Історія дидактики

План

Сучасні проблеми та тенденції

Заліковий модуль III

Індивідуальні завдання

Запитання до практичного заняття

Питання для самооцінювання

1. Схарактеризуйте поняття та ознаки соціального середовища.

2. У чому полягає педагогічна сутність соціалізації особистості у соціальному середовищі?

3. Назвіть виховні особливості громадської думки соціального середовища.

4. Які педагогічні умови впливають на особистість в соціальному середовищі?

5. Що являє собою взаємозв’язок соціального середовища з
соціалізацією особистості студента?

1. Які виховні аспекти соціального середовища?

2. Що являє собою професійне середовище (за напрямом підготовки)?

3. Які основні прийоми виховного впливу соціального середовища на особистість студента ДонДУУ?

4. У чому полягають сутність і взаємозв’язок громадської
діяльності з виховною ситуацією в умовах соціального середовища?

5. Які педагогічні стилі управління соціалізованим процесом у
навчальному середовищі?

6. Схарактеризуйте виховні аспекти адаптації студента в соціальному середовищі (на прикладі структурно-логічної схеми).

1. Визначити педагогічні компоненти соціального
середовища.

2. Розкрити сутність методики виховного впливу на соціалізацію особистості в умовах соціального середовища.

3. Накреслити структурно-логічну схему «Виховний вплив в умовах соціального середовища».

4. Розкрити специфіку соціального середовища як важливого фактора виховання особистості студента.

Рекомендована література

[8-14, 26, 51]

Наукові засади дидактики (теорія навчання)

Змістовий модуль 8. Дидактика: історія розвитку,

8.1. Історія дидактики.

8.2. Об’єкт, предмет і категорії дидактики.

8.3. Навчальний процес: визначення й сутність.

8.4. Основні компоненти навчального процесу.

Ключові слова: дидактика, навчальний процес, викладання, учіння, об’єкт, предмет і категорії дидактики, компоненти навчального процесу, функції навчання, навчально-пізнавальний процес, знання, навички, уміння.

Дидактика (від грец. didaktikos – повчальний) – галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти і навчання.

Термін «дидактика» ввів німецький педагог Вольфганг Ратне (1571-1635), який назвав свій курс лекцій «Короткий звіт з дидактики». Я.А. Коменський у 1657 р. написав свою відому працю «Велика дидактика або та, що містить універсальне мистецтво вчити всіх усьому».

Дидактика, як зазначається в тлумачному словнику, – це теоретична і водночас нормативно-прикладна наука. Теоретичні знання дають змогу розв’язувати проблеми навчання й освіти людини: визначати зміст освіти, обґрунтовувати принципи навчання, розробляти методи і форми організації процесу навчання.

Дидакти умовно виокремлюють три історичні періоди становлення дидактики як наукової дисципліни:

період1 – донауковий. Він характеризується педагогічною й дидактичною творчістю, потребою узагальнювати й використовувати досвід навчання й виховання, спробами виокремлювати теоретичні начала, цим займалися в основному філософи;

період2 – від Я.А. Коменського до появи кібернетики як за-гальної теорії про оптимальне управління (1950). Він характеризується виокремленням педагогіки з філософії та оформленням її в наукову систему, а також плідним розвитком педагогічних і дидактичних теорій;

період3 – від появи кібернетики і до наших днів. Цей період характеризується бурхливим розвитком теорії освіти, навчання й виховання, проникненням в педагогіку таких понять, як ефективність, оптимізація, моделювання, проектування, комп’ютеризація.

В епоху Античності, прогресивні ідеї її представників стали
витоками багатьох проблем дидактики:

· визначення мети виховання й навчання – це розвиток мислення (Піфагор), розумової сфери людини, реалізація себе в професійній діяльності (Арістотель);

· конструювання змісту освіти – це введення до програм
навчальних закладів таких дисциплін, як математика, геометрія,
медицина, елементарної логіки;

· використання різноманітних методів – це ігри як вид пізнавальних самостійних пошуків активності учнів (Платон);

· організація навчання, що передбачала три етапи: 1) наслідування, 2) теоретична настанова і 3) вправа і самонавчання (за Квінтіліаном);

· єдність виховання й навчання – засвоєння моральних норм законів, чинних у сім’ї, державі, у процесі навчання (Арістотель,
Квінтіліан).

В епоху раннього Середньовіччя (V–X ст.) до курсу навчання входили арифметика, геометрія, астрономія. Основною формою роботи з учнем була індивідуальна робота, спрямована на передачу знань, повчань. Тому основними методами були словесні, спрямовані на розвиток пам’яті учня, пануючим принципом – авторитаризм.

Відзначимо і окремі позитивні дидактичні знахідки періоду Відродження ієзуїтських шкіл. Вони використовували методику навчання, спрямовану здебільшого на усвідомлення знань, а не на обсяг. Учні поділялися на групи, кожну з них очолював декуріон – помічник учителя. В групах здійснювалось взаємонавчання, повторення й перевірка знань.

Засновником дидактики був Я.А. Коменський. Педагог-практик він увійшов в історію як творець ідей організації шкільного навчання, автор оригінальних навчальних посібників.

Його фундаментальна праця «Велика дидактика» дотепер має велике науково-педагогічне значення. Ще у XVII ст. Я.А. Коменський обґрунтував принцип природності освіти, класно-урочну систему: поділ учнів одного віку на класи, а навчального часу – на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденні заняття – на
45-хвилинні уроки та 10-20-хвилинні перерви.

З інших книг найбільшої популярності набули: «Відкриті двері мов і всіх наук», де вперше поєднувалося освоєння латинської мови з вивченням довкілля, і «Світ почуттєвих речей у малюнках», яка, по суті, була ілюстрованою дитячою енциклопедією первинних знань, її перекладено багатьма мовами, в т. ч. й російською, і понад 150 років вона залишилась кращим підручником для початкового навчання.

Г.С. Сковорода ввів поняття «сродної праці», тобто праці за покликанням як засобу самореалізації особистості, що є співзвучним із сучасними дидактичними концепціями. Успіх, на його думку, залежить не від ролі, а від її відповідності внутрішнім здібностям виконавця.

На рубежі XVIII–XIX ст., у світській школі вже мала пріоритет теорія формального, а згодом – матеріального виховання й освіти. Цю теорію було покладено в основу гімназійної освіти в Росії.

Теорію матеріальної освіти обгрунтував англійський філософ
Г. Спенсер. Оскільки система І.Ф. Гербарта була зорієнтована на
підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти, то система
Г. Спенсера була спрямована передусім на підготовку спеціалістів-практиків – кваліфікованих техніків і робітників.

Дидактичні основи матеріальної освіти ґрунтувалися на необхідності п’яти видів людської діяльності: 1) самозбереження, 2) здобування засобів для життя, 3) виховання потомства, 4) виконання
соціальних функцій і 5) дозвілля.

Засновником української дидактики був великий педагог
К.Д. Ушинський. Він створив цілісну дидактичну систему на науково-матеріалістичній основі. Запропонувавши модель дидактичного процесу й чітко визначивши основні цілі, що досягаються одночасно, – оволодіння системою наукових знань і розвиток розумових здібно-стей. Змісту цілісної дидактичної системи К.Д. Ушинський надавав психологічно аргументованої технології навчання грамоті, розвитку мислення, обґрунтовуванні умови ефективного перебігу процесу засвоєння знань, педагогічної взаємодії вчителів і учнів, що реалізується засобами спонукання дітей до самостійної та активної пізнавальної діяльності.

Польський педагог і психолог Я.В. Давид(1859-1914) на основі аналізу праць К. Ушинського описав його дидактичну систему, побудовану на психологічному фундаменті, яка функціонує без особливих змін протягом трива­лого часу. До неї входили певні психічні процеси: сприймання в умовах безпосереднього пізнання; внутрішнє перероблення цього уявлення, розуміння, узагальнення і висновки, тобто опосередковане пізнання.

Засновником світової дидактики першої половини XX ст. є американський психолог і педагог Дж. Дьюї (1859-1952). Який на філософських засадах прагматизму заснував педоцентризм, який полягає в управлінні практичним досвідом, навчанні без програм, дитячій і вчительській самостійності.

Школа, на його думку, має бути «пристосована до суспільного життя» та сприяти розвитку «американського» способу «цього життя». Він, як і Я.В. Давид, підкреслював єдність чуттєвого й інтелектуального в пізнанні, сформулював вимогу про залучення дітей до практичної діяльності як основи і гаранту ефективності учіння.

Дж. Дьюї та Я.В. Давид, органічно поєднували навчальне пізнання й діяльність. Дж. Дьюї пропонував будувати її не на матеріалі теоретично засвоєного знання, як це робив Я.В. Давид, а шляхом розв’язання життєво важливих задач, актуальних для американців. Учні, на думку Дж. Дьюї, поринали в буденні дитячі клопоти й відтак набували досвіду: відчувати труднощі й проблеми; виявляти та визначати їх; уявляти, як можна запобігти труднощам або проблемам; передбачати у формі висновку наслідки розв’язування проблеми; спостерігати за перебігом наслідків, а в разі потреби експериментувати з можливими альтернативними рішеннями; формулювати позитивні чи негативні судження.

Під впливом такої моделі навчання в дидактичних дослідженнях акцент переміщувався з викладання на учіння, самостійну навчальну діяльність учнів. Приниження ролі вчителя призвело до того, що знання учнів не закріплювалося, не перетворювалося на уміння, не оцінювалося. Стадії дидактичної моделі Дж. Дьюї були достатньо складними для багатьох дітей. Зазвичай, багато хто з них «застрягав» на третьому ступені моделі навчання.

Російська дидактика, відкинувши теорії формального і мате-ріального навчання, все ж таки стабілізувала систему освіти на основі загального навчання грамоті. Видатний психолог Л.С. Виготський створив культурно-історичну теорію, яка багато в чому допомогла вивести на обґрунтований рівень загальну дидактику і виховну
систему освіти в Радянському Союзі в 30-х роках ХХ ст.

Період 50-80-х років XX ст. в дидактиці є часом вчених-педагогів і частково психологів (останні, вивчаючи психологію
навчального процесу, водночас впливали на нього). До таких фахівців належать: український дидактик-практик В.О. Сухомлинський –
засновник гуманістичної, новаторської педагогіки; О.М. Арсеньєв, який розробляв теорію освіти; Б.П. Осипов опрацював теорію навчального процесу; Д.В. Занков, який зробив значний внесок у розробку розвивального навчання та ін. До відомих теоретиків дидактики відносять російських педагогів М.М. Скаткіна, М.О. Данилова,
Ю.К. Бабанського та ін.

Вивчення різних аспектів педагогіки стимулювало розробку питань дидактики: С.X. Чавдаровдосліджував проблеми політехнічної освіти, формування наукового світогляду, педагогічної майстерності учителя; В.І. Помагайба вивчав проблеми дидактики, принципи, закони й методи; Г.С. Костюк досліджував навчально-виховний процес, вплив навчання на розвиток особистості учня, проблеми педагогічної психології, розвитку мислення і здібностей в учнів; Я.Б. Рєзник вивчав проблеми дидактики; А.М. Алексюк розглядає проблеми педагогіки середньої та вищої школи.

Таким чином, дидактика як галузь педагогічної науки має свою історію, що дає знання і приводить до усвідомлення педагогами провідних тенденцій її становлення та розвитку викладацької діяльності, дає змогу оптимально визначати методологічні, теоретичні та методичні основи сучасного особистісно зорієнтованого навчального процесу.

Дата добавления: 2015-05-24