Ситуація З. Восьмикласник Юра К. намагався тероризувати неугод­них йому товаришів, кривдив молодших

Ситуація 2

Восьмикласник Юра К. намагався тероризувати "неугод­них" йому товаришів, кривдив молодших, грубо і зверхньо ставився до вчителів. Сформувати громадську думку сто­совно цього учня заважала його слава "героя", кругова порука "друзів". Та ось Юра штовхнув учня 3-го класу, той упав і сильно забився. Наступного дня у всіх класах були проведені бесіди, класні збори на тему: "Навколо тебе това­риші", але вчинок Юри спеціально не розглядався. Одначе по шкільному радіо була організована передача про вчи­нок Юри. Рада дружини звернулася до всіх учнів 5— 8-х класів із закликом опустити в спеціальну поштову скриньку записку і висловити у ній ставлення до вчинку Юри, до того ж можна було не вказувати прізвище.

"Читай, дізнайся, накінець, що про тебе думають твої товариші!" — сказав директор школи і поклав на стіл 235 записок (всього у 5—8-х класах 390 учнів). Усі запис­ки висловлювали гнів і обурення. Справа в тому, що учні були абсолютно вільні у виявленні власної думки, над ними не тяжів страх перед групою тих учнів, які підтримували Юру. І тут Юра зрозумів, що учні не будуть більше терпіть його безчинств і, головне, що він зі своїми приятелями скла­дають жалюгідну купку порівняно з більшою кількістю...

З того часу Юра різко змінив свою поведінку*.

Вихідний день.

Відразу після ранкового шикування підійшла до мене Бодикіна.

— Ну, чули? — вона сіпається, ніби на дискотеці. — Відділення наше на першому місці. І за успішністю, і пове­дінкою. Так що черга тепер за вами. Відносно обіцянки не забули?

— Не забув. Можливо, перестанеш сіпатися?

— Ага, — киває вона, але починає пританцьовувати ще наполегливіше. — Неділя... День відпочинку... Ви обіця­ли організувати футбол.

— Так, дійсно обіцяв. Йду в комору за м'ячем.

На спортивному майданчику зібралася майже вся коло­нія. Суперник мого шостого відділення — краще відділен-

ня другого загону. Стомлені за тиждень у школі і швейно­му цеху дівчата рвуться грати, штовхаючи одна одну.

На "трибунах" галасували. І раптом... Я навіть не встиг помітити, з чого все розпочалося. Чи то Бодикіна, намагаю­чись відібрати м'яча у Ротаревої, надто різко потіснила її плечем, чи навпаки, Анжела штовхнула Малявіну. Через хвилину билися усі учасники гри. Глядачі теж не залиши­лися осторонь.

Вартовий на вишці, злякано дивлячись на поле, щось кричав у трубку апарату внутрішнього зв'язку. Виклика­ли наряд. Це заставило мене діяти — яз жахом уявив, чим може скінчитися поява на спортивному майданчику групи з п'яти осіб з пістолетами, і побіг до лавки, на якій залишив робочий зошит і мегафон.

Бійка на полі продовжувалася. Біля ста п'ятидесяти дівчат рвали одна одній волосся, одяг, розмахували кулака­ми, покриваючи всіх і вся відбірними матюками. Що їм п'ятеро, хай навіть з пістолетами? Включаю мегафон. Але що сказать? Я вже, здається, сам був готовий вилаятися. Але я... заспівав. Заспівав перше, що прийшло в голову:

Письма, письма сам я на почту ношу,

Будто я роман с продолженьем пишу...

Сиплий і фальшивий до різоти в шлунку голос здавався незнайомий мені самому. Та відступать було нікуди.

Знаю, знаю точно, где мой адресат,

В доме, где резной палисад...

Ще хвилину або дві ув'язнені продовжували бійку ніби за інерцією, але запал їх поступово затихав: то одна, то дру­га, охолоджуючись, ніби в сповільненому кіно, поверталися на мій голос. Накінець перестали розмахувати кулаками останні. Розірваний одяг, подряпані обличчя, жмутки чу­жого волосся в руках. Намагаючись весело вимовити:

— Ну, підспівуйте!

І дівчата підхопили:

Где ж ты, моя синеглазая, где?

В Вологде, Вологде, Вологде — где,

В доме, где резной палисад...

Червоний мегафон ніби притягував погляди, дівчата сто­яли ніби заворожені і співали.

Таку ось картинку й застали озброєні охоронці, що при­бігли на гам. Різко загальмувавши, вони спантеличено ди­вилися.

Невдовзі прибігла старша вихователька:

— Що тут у вас відбувається?

— Урок фізкультури,— відповідаю в мегафон*.

Дата добавления: 2015-05-24