Тема №11. Місце і роль політичних партій в суспільному житті. Політичні партії і політичні системи

ПЛАН

1. Причини походження та існування політичних партій.

2. Сутність партій, їх функції.

3. Класифікація партій.

4. Типологія сучасних партійних систем.

5. Проблеми становлення багатопартійності в Україні.

1. Громадсько-політичні об’єднання та їх особлива інституйована форма, якою є політичні партії, являють собою важливу сферу дослідження політології.

Громадські об’єднання громадян — це добровільні формування, які виникли в результаті вільного і свідомого волевиявлення громадян на основі спільності їх інтересів.

Громадські об’єднання включають: громадські рухи, масові громадські організації, громадські самодіяльні організації, добровільні товариства та творчі спілки.

Особливий інтерес для політології мають громадсько-політичні рухи, тобто громадські сили, які роблять спробу змінити існуючі умови життя суспільства або закріпити їх шляхом здійснення впливу на правлячі кола, чи шляхом боротьби за владу. Вони представляють політичні інтереси різних соціальних спільностей та груп.

Громадсько-політичні рухи характеризуються за такими ознаками:

― об’єднують широкі кола населення навколо певної мети. Слід відзначити, що мета не завжди чітко виражена;

― відбивають інтереси широких верств населення;

― не мають єдиної ідеології;

― форми членства, норми поведінки чітко не визначені тощо.

Серед таких рухів можна назвати національно-визвольні, правозахисні, екологічні, антифашистські та інші.

Громадсько-політичні рухи з високим ступенем організації, які існують тривалий час, трансформуються в партії.

Задовго до зародження політичних партій сучасного типу термін “партія” (від лат. partis — частина) означав групи, які вели між собою боротьбу за владу або вплив на неї.

Перші партії, які відомі історії, виникли в Стародавній Греції та Римі. Проте це були порівняно нечисленні й вузькі за складом угрупування, що не характеризувалися стійкістю і не були організаційно оформлені. Такі партії існували і в Середні віки. Однак в суспільствах з деспотичними, абсолютистськими формами політичного правління вони не могли відігравати і не відігравали будь-якої значної ролі.

Політичні партії в сучасному розумінні слова вперше виникли в Європі під час буржуазних революцій XVII–XVIII ст., з появою парламентів і парламентаризму як форми організації та здійснення державної влади. З посиленням класової диференціації суспільства та поглибленням соціальних суперечностей, із залученням у політику широких мас людей роль партій зростала, вони ставали важливим суб’єктом політики. В XX ст. процеси національно-визвольної боротьби в Азії, Африці та поширення прогресивних рухів в Латинській Америці привели до виникнення політичних партій на цих континентах. Частіше всього вони виростають з національно-визвольних рухів (наприклад Індійський національний конгрес, Фронт Національного визволення Алжиру та інші).

Своєрідною є думка М. Вебера про виникнення партій. В їх історичному становленні він виділяє 3 етапи:

― аристократичне угрупування;

― політичний клуб;

― сучасні масові партії.

В дійсності всі 3 етапи пройшли лише 2 англійські партії — віги (ліберали) і торі (консерватори).

Більшість сучасних партій сформувалась відразу у вигляді масових партій.

Об’єктивними факторами існування партій є:

― різноманітність форм власності, наявність різних економічних сил, різноманітність інтересів і цілей;

― відмінність у вірі;

― міжнаціональні відмінності й суперечності тощо.

2. У визначенні сутності партій історично сформувалося декілька підходів.

Традиційна концепція партії пов’язується електоральним процесом. Всупереч цьому погляду висловлюється думка, що партії можуть існувати і без виборів, за певних обставин навіть не брати в них участь.

Ліберальний підхід до партії трактує її як ідеологічне об’єднання. Б. Конетан ще на початку ХІХ століття відмічав: “Партія — це група людей, які визнають одну й ту саму політичну доктрину”. Разом з тим англійський мислитель Д. Юм звернув увагу на те, що ідеологія є необхідною і відіграє головну роль на початковій стадії формування партії, пізніше на перший план виходить організація, тобто залежність і субординація.

Марксизм послідовно пов’язує виникнення і функціонування партії з поділом суспільства на класи, визначає її як найбільш свідому і організовану частину класу, захисника його інтересів. В цьому розумінні партії надавалися надприродні властивості, а саме провідника не тільки певного класу, навіть суспільства, а й всього людства. Вона будучи, як стверджувалося, партією нового, раніше невідомого типу, здатна позбавити населення планети від усіх негараздів і хиб, привести його до щастя. Разом з тим в марксизмі міститься влучна думка про партію, як виразника інтересів певних соціальних спільностей і груп. Нині з цим погоджуються переважна частина соціологів та політологів світу.

Юридичне визначення партії, що має правове і політичне значення, регламентує її статус і функції, які відрізняють партії від інших політичних інститутів — уряду, парламенту та ін., а також груп тиску, союзів виборців тощо.

Важливим моментом, який означає офіційне визнання партії державою і суспільством, є реєстрація, яка надає певні можливості та пільги: участь у виборах, державне фінансування тощо.

Ознаки партії, які визначають її відмінність від інших політичних інститутів і сил:

1) добровільність об’єднання. На відміну від партії держава будує свої стосунки з громадянами на принципах обов’язковості і примусовості;

2) партія — це організація, тобто об’єднання людей, яке існує досить довгий відрізок часу на відміну від фракцій, груп тиску та ін.;

3) існування стійкої системи місцевих організацій, які підтримують зв’язки з центральним керівництвом;

4) мета партії — завоювання і здійснення влади. Це відрізняє її від інших угрупувань. Так, групи тиску не прагнуть захопити владу, а роблять спроби впливати на неї, залишаючись за її межами;

5) забезпечення народної підтримки (голосування за неї на виборах, активне членство в партії тощо);

6) наявність певної ідеології.

Таким чином, партія — це добровільний союз, заснований на ідеологічних зв’язках, націлений на завоювання влади в державі, або участі в ній, причому влада стає інструментом реалізації політичної програми, яка служить інтересам тієї чи іншої великої соціальної групи.

Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — це завоювання політичної влади в державі і реалізація своїх програмних цілей (економічних, ідейно-політичних, моральних) за допомогою законодавчої, виконавчої та судової влади.

Свої програмні цілі політичні партії втілюють у життя через політичну діяльність, виробляють стратегію і тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і в різних політичних ситуаціях. Політична стратегія визначає основний напрямок і головну мету діяльності партії на даному історичному етапі.

Тактика випливає з стратегії і підпорядкована їй. Вона розробляє конкретні шляхи і засоби реалізації стратегії, визначає характер і форми діяльності в залежності від обстановки.

Звідси випливають основні функції партій:

1) соціальна:

― боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;

― репрезентація інтересів соціальних спільностей та груп;

― включення різних соціальних груп в політичну систему, налагодження соціальних і політичних зв’язків між різними прошарками населення, між соціальними групами і державними інститутами тощо;

2) ідеологічна:

― аналіз стану і перспектив розвитку суспільства;

― виявлення, формування, обґрунтування та вираження інтересів значних соціальних груп, шляхів і засобів їх досягнення;

― поширення своєї ідеології та партійної інформації, пропаганда своєї системи цінностей;

― політична соціалізація — збільшення кількості своїх прибічників, забезпечення спадкоємності соціальної бази партії, залучення нових людей в політику;

3) урядова:

― участь у формуванні урядових структур та функціонуванні всіх ланок — державної влади (за умов опозиційності — контроль щодо діяльності уряду);

4) кадрова:

― політичне рекрутування, тобто підбір, розстановка і виховання кадрів для самої партії, державного апарату, для громадських організацій, на які впливає партія — профспілкові, молодіжні тощо.

3. У політичній літературі існує величезна кількість підходів до класифікації партії. Слід відмітити, що це явище досить умовне. В той же час класифікація партій сприяє більш глибокому проникненню в їх природу, сутність і можливості.

Традиційним є поділ партій на “ліві”, “праві”, “центр”, який було започатковано ще в період Великої Французької революції ХVIII ст. В той час “лівими” називали радикалів, які обстоювали ідеї загальної рівності, “правими” — консерваторів, які виступали за збереження монархії, “централістами” — обережних, поміркованих політиків. Всі вони посідали відповідні місця в Національній асамблеї. Відтоді захисників існуючих порядків почали називатися правими, а прихильники рішучих змін — лівими. Для правих характерним є збереження існуючих порядків, схильність до певного використання сили, збереження ієрархічних структур, заохочення підприємницької ініціативи тощо, для лівих — антікапіталізм, захист принципів рівності і справедливості, пацифізм тощо.

Разом з тим, слід відзначити, що нині базисні набори типових вимог правих і лівих багато в чому перетинаються. Так, в останні десятиліття соціал-демократи в своїх програмах посилили акценти щодо вільної економічної конкуренції, а традиційні ліберали і навіть консерватори запозичили у соціалістів підходи створення дієвої системи соціального захисту тих верств населення, які цього вимагають тощо.

Типологією партій, яка вважається класичною і є досить поширеною, розробив французький політолог М. Дюверже в своїй праці “Політичні партії”. Він виділив два типи партій — кадрові і масові. Ця класифікація базується на відмінностях в структурі партій та організації їх внутрішнього життя.

Кадрові партії орієнтуються на електоральні функції, тому вони прагнуть не до збільшення своїх членів, а до об’єднання професійних політиків, здатних впливати на виборців, а також представників фінансових кіл, які забезпечують партію матеріальною підтримкою. Членство в них є вільним. Основний структурний елемент кадрових партій — комітет — небагаточисельний орган, утворений за територіальним принципом. Його основне призначення — організація і проведення передвиборних кампаній. Комітети автономні, зв’язків між ними нема. Їх діяльність конструюється головним чином навколо кандидата на виборний пост, в масштабах певного регіону, або всієї країни. Більшість кадрових партій — це сучасні ліберали і консерватори.

Масові партії історично виникли пізніше кадрових з введенням загального виборчого права і характеризуються багаточисельністю. Вони орієнтовані на політичне виховання мас. Характерним для масових партій є складна ієрархічна структура, підпорядкування первинних партійних організацій і громіздка система управління. М. Дюверже виділив три типи масових партій: соціалістичну, комуністичну, фашистську.

В 60-ті роки, внаслідок змін в економічній, соціальній і культурній сферах розвинених демократичних країн, політологи Дж. Сарторі, Ж. Шарло, Ж. Шварценберг та ін. визнали за доцільне доповнити класифікацію М. Дюверже новим типом “партії виборців”, яка не пов’язує себе з будь-якою ідеологією, прагне виражати загальнонаціональні інтереси. Для методів “партії виборців” характерні такі політичні акції — маніфестації, демонстрації тощо.

Класифікація партій на демократичні, авторитарні і тоталітарні обумовлюється їх відношенням до інших елементів політичної системи. Для демократичних партій характерним є шанобливе ставлення до закону і порядку, терпиме відношення до інших партій, схильність до компромісу тощо. Тоталітарні партії прагнуть до абсолютного підпорядкування собі всіх соціальних інститутів, впровадження жорсткої регламентації життя громадян, ідеологічного монополізму. В таких партіях членство жорстко фіксоване, їх будова ієрархічна.

Авторитарні партії використовують переважно примусові методи діяльності, обмежують політичні права і свободи громадян і громадсько-політичних організацій, повноважень демократичних інститутів, їх сувору регламентацію.

Демократичні партії поділяються на прагматичні, доктринальні, партії інтересів. Прагматичні партії спираються в першу чергу на програму або лідера, відсуваючи на другий план ідеологією і принципи. Переважна більшість партій розвинутихзахідноєвропейських і Північно-Американських країн належать до цього типу. Доктринальні партії на перший план висувають ідеологічні засади — соціалістичні, націоналістичні або релігійні. Партії інтересів виражають інтереси певної соціальної або регіональної спільності, домагаються через участь у виборах вирішення своїх певних цілей.

Зточки зору соціальної бази партії можуть бути класифіковані так: буржуазні, дрібнобуржуазні, пролетарські, селянські тощо.

В залежності від місця, яке партії посідають в системі влади: правлячі, опозиційні. Є і інші класифікації партій.

4. Сукупність всіх існуючих і діючих партій, які ведуть боротьбу за владу або вплив на неї в тій чи іншій країні утворюють партійну систему. Партійні системи можна типологізувати.

Найбільш поширеною є типологія партійних систем, яка ґрунтується на кількісному критерії — кількості партій, які реально ведуть боротьбу за владу або вплив на неї. Відповідно слід виділити два типи систем: однопартійна і багатопартійна.

Однопартійна система характеризується відсутністю опозиції, формальної і фактичної конкуренції за владу, можливості чергування при владі різних партій, оновлення програмних настанов з конкретними проблемами суспільства і інтересами різних соціальних спільностей. Тривале перебування однієї партії у влади, як показала історія, веде до переродження влади, корумпованості громадських і політичних діячів, кризи суспільства.

Однопартійна система представлена:

а) фашистською партійною системою. Нині таких систем не існує. Вони скомпрометували себе досвідом італійського фашизму та німецького нацизму. У фашистській політичній системі:

― існувала тільки одна легальна партія, інші заборонені;

― партія стоїть над державою, є рушійною силою змін, виконує домінуючу роль;

― апарат партії тісно пов’язаний з апаратом держави, повністю керує останнім;

― партія і держава створюються за ієрархічним принципом — вождізм тощо.

б) авторитарною партійною системою, для якої характерні такі риси:

― домінуючим фактором є держава;

― правляча партія — це, як правило, широкий громадський рух, який організовує масову підтримку політиці правлячих кіл держави;

― партію створює керівництво держави з метою розширення соціальної бази управління; вона виконує другорядну роль. Політична влада зосереджується в центральному державному апараті;

― допустиме існування інших партій, які обмежені у своїх діях.

Модель авторитарної системи — досить поширений інструмент політики. Вона була широко використана в країнах Східної Європи перед Другою світовою війною, а також спостерігається в країнах, що розвиваються.

Багатопартійна система представлена такими формами:

а) системою партій гегемону, яку являли собою в минулому деякі країни Східної Європи, сьогоднішній Китай та інші. Ця система регулювалась такими структурними принципами:

― визнання керівної ролі комуністичної партії в політичній системі;

― всі партії ставлять за мету будівництво соціалізму;

― союзницькі партії зберігають повну організаційну автономію, вони беруть участь у здійсненні державної влади і таке інше.

б) системою домінуючої партії, коли одна з партій в умовах демократії самостійно здійснює владу безперервно протягом багатьох років. Система домінування виступає і тоді, коли провідна партія тимчасово втрачає владу, а потім повертає її. Так, соціал-демократична партія Швеції з невеликими перервами знаходиться при владі з 1932 року. Ліберально-демократична партія Японії майже безперервно є правлячою партією з 1955 року.

в) для двопартійної системи характерними є такі риси:

― наявність двох міцних партій, значно впливовіших за інші;

― кожна з цих партій може взяти владу і самостійно її здійснювати;

― одна з партій завойовує більшість у парламенті, друга відіграє роль конструктивної опозиції.

Зрозуміло, що двопартійна система діє в умовах демократичного режиму. Класичним прикладом такої системи є Великобританія та США. Республіканська та демократична партії США, консервативна та лейбористська партії у Великобританії мають значні традиції політичної боротьби, а демократизм політичних систем і виборче законодавство (мажоритарна система) цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

г) двоблокова система. В умовах такої системи в боротьбі за владу відбувається суперництво двох блоків, двох союзів партій. Партії, що виступають поза блоками, не грають істотної політичної ролі. Двоблокові системи характерні для країн з потужним впливом лівих сил. Двоблоковість випливає з компромісів в середині окремих союзів. Між партіями є відмінності, вони суперечать між собою, але поза виборчих періодів. Двоблоковість характерна для Франції. Існує ще модифікована двоблокова система. Це коли дві міцні партії, здібні сформувати уряд, повинні увійти у коаліцію з третьою — більш слабкою, але постійно присутньою в представницькому органі. Класичним прикладом такої системи є ФРН. В цій країні з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами, а постійний блок — Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз (це фактично одна партія) — перебував в опозиції. В 1982 р. Вільна демократична партія Німеччини розірвала блок із Соціально-демократичною партією Німеччини й увійшла до коаліції з ХДС–ХСС, яка перемогла на виборах. Аналогічна система діє в Австрії.

д) багатопартійна коаліція являє собою систему, коли уряд формується з представників декількох партій з урахуванням їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Слід відмітити, що багатопартійні коаліції є досить стабільними в таких країнах: Італія, Бельгія, Нідерланди.

е) атомізована партійна система. Її характерні ознаки:

― наявність великої кількості і незначний вплив всіх партій;

― уряд формується на базі широкої коаліції партій або навіть на позапартійній основі.

Така система може існувати в умовах демократичного і авторитарного режимів. Слід сказати, що атомізована партійна система є неефективною і найменш стабільною. Але вона, як показує досвід історії, може зсуватися в бік тоталітарної однопартійності або в бік сталої багатопартійності, характерної для демократично розвинутих країн.

5. Важливим для існування багатопартійності в суспільстві є плюралізм (від лат. pluralis — множинний). Плюралізм — принцип суспільного устрою, який передбачає множинність економічних і соціально-політичних інститутів, різноманітність інтересів, потреб, ідей, переконань, суджень, які знаходяться в постійному змаганні і боротьбі.

Вираженням сутності концепції плюралізму в сфері політики є теза, у відповідності з якою прийняття рішень в державі повинно бути результатом взаємодії різних політичних сил з використанням виборчого права, права громадян об’єднуватися в політичні партії, діяти через різні громадські організації, висловлювати свою позицію через вільну пресу.

Політичний плюралізм відкидає монополію на владу з боку будь-якої соціальної групи або навіть держави. Передбачається, що за таких обставин кожна соціальна група, яка залучається в політичний процес, здійснює певний вплив на формування політики, але жодна з них не володіє монополією чи вирішальною долею влади, тому що інші групи відіграють роль стримуючого фактору.

Політичний плюралізм здатний звести нанівець адміністративно-бюрократичні методи управління, висувати альтернативні варіанти рішень тощо. Держава повинна завжди виступати в ролі нейтрального арбітру і сприяти примиренню різних інтересів. Політичний плюралізм в Україні повернув людям громадську і національну гідність, дає можливість взяти у свої руки справи суспільства.

Важливим елементом плюралізму є багатопартійність, без якої неможливе існування демократії. Становлення багатопартійності в Україні розпочалося з перебудови і продовжується по нині. Якісно нові умови для створення політичних партій стало прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності Україна.

Слід відмітити, що формування партій завжди тісно пов’язане з соціальною структурою, яка в нашій країні носить в певній мірі перехідний характер — деякі соціальні групи і прошарки знаходяться в стадії оформлення. Інтереси різноманітних соціальних спільностей і груп вимагають політичного оформлення, що викликає до життя велику кількість нестійких і малочислених партій, а відсутність середнього класу ускладнює формування центристських начал в партійній системі. Надмірна кількість політичних партій породжує відповідну ідейну і політичну відмінність, а політична культура сучасної України являє собою синтез різнорідних політичних цінностей і стандартів політичної поведінки. Це обумовлює специфіку формування багатопартійності.

Шляхи утворення партій в нашій державі:

1) електорально-парламентський, пов’язаний з формуванням партій під час виборів;

2) партії виступають спадкоємницями певних суспільних структур, а також різни соціальних угрупувань — промислових, селянських, фінансових, релігійних тощо;

3) згрупування політичних сил навколо певного лідера;

4) нерідко утворення “слухняних” партій ініціює держава. Як правило, ці партії не мають міцної соціальної бази, нерідко носять тимчасовий характер;

5) партії, що виникають як результат політичного оформлення стихійного соціального руху. Наприклад, рух за перебудову, рух зелених тощо.

За нетривалий строк після проголошення незалежності України утвердилась багатопартійність як суттєвий фактор внутрішньополітичного життя держави.

Нині в нашій республіці діють понад 100 офіційно зареєстрованих політичних партій. Вони є самостійними суб’єктами політичної системи нашої країни. Конституція України гарантує право громадян на вільне об’єднання в політичні партії і громадські організації для захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Сьогодні можна виділити на основі традиційних підходів 3 блоки партій:

а) лівий. Його утворюють Компартія України, Соцпартія України, Селянська партія України, не рахуючи по-більшовицьки налаштованих невеликих угруповань, які вважають навіть комуністів “зрадниками”. Цей блок виступає за збереження радянських форм і принципів організації і діяльності влади, виступає проти широкого розвитку приватного сектора, за соціальний захист тощо;

б) центристський блок. Це Соціал-демократична партія України(о), Демократичний союз, Демократична партія України, Народно-демократична партія, “Трудова Україна”, партія зелених України, аграрна партія України тощо. Ці партії вважають, що особа повинна мати пріоритет над правами будь-якої соціальної чи національної спільності, а також держави. В економічній сфері вони виступають за кардинальні ринкові реформи, муніципальну реформу правління тощо;

в) правий блок має 2 крила:

― консервативний: його утворюють НРУ, УНР, партія “Реформи і порядок”, християнські партії та ін.;

― радикально-націоналістичний: Українська республікансько-консервативна партія, Конгрес українських націоналістів, Українська національна асамблея тощо.

Консервативний напрямок поклав в основу ідеологічний принцип національних і особливих інтересів, ринкові реформи, орієнтацію на Захід тощо.

У радикал-націоналістів головне — зверхність прав і інтересів нації над інтересами і правами будь-якої спільності чи окремої особи. Ставлення до СНД в них цілковито негативне.

Таким чином, політичні партії будучи елементом політичної системи відіграють важливу роль зв’язуючої ланки між населенням і державою, сприяють реалізації інтересів соціальних спільностей та окремих індивідів.

Проблемні питання

1. Чи можуть існувати політичні партії без соціальної бази?

2. Чи позначається тип партії на її функціях?

3. У чому полягає відмінність політичної партії від політичних рухів?

4. Які основі напрями розвитку політичного плюралізму та перебудови партійної системи на Україні?

5. В чому ви вбачаєте недоліки однопартійної системи?

6. Які ви знаєте партії на Україні, охарактеризуйте їх?

7. В якій мірі, на вашу думку, профспілкові організації відображають інтереси своїх членів?

Теми доповідей і рефератів

1. Історичний аспект виникнення політичних партій.

2. Сучасні підходи до розуміння політичних партій.

3. Партійні системи сучасності, їх сутність, особливості функціонування (на прикладі кількох країн).

4. Проблеми становлення багатопартійності в Україні в сучасних умовах.

5. Молодіжні організації та рухи в Україні.

Література

Базовкін Т., Кремінь В. Партії та громадські об’єднання України – К., 1994

Білоус А. Політичні об’єднання України – К., 1993

Єрмілов Є. П. Політологія. Черкаси: Відлуння, 1998

Коломейцев В. Ф. Партии в закале западной политологии. Государство и право – 1995, №10

Литвин В. Партія як форма політичної організації суспільства // Політика і час – 1992, №1

Основи політологи. Навч. посібник / Керівник авт. кол. Ф. М. Кирилюк – К.: Либідь, 1995

Політичні партії України / За ред. В. М, Якушика – К., 1996

Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997

Політологія. Курс лекцій / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського – К.: Вища школа, 1998

Політологія / За ред. акад. О. І. Семківа – Львів: Світ, 1994

Политология. Энциклопедический словарь – М., 1993

Примуш М. Партія і влада // Політика і час – 2000, №11–12

Яблонський В. Сучасні політичні партії України – К., 1996

Дата добавления: 2015-05-24