Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема №12. Політична свідомість і політична культура




 

ПЛАН

 

1. Сутність і структура політичної свідомості, шляхи її формування.

2. Політична культура, її сутність та функції.

3. Типологізація політичних культур.

4. Проблеми становлення демократичної політичної культури в Україні.

 

1. Політична свідомість — це відображення політичного життя суспільства в певних психологічних та ідейних формах. Вона посідає місце духовного стержня політичної культури.

Політична свідомість як одна із форм суспільної свідомості залежить від матеріальної основи, від суспільного буття. Разом з тим необхідно відзначити, що ця залежність політичної свідомості від політичного буття не автоматична, вона має відносну самостійність і як ніяка інша форма свідомості може впливати на суспільне буття, а саме:

― може прогнозувати політичні процеси;

― впливає на економічні, соціальні, політичні та духовні відносини;

― визначає напрямки діяльності суб’єктів політики.

Практика доводить, що управління суспільними процесами повинно враховувати стан політичної свідомості в усіх її проявах. Нині саме політична свідомість стимулює кардинальні зміни в різних сферах в Україні. А відтак, важливим для управління є дослідження стану політичної свідомості.

Зміст політичної свідомості складають політичні ідеї, теорії, погляди, інтереси, настрої, почуття. Переважна більшість дослідників розглядають політичну свідомість як багатомірне, неоднорідне, внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, яке в узагальненій формі виражає раціональне відношення до політики.

Політична свідомість тісно пов’язана:

― з політичною культурою. В розвинутих формах вона є стержневим компонентом політичної культури;

― з політичною поведінкою. Тут політична свідомість виступає як раціональна основа суб’єктивних механізмів такої поведінки;

― з політичною системою. Вона є її суб’єктивним фундаментом.

Цілісне вивчення політичної свідомості дає політологія. Це вивчення включає дослідження суб’єктів політичної свідомості, динаміку її розвитку та основні форми.

З точки зору суб’єкта політичної свідомості у політології виділяють:

1) масову політичну свідомість;

2) групову політичну свідомість;

3) індивідуальну політичну свідомість.

У конкретному вираженні масова політична свідомість це:

1) очікування людей і оцінка ними своїх можливостей щодо їх реалізації;

2) соціально-політичні цінності, які лежать в основі ідеологічного вибору (справедливість, рівність, порядок і т. ін.);

3) швидка зміна думок і настроїв, пов’язаних з оцінками поточного моменту діяльності уряду, лідерів і т. ін.

Масова свідомість фіксується в громадській думці. Це судження, яке поділяють різні соціальні спільності щодо оцінки тих чи інших явищ дійсності.

Громадська думка виконує цілий ряд функцій: експресивну, контрольну, консультативну, директивну.

Громадська думка може містити як істинні, так і ілюзорні, помилкові уявлення про дійсність. Вона формується не лише під впливом соціально-економічних і політичних факторів, а й з допомогою ідеологічних засобів.

Основними каналами з’ясування громадської думки є референдуми, загальнонародні обговорення соціально-політичних проблем, опитування населення, інтерв’ю засобів масової інформації тощо. Увага до громадської думки — важлива ознака демократичності суспільства.

Групова політична свідомість — це узагальнена свідомість тих чи інших більш визначених і організованих, ніж маса, великих соціальних груп — національно-етнічних утворень, класів, груп, верств і т. ін. та малих груп — політичної еліти, утворень типу груп лоббі. Така політична свідомість трактується як сукупність уявлень, які визначають зміст і інтенсивність політичної активності групи.

Найбільш поширений засіб виявлення такої політичної свідомості — аналіз документів політичного характеру, які виходять від зацікавлених груп.

Що стосується індивідуальної політичної свідомості, то це здатність особистості так чи інакше сприймати політику, оцінювати її і свою спроможність діяти в політиці.

Політична свідомість особи — це відображення її власного буття. На неї впливають сім’я, колектив, нація, клас, суспільство.

Розвиток і характер політичної свідомості, як правило, досліджується на всіх рівнях — масовому, груповому та індивідуальному, що дозволяє будувати досить надійні політичні прогнози.

Політична свідомість має свої рівні. Першим рівнем духовного відображення політичного життя є емпірична політична свідомість, у якій безпосередньо фіксується практичний досвід суб’єкта. Її часто ототожнюють з буденною політичною свідомістю. Вони дійсно близькі, але не тотожні, тому що в буденну свідомість, крім емпіричного, вносяться теоретичні та ідеологічні елементи. Емпірична і буденна свідомість відображає переважно поверхові процеси і відношення, не проникаючи в їх сутнісні характеристики.

Більш високим рівнем політичної свідомості є політико-теоретична свідомість. Вона являє собою сукупність ідей, поглядів, вчень, які виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їх сутність, глибинні взаємозв’язки і суперечності, закономірності розвитку.

Політична свідомість формується складним і суперечливим шляхом. Точка зору марксизму, що свідомість “вноситься” в маси спеціальними ідеологічними представниками класу, є спрощеною. Фактично формування політичної свідомості здійснюється у суб`єктів політики, навіть у масових, шляхом:

― критичного осмислення чуттєвих уявлень людей, узагальнення інформації, якою вони володіють;

― усвідомлення цілей партійного чи політичного руху, тобто приєднання до них оцінок і норм громадської поведінки, яка вже сформувалася;

― емоційного залучення до віри в ті чи інші ідеали.

Необхідно відзначити, що об’єктивна належність людини до тих чи інших груп не означає, що в неї формується політична свідомість, яка відповідає даним інтересам. Політичні погляди володіють досить великою незалежністю і самостійністю по відношенню до соціально-економічних факторів. Тільки практика свідчить, чи керується людина усвідомлено-груповими поглядами, чи підняла вона свою суб`єктивність до розуміння цілей групи або суспільства, чи ні. У свою чергу і власні політичні погляди людей можуть бути відмінними за глибиною усвідомлення соціальних і національних інтересів, ступенем стереотипізації, творчими властивостями тощо.

У цілому в організації та діяльності влади політична свідомість виконує ряд функцій. Це:

― пізнавальна — дає знання про політичну дійсність;

― когнітивна — виражає потребу людини і суспільства у вираженні своїх інтересів;

― ідеологічна — характеризує потребу в захисті інтересів групи чи суспільства в цілому;

― оцінювальна — сприяє орієнтації у політичному житті, оцінці поведінки людей;

― комунікативна — забезпечує взаємодію суб’єктів, носіїв політичних відносин з інститутами влади;

― прогностична — виражає здібність групи чи суспільства до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів;

― виховна — формує в політичній активності людей бажану для суспільства чи групи спрямованість, що відповідає ідеалам класу, нації, держави тощо.

Виконання таких важливих функцій у справі організації та здійснення влади розкриває зміст політичної свідомості як фактора масової, групової, індивідуальної поведінки. Ось чому політична свідомість розглядається в політології, головним чином, як суб’єктивний елемент стимулювання дії політичних суб’єктів.

Практична політична діяльність тим впливовіша, чим тісніше вона пов’язана з оволодінням політичними знаннями, позитивними ідеологічними цінностями. Зрозуміло, що вироблення нових, демократичних поглядів не має нічого спільного з примусовим формуванням політичної “свідомості” в колишньому Радянському Союзі. У цьому переконує життя.

Одним із основних напрямків утвердження нової політичної свідомості є подолання старих стереотипів, боротьба з духовним конформізмом (від лат. conformus — схожий). Треба формувати плюралізм думок, ідей, поглядів, програм, тощо.

Проблема переорієнтації політичної свідомості людей на сучасному етапі є однією з найважливіших ідей якісного перетворення нашого суспільства.

 

2. Одним з понять, які виражають складні суспільні явища, є політична культура. Вона необхідна кожній людині для активної самостійної участі в політичному житті суспільства, в керуванні справами держави.

Поняття “культура” (від лат. cultura — обробка, вирощування) спочатку означало функцію, пов’язану з набуттям знань, досвіду. Термін “політична культура” вперше використав у XVIII ст. німецький просвітник І. Гердер. У 1956 році розробку цього поняття, наповнення його новим змістом здійснив американський політолог Г. Алмонд.

У цілому культура — свого роду об’єктивна дійсність, яка на відміну від природної дійсності, має суб’єктивне джерело походження. В соціальному плані культура класифікується за сферами соціальної життєдіяльності людини.

Політична культура — невід’ємна складова частина загальної культури людства, безпосередньо пов’язана з діяльністю класів, націй, соціальних верств і груп у політичній сфері суспільства. Її вичленування із загальної культури умовне, тому що будь-яка форма духовної культури, наприклад, правова, моральна так чи інакше включені в існуючі політичні відносини.

У сучасних політичних дослідженнях існує понад 30 визначень політичної культури. Це пояснюється складністю і недостатньою розробкою цього поняття.

Американські політологи Г. Алмонд і С. Верба в роботі “Культура громадянина” показують політичну культуру у вигляді трьох рівнів:

― пізнавальний — охоплює знання про політичну систему, її роль, носіїв цих ролей та її функціонування;

― емоційний — відображає почуття стосовно до політичної системи, її функцій, учасників і діяльності;

― оцінювальний — виражає особисте ставлення до політичної системи, її учасників та їх дій.

Таким чином, Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об’єктів.

Інша точка зору в американських політологів Р. Карра і М. Бернстайна, які вважають, що політична культура включає в себе політичні ідеї та соціальну практику.

Політична культура — це історичний досвід, пам’ять соціальних спільностей та окремих індивідів у сфері політики, їх орієнтації, навички, які регулюють політичну поведінку всіх членів суспільства; це рівень, характер і якість усіх елементів політичної системи суспільства, їх єдність у дії. Політична культура має матеріальні і ідеальні форми буття. Об’єктивні форми буття — це сучасні форми виробництва і відтворення конкретного типу політики і політичного життя.

Таким чином, політична культура являє собою сукупність стійких уявлень про суспільство, характер і спосіб політичного мислення, стандарти політичної поведінки.

Політична культура має свої критерії:

а) позитивний загальнолюдський досвід політичної культури (практика);

б) інтереси людини, задоволеність її потреб у свободі, рівності, захищеності;

в) права людини;

г) вплив на інші сфери:

― економіку (сприяє її розвитку чи стримує);

― духовну культуру (розвиває чи руйнує її);

― мораль (утверджує ідею гуманізму на практиці чи заперечує її).

Політична культура — це перш за все оцінювальна категорія.

Система цінностей політичної культури включає:

а) політичні ідеї, методи, вчення і програми, в яких визначається діяльність партій і держави;

б) погляди та уявлення народних мас і особистостей на соціальний устрій суспільства і т. ін.;

в) прогресивні традиції, форми, засоби, методи політичної діяльності й боротьби.

Основні функції політичної культури:

― пізнавальна;

― реалізація і захист національних і класових інтересів;

― регулятивна функція — забезпечує функціонування політичної системи;

― виховна функція — формує політичні погляди людей на основі певних цінностей і форм;

― комунікативна функція — забезпечує ідейно-політичний, правовий зв’язок громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства;

― прогностична функція — забезпечує можливість передбачати розвиток політичної ситуації тощо.

 

3. Для політології важливе значення має типологія політичних культур. Вона необхідна:

― для аналізу історичних типів політичної культури;

― для формування такої політичної культури, яка б найкращим чином відповідала потребам розвитку суспільства;

― для наукового аналізу політичних систем і відповідної їм політичної свідомості;

― для побудови правової держави, демократичного суспільства.

За рівнем спільності виділяють:

1) загальну політичну культуру, тобто сукупність стійких, типових ознак політичної свідомості і культури, характерних для переважної більшості населення;

2) субкультури — це певні політичні уявлення і стандарти політичної поведінки, притаманні певним спільностям та групам, і можуть відрізнятися від домінуючих в суспільстві. Ряд політологів виділяють такі субкультури:

― регіональні — обумовлені певними відмінностями між регіонами, а саме специфікою природних ресурсів, кліматом тощо;

― соціоекономічні — які є результатом різного економічного статусу, а відтак, мають відмінності в способі життя і інтересів;

― етнічні — пов’язані з мовою, національним характером і етнічною самосвідомістю;

― релігійні — коли релігія є основним елементом загальної культури спільності або групи тощо.

Загальна політична культура і політичні субкультури зводять різноманітні інтереси суб’єктів до єдиного уявлення щодо політичних знань, механізмів і шляхів здійснення політичних цілей. Однак вони є єдністю різноманітностей, уніфікованою формою політичної свідомості і діяльності суб’єктів, в тому числі і індивідів.

Г. Алмонд і С. Верба на основі аналізу різного виду політичних орієнтацій виділили 3 “чистих” типи політичної культури:

1) патріархальна культура — орієнтована на місцеві цінності (племені, роду, клану) і може проявлятися у формі місцевого патріотизму, сімейності;

2) підданська культура — характеризується пасивним ставленням індивіда до політики. Він орієнтується на традиції, політично свідомий. Підпорядковуючись владі, індивід очікує від неї різних благ, разом з тим, побоюється її диктату;

3) культура участі — передбачає політичну активність індивіда.

Разом з тим, типів політичної орієнтації в чистому вигляді практично немає, вони співіснують, не витісняючи один одного.

За Г. Алмондом і С. Вербою політична культура західних країн - особливий вид змішаної культури, яку вони назвали культурою громадянськості. Її найбільш характерна риса - раціонально-активна поведінка громадян, яка відповідає демократичній політичній системі.

Польський політолог Є. Вятр поклав в основу класифікації політичної культури формаційний підхід. На його думку, докапіталістичним формаціям була притаманна традиційна політична культура, яка виконувала священний характер влади, забезпечувала незмінність політичної системи, регулювала відносини підданих і влади на основі традиційних норм. Основні типи цієї політичної культури — племінний, теократичний, деспотичний, а другорядні — патриціанський і дворянський. Для капіталізму, вважає Є. Вятр, основним типом політичної культури є буржуазно-демократичний, два її різновиди — консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний. Другорядний тип політичної культури — автократичний у двох її різновидах: авторитарний і тоталітарний. Для тоталітарної політичної культури характерна об’єднувальна роль культу лідера, сильна влада з активним залученням громадян до політичного життя. Проте це не значить, що населення відіграє важливу роль у політиці.

У марксизмі типологія політичних культур здійснюється переважно відповідно до історичних типів суспільних формацій і класової структури суспільства. Виділяють такі типи культур: рабовласницький, феодальний, капіталістичний та інші. У свою чергу в рамках кожної з них виділяються класові різновиди політичної культури (наприклад, буржуазний і пролетарський).

Політичну культуру можна ділити і за ідеологічними ознаками: консервативна, ліберальна, соціалістична тощо. Існують й інші методи класифікації політичної культури.

 

4. Процеси, які відбуваються сьогодні в Україні ставлять по-новому і питання політичної культури. Розбудова суверенної, демократичної, правової держави вимагає формування відповідної політичної культури. Слід зазначити, що політична культура сучасної України являє собою синтез різнорідних політичних цінностей, стандартів політичної поведінки. Мають істотний вплив уявлення, ідеї, орієнтації, стереотипи мислення та поведінки, сформовані тоталітарним минулим. Це, як вважає ряд політологів:

― заідеологізованість мислення значної частини громадян, непримиримість до нетрадиційних поглядів та підходів;

― низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

― наявність елементів правового нігілізму;

― слабка розвиненість громадянських позицій, особистих намагань на політичну участь;

― схильність до легковірності тощо.

Формування ринкових відносин, розширення форм власності, збільшення кола суб’єктів соціальних інтересів створюють умови для зміни типу політичних орієнтацій. Однак це тільки передбачає тенденцію утворення демократичної політичної культури, але жорстко програмувати її не може. Зміст і значення політичної активності можуть формуватися на основі уявлень, які визначаються врешті-решт соціально-економічним положенням конкретної групи, індивіда. Впливають на неї також конфесійні, етнічні фактори тощо. Однак, як доводить практика, зміна культури політичної поведінки відбувається дуже повільно, тому що рішення політичного керівництва розраховані на культуру політичної участі, їх важко пов’язати з реально домінуючою культурою. Ця невідповідність нового змісту діяльності політичних інститутів та значне панування підданицької політичної культури є однією з головних причин кризових явищ і конфліктів.

У сучасних умовах поширення свободи суперечливо взаємодіють дві тенденції: з одного боку, домінуючим фактором соціальної і політичної активності стає творчий потенціал особи, широта її кругозору, схильність до перетворень, з іншого — перевага в реально існуючій суспільній свідомості населення старих стереотипів. Орієнтації більшості населення на тимчасові інтереси роблять його залежним від популістських лідерів, породжують певні труднощі на шляху демократичних перетворень.

Більш того, стихійність і некерованість формування політичних орієнтацій, коли пропонуються протилежні зразки політичної поведінки, ускладнюють досягнення угоди в суспільстві з базових цінностей. А відтак, політичній владі важко здійснити інтеграцію спрямувань різних соціальних груп навколо загальнозначущих цілей і мобілізувати населення на їх здійснення.

Політична стабільність у суспільстві створюється не тільки завдяки ефективній соціально-економічній політиці, а й шляхом цілеспрямованого формування політичної культури громадян. Це слід здійснювати на всіх рівнях:

1) на інформаційному: підвищувати знання, компетентність суб’єктів політики;

2) на рівні цінностей і переконань — робити акцент на аналізі джерел, мотивів конкретного вибору, використовувати позитивні традиції, усталені стереотипи, які здійснюють великий вплив на переконання;

3) на рівні поведінки — пропаганда її позитивних зразків. Цей рівень тісно пов’язаний і, певною мірою, визначається першими двома рівнями.

Формування в кожного індивіда високої політичної культури робить його активним і свідомим учасником політичного процесу.

 

Проблемні питання

1. В чому, на вашу думку, полягають особливості політичної свідомості?

2. Як впливає громадська думка на ту чи іншу політичну ситуацію?

3. Назвіть критерії зрілості політичної культури особи, суспільства, класу?

4. Як співвідносяться політична і правова культура?

5. Яку роль відіграє політична культура в умовах кризи суспільної системи?

6. Які особливості масової свідомості є живильним ґрунтом для популізму?

7. Чи є революції культурним явищем?

8. Як можна оцінити стан політичної культури суспільства в Україні?

 

Теми доповідей та рефератів

1. Політична культура як фактор модернізації суспільства.

2. Революційне насильство і політична культура.

3. Причини деформації політичної свідомості в умовах тоталітарних режимів.

4. Політичні настрої і політична думка.

5. Релігійний аспект політичної культури.

6. Вплив морально-емоційних факторів на динаміку політичної свідомості.

7. Проблеми формування політичної культури в Україні.

 

Література

Андреев С. С. Политическое сознание и политическое поведение // Социально-политические науки – 1992, №8

Андреев С. С. Политический идеал и политическая действительность // Социально-политические науки – 1992, №9

Бебик В. Психологія демократизму /українська ментальність/ // Політологічні читання – 1992, №3

Бебик В., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді – К., 1996

Бебик В., Корнєв М. Політична культура і політична соціалізація // Політична думка – 1994, №1

Дахин В. Политическая культура и власть // Свободная мысль – 1996, №1

Житнев В. А. Политическая культура: опыт формирования и проблемы – М., 1990

Кейзеров Н. М. Политическая и правовая культура (Методологические проблемы) – М., 1983

Лісовий В. С. Поняття політичної культури. Політична культура українців // Феномен української культури: методологічні засоби числення – К., 1996

Пахомов Ю. М. Політична культура посттоталітарної доби // Політологічні читання – 1992, №3

Політологія / За заг. ред. проф. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського – К.: Вища школа, 1998

Політологія /За ред. акад. О. І. Семківа – Львів: Світ, 1994

Политология. Энциклопед. словарь – М., 1993

Рудакевич О. М. Політична культура України: руйнація і шляхи відродження // Розбудова держави – 1995, №1

Цимбалістий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців – К., 1994

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-24; Просмотров: 358; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.073 сек.