Про спартанське виховання

ПЛУТАРХ

Історія зарубіжної педагогіки

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Будур Н. История костюма. — М.: Олма-Пресе, 2001.

2. Васіна З. Український літопис. Вбрання. - Т. 1. — К.: Мистецтво, 2003. 26 с.

3. Золотов Ю. Французский портрет XVIII ст. — М.: Иск, 1968.

4. Иллюстрированная инциклопедия мод/ Под ред. Л. Кибаловой. Прага: Артия, 1986. — 320 с.

5. Кирсапова Р. Сценический костюм и театральная публика в России XIX ст. - М.: Артист, 2000.

6. Коконова Й., Самсонадзе Н. Женщина й ее платье: Век XX. М.: Инкомбук, 2000. - с. 63.

7. Костюм / Под ред. Ф. Ф. Комиссаржевского. — СПб 1910. - 176 с.

8. Матейко К. М. Український народний одяг. — К.: Наукова думка, 1996.

9. Матейко К. М. Український народний одяг: Етнографічний словник. - К.: Наукова думка, 1996. — 112 с.

10. Мода й стиль. Современная єнциклопедия. — М.: Аваита, 2002.

11. Плаксина 3. Б. й др. История костюма, стили и направлення. - М.: 2003.

12. Пономарьжов А. Українська минувшина. — К.: Либідь, 1993.

13. Стамеров К. К. Нариси з історії костюмів. Ч. 1, 2. — К.: Мистецтво, 1978. - 192 с.

14. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К.: Наукова думка, 1993. - 168 с.

15. Українське народне мистецтво: Вбрання / Під ред. В. Г. Білозуба та ін. — К., 1961.

16. Ясіевич В. Про стиль і моду. — К.: Мистецтво, 1968.

Плутарх (46—120 рр. н. е.) — грецький письменник тієї епохи, коли Греція, втративши свою самостійність, була римською прові­нцією. Він багато подорожував, відвідав Рим і Олександрію, за­ймався викладацькою і літературною діяльністю. Серед його тво­рів протягом століть великою популярністю користуються «Порівняльні життєписи»— біографії видатних історичних діячів Греції та Риму. Для Плутарха головним було не відтворення іс­тинних історичних подій, а використання фактів із життя видатних людей як ілюстрацій до тих моральних ідей і правил, якими, на йо­го думку, необхідно керуватися в житті або яких потрібно уника­ти. Цим пояснюється й те, що в «Порівняльних життєписах» Плу­тарх часто наводить дрібні деталі і легенди, які найбільш яскраво характеризують моральне обличчя тієї чи іншої особи.

У біографії легендарного спартанського законодавця Лікурга Плутарх змалював яскраву картину спартанського виховання. Так як епоху Плутарха від епохи Лікурга відокремлювали 500 років, то цей опис не може бути точним в деталях, але загальний дух виховання того часу він, можливо, передає.

Уривок із «Життєписів»

Вважаючи виховання за найвище і найблагородніше завдання для законодавця, Лікург почав здійснювати свої плани здалеку — від самого зачаття й народження, регулюючи укладання шлюбів.

Він не відмовлявся (як говорить Арістотель) від спроби підкори­ти жінок суворим правилам. Щоправда, вони користувалися ве­ликою волею й великою увагою завдяки частим походам їх чоло­віків, коли вони були повними володарками сім'ї і таким чином здобували незаслужену пошану й невідповідне значення. Але, не зважаючи на це, він виявив і щодо них якнайбільше піклування. Він встановив, щоб дівчата також вправлялись у бігу, в боротьбі, в киданні диска й списа, щоб їхні тіла були дужі й міцні, і щоб такими ж були й народжувані ними діти. Загартовані такими вправами, вони могли легше перенести муки дітородіння і вийти з них здоровими.

Виховання дитини не залежало від волі батька — він прино­сив її до старших членів філи, які оглядали дитину. Коли виявля­лось, що вона міцна й пропорційно збудована, її віддавали на виховання батькові, виділивши йому при цьому одну в дев'яти тисяч земельних ділянок, а кволих і потворних дітей кидали в провалля біля Тайгета. Вони вважали, що життя такої дитини не дасть користі ні їй самій, ні суспільству, оскільки природа з са­мого початку не дала їй сили та доброї будови тіла. Спартанські діти не мали куплених або найнятих «пестунів», і батьки не мог­ли виховувати своїх дітей, як їм хочеться. Всі діти, яким тільки минуло сім років, збиралися докупи й ділилися на «агели» (куп­ки). Вони жили та їли разом, привчалися гратись і проводити час одне з одним. Начальником «агели» ставав той, хто виявляв себе тямущишим за інших і сміливішим у гімнастичних вправах; ін­шим належало брати з нього приклад і виконувати його накази та покірно діставати від нього кару, отже школа ця була школою послуху. Старі наглядали за іграми дітей і навмисне доводили їх до бійки, сварили їх і при цьому прекрасно дізнавалися про вдачу кожного — чи хоробра дитина, чи не втече з поля битви.

Щодо читання й письма, то діти навчалися тільки найнеобхіднішого, в іншому ж їхнє виховання мало одну мету: безумовний послух, витривалість і науку перемагати. З роками їхнє вихован­ня ставало суворішим: їм наголо стригли волосся, привчали хо­дити босими і гратися вкупі (зазвичай без одягу). На тринадцято­му році вони знімали з себе сорочку й одержували на рік по одному плащу, їхня шкіра була засмагла і груба, вони не прийма­ли теплих ванн і не мастились олією — лише кілька днів на рік дозволялися їм ці розкоші. Спали вони разом по «ілах» (відділах) та «агелах» на постелях з очерету, який вони збирали на берегах Еврота, причому рвали його руками, без ножа. Взимку клалася під низ підстилка. У цьому віці починають з'являтися в найдостойніших юнаків так звані люблячі патрони, або покровителі. Саме старі звертали на таких юнаків більше уваги, частіше ходили в їхні школи для гімнастичних вправ, дивились, коли вони билися чи глузували один з одного, причому робили це не мимохідь — усі вони були немов батьками, вчителями й наставниками молодих людей, от­же, молода людина, що провинилася, ніде ні на хвилину не могла сховатися від доган чи кари. Крім того, до них призначався ще інший вихователь, «педоном», з найкращих, найгідніших грома­дян; самі ж вони обирали з кожної «агели» завжди найрозумні­шого й найсміливішого, так званого «ейрена». «Ейренами» називалися ті, хто вже понад рік вийшов з віку отрока, «Мілліейренами» називали найстарших з отроків. Двадцятирічний «ейрен» був начальником над своїми підлеглими в показових боях, удома ж прислужував за обідом. Дорослим «ейрени» наказували збира­ти дрова, маленьким — городину. Все, що вони приносили, було крадене. Одні йшли для цього в сади, інші прокрадались на сиситії, намагаючись виявити якнайкраще свою хитрість і обережність. Спійманого нещадно били батогом, як поганого, неспритного злодія. Якщо була нагода, вони крали і страви, причому намагалися красти під час сну хазяїв або користувалися з недба­лості сторожів. Якщо їх ловили, то не тільки сікли, але й морили голодом. Щоправда, їхня їжа була завжди недостатня, і вони, щоб поповнити цю нестачу, змушені були вдаватися до своєї мужнос­ті і своєї спритності. Це була головна мета їхнього недостатнього харчування, а другорядна мета — сприяти їх вищому зростові.

Хлопчики виявляли таку витриманість під час крадіжок, що один з них, тримаючи вкрадене лисеня під своїм одягом, міг стерпіти, коли молода тварина своїми зубами й кігтями розривала йому живіт, і вважав за краще померти, ніж виявити свою крадіжку. І це не здається нам неймовірним, якщо ми звернемо увагу на те, які витривалі їхні діти; адже ми бачили, що деякі з них вмирали під час шмагання на вівтарі Діани. «Ейрен», відпочиваючи по обіді, звичайно наказував одному з хлопчиків співати пісень, іншому він задавав яке-небудь запитання, що на нього треба було серйозно відповісти, наприклад: «Хто був найкращою людиною в цьому місті?» або «Що він думає про такий-от вчинок?». Це привчало їх змалку міркувати про чесноти, входити в справи їхніх співгромадян. Так, якщо кого-небудь з них питали, хто є добрим громадянином або хто безчесним, і якщо той, кого питали, не зразу відповідав, вважалося, що він повільно міркує, і душа його не могла викликати особливої поваги. Відповідь повинна була спиратися на певну підставу чи доказ, висловлені неба­гатьма словами. Коли який-небудь хлопчик відповідав неправи­льно, «ейрен» карав його, б'ючи по великому пальцю. При цих іспитах часто були присутні старі й представники влади і спосте­рігали, наскільки раціонально й відповідно до свого становища виявляв свій авторитет «ейрен». «Ейренові» дозволялося накла­дати кару на дітей, але коли хлопчики розходилися, його карали самого, якщо він карав їх або занадто сильно, або занадто мало.

Патрони улюбленців також беруть участь у відзначеннях та ганьбі своїх хлопчиків. Про одного з них розповідають, що він був оштрафований за те, що в його улюбленого хлопчика під час боротьби вихопилося одне недоречне слово чи такий самий крик. Ця любов так поважалася й так цінувалася, що дівчатка також мали своїх, люблячих їх патронес з-поміж найдоброчесніших лі­тніх жінок. Змагання в почутті прив'язаності не призводило до яких-небудь непорозумінь, а скоріш породжувало взаємну друж­бу між особами, які зосередили свою увагу на одному й тому ж юнакові, а також викликало спільне прагнення зробити його як­найдосконалішим.

Дата добавления: 2015-05-24