Ситуація 7. Розгляньте два варіанти дій учителів на уроці

Тм'я9

Ситуація 6

Ситуація 5

Розгляньте два варіанти дій учителів на уроці.

Варіант 1

Якось, у перший рік роботи в школі, я вів урок у своєму 5-А класі. Ходив між рядами парт, заглядав у зошити. Рап­том щось загарчало під партою Терешка Лукашина. Там сиділа маленький собака, завбільшки з рукавицю. Я зро­бив крок до хлопчика.

— Я її не кликав... Вона сама прив'язалась... — ви­правдовувався Терешко. А собака вискочив з-під парти, схо­пив мене за штани. Всі учні покотилися зі сміху.

— Геть з класу! — зірвався я. Напевне, я був страшний у ту хвилину: не збираючи книг, Терешко, схопивши свого улюбленого собаку, вискочив з класу.

Я послав записку матері з вимогою негайно з'явитись до школи. Мама відшмагала Терешка кропивою. А вночі кудись ділась собачка Мушка. На другий день хлопець дивився на мене з-під лоба: смертельна образа горіла в його темних очах. Він перестав учить уроки. А кількома днями пізніше я побачив на дошці вицарапану цвяхом людину і під нею підпис: "Очкарик..."

Варіант 2

Вчителька прийшла на урок географії в 6-й клас. Учні були збуджені. За задньою партою два хлопчики щось нама­галися накрити курткою. І тут Тетяна Степанівна побачи­ла, що за задньою партою між двома хлопчиками сидів красивий собака: кучерява чорна шерсть, уважні вуглинки очей, довгі вуха.

Учителька посміхнулася:

— О, у нашому класі ще один "учень" з'явився. Це при­ємно. Не ховайте його.

— Вибачте, Тетяно Степанівно, але не було з ким зали­шити дома Чапа. Він буде сидіти тихо, — застережливо і з проханням в очах говорив Сергійко.

— А якої він породи? Скільки йому років? — цікави­лась т.е.

— Це пудель, йому ще лише 9 місяців.

— Знаєте, діти, маленькому Чапикові незручно буде там сидіти. Сергійку, сідай з пуделем ось тут за першою партою. Поміняйся з Андрійком. І хай Чап дивиться на дошку...

— Очі всіх учнів засвітилися добром і всі приступили до роботи.

1. Порівняйте особливості педагогічного спілкування двох учителів-вихователів з погляду видів, рівнів та стилів.

2. Визначте якості учителів, які сприяли налагоджен­ню продуктивного чи непродуктивного спілкування.

— Пусти мене до себе на урок у другий клас. Я хочу подивитися, як ти з ними?

— Приходьте, — відповів він. — Хоч завтра.

І я прийшла. Я зайшла в клас до дзвінка і зразу побачи­ла Стьопу Івашкіна. Минулого року я сиділа в директора, коли він прийшов записуватись до школи.

— Документів немає, згубив, — сказав він тоді. — Моє прізвище Івашкін.

Директор Марія Сергіївна запитала, готуючись записа­ти в книгу:

— Стьопа.

— По батькові? Він мовчав.

— Що ж ти мовчиш? Як тебе по батькові? Він мовчав з тією ж наполегливістю.

— Ну, як звали твого батька?

— Не знаю.

— Гм... Як же записати... Ну, якщо ти сам не знаєш, як називає його твоя мама, коли говорить про нього?

— Кобель.

З того часу я не могла забути його обличчя — замкнуто­го, безпомічного і нахабного.

Не зважаючи на малий зріст, Стьопа Івашкін виявився одним з найбільших пустунів у школі...

Зайшовши до класу, я зразу побачила Стьопу. Діти ще не розсілися по місцях, до дзвінка залишалося хвилин п'ять. Стьопа стояв біля дошки і виводив на ній якісь каракулі.

— Івашкін, поклади крейду! — молила маленька дівчин­ка з тоненькими кісками. — Івашкін, я ж сьогодні чергова! Івашкін, відійди! Мені треба стерти з дошки, зараз Андрій Миколайович прийде.

У голосі її бриніли сльози. Але Івашкін і вухом не вів. Я підійшла, взяла у нього крейду і поклала на місце:

— Сідай-но, зараз дзвінок.

Він без опору віддав крейду. Повернувся до вікна, за­думливо подивився на вулицю. Потім глибоко зітхнув, ніби надумав щось, і... поліз на шафу...

Чергова мало не заплакала вголос:

— Івашкін! Зійди! Ну що тобі, шкода? Зійди кажу!

— У цей час у дверях показався Андрій Миколайович. Задзвонив дзвоник. Я сіла за задньою партою, чекаючи, що скаже, що зробить учитель.

Але він нічого не зробив. Він привітався з дітьми, по­біжно глянув на шафу і відвернувся.

— Соня, кого в нас немає сьогодні? Піднялася чергова. І, витріщивши очі, відповіла:

— Круглова Миті і Петушенко Ніни. Вони хворіють. Андрію Миколаєвич, а Івашкін...

Андрій не дав їй договорити.

— Хто не зробив домашньої роботи? Ти, Вово? Чому? Доб­ре, пояснюй. Тепер давайте перевіримо приклади. Читай, Борю!

Боря встав і дуже голосно проговорив:

— До двадцяти шести додати сімдесят чотири одержи­мо сто!

— У кого інакше? Що тобі, Соню?

— Андрію Миколайовичу! А Івашкін...

— Я бачу, Соню. — Андрій Миколайович підійшов до порожньої парти, дістав з вил йняної полотняної сумки зо­шита, розвернув його і подав на шафу Івашкіну. — Наступ­ний приклад читає Стьопа.

Івашкін дещо хриплим голосом промовив:

— Вісімдесят дев'ять додати п'ятдесят три, виходить сто тридцять два.

Класом пронісся шум, піднялися руки...

Потім почався усний рахунок. Час від часу відповідав і Івашкін — то правильно, то з помилками.

Приступили до розв'язання задачі, записували домашнє завдання.

Були в цьому уроці легкість і веселість. Більше до Стьо­пи Андрій Миколайович не звертався. Він ніби забув про нього. Він був безтурботний, спокійний, веселий. Коли за­дзвонив дзвоник, діти кинулися до шафи, але Андрій Мико­лайович повів їх у коридор. Чергова Соня витерла з дошки, показала Івашкіну язика і теж побігла за двері.

Ми залишилися з ним на самоті. Я сиділа за задньою партою, він на шафі — сиділи і дивилися один на другого...

— Допомогти тобі злізти? — запитала я.

Він не удостоїв мене відповіддю. І як я могла уявити, що він погодиться...

На наступному уроці читали оповідання про те, як дівчинка Маша йшла до школи: "Повз клуб, понад річкою, через місток".

— А ти, Валю, як ходиш до школи?

Валя ходила повз ліспромгосп, повертала біля кіно і зразу потрапляла до шкільного двору.

— А ти, Стьопо?

Івашкін здригнувся. Він стомився, йому набридло сиді­ти на шафі, він не чекав запитання. Піднявши голову і подивившись на Андрія Миколайовича, він мляво відповів:

— Я завжди ходжу прямо.

Урок продовжувався, а я все дивилася на цього хлопчи­ну, який звик ходити прямо.

Коли знову продзвенів дзвоник, Андрій Миколайович повернувся до Івашкіна, простяг йому руку і сказав як нічого не було:

— Стрибай!

Завагавшись долю секунди, Стьопа прийняв руку і, спер­шись на неї, легко зістрибнув із шафи*.

1. У чому особливість спілкування учителя з учнем у цій ситуації?

2. Визначте вид, рівень і стиль спілкування.

3. Чи доцільним було таке спілкування? Які якості педагога зумовили його ефективність?

Районний центр. Тут живе хороша сім'я: тато, мама, два сини — Сергійкові 8 років, а Петрику — 11. Мама працює в районному відділенні Ощадбанку, а тато — інженером на одному із заводів обласного центру. Сини з раннього ди­тинства привчені до самостійності.

Зранку усі члени сім'ї включились у справу — батьки на роботу, діти в школу.

О другій годині Петрик зателефонував мамі на роботу, повідомив, що він із Сергійком уже дома, пообідали, зроб­лять уроки і підуть гратися на вулицю.

Мама продовжила працювати з комп'ютером. Але десь о 16 годині чомусь почала нервувати, допускати помилки. Весь час думка переключалась на Сергійка і Петрика. Навіть кидало в піт. Не витримала, попросила завідуючого відділом, щоб дозволив збігати додому. їхній будинок був за 400— 500 метрів. Уже не йшла, а бігла. І весь час думки лише про синів. Коли підбігала до свого будинку, побачила ма-

шину швидкої допомоги, гурт людей. Люди розступились: на ношах лежав Сергійко з поламаною ногою, на яку лікарі накладали шину, скривавлене обличчя. Сергійко дивився на маму, заплакав, промовивши: "Мамусю, я кликав тебе...". А мама від побаченого втратила свідомість.

Коли лікарі привели маму до тями, Петрик розповів, що тільки-но він з братиком вийшли на подвір'я і Сергійко сідав на свій велосипед, з-за рогу вискочив мотоцикл і збив Сергійка...

1. Поміркуйте, чи мало місце у цій ситуації спілкуван­ня між мамою та її дітьми?

2. Якщо так, то який це вид спілкування?

3. Пригадайте, можливо і вам доводилося так спілку­ватися.

Ситуація 8

Початок уроку у 5-му класі. Учитель-словесник, при­вітавшись з учнями, зразу помітив, що Володя С. не сидить за партою, а заліз під неї, причаївся в незручній позі, ніби заховався від учителя. Цей Володя — добра дитина, лю­бить читати, щось завжди придумувати незвичне, часто ста­вить перед вчителем то дивні запитання, то дивує якимись незвичними діями. Учні чекають реакції вчителя ось і на цю витівку.

— Діти, — звертається Сергій Дмитрович до учнів, сьо­годні будемо працювати особливо тихо, щоб не заважати Володі. Він відокремився від нас, напевне розв'язує якусь незвичайну проблему. Домовилась? Тс-с-с...

У класі стриманий сміх.

— А він довго не всидить там. Ноги заболять, — з іро­нією оцінює обстановку Василько М.

Та уже за мить всі організовано приступили до вико­нання самостійного завдання за картками.

Через хвилин вісім з-під парти висовується голова Во­лоді С Обличчя почервоніло, вираз зніяковілий. Сідає за парту, дістає зошита, ручку. Намагається працювати швидко.

— Уже виліз з нори, — коментує дії Володі сусід за задньою партою. — Що там висидів?

— Tc-c-c! — нагадує учитель про домовленість. Володя намагається нічого не помічати і мовчки працює. Але ж можна було створити в цій ситуації конфлікт. Та своєчас­ний жарт учителя — і конфлікт загинув у зародку. Роз­зброєний і Володя, й інші учні.

1. Проаналізуйте, який тут вид, рівень і стиль спілку­вання описано в цій ситуації.

2. Якими якостями володіє учитель в цій педагогічній ситуації?

Дата добавления: 2015-05-24