Див. 55 4 страница

Унормування української літературної мови як напрям корпусної мовної політики позначилося на нормативно-стилістичній системі мови, про що свідчить діяльність постійної комісії для укладання словника української живої мови в УАН. Кодифікація нормативно-стилістичної системи мови мала й популяризаторський вияв у бібліографічних оглядах, рецензіях на нові українські видання, статтях періодики, присвячених питанням культури мови.

Напрями корпусної мовної політики в Україні в досліджуваний період, тенденції мовнореформаторських процесів доби послідовно втілено в мовній організації тогочасних документів. Законодавчі акти, постанови й розпорядження, тексти політичної публіцистики (відозви, звернення, універсали, грамоти) є тим типом дискурсу, що трансформував ірраціональні цілі в мовну реальність. Тогочасний політичний дискурс, зокрема, свідчить про прагнення гармонійно поєднувати в процесах термінотворення національні та інтернаціональні елементи. Символічного значення в текстах документів набували історизми: вони мали обґрунтувати тяглість державотворчих традицій українського народу, і з огляду на це їхнє введення до терміносистем можна кваліфікувати як політичний захід.

Мові офіційних документів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР притаманна соціальна маркованість у двох виявах: національно-мовному й такому, що протиставляє мову еліти мові загалу.

Стилістичний аналіз зразків офіційно-ділової документації досліджуваного періоду дає підстави для висновку про формування законодавчого та адміністративно-канцелярського підтипів офіційно-ділового стилю. Характерним для того процесу було дотримання зовнішньої форми документів, адже саме про чіткість оформлення ділових паперів ішлося в тогочасних приписах.

53) У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла з різними доповненнями десять наступних років. В основу даної системи було покладено соціальне виховання, а робота всіх освітніх і виховних закладів будувалася за трудовим принципом (на базі продуктивної праці для виявлення професійних нахилів дітей) і за своїми завданнями та змістом утворювала єдину систему професійної освіти. Її автор тодішній Нарком освіти Г. Гринько виходив з важливих потреб українського народу:

– необхідність підготовки кваліфікованих робітників для потреб відбу­дови господарства;

– необхідність організації захисту дітей і турботи про них через велику кількість сиріт і напівсиріт, які з’явилися у результаті революції та війни (~ 1 млн. або 1/8 всіх дітей).

Схема шкільної освіти за проектом Г. Гринька була такою: дошкільні заклади соціального виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) для дітей від 4 до 8 років; єдина трудова школа для дітей від 8 до 15 років (I концентр 4-річний – з 8 до 12 років, II концентр 3-річний – з 12 до 15 років); професійні школи (для молоді віком 15-18 років) і вищі навчальні заклади (технікум, інститут, академія).

Хоч у травні 1920 р. було прийнято спільне рішення Наркомосів Ук­раїни і Росії "Про єдність освітньої політики", але українська система освіти складалася дещо відмінно від тієї, що діяла в Росії, хоч і будувалися вони за одним трудовим принципом. У Росії освіта була політехнічною, а в Україні всі навчальні заклади, поєднуючись з виробництвом вже з першої ланки, утворювали єдину систему професійної освіти. У Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, а в Україні – семирічною. У Росії технікум був підготовчою школою до інституту, а в Україні інститут і технікум визна­валися як рівноправні вищі учбові заклади з тією різницею, що технікум випускав вузьких спеціалістів-інструкторів, а інститут – висококваліфі­ко­ваних спеціалістів-практиків. На відміну від російської українська система виключала зі своєї схеми університети, у 1920 р. вони були реорганізовані в інститути народної освіти. Підготовку вчених з тієї чи іншої галузі науки здійснювали академії і різні інститути теоретичного знання.

З погляду наукової педагогіки українська система освіти стояла нижче від російської. Але її існування свідчило про невеликий тиск Москви і про певну незалежність Наркомосу України від уряду Росії. Розходження в українській і російській системах освіти зберігалися аж до 1930 р.

В цілому проект Гринька будувався за основними принципами, які майже не відрізнялися від тих, які були прийняті в Українській державі: школа мала бути єдиною, трудовою, виховною і національною. Але в умовах радянської влади національною вона могла бути лише за формою, а зміст її був інтернаціональний. Не дивлячись на те, що у вихованні проголошувався принцип народної творчості, все шкільництво підпорядковувалося більшовицькій партії і її центральним органам, без волі яких нічого не можна було робити.

54. Радянська влада приділяла серйозну увагу проблемам розвитку освіти. Її керівництво добре розуміло, що освіта відіграє надзвичайно важливу роль у розбудові держави. У травні 1921 р. уряд Радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності. До цієї справи було залучено багато вчителів, грамотних людей інших професій, швидкими темпами створювалася мережа пунктів і шкіл ліквідації неписьменності (лікнепів). Вся робота Наркомосу здійснювалася під безпосереднім керівництвом більшовицької партії.

Протягом перших тридцяти років радянської влади основним держав­ним документом про народну освіту в Україні служив "Кодекс законів про народну освіту в УРСР", прийнятий 2 листопада 1922 р. "Кодекс" визначав наступну систему шкільної освіти, яка існувала до 1930 р.:

Професійна школа (15-17 р.)
Трудова семирічна школа (8-15 р.): I концерн 4 роки; II концерн 3 роки	Дитячий будинок (4-17 р.)
Дитячий садок (4-8 р.)

У зв’язку з великою кількістю безпритульних дітей і поширеною дитячою злочинністю у "Кодексі" вказувалося на необхідність відкриття виховних закладів для малолітніх правопорушників: дитячих будинків, трудових колоній і комун, дитячих прийомників і розподільників. Вказувалося і на необхідність створення закладів соціального виховання: дослідно-педологічних станцій, лікарсько-педологічних кабінетів і ін.

В основу роботи всіх освітніх і виховних установ були покладені трудо­вий процес та гармонійне виховання дітей шкільного віку. Вказувалося на велике значення дошкільного виховання, професійної освіти, пролетари­зації вищої школи, поширення політичної освіти серед усього народу тощо. Основними принципами системи народної освіти визначалися:

– єдність мети і завдань на всіх ланках;

– обов’язковість, безплатність і спільність для обох статей навчання в трудових і професійних школах до 17-річного віку;

– перевага у прийомі до всіх установ для дітей робітників і селян;

– відокремлення школи від церкви, заборона релігійного навчання і виховання дітей.

Українська система народної освіти продовжувала зберігати відмінності стосовно тієї системи, яка діяла в Росії: професійний характер освіти, семирічна школа, відсутність університетів, рівний статус технікумів з інститутами. Але ці дві системи об’єднували: спільна мета – через школи до соціалізму; один принцип – державна монополія в освіті.

До кінця 20-х років у Радянській Україні спостерігається диференціація існуючих та поява нових типів шкіл. Семирічки у містах і селах ділилися відповідно на фабрично-заводські (ФЗС), що набирали індустріального ухилу, та агрономізовані семирічні школи, орієнтовані на сільське господарство. З кінця 20-х років почали з’являтися фабрично-заводські десятирічки (ФЗД) шляхом доповнення ФЗС третього концерну (15-17 р.). Для обслуговування сільської молоді 16-17 р., яка мала попередньо початкову освіту, створювалися школи селянської молоді. З метою реалізації принципу поєднання освіти з виробництвом почали утворюватися школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) для молоді віком 15-16 р.

1921 року вперше в Україні з’являються робітфаки – нові навчальні зак­лади, у яких навчалися делеговані профспілками, партійними органі­заціями та армією робітники. Робітфаки існували здебільшого при вищих учбових закладах, але іноді і самостійно. Вони були індустріально-технічними та сільськогосподарськими. Термін навчання 2-4 роки.

Робітфаки виступали засобом реалізації принципу пролетаризації вищої школи, оскільки їх випускники могли туди потрапити без вступних іспитів. Проголошенням цього принципу держава відкривала двері до вузів дітям робітників і селян, обмежуючи вхід туди дітям інтелігенції і священиків. Пролетаризація забезпечувалася також специфікою вступних іспитів для різних категорій населення, коли діти робітників і селян складали їх за спрощеними програмами. Також існували регулярні перереєстрації ("чистки"), у ході яких безжалісно викидалися з вищої школи студенти, які приховали своє справжнє соціальне походження, замінивши його на робітничо-селянське.

Радянська влада ліквідувала академічну свободу вищої школи, що рівно ліквідації свободи наукового дослідження. З погляду більшовиків нема чистої науки і знання, тому й автономія вищої школи, як вияв духу науки, є абсурдом: все повинно бути підпорядковане державі. На цій підставі вважалося, що на чолі вузу повинен стояти ректор-комуніст, призначений владою.

До 1923 р. Наркомос України не мав визначеного плану організації роботи трудової школи. Було проголошено принцип творчості, що давало можливість учителям вільно вибирати зміст і методи навчання і виховання. З 1921 р. видавалися "Порадники соціального виховання", за допомогою яких у вигляді загальних вказівок здійснювалося загальне регулювання навчально-виховного процесу.

Лише 1923 року Наркомос видав "Єдиний виховно-навчальний план в установах соцвиху для дітей до 15 років в УРСР". Він окреслював три головні аспекти підготовки учнів: трудознавство, культурознавство та природознавство. Через надмірний вплив "Декларації про соціальне виховання дітей" його автори надавали освіті другорядне значення, вона, на їх думку, сама прикладеться у процесі виховання, а традиційне навчання у школі визнавалося "буржуазною педагогічною мудрістю".

На основі "Плану..." були розроблені комплексні навчальні програми (теми-комплекси), що будувалися за принципом синтетичного узагальнення всього навчального матеріалу за схемою: природа–праця–суспільство. Ок­ремі навчальні предмети не виділялися. Вибрані комплекси знань (нап­риклад, про Землю) вивчалися вказаними вище трьома блоками: 1-й блок – елементи природничих знань, 2-й блок – знання з різних галузей вироб­ництва, техніки і ін., 3-й блок – матеріали суспільствознавчого характеру. Вчителі-предметники повинні були одночасно і максимально узгоджено роз­кривати окремі сторони визначеного комплексу знань (явище колективного викладача). Позитивним у цих програмах було наближення змісту навчання до життя, реалізація міжпредметних зв’язків, формування активного став­лення учнів до природи тощо. Найголовнішим недоліком було те, що комп­лексна система освіти не давала учням систематичних знань з основ наук. Існувала проблема знань позакомплексного простору (Чи поєднувати роботу по засвоєнню звуків мови або дробів з вивченням теми "Тварини"? і ін.).

У становленні нової системи освіти в Радянській Україні

компартійне керівництво і Наркомос особливе місце визначали реформуванню її навчально-

виховного процесу. Саме в 1920-1930 рр. відбувалися зміни в підходах до створення навчальних

планів та програм для закладів шкільної освіти.

Школа, як важливий механізм радянської ідеологічної системи, повинна була чітко усвідомити,

якими знаннями, навичками та уміннями повинен володіти учень з кожного навчального предмета та

в кожному класі. Такі чіткі уявлення могли дати лише ґрунтовно розроблені навчальні плани та

програми, які покликані були ефективно реалізуватися в навчально-виховному процесі шкільних

освітніх закладів.

Аналізуючи нормативні документи Наркомосу, а саме "Бюлетені Наркомосвіти", переконуємося в

тому, що Наркомос виконував функцію керівництва навчально-виховним процесом у шкільній мережі

Радянської України 1920-1930 рр. При Наркомосі був створений науково-методологічний комітет. Він

був центральним контрольним органом усієї навчально-методичної роботи установ та органів

Наркомосвіти знизу доверху, а також виконував завдання планування і вдосконалення навчально-

методичної роботи в установах освіти [1: 57].

Діяльність науково-методичного комітету, насамперед, полягала в систематичному контролі і

перегляді навчальних планів, програм, конспектів, підручників та навчально-допоміжних засобів, які

використовувалися в освітніх установах Наркомосу, в тому числі й закладах шкільної мережі.

Досліджуючи дане питання, переконуємося в тому, що стан шкільного навчання, починаючи з

1920-го р., передбачав зміну всього навчального процесу. У даний період Наркомос здійснював

активний пошук найбільш ефективної системи навчання, намагався активізувати творчий пошук

педагогів у складанні навчальних програм і планів.

Враховуючи, що складовою частиною навчального процесу в освітніх закладах була виховна

робота, яка мала на меті формування свідомого і активного будівника нового суспільства, почав

здійснюватися перехід від предметної системи навчання до так званої "комплексної".

Запровадження комплексного навчання стало загальношкільним завданням, хоча головна увага

приділялася початковій ланці освіти – І-му концентру. Вперше ідеї комплексності, як підходу до

організації навчання, постали перед українськими педагогами в 1920 р. з утвердженням радянської

влади в республіці. У перших документах радянської влади, прийнятих у 1920-1921 рр. ("Декларація

про соціальне виховання" та "Порадник соціального виховання"), була запропонована система

організації педагогічного процесу, яка ще не була комплексною, але наближалася до неї. У цих

програмних документах усі настанови щодо навчання й виховання дітей мали яскраво виражений

характер і спиралися на такі принципи: взаємозв’язок дитини і природи (дитина – частина природи);

організація навчання дітей на основі їхніх потреб та ідей саморозвитку; велика роль гри, розваг,

відпочинку як провідних факторів виховання дитини; трудові засади діяльності школи, її зв’язок із

життям [2].

Варто відзначити, що на початку 1920-х років на навчально-виховний процес негативно впливало

те, що шкільні заклади ще не мали стабільних навчальних планів і програм. Учителям доводилося

працювати без єдиного, обов’язкового для всіх шкіл навчального плану.

За дозволом Наркомосу Радянської України органи народної освіти й школи самі складали

навчальні плани, враховуючи місцеві умови (тривалість навчального року, наявність учителів,

навчально-матеріальної бази та ін.). Наркомос визначав лише загально-педагогічні засади роботи

шкіл, зокрема перелік навчальних дисциплін, які підлягали вивченню.

Починаючи з 1921-го р., Народний Комісаріат Освіти, щорічно видавав спеціальні "Порадники

соціального виховання", в яких вміщувалися матеріали про школу і виховання в Україні, положення і статути дитячих установ, програмні матеріали тощо [3; 4; 5; 6]. "Порадники соціального виховання"

були головним джерелом, звідки вчительство брало настанови стосовно впровадження комплексного

навчання.

Аналізуючи зміст "Порадника соціального виховання" за 1921 рік, знаходимо інформацію про те,

що "основною формою соціального виховання дітей є школа-клуб, тобто – денний дитячий будинок.

Центром уваги в таких школах, особливо в перші роки навчання була не рідна мова, арифметика чи

інша навчальна дисципліна, а те, що оточує дітей" [3: 56].

Про комплексне навчання не йшлося і в "Пораднику соціального виховання" за 1922 рік, але

загальні підходи до організації навчання та змісту освіти свідчать про розвиток ідей у напрямі

комплексності [4]. Вже в 1923 році Наркомос запропонував здійснити перехід до "комплексної

системи" навчання, де замість навчання дисциплін вивчалися окремі теми комплексів. Увівши

комплексну систему навчання, Наркомос намагався дати учневі не абстрактні, формальні знання, а

потрібні в реальному житті.

Для забезпечення переходу шкіл до нової системи навчання Наркомос видав низку вказівок і

методичних посібників з питань роботи за комплексною системою.

Так, у 1923 р. Київська філія Наукового педагогічного комітету склала невеликий проект програми

з навчання в трудових школах (перші 4 групи) за "комплексним методом". У "Спробі практичного

переведення комплексного методу" (програма навчання й виховання у молодшому концентрі

семирічної трудової школи) були представлені такі дві вимоги:

- перша: навчаючи дітей, виходити з життя, а не від книжки й теорії;

- друга: рішуче відмовитися у молодших групах від предметної системи викладання [7: 4].

Стосовно вивчення предметів за комплексною системою, слід відзначити, що окремо навчальні

дисципліни не вивчалися. Вони безпосередньо входили до комплексів. Найголовнішими предметами

було вивчення краєзнавства, природознавства, культурознавства, що й відмічалося у "Спробі

практичного переведення комплексного методу" [7].

Цілком зрозуміло, що вивчати життя діти могли лише за допомогою двох могутніх знарядь: рідної

мови, що є засобом передачі думок словом і на письмі; та математики, що вивчає лічбу та міру. Тому

саме цим предметам надавалося не меншого значення [7: 6].

Варто зазначити, що це були лише перші спроби переходу від предметної до комплексної системи.

На початку 1920-х років у багатьох школах ще діяла предметна система навчання, де учні вивчали

рідну мову, арифметику, краєзнавство, природознавство, географію, малювання, співи, фізкультуру,

ручну працю.

Як результат подальшої праці Наркомосу над удосконаленням комплексної системи навчання, в

1925 р. вийшов новий "Порадник соціального виховання" [5]. У ньому вже чітко були подані плани

проведення комплексних тем. Тематика їх була спрямована на вивчення трудової діяльності й мала на

меті підготувати учнів до конкретної сільськогосподарської праці (в селі) та промислової (в місті).

Навчальний матеріал з тієї чи іншої комплексної теми поділявся на три колонки: "природа",

"праця", "суспільство".

У першій колонці "природа" було зібрано матеріал, що допомагав учням зрозуміти явища природи

і використання їх на користь суспільства та людини. Навколишній світ пропонувалося вивчати

шляхом безпосереднього спостереження та проведення дослідів. Друга колонка "праця" вказувала на

формування трудових навичок і вмінь учнів. У колонці "суспільство" містилися питання, що

ознайомлювали учнів з розвитком суспільних відносин і проблемами, що постають перед людством,

та шляхами їх розв’язання. Засвоєння навичок мови, письма, читання, рахування повинно було

поєднуватися з вивченням реальних явищ, які спостерігаються в природі та суспільстві. Комплексна

система навчання велику увагу приділяла самостійній роботі та пошуку знань учнями [5].

За вимогами Наркомосу були розроблені два варіанти програм – для сільських і міських шкіл.

Вважалося, що сільська школа орієнтувалася на сільське господарство, вивчення

сільськогосподарського виробництва і всіх тих соціально-економічних явищ, що пов’язані з ним.

Завдання першого концентру сільської семирічки полягало у вивченні сільського господарства свого

району.

За таким же планом проводилося вивчення трудової діяльності в міських школах. У програмах

увага приділялася в основному промисловості міста. Вивчаючи трудову діяльність міста, починаючи

від тих форм праці, що оточували школу, поступово поширюючись і поглиблюючись, вивчалося в

цілому міське виробництво [5].

Розглядаючи й аналізуючи комплексні програми, варто відмітити, що учні безпосередньо

отримували ті знання, які були потрібні їм у реальному житті. Деякі педагоги вважали, що така

комплексна система не давала учням формальних знань, тому після школи вони лишалися

неписьменні. Щодо таких зауважень, то в "Пораднику соціального виховання" (1925 рік) було

зазначено: "категорично визнаємо, що в природі комплексів є формальні знання, інакше без них як

можна було б вивчати трудову діяльність; сума формальних знань дійсно не збігається з сумою знань,

що давала стара школа, з цілком зрозумілої причини: в комплексах взято лише ті знання, які потрібні

для життя; комплексні програми ніколи не відкидали потреби навмисних вправ, набувати і

закріплювати знання та вміння, коли в цьому є потреба" [6: 8].

Слід зазначити, що комплексні програми для закладів шкільної освіти, вміщені в "Порадниках

соціального виховання", не були стабільними. Вони детально переглядалися Наркомосом і до них

постійно вносилися зміни. Наркомос та працівники освіти постійно працювали над розробкою та

вдосконаленням навчальних планів та програм для закладів шкільної освіти.

У 1927–1929 рр. комплексні програми були переглянуті і в результаті комплексність уже не була

обов’язковою для всіх без винятку занять. До програм були внесені завдання з розвитку навичок

читання, письма, лічби, які лише опосередковано пов’язувалися з комплексністю.

У "Бюлетені народного комісаріату освіти" за березень 1929 року знаходимо постанову "До всіх

відділів освіти на транспорті та до Окрфілій спілки Робосу", де представлено проект навчальних

планів для трудових шкіл [8: 18-19].

Навчальний план поданий у таблиці 1.

Дані таблиці 1 засвідчують, що в 1929 р. більше уваги було приділено загальноосвітнім

предметам. Враховуючи вимоги вчителів, наголошувалося на необхідності озброювати учнів

основами предметів. Комплексний матеріал у молодшому концентрі був скорочений. Полегшенням

для вчителів було й те, що навчальний матеріал розміщувався не в колонках, як у попередніх

комплексних програмах.

Починаючи з 1930 р., після впровадження загального обов’язкового початкового навчання,

Наркомос затвердив нові плани для закладів шкільної освіти, але значних змін у переліку навчальних

дисциплін не прослідковувалося.

Висновок. Враховуючи головну особливість 1920-1930 рр., створення нової системи освіти, слід

зазначити, що зміст шкільної освіти зазнав істотних змін. Характерним для навчальних планів та

програм того періоду було запровадження комплексної системи. Навчальні дисципліни не вивчалися

окремо, а об’єднувалися в комплекси. "Порадники соціального виховання", що виходили у світ під

керівництвом Наркомосу, були навчально-методичним джерелом запровадження комплексного

навчання в шкільних закладах освіти Радянської України.

57. Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про структуру початкової і середньої школи" (16 травня 1934 р.)

запроваджувалася загальна для всього СРСР система шкільної освіти, що передбачала таку структуру

загальноосвітньої школи: початкова школа (1-4 класи), неповна середня (1-7 класи) і середня школа (1-10

класи). Після закінчення неповної середньої школи учні мали право вступати до технікумів, після закінчення

середньої – до вищих навчальних закладів. Право призначати завідувачів початкових шкіл та директорів

неповних середніх і середніх шкіл надавалося наркомосам союзних та автономних республік [3: 36-37].

Як бачимо, протягом 1930-1934 рр. радянські партійні структури, не оголошуючи про проведення шкільної

реформи, як у попередні роки, за допомогою партійних постанов, тоталітарно-репресивними методами

встановили на території України загальнорадянську структуру шкільної освіти.

Постановами "Про викладання громадянської історії в школах СРСР" та "Про викладання географії в

початковій і середній школі СРСР" від 16 травня 1934 р. регламентувалося викладання зазначених предметів,

курси історії та географії України підпорядковувалися відповідним загальносоюзним курсам [3: 37-39].

У руслі подальшого втручання ЦК ВКП(б) та РНК СРСР у зміст викладання історії стало введення 9 червня

1934 р. до початкової і неповної середньої школи елементарного курсу історії СРСР. А 14 серпня 1934 р. ЦК

ВКП(б) та РНК СРСР схвалюють подані Й. Сталіним, С. Кіровим і А. Ждановим зауваження щодо конспектів

нових підручників з "історії СРСР" і "нової історії", де зазначалося: "Нам потрібний такий підручник історії

СРСР, де історія Великоросії не відривалася від історії інших народів СРСР…, де б історія народів СРСР не

відривалася від історії загальноєвропейської і, взагалі світової історії" [3: 49].

Постановою "Про видання і продаж підручників для початкової, неповної середньої і середньої школи" (7

серпня 1935 р.) встановлювалася загальносоюзна система підручникотворення: заборонено вносити будь-які

зміни у видані стабільні підручники без дозволу ЦК ВКП(б) та РНК СРСР тощо [12: 7].

Постанова "Про організацію навчальної роботи і внутрішній розпорядок у початковій, неповній середній і

середній школі" (3 вересня 1935 р.) встановила єдину загальну організацію навчального року і шкільного

режиму (терміни навчання і канікул, навчальне навантаження учнів, навчальні плани, уведення в союзних

республіках додаткового уроку на тиждень для вивчення російської мови і літератури, тривалість уроку,

порядок прийому учнів, атестат і перевідне свідоцтво національними мовами, система оцінювання, положення

про екстернат, тип учнівського квитка (рідною мовою), форма одягу учнів та ін.) [13: 2-4]. У руслі зазначеної

постанови наказ В.П. Затонського "Про оцінку успішності учнів" (15 жовтня 1935 р.) запроваджував єдину

загальнорадянську п’ятиступеневу систему успішності учнів (дуже погано, погано, посередньо, добре і

відмінно) [14: 2-3].

58. Учительські інститути— навчальні заклади для підготовки вчителів середніх класів загальноосвітніх шкіл, що дають незакінчену вищу педагогічну освіту. У. і. готували вчителів для повітових училищ, парафіяльних шкіл і училищ, а з 1912 — для вищих початкових училищ і міських училищ. У ряді зарубіжних країн У. і. готують учителів для старших класів народних шкіл, вищих початкових шкіл та ін. В 1934 в СРСР у звязку з переходом до загального семирічного навчання організовано дворічні учительські інститути, які готували вчителів 5 —7 класів загальноосвітньої школи з мови й л-ри, математики, фізики, географії, історії, фіз. виховання та ін. навчальних предметів. Створювалися головним чином при пед. ін-тах; навч. — виховну роботу будували за типом пед. ін-тів. У 50-х рр. у звязку з розвитком серед. освіти мережу учительських інститутів. значно скорочено, а згодом частину їх реорганізовано в пед. інститути, на базі інших створено пед. училища.

59. Постанови Про початкову і середню школу 1931 р. та Про навчальні програми і режим в початковій і середній школі 1932 р. обмежували творчість учителів і встановлювали жорсткі рамки функціонування загальноосвітньої школи. Вони були спрямовані на універсалізацію освіти змісту, форм, методів навчання, робили акцент на марксистську світоглядну спрямованість шкільних курсів. Вводився індивідуальний облік знань і запроваджувалися екзамени. З метою зміцнення порядку і дисципліни у школах посилювалася керівна роль учителя, вводився чіткий режим. З 1933 р. відмінено практику складання місцевих навчальних планів і програм та затверджено нові уніфіковані навчальні плани для всіх типів шкіл, введено предметність викладання.

1934 року партійною постановою Про структуру початкової і середньої школи в СРСР було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти: початкова школа 1-4 класи, неповна середня школа 1-7, середня школа 1-10 класи. Групи реорганізувалися у класи. Зміцнювалося єдиноначальство керівника школи, зростали вимоги до його походження.

У зв’язку з рішенням союзного уряду Україна повертається до університетів першим відкрився 1933 року Київський університет. Було знижено статус технікуму до рівня середнього спеціального навчального закладу.

1935 року окремою партійною постановою давалися конкретні вказівки про початок і закінчення шкільних занять, тривалість уроку, вводилися правила поведінки і єдина форма одежі для учнів, запроваджувалися єдині норми і 5-бальна система оцінки успішності.

У липні 1936 р. було прийнято партійну постанову Про педологічні перекручення в системі Наркомосів. Постановою ліквідувалася педологія, яку тоді розглядали як універсальну науку. Вказувалося, що вона ще не склалася і повна шкідливих антимарксистських тенденцій. Ставилася вимога повного відновлення педагогіки, яка через неуцтво її керівників була відсунута педологією на другий план і розглядалася в системі наркомосів, передусім, як емпірична, наукоподібна дисципліна.

Дата добавления: 2015-05-24