характеру з символіч­ним зображенням якостей і царських намагань королеви. «Королівський портрет перестав бути зображенням і став засобом пропаганди»⁸⁸.

Політичне мистецтво та література

XVII — XVIII ст. — цс час панування бароко, тоді в жанрі політичного портрету працював К.Маратта, а також представ­ники фламандської школи Пітер IIауль Рубенс, Антоніс Ван Дейк, які створили галерею парадних портретів. Ван Дейка називали «головним майстром в області портретного живопису Європи»⁴⁰. Іншим законодавцем парадного портрету став французький художник Гіацинт Ріго, який написав відомий портрет Людові ка XIV; прославилися також послідовники цього художника — Жан Наттьє, Л.Токке. Англійську школу політичного портрету представляв Томас Гейнсборо.

Традиції парадного політичного портрету продовжили в XIX ст. Давид, Жан Енґр, Поль Деларош, ТЛоуренс, Ж.Мейс-соньєтаінші. XX ст. стало часом реалістичного портрету, хоча в державах, де панував тоталітарний режим, мав місце ренесанс, здавалося б, вже давно відмерлого портретного жанру — дуче й фюрера малювали знову, як раніше, при всіх регаліях, на тлі напівфантастичних пейзажів і т. п.

Значними *г традиції політичного портрету в українському та російському живописі. Чи не найдавнішими є фрескові портрети членів сім'ї князя Ярослава в Софійському соборі в Києві, що стали першими зразками світського живопису в українському мистецтві. Після періоду занепаду в XVI — XVII ст. традиції українського політичного портрету були не лише відновлені, але й розвинуті. Портретний живопис у цей період розвивався в двох напрямах. Перший — це характерний для старого українського живопису донаторський портрет, в якому політичних мужів, вищих духовних осіб зображали в репрезен­тативно-молитовній позі. Такі портрети вміщувалися в церквах та костьолах, побудованих на кошти зображених осіб. До найраніших портретів такого типу належать портрети Гербур-тів. На Лівобережній Україні однією з перших робіт цього жанру був портрет Петра Котелеця — «Козака його королів­ської милості», засновника містечка Велика багачка (1640 р_).

Другий напрям в українському портретному живописі розвивася в Галичині, де львівський живописець Войцех Стефанович (кінець XVI ст.) створив портрет С.Баторія, князя Костянтина Острозького, Р.Сангушка, Костянтина Корнякта та інших⁹¹. У XVIII ст. набрало розмаху створення групових портретів, так у 1722 р. було розписано центральну стіну Троїцького храму київської Лаври, де було зображено групу козаків на чолі з гетьманом Іваном Скоропадським, в Лаврі ж

Громадянство;

Громадянство: ■ід ідей до комцвпцШ

Ідеї та концепції громадянства за часи формування лібералізму

Новий час, утвердження раціоналізму, буржуазні революції та формування політичних доктрин лібералізму відродили поняття «громадянин». Починаючи від середини XVI ст., це знайшло яскравий вираз у працях деяких мислителів, насам­перед у Жана Бодена, який у праці «Шість книг про Державу» присвятив поняттю «громадянин» шостий розділ першої книги «Про громадянина та про різницю між підданим, громадя­нином, іноземцем, містом, міською общиною й Державою». Боден наголошував, що громадянин є вільним підданим, який підпорядковується верховній владі, його свобода обмежена, але не зникає зовсім (цим він відрізняється від раба, який є підданим, але не громадянином). Головною ознакою ж громадянина є підпорядкування верховній владі, тому не можна бути громадянином двох держав і не можна вільно переходити від одного підданства до іншого, хіба що за дозволом верховної влади. (Верховна влада, за Боденом, є постійною й абсолютною; влада держави — суверенною).

Гоббс у книзі «Про громадянина» (1642), заперечуючи тезі Арістотеля, що людина за своєю природою є істотою політич­ною, здатною до суспільного життя, стверджував, що в дійсності людина за природою є егоїстичною та її прагнення жити в суспільстві викликано пошуками вигоди, слави, пошани, привілеїв, тобто любов'ю до себе, а не до інших¹⁵. Тому «мірилом права є користь», із чого Гоббс робив висновок, що «природним станом людей, до того, як вони об'єдналися в суспільство, була війна, і не просто війна, а війна всіх проти всіх»¹⁶. Однак за такого стану (стану війни) безглуздо очікувати збереження життя людей. «Тому прагнення правдивого розуму полягає в тому, що потрібно шукати миру, доки ще існує якась надія на його осягнення»¹⁷. Під правдивим розумом (гесіа га(ю) у природному стані людей Гоббс розумів «власне правильні міркування кожної окремої людини про здійснені нею дії, що можуть спричинити вигоду або шкоду іншим людям». Далі він підкреслював, що в додержавному стані кожен має повну свободу, яка не дає позитивних результатів, у випадку ж встановлення держави, «всякий громадянин утримує за собою стільки свободи, скільки вистачає для доброго й спокійного життя»¹⁸. Отже, люди стають громадянами тоді, коли вони переходять від додержавного життя до життя в державі. Поза

державою, вважав Гоббс, панують війни, страх, бідність, самотність, варварство, дикість і темрява, у державі «панує розум, мир. безпека, багатство, благопристойність, суспільство, вишуканість, знання та прихильність»¹". За цих умов люди й є громадянами, що обумовлено, окрім вищезгаданого, низкою законів, яких вони повинні дотримуватися. Крім того, Гоббс окреслив 20 основних природних законів, які вій ототожнював із моральними, та зазначив, що громадяни можуть легко зрозуміти, чи їхні дії будуть суперечити природним законам чи ні, використовуючи універсальне правило — «не роби іншому того, чого не хотів би, щоб зробили тобі»²⁰. Разом із тим, Гоббс ототожнював поняття «громадянин» і «підданий», не виділяю­чи специфіку залежності громадянського стану від форми політичного устрою — монархії або республіки. Це поясню­валося тим, що, визнаючи існування лише трьох форм держави (демократії, аристократії та монархії), Гоббс кращою вважав абсолютну монархію²¹, в якій піддані утворюють масу (маса складається з громадян), а король (як це не парадоксально) є народ²² (під ним вій розумів державу). Провідним для Гоббса було твердження, що абсолютна влада монарха має повний суверенітет і складає важливішу передумову спокійного й щасливого життя громадян, оскільки вона (влада) охороняє їх перед небезпекою громадянської війни. Це було особливо актуальним для тодішньої Англії, яка стояла на порозі такої війни. Окрім того, Гоббс зауважив щодо суті громадянства, що людина «стає схильною до суспільного життя не за своєю природою, а внаслідок виховання»²³. Отже, освіта, культура та знання мають неабияке значення для формування політичної людини, першою сходинкою до якої було поняття «підданий». За Гоббсом, людина стає громадянином тоді, коли вона готова укласти договори, укладає їх і залишається вірною їм, вступає в союзи та виконує взяті на себе зобов'язання.

Самуель фон Пуфендорф у першій частині праці «Про обов'язок» писав про обов'язки людини, у другій — про обов'язки громадянина. Він обмежував кількість громадян тими особами, які, за першим об'єднанням сімей, заснували державу та їхніми нащадками за батьківською лінією. В основу поділу людей на громадян за народженням та громадян натуралізованих Пуфендорф поклав принципи шляхетності, якою одні володіють, інші — ні.

Дещо інакше трактував поняття «громадянин» Джон Локк, який розкривав його зміст через аналіз людського суспільства,

Політичне мистецтво та літератур»

Дата добавления: 2015-05-24