Поняття методу, технології та прийому навчання

Вперше в своїй історії Україна зіткнулася з ситуацією, коли вища освіта повинна підготувати нове покоління фахівців до роботи в умовах, які поки що не сформульовані — це умови ринкових відносин у всіх сферах життя. Звідси виходять і вимоги до системи вищої освіти: вона повинна виховати активних, самостійно мислячих людей, які б могли творчо вирішувати нестандартні задачі, які породжує ринок. Проблемність стає суттєвою ознакою життєвої ситуації, яка складається в державі.

Але якщо викладачі ВНЗ, працюючи в умовах КМСОНП, дійсно бажають перейти від інформаційного навчання до проблемного та інтерактивного, від заучування готового матеріалу до формування творчого мислення, вони самі повинні оволодіти складним мистецтвом педагогічної майстерності.

В умовах реформування вищої освіти України в рамках Болонського процесу пошук відповіді на дидактичне питання „Як навчати?”, що вже стало для педагогів ВНЗ традиційним, постійно виводить на таку дидактичну категорію, як методи навчання. І до сьогодні не припиняються дискусії щодо його трактування. Однак, попри те, що визначення цього поняття, які даються різними сучасними дидактами, досить різноманітні, можна помітити й деякі загальні риси існуючих дефініцій. Більшість авторів схильні вважати метод навчання способом організації навчально-пізнавальної діяльності студентів та учнів.

З іншого боку, метод (грецьке methodos — буквально „шлях до чогось”) — це спосіб досягнення мети; певним чином упорядкована діяльність; засіб пізнання або спосіб відтворення у мисленні предмета, який вивчається [7].

Очевидно, що це дає можливість трактувати поняття „метод навчання” як способи навчальної роботи викладача та організації навчально-пізнавальної діяльності студентів щодо вирішення різноманітних дидактичних завдань, спрямованих на оволодіння навчальним матеріалом [2].

Термін „технологія навчання” вітчизняними і зарубіжними вченими і педагогами почав вживатися в 60-ті роки. Це поняття не має однозначного трактування, але в наукових колах і серед педагогів-практиків знаходить все більше поширення.

Якщо звернутись до Енциклопедичного словника (М., 1982), то там вказано, що завданням технології як науки є виявлення фізичних, хімічних, механічних та інших закономірностей з метою визначення і використання на практиці найбільш ефективних економічних процесів.

Н.Ф.Тализіна зазначає, що в навчальному процесі в усі часи реалізовувалась визначена технологія навчання (ТН). Суттєвість сучасної технології, на її думку, полягає у визначенні найбільш раціональних способів досягнення навчальної мети. При цьому навчальний процес слід розглядати комплексно, як систему, і не можна обмежуватись аналізом тільки окремих її складових. Комплексне використання сучасних методів навчання, ТЗН і носіїв навчальної інформації складають одну з головних особливостей сучасної технології навчання. Наведені оцінки суттєвості технології навчання дозволяє дати таке визначення.

Технологія навчання — це системний метод організації навчального процесу, спрямований на оптимальну побудову і реалізацію навчально-виховної діяльності, який забезпечує інтенсифікацію навчання.

Визначаючи інноваційну роль технології навчання, потрібно пам’ятати, що в числі інновацій не слід розглядати окремі удосконалення, розповсюдження і пропаганду відомих її складових, наприклад ТЗН, програмованого навчання і т.ін. До інновацій відносять тільки ті нововведення, в яких знаходить втілення комплексне використання нової техніки і перебудова освітянської практики на шляху підвищення її ефективності.

Під інтенсифікацією навчання потрібно розуміти досягнення мети навчання з мінімальною витратою сил студентів і викладачів з одночасним врахуванням таких показників, як висока якість навчання і економія часу.

Таким чином, поняття „технологія навчання” включає широке коло проблем, починаючи із структурного аналізу навчального матеріалу і закінчуючи системною організацією навчального процесу з комплексним використанням різних друкованих і технічних засобів.

Широкого розповсюдження у дидактиці здобув термін „прийоми навчання”. Прийом — це елемент методу, його складова частина, разова дія, окремий крок у реалізації метода або технології навчання, або їх модифікації у тому випадку, коли метод (технологія) невеликий за обсягом або не складний за структурою.

Метод навчання — складне, багатомірне, багатоякісне утворення, у якому знаходить відображення об’єктивні закономірності, цілі, зміст, принципи та форми навчання.

У структурі методів навчання насамперед необхідно виділяти об’єктивну та суб’єктивну частини.

Об’єктивна частина методу обумовлена тими константами, що обов’язково повинні бути присутніми у будь-якому методі, незалежно від його використання різними педагогами: загальні дидактичні положення; вимоги законів та закономірностей, принципів та правил; цілі, зміст та форми навчальної діяльності тощо.

Суб’єктивна частина методу обумовлена особистістю педагога, особливостями студентів, конкретними умовами, що дозволяє викладачу виявляти особисту творчість, індивідуальну майстерність.

Обґрунтованість теорії та практики методу навчання у вищій школі за умов КМСОНП характеризується наявністю у ньому:

· запланованих викладачем цілей навчальної діяльності;

· шляхів, які обирає педагог для досягнення даних цілей;

· способів співробітництва зі студентами;

· змісту навчання у сукупності з конкретним навчальним матеріалом;

· джерел інформації;

· активності учасників навчального процесу;

· майстерністю викладача;

· системою прийомів та засобів навчання тощо.

Разом з тим існує ідеальне уявлення про метод навчання, узагальнена теоретична модель, характеристики якої необхідно враховувати у творчому використанні будь-якого методу. Суть цих характеристик визначаються такими головними ознаками:

· педагогічна та психологічна доцільність, функціональна визначеність методу;

· спрямованість на організацію діяльності викладача та студентів: спілкування, взаємодію, слухання, відтворення, обговорення, застосування знань;

· відповідність методів можливостям студентів, особливостям їх мислення, пам’яті, емоційного розвитку, життєвого досвіду;

· відповідність методів індивідуальним можливостям, педагогічній підготовці викладача, рівневі його творчого методичного розвитку;

· співвідношення методів з характером змісту матеріалу, який вивчається: математичні теореми, фізичні закони, емпіричні спостереження тощо;

· співвідношення методів з етапом навчального пізнання: використання, наприклад, при сприйнятті нових знань методів прямої і опосередкованої інформації, а на етапі практичного застосування — самостійних відтворювальних та творчих завдань;

· співвідношення методів з формою навчання: використання, наприклад, на лабораторних заняттях інструктажів, пояснень, а під час організації самостійної роботи студентів — завдань щодо здобуття фактів, будь-яких даних із літератури, нормативних документів, Інтернету тощо;

· відповідність методів своєрідності ситуації, що виникла у процесі навчання, коли, наприклад, слабка підготовка студентів вимагає повторення розповіді або пояснення викладача, а надмірна інформованість дозволяє скористуватися співбесідою;

· взаємозв’язок та взаємодія методів між собою, їх включенність один в одний: введення в лекції елементів розповіді, ілюстрацій, бесіди, а в самостійній роботі впровадження конспектування, консультування, творчих завдань, самоперевірки;

· ефективність досягнення якісних результатів у навчанні і творчого застосування знань, вмінь та навичок.

Таким чином, методи навчання як сукупність прийомів, способів та технологій навчаючої взаємодії викладача та студентів ґрунтуються на різноманітних методах пошуку істини і пізнавального спілкування. За словами відомого угорського вченого-математика і педагога Д.Пойя, кількість існуючих методів навчання збігається з кількістю працюючих педагогів.

Методично розкріпачений в КМСОНП викладач рішуче спирається на прийоми та способи повсякденного спілкування, імпровізує, педагогічно переосмислює їх та перетворює в оригінальну та ефективну методичну систему залучення студентів до професійного пізнавального спілкування.

У дидактиці існують різні підходи до класифікації методів навчання. Набули поширення такі класифікації:

1) за джерелами знань і характером сприймання інформації (Д.О. Лордкіпанідзе, Є.Я. Талант, М.М. Верзілін);

2) за характером логіки пізнання (І.Я. Лернер, М.М. Скаткін);

3) за рівнем проблемності засвоєння знань і рівнем учіння (М.І. Махмутов);

4) на основі цілісного підходу до процесу пізнання (Ю.К. Ба-банський).

Найбільш поширеною є класифікація методів навчання за дидактичною метою і функціональною спрямованістю. На основі цього підходу виділяють три групи методів: за джерелами знань, за характером логіки пізнання, за рівнем самостійної розумової діяльності (рис. 23).

Метод навчання є способом впорядкування взаємопов’язаної діяльності вчителя і учнів, викладача та студентів, що спрямована на вирішення завдань освіти, розвитку і виховання в процесі навчання.

3. Характеристика методів організації навчально-пізнавальної діяльності. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності

Провідну роль в організації і здійсненні навчально-пізнавальної діяльності відіграють словесні методи (розповідь, пояснення, бесіда, діалог, лекція та ін.). Учитель з допомогою слова викладає, пояснює навчальний матеріал, а учні слухають, запам'ятовують і засвоюють.

Розповідь. Формування свідомості починається з роз'яснення учням найпростіших уявлень і понять у галузі суспільного життя, праці, науки і техніки, етики й естетики. Розповідь дозволяє раціонально викласти й обґрунтувати факти, поняття, погляди, норми і цінності суспільного життя.

Розповідь учителя – це опис подій і предметів, жива й образна форма монологічного викладу інформації; використовується в усіх класах; містить у собі переважно фактичні відомості (опис явищ природи і суспільного життя, подій, фактів, відомостей з історії, біографічні відомості, відомості про норми і правила поведінки та ін.). Для того, щоб розповідь, як метод навчання, мала вплив на свідомість учня, вона повинна бути яскравою, емоційною, виразною, викликати в дитини почуття і враження. Розповідь дозволяє подавати інформа­цію послідовно і систематично. Для її змісту характерна повнота інформації наукова достовірність, відповідна спрямованість. Ефективність розповіді залежить від того, як вона пробуджує думку учня, викликає у нього емоційне ставлення до почутих фактів, подій. Найбільш повне сприйняття розповіді відбувається тоді, коли в ній ясна тема, виділені основні факти, забезпечена логічна послідовність, що відображає рух думки від явищ до сутності.

Важливе значення має використання яскравих і доступних образів, а також проблемність, динамізм у поданні інформації, коли вчитель розкриває виникнення тих чи інших суперечностей у розвитку природи, суспільства, в науці, техніці, їх боротьбу, перемогу одних сил і поразку інших. При цьому вчитель висловлює своє ставлення до процесу і результату боротьби.

Щоб зміст розповіді був зрозумілий учням, необхідно спиратися на раніше засвоєні ними знання, їх життєвий чуттєвий досвід, чуттєве сприйняття, викликане в процесі розповіді.

Розповідь може містити різноманітні прийоми викладу — оповідання, опис, розмірковування, діалог.

Найважливішими вимогами до мови вчителя, що розповідає, є ясність, правильність, емоційна виразність, точність і простота висловлення думки, доступна для розуміння технологія.

Пояснення — розкриття вчителем найсуттєвіших властивостей того, що вивчається, його внутрішньої структури, зв'язку з іншими об'єктами. Здійснюється в формі розповіді, бесіди, лекції та ін. Пояснення створює в учнів зв'язне, логічно послідовне уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства, про наукові факти, поняття, про мораль, етику, естетику, право, загальнолюдські цінності та ін. Словесне пояснення відкриває вчителю широкі можливості виховного впливу на учнів.

Пояснення може забезпечити лише першу стадію засвоєння – сприйняття і усвідомлення нового знання. В учнів створюється початкове уявлення про новий зміст, складається певне ставлення до нього. Від цього в значній мірі залежить ефективність наступної роботи з метою формування моральної свідомості вихованців.

Логічний план пояснення визначається характером нової інформації, віковими особливостями сприйняття і мислення учнів, а також завданнями, що висуваються учителем перед учнями.

Пояснення ефективне лише тоді, коли обсяг і зміст його доступний для сприймання, розуміння і початкового запам'ятання в даному класі. Пояснення, як правило, триває 10—15 хв. в початкових класах; 15 - 25 хв. - в середніх; 25 - 40 хв. - у старших.

Дуже важливо викликати в учнів жвавий інтерес до пояснюваного. Мова вчителя повинна бути зрозумілою, виразною, але не уподібненою до патетичної декламації.

Бесіда – один з методів навчання і виховання, що використовується для організації розумової діяльності учнів; в процесі бесіди учні, відповідаючи на запитання учителя і своїх товаришів, набувають нових знань про природу, суспільство, людину; у них формуються морально-естетичні поняття, уявлення, переконання, здійснюється розумовий, етичний, естетичний розвиток.

Сутність бесіди полягає у спілкуванні учителя з учнем. В залежності від змісту вона може бути науковою, політичною, етичною або естетичною; використовується як на уроці, так і в позаурочний час. Вона може бути навчальною або здійснюватися у формі вільного обміну думок, з усім класом, групою учнів чи з окремим учнем.

В ході бесіди формуються теоретичні знання, морально-етичні уявлення, учні навчаються використовувати свої знання в нових взаємозв'язках, розширюють їх в активній пошуковій розумовій діяль­ності, отримуючи для цього додаткові стимули у вигляді запитань, нової інформації, що йде від педагога. При цьому учні діляться своїм досвідом, висловлюють думки, беруть активну участь у розв'язанні різноманітних навчальних завдань, формулюють власні висновки.

Щоб досягти необхідного ефекту навчання, учителю необхідно вибирати тему бесіди з урахуванням навчальних завдань, її актуальності, беручи до уваги рівень знань учнів, їх інтереси, досвід, а також вихованість. В основі бесіди повинні бути покладені факти, що розкривають науковий, соціальний, моральний або естетичний зміст тих або інших аспектів суспільного життя. Форма подачі може бути різною, але вона повинна бути спрямована на активну розумову діяльність учнів.

Ефективність бесіди обумовлена:

1) наявністю продуманого плану;

2) умінням учителя добиватися правильних відповідей учнів;

3) умінням учителя уточнювати певні знання, уміння, факти;

4) наявністю контакту і довір'я між співбесідниками.

Бесіда, як правило, розпочинається з обґрунтування її теми. Це дозволяє підготувати учнів до майбутнього обговорення як життєво важливої, а не надуманої справи. На основному етапі бесіди учитель подає матеріал для обговорення, потім так формулює запитання, щоб учні вільно висловлювали свої судження, самостійно формулювали висновки і узагальнення. Чим менше говоритиме вчитель, а більше учні, тим успішніше відбуватиметься бесіда. Завдання вчителя — спрямовувати і виправляти відповіді учнів. На завершення вчитель підсумовує висловлене під час бесіди, формулює найраціональніше розв'язання проблеми, накреслює конкретну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми.

Організація і проведення бесід має віковий аспект. У початкових класах бесіди варто будувати індуктивним шляхом. З віком, коли учні навчаться аналізу фактів поведінки і діяльності, умінню оперувати поняттями більш високого рівня узагальнення, добір змісту бесід і методика їх проведення можуть і повинні все більше спиратися на ініціативу вихованців, враховувати їх зростаючі запити і оціночні судження.

Лекція – це розгорнутий, організований в доступній формі систематичний і послідовний виклад сутності теоретичної проблеми або проблеми соціально-політичного, морального, етичного, естетичного змісту. Логічним центром лекції є певне теоретичне узагальнення, що належить до сфер наукового пізнання. Конкретні факти, що є основою бесіди чи розповіді, тут слугують лише ілюстрацією або початковим моментом.

Використовується переважно в старших класах. Основні вимоги до лекції: цілеспрямованість, емоційність викладу, цілісне розкриття теми чи якогось крупного і важливого розділу курсу; аналіз конкретних фактів, явищ і їх узагальнення; композиційна чіткість; ясність аргументації і наукова обґрунтованість висновків; використання різ­номанітних методичних прийомів; живе й задушевне слово вчителя.

Лекція передується чітким формулюванням теми, її найважливіших завдань і плану. Помітний ефект дає визначення на початку лекції проблеми, яка потребує свого розв'язання, розкриття її значення для науки, техніки, пояснення явищ суспільного життя, для процесу навчання і виховання.

В процесі лекції детально аналізуються найважливіші факти, явища, події, коротко викладається другорядний матеріал; роз'яснюються складні явища, поняття, формули та ін. Доцільний прийом так званої конкретизації, тобто розкриття складного явища чи поняття на одному або кількох переконливих конкретних прикладах. Висновки й узагальнення можуть формулюватися за фактами, будучи результатом аналізу фактичного матеріалу (індукція) або ж навпаки, обґрунтовуватись конкретними фактами, які доводять висновки, формули, закономірності, сформовані вчителем (дедукція).

Тема лекції, як правило, поділяється на основні питання. Завершуючи розгляд одного з питань, вчитель робить короткий висновок (або пропонує зробити це учням) і називає наступне питання. Чіткість поділу лекції на питання полегшує її сприйняття, запис і засвоєння.

Побічним завданням лекції є навчання учнів самостійно робити доповіді.

У своїй книзі І.П.Підласий відзначає, що від інших методів словесного викладу лекція відрізняється: а) більш чіткою структурою; б) логікою викладу навчального матеріалу; в) насиченістю інформації; г) системним характером висвітлення знань.

Предметом шкільної лекції є переважно опис складних систем, явищ, об'єктів, процесів, наявних між ними зв'язків і залежностей переважно причинно-наслідкового характеру. З цього випливає, що лекція може мати місце лише в старших класах, коли учні вже набули необхідного для сприймання і осмислення матеріалу лекції рівня підготовки. Лекційний метод варто вводити поступово, ґрунтуючи його на поясненні, роз'ясненні, бесіді тощо [29. — Кн. 1, 490].

Найважливішими умовами ефективності шкільної лекції є: а) складання учителем детального плану лекції; б) повідомлення учням плану, ознайомлення їх з темою, метою і завданнями лекції, в) логічно стрункий і послідовний виклад усіх пунктів плану; г) короткі узагальнюючі висновки після висвітлення кожного пункту плану; д) логічні зв'язки при переході від однієї частини лекції до другої; е) проблемність і емоційність викладу; є) жива, образна мова, своєчасне залучення прикладів, порівнянь, яскравих фактів; ж) контакт з аудиторією, гнучкість управління розумовою діяльністю учнів; з) всебічне розкриття найважливіших положень лекції; и) оптимальний темп викладу, який дає можливість учням записати основні положення лекції; і) виділення (диктування) того, що необхідно записати; ї) використання наочності (демонстрації, ілюстрації, відео та ін.), що полегшує сприйняття і розуміння тих чи інших положень лекції; й) поєднання лекцій з семінарськими, практичними заняттями, на яких самостійно ґрунтовно аналізуються окремі положення.

Лекції сприяють економії навчального часу і за показником сприймання змісту інформації, який в залежності від певних умов може коливатися в межах 20 - 50 відсотків, є одним з найефективніших методів виховання й навчання.

Наочні методи – виділяються дві групи: методи ілюстрацій і методи демонстрацій. Метод ілюстрації передбачає показ учням ілюстрованих посібників: плакатів, карт, малюнків на дошці, картин, портретів учених. Метод демонстрацій передбачає демонстрацію приладів, дослідів, технічних установок, різноманітних препаратів, показ фільмів і діафільмів.

Практичні методи – письмові вправи (мова, математика, іноземні мови), коментування вправ, лабораторні досліди, навчальні практикуми з фізики, хімії, біології та інших предметів, виконання трудових завдань в майстернях, навчально-виробничих цехах, учнівських бригадах.

При індуктивному методі:

1 варіант: учитель спочатку повідомляє факти, демонструє досліди, наочні посібники, організує виконання вправ, поступово підводить учнів до узагальнень, визначення понять, формулювання законів.

Учні: засвоюють спочатку одиничні факти, потім роблять висновки і узагальнення навчального характеру.

2 варіант: учитель ставить перед учнями проблемні завдання, які вимагають самостійних суджень від частинних положень до більш загальних, до висновків і узагальнень. Учні: самостійно розмірковують над фактами, роблять висновки й узагальнення.

При дедуктивному методі: учитель спочатку повідомляє зага­льне положення, формулу, закон, а потім поступово виводить частинні випадки, більш конкретні завдання. Учні сприймають загальні поло­ження, формули, закони, а потім засвоюють конкретні результати.

Репродуктивні методи передбачають використання словесних, наочних і практичних методів. При репродуктивній розповіді учитель в готовому вигляді формулює факти, доведення, означення, акцентуючи увагу на головному, що необхідно засвоїти. Аналогічно будується лекція і бесіда.

Репродуктивні методи ефективні тоді, коли зміст навчального матеріалу має переважно інформаційний характер, є досить складним або принципово новим для того, щоб учні засвоїли самостійно.

В цілому репродуктивні методи навчання не дозволяють належним чином розвивати мислення школярів, а особливо самостійність і гнучкість мислення, формувати в учнів навички наукової діяльності.

Проблемно-пошукові методи навчання використовуються в проблемному навчанні. Учитель використовує такі прийоми: створює проблемні ситуації, організує колективне обговорення можливих підходів до розв'язання проблемних ситуацій, підтверджує правильність висновків тощо. Учні, ґрунтуючись на попередньому досвіді і знаннях, висловлюють припущення про шляхи розв'язання проблемної ситуації, узагальнюють раніше набуті знання.

Методи самостійної роботи передбачають самостійну роботу учнів при виконанні найрізноманітніших видів навчальної діяльності. Найпопулярнішим видом є робота з книгою, довідковою літературою.

Дата добавления: 2015-05-24