Педагогіка: становлення, роль і місце в системі наук

Соціального розвитку України

Місце і роль педагогічної науки в системі

Заліковий модуль I

Змістовий модуль 1. Педагогіка як система наукових знань

План

1.1. Педагогіка: становлення, роль і місце в системі наук.

1.2. Предмет, категорії, основні завдання й структура педагогіки.

1.3. Методологія педагогічного дослідження.

1.4. Методи педагогічного дослідження.

Ключові слова: педагогіка, освіта, навчання, виховання, розвиток, методологія педагогіки, педагогічні дослідження, структура
педагогіки.

Педагогіка (від. грец. раіdes – дитина і аgо – веду, виховую) –
наука про навчання та виховання дітей. Щоправда, нині поняття
«педагогіка» розширилося й охоплює сферу навчання й виховання не лише дітей, а й людини взагалі.

У Давній Греції педагогомназивали раба,який брав за руку дитину господаря і супроводжував її до школи. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

Поступово слово «педагогіка» набуло широкого значення: мистецтво вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання обумовило виникнення окремої галузі науки.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах дедалі частіше – люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Протягом багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали – «школярі-книжники».

Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини в цілому. Тому правомірно стверджувати, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття «виховання» тут розуміємо як навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: 1) народна,
2) духовна, 3) світська.

Народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. в педагогічну науку впроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов’язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

Українська народна педагогіка – складова народознавства (українознавства) й водночас один з засобів його реалізації на практиці.

Духовна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії.

Світська педагогіка пройшла тривалий етап становлення. Своїм корінням вона сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї. У тогочасних філософських трактатах знаходимо перші педагогічні узагальнення, зокрема з проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, цілей, змісту та правил виховної діяльності.

Найбільшого розвитку духовна педагогіка набула за часів середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах, школах брахманів в Індії виховання мало яскраво виражений теологічний характер. Значний внесок у розвиток педагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан,
Августин, Аквінат.

На рубежі XX–XXI ст. важливою гранню соціального життя в Україні стало повернення до основ релігії. Така потреба обумовлена тим, що протягом тисячоліть релігія є неперевершеною і незамінною основою життєдіяльності більшості людей, які знаходять у ній най-універсальнішу систему захисту від негативних явищ довколишнього світу. Висуваючи до віруючої людини вимогу постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія на основі вільного вибору дарує особистості справжню свободу.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, за якою для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено природою. Учень Платона Арістотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відкидаючи ідею першого поштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про виховання оратора» тривалий час був основним підручником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

Загалом давня педагогіка була нормативно-прикладною. Вона виробила низку правил, норм і приписів виховної та навчальної
діяльності відповідно до вимог тогочасного суспільства.

Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе на весь голос у багатьох країнах Європи в епоху Відродження. Їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги, зокрема Вітторіно де Фельтре (1378-1446) в Італії, Л. Вівес (1492-1540) в Іспанії, Ф. Рабле (1494-1553) і М. Монтень (1533-1592) у Франції, Е. Роттердам-ський (1469-1536) в Голландії. Гуманісти проголосили людську особистість найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти за допомогою виховання.

В основі педагогіки як самостійної науки лежить доробок видатного чеського педагога Я.А. Коменського (1592-1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Я.А. Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні категорії – виховання, навчання й освіту – як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей
актуальні дотепер.

Англійський філософ і педагог Дж. Локк (1632-1704) у праці «Думки про виховання» зосереджується на проблемі виховання
джентльмена – людини, в якій поєднуються висока освіченість з діловими якостями, тверді моральні переконання з відповідними манерами поведінки.

Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713-1784), К.-А. Гельвецій (1715-1771), П.-А. Гольбах (1723-1789), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Вони вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини, обстоювали природовідповідність у вихованні.

Демократичні ідеї французьких просвітителів розвивав видатний швейцарський педагог Й.Г. Песталоцці (1746-1827). Головне
завдання виховання він вбачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи. Учений теоретично обґрунтував і практично довів доцільність поєднання праці та навчання. Збагачуючи принципи наочності, поступовості й послідовності у навчанні, Й.Г. Песталлоці створив методику елементарного навчання.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувалася система виховання на засадах любові до Батьківщини, гуманного ставлення до людини, дисципліни, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й водночас терпимості та релігійності.

Педагогічні ідеї XV–XVII ст. систематизовано у формі настанов, викладених у низці документів, зокрема у відомому «Домострої». Педагогіка «Домострою» відбивала національні принципи, де суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, з вихованням почуття громадянського, патріотичного обов’язку. Поряд з настановами про виховання у дітей мужності, працьовитості, бережливості тощо «Домострой» передбачав також їх фізичне покарання.

Збагатили національну педагогіку педагогічні погляди великого українського філософа, письменника і педагога Г. Сковороди (1722-1790), які ґрунтуються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до Батьківщини й народу.

На рівень європейських педагогічних пошуків підніс педагогічну думку Т. Шевченко (1814-1861): широке уявлення про освітньо-виховний ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, спроможна застосовувати свої знання в житті, цінує мистецтво, любить працю. І. Гізель (1600-1683), П. Могила (1597-1647), Ф. Прокопович (1681-1736) обстоювали ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-грома-дянина, в кращих своїх творах звеличували ідеал особистості – патріота, носія свободи оспівував І. Котляревський (1769-1838).

Значну роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823-1871). У запропонованій ним педагогічній системі визначальним стало вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов’язку перед народом. Ушинський обстоював думку про те, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвивального навчання, збагатив принципи навчання.

Видатний український педагог А. Макаренко (1888-1939) розробив й освоїв на практиці принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, в дусі свідомої дисципліни та теорії сімейного виховання.

В. Сухомлинський (1918-1970) досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім’ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Його перу належать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.

Важливу роль у творенні української національної педагогіки відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878-1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно аналізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України.

Цінним для теорії та практики навчання в сучасній школі є його підручник для педагогів «Загальні методи навчання». У ньому
детально проаналізовано філософсько-психологічні засади навчально-пізнавальної діяльності учнів, принципи і методи навчання, шляхи активізації учнів у процесі застосування різних методів навчання.

З проголошенням суверенної Української держави виникають нові типи навчальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та обґрунтування, що надало б поштовх розвитку педагогічної творчості, дало змогу активізувати наукові пошуки з розвитку української національної системи освіти.

У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і
перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави.

Педагогіка є традиційно об’єднувальною наукою про освіту й виховання людини. І саме на цьому ґрунтується система педагогічних наук. Педагогіка безпосередньо пов’язана з іншими науками, передусім з анатомією та фізіологією людини, психологією. Ці дисципліни, по суті, становлять засадницькі основи педагогіки. К.Д. Ушинський стверджував: «Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона має насамперед пізнати її також в усіх відношеннях».

У програмному документі «Національна доктрина розвитку освіти» визначено: «Освіта – основа розвитку особистості, суспіль-ства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визна-чальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства».

У процесі становлення вітчизняна педагогіка структурно розвивалася як наука, що має свої закони та закономірності. Сутність кожної науки відбито в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання мають бути системою закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно розв’язувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистецтво, що потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела: педагогічну спадщину минулого – положення видатних педагогів минулого і нині є злободенними; сучасні педагогічні дослідження – рекомендації щодо збагачення педагогічної думки новими ідеями; передовий педагогічний досвід – різнобічне вивчення та узагальнення досвіду педагогів минулого дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози.

Таким чином, здобуте в процесі вивчення педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.

1.2. Предмет, категорії, структура й основні

завдання педагогіки

Педагогіка, як наука, має свій предмет дослідження. В науковій літературі, за поглядами більшості вчених, предметом педагогіки є процес спрямованого розвитку і формування особистості в умовах її виховання, навчання, самовдосконалення. Об’єктом педагогіки
виступають ті явища дійсності, які обумовлюють позитивні зміни, розвиток людського індивідуму.

Педагогіка, як наука, містить базові наукові знання про закони й закономірності педагогічного впливу, що відбивають об’єктивні та суттєві його основи. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв’язки педагогічного процесу з суспільними вимогами й умовами; зв’язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв’язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу тощо. В цьому розумінні педагогіка є наукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до мети, завдань і методів виховання, які віддзеркалюють її історичні, етнічні та регіональні особливості. В такому разі воно набуває національного характеру та є, по суті,
національним вихованням.

Педагогічний вплив на людину педагогіка здійснює через дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини: 1) педагогічну науку і практику розвитку та 2) формування особистості в умовах її виховання, навчання, самовдосконалення. Об’єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом – закономірності, прийоми, способи, методи і засоби цієї взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями та змістом.

Педагогічна теорія пізнає закони та закономірності виховання, обґрунтовує його теоретико-методологічні основи, є джерелом професійних знань педагогів про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання та розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.

Педагогічна практика,спираючись на педагогічну теорію, наповнює її конкретним змістом. Тому практичну виховну діяльність
розглядають як мистецтво.

Об’єкт педагогіки в освіті є особливим, соціально й особистісно детермінованим, обумовленим педагогічним цілепокладанням і педагогічним управлінням діяльністю, спрямованою на залучення людини до життя в суспільстві, тобто об’єктом виступають явища дійсності, що ведуть до позитивних змін, розвитку людського індивідуму, а предмет – проявляється в проектуванні, теоретичній і методичній розробках цілісного педагогічного процесу, спрямованого на розвиток, формування особистості в умовах її навчання, виховання,
самовдосконалення.

Згідно з предметом та об’єктом дослідження педагогіка розглядає закономірності, принципи організації педагогічного процесу, передбачає визначення цілей, змісту, форм, методів, засобів залучення студентів до оволодіння соціальним досвідом людства, його культурними цінностями, створення для цього оптимальних умов у різних видах діяльності, спілкування особистості з метою забезпечення її позитивних змін, формування і розвитку, а також аналіз результативності процесу і його коригування за необхідністю.

Педагогіка як наука, має свій понятійний апарат, тобто систему педагогічних понять (термінів), які відбивають наукове узагальнення і визначаються педагогічними категоріями.

Основу педагогічної теорії становлять базові категорії, тобто
найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Вона широко оперує загальнонауковими поняттями «розвиток» і «формування».

Поняття «виховання» вживається в широкому і вузькому соціальному значенні слова, а також у широкому і вузькому педагогічному розумінні.

У широкому соціальному значенні виховання – це передання соціального досвіду, накопиченого людством, від старших поколінь до молодших.

У вузькому – спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передання їй певних знань, прищеплення навичок
і набуття вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних та політичних орієнтирів, життєвих настанов і перспектив.

У широкому педагогічному розумінні виховання – цілеспрямований, організований і планомірний вплив вихователів, певного організованого соціального середовища (наприклад, навчально-виховних закладів) на вихованця з метою формування його особистості. Поняття «виховання» у такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому – це процес і результат виховної роботи, спрямованої на виконання конкретних виховних завдань.

Навчання визначається як цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння та
навички.

Дидактика в педагогіці розглядається як теорія навчання.

Освіта – це водночас і процес, і результат завершеного навчання (середнього, вищого, підвищення кваліфікації та ін.).

Педагогічний процес є динамічною системою, що об’єднує процеси виховання, навчання, розвитку і самовдосконалення особистості вихованця.

Розвиток – це процес і результат кількісних та якісних змін в
організмі людини.

Формування – це надання певної форми, завершеності процесу становлення особистості, досягнення нею рівня зрілості та стабільності. Інакше кажучи, формування є процесом становлення людини як соціальної істоти під впливом різноманітних факторів, наприклад, соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних, педагогічних тощо. Процеси формування, розвитку і виховання особистості взаємозв’язані та взаємозумовлені.

До основних педагогічних категорій також відносять самовиховання, самоосвіту, саморозвиток, перевиховання.

Самовиховання – робота людини, спрямована на духовний, розумовий, моральний, вольовий, естетичний та фізичний розвиток, вдосконалення й усунення негативних рис характеру.

Самоосвіта – це освіта, яка набувається в процесі самостійної роботи вихованця без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Хоча вона також є складовою
педагогічного процесу в стаціонарних навчальних закладах.

Саморозвиток – це самостійна робота вихованця над формуванням і розвитком у собі духовних, розумових, фізичних та інших здібностей і нахилів.

Перевиховання – це індивідуальна цілеспрямована робота дорос-лих над усуненням недоліків у важковиховуваних або педагогічно занедбаних дітей. Така робота передбачає виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у формуванні та розвитку особистості вихованця. Провідним механізмом перевиховання вважається переконання, що являє собою зусилля, спрямовані на суспільно корисну діяльність.

Отже, проблеми педагогіки широкі та багатогранні. Це означає, що до її вивчення слід ставитися надзвичайно відповідально, формуючи своє бачення основних проблем.

Предмет педагогіки конкретизується в її меті та завданнях.

Метою педагогіки як науки є дослідження закономірностей розвитку, виховання і навчання людини і розроблення на цій основі шляхів удосконалення процесу підготовки до життєдіяльності.

Завдання педагогіки:

а) загальні виявлення, вивчення й обґрунтування законів і закономірності формування та розвитку людської особистості, розроблення на цій основі теоретико-методологічних і методичних основ виховання як спеціально організованого педагогічного процесу;

б) конкретні:

· обґрунтування парадигми педагогічної теорії та практики, що на сучасному етапі розвитку суспільства має бути тільки гуманістичною та забезпечувати особистісний розвиток вихованця;

· обґрунтування законів і закономірностей педагогічного
процесу;

· вивчення і всебічне осмислення процесу розвитку особистості, а також залежностей між її формуванням, розвитком і вихованням;

· визначення мети, завдань, змісту і результатів виховання й навчання;

· обґрунтування сучасної ефективної та водночас гуманної
педагогічної технології;

· вивчення й узагальнення практики та передового досвіду
педагогічної діяльності;

· впровадження результатів і рекомендацій педагогічних
досліджень у практику;

· прогнозування розвитку педагогічної теорії та практики.

Розвиток педагогіки як науки визначив створення самостійних галузей, які знайшли відбиття в структурі педагогічних наук.

Історія педагогіки як галузь педагогічної науки вивчає стан і розвиток педагогічної теорії та практики на різних етапах людського суспільства, досліджує розвиток виховання як суспільного явища,
з’ясовує причини виникнення педагогічних теорій та їхню історію, узагальнює позитивний досвід педагогічної теорії та практики попередніх епох і виявляє їхні закономірності.

Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, що вивчає загальні закономірності виховання людини, розробляє теоретико-методологічні та методичні засади навчально-виховного процесу в
різноманітних освітньо-виховних закладах. Традиційно загальна педагогіка складається з чотирьох розділів: 1) основи, 2) теорія освіти й навчання, 3) теорія виховання та 4) теорія управління навчально-виховним закладом.

До загальнопедагогічних наук належать: дошкільна педагогіка, шкільна педагогіка, соціальна педагогіка; превентивна (попереджу-вальна) педагогіка. Спеціальні педагогічні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка.

Дошкільна педагогіка – це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності виховання дітей дошкільного віку. Вона базується на основних положеннях загальної педагогіки й пов’язана із загальною, дитячою і віковою психологією, загальною анатомією і фізіологією. Основним завданням дошкільної педагогіки є обґрунтування цілей, змісту, методів і форм морального, розумового, естетичного, трудового, фізичного виховання дітей дошкільного віку, теоретичних і практичних основ організації дошкільних закладів.

Шкільна педагогіка належить до глибоко вивчених і обґрунтованих галузей педагогічної науки, яка досліджує закономірності виховання підростаючого покоління в конкретних освітньо-виховних закладах.

Соціальна педагогіка – галузь загальної педагогіки, наука про закономірності та механізми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально зорієнтована діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, що сприяють формуванню соціальної активності дітей і молоді в процесі розв’язання суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.

Превентивна педагогіка – це галузь педагогічної науки, яка ставить за мету обґрунтування теоретичних і практичних проблем виховання важковиховуваних дітей і дорослих, попередження таких антисоціальних явищ, як наркоманія, алкоголізм тощо.

Сурдопедагогіка досліджує проблеми виховання, навчання, розвитку дітей з порушеннями слуху, розробляє педагогічну систему всебічного розвитку осіб з вадами слуху й підготовки їх до суспільно корисної праці. Основна проблема сурдопедагогіки полягає у формуванні словесної мови в дітей з вадами слуху.

Особливості виховання та навчання дітей сліпих і з поганим зором досліджує тифлопедагогіка. Вона розробляє систему педагогічного впливу на учнів з вадами зору, формування в них компенсації сліпоти та корекції вторинних відхилень, зумовлених зоровою недостатністю, підготовки до суспільно корисної діяльності.

Олігофренопедагогіка досліджує проблеми виховання, навчання розумово відсталих дітей та шляхів коригування недоліків у їхньому розвитку.

Порівняльна педагогіка (має окремий статус) – це наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах, завданням якої є вивчення й узагальнення позитивного зарубіжного досвіду.

До функціональних педагогічних наук зараховують педагогіку вищої школи, педагогіку професійно-технічної освіти, галузеві педагогіки: авіаційну, військову, інженерну, медичну, культурно-освітню, педагогіку виправно-трудової системи, педагогіку підвищення кваліфікації й перекваліфікації спеціалістів та робітничих кадрів.

Педагогіка вищої школи – це галузь педагогічної науки, яка
вивчає закономірності навчально-виховного процесу у вищих
навчальних закладах, специфіку здобуття вищої освіти.

Педагогіка професійно-технічної освіти досліджує закономірності підготовки робітників високої кваліфікації.

Таким чином, педагогічна наука утворює струнку систему і спрямована на розв’язання гуманної проблеми – підготовки підростаючого покоління й дорослих до повноцінної життєдіяльності шляхом надання їм допомоги в самореалізації, самоутвердженні та самоактуалізації.

З цією метою вона співпрацює з іншими науками: філософією, психологією, соціологією, антропологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою тощо. Зміцнюючи й удосконалюючи міжпредметні зв’язки, педагогіка запозичує й інтерпретує відповідно до предмета свого дослідження ідеї інших наук, які допомагають глибше проникнути в сутність виховання і розробляти його
теоретичні основи.

1.3. Методологія педагогічного дослідження

Поняття «методологія педагогіки» більшістю вченими розглядається як система знань, вихідних положень, принципів, ідей з побудови теоретичної й практичної діяльності, а також як вчення про цю
систему, методи її дослідження.

У педагогіці визначають такі рівні методології:

· філософський (загальні принципи пізнання і категоріальний апарат);

· загальнонауковий (теоретичні концепції, які використовуються в багатьох наукових дослідженнях);

· конкретно-науковий як сукупність методів, принципів дослідження, які використовує та чи інша наука;

· технологічний, тобто методику, техніку і технологію дослідження, набір тих процедур, які забезпечують одержання вірогідного емпіричного матеріалу та його обробку.

Філософський рівень є змістовною основою будь-якого методологічного знання, визначаючи підходи до педагогічних досліджень.

Загальнонауковий рівень методології педагогіки являє собою системний підхід, зорієнтований на визначення навчання й виховання як цілеспрямованої діяльності суб’єктів педагогічного процесу, що потребує розгляду системоутворюючих зв’язків мети, завдань, змісту, форм і методів цього процесу не ізольовано, а у взаємодії компонентів, щоб виявити загальні системні властивості та якісні характеристики. Системний підхід ґрунтується на реалізації принципу єдності теорії, експерименту й практики.

Особистісний підхід визначає особистість як продукт соціально-історичного розвитку, носія культури, її унікальності, інтелектуальної та моральної свободи, права на повагу, що передбачає опору на природній процес саморозвитку здібностей, самовизначення, самореалізацію, самоутвердження і створення для цього відповідних умов.

Діяльнісний підхід спрямований на те, щоб організовувати
діяльність суб’єкта, в якій він був би активним у пізнанні, праці,
спілкуванні, своєму розвитку, оскільки розвиток людини відбувається саме в діяльності. Вплив інших факторів розвитку (спадковості,
навколишнього середовища, виховання) виявляється саме в конкретній діяльності (пізнавальна, художньо-естетична, трудова, спортивна, громадська та ін). Діяльність забезпечує задоволення потреб у різних сферах життя людини: у сфері побуту, відпочинку, навчальної роботи, громадської роботи, професійної та ін.

За характером діяльність у будь-якій сфері може бути пасивно, активно наслідувальна, творча.

Особистісний і діяльнісний підходи знаходяться в діалектичній єдності, тому що особистість виступає суб’єктом діяльності, яка, у свою чергу, поряд з іншими факторами, визначає особистісний розвиток людини. Тому педагогічній науці частіше вживається поняття «особистісно діяльнісний підхід», який характеризується: ціннісним ставленням, позитивними мотивами суб’єкта в діяльності; використанням особистого досвіду в навчально-виховному процесі, що утворюють такі елементи: когнітивний (знання), операційний (уміння), аксіологічний (характеризується особистісними цінностями, установками). Саме з позицій суб’єктивного досвіду здійснюється в пізнанні сприймання інформації, що забезпечує індивідуальне бачення світу.

Актуалізація суб’єктивного досвіду учня забезпечується змістом занять, спільним визначенням мети діяльності, її плануванням, створенням емоційного фону, постійною рефлексією.

Отже, реалізація особистісно діяльнісного підходу в навчанні потребує особистісно зорієнтованої організації навчально-виховного процесу, що забезпечується педагогічною підтримкою індивідуальності людини, створенням умов для задоволення її освітніх, культурологічних потреб (вибір змісту освіти, шляхів її здобуття і т. д.), сприяння самореалізації особистості, стимулюючим характером взаємодії суб’єктів діяльності, коли педагог виступає не як інформатор, контролер, а як координатор діяльності суб’єкта, спрямованої на постановку і розв’язання ним конкретних навчально-виховних задач.

Ресурсний підхід у педагогіці визначають як сукупність об’єктив-них умов і засобів, необхідних для реалізації потенційних можливо-стей людини. Розрізняють ресурси зовнішні (засоби й умови оточуючого середовища) і внутрішні, тобто індивідуалізовані ресурси
особистості, а також характеризують основні принципи реалізації
ресурсного підходу (ергономічності, забезпечення індивідуальної траєкторії розвитку суб’єкта, позитивного зворотного зв’язку).
Навчання має бути комфортним, не викликати фізичного, психічного перевантаження, не шкодити здоров’ю, щоб забезпечувати оптимальну динаміку працездатності, добре самопочуття. Виявлення індивідуальних ресурсів кожного студента, прогнозування їх змін може забезпечувати реалізацію його можливостей. З позицій ресурсного підходу досягнення індивіда розглядаються не з погляду відповідності певному стандарту, а з урахуванням повноти реалізації особистісних можливостей, тих змін, що відбулися в розвитку суб’єкта. Ресурсний підхід потребує чіткої програми розвитку конкретних умінь.

Компетентісний підхід передбачає аксіологічну, мотиваційну, рефлексивну, когнітивну, операційно-технологічну та інші складові результатів навчання, що відбивають засвоєння знань, набуття умінь, навичок й досвіду емоційно-ціннісного ставлення. Компетентність у сфері самостійної пізнавальної діяльності, засвоєння способів здобуття знань з різних джерел інформації є основою компетентності в інших сферах: громадській, соціально-трудовій, культурно-естетичній діяльності, в побутовій та сфері дозвілля. Ключова компетентність має інтегративну природу, бо її джерелом є різні сфери культури і
діяльності: духовної, соціальної, інформаційної, етичної, екологічної тощо. Розглянутий підхід в організації педагогічного процесу ґрунтується на формуванні рефлексивноїкультури особистості, що характеризується готовністю і спроможністю до творчого осмислення свого внутрішнього світу й іншої людини.

Дата добавления: 2015-05-24