Розумовий розвиток

(118) Допитливість у дітей є не що інше, як потяг до знання, і, отже, її треба заохочувати не тільки як добрий знак, але й як ве­лике знаряддя, одержане ними від природи для усунення неуцтва, з яким вони народжуються і яке без цієї діяльної допитливості зробило б їх тупими й непотрібними створіннями. Способи за­охочення цього потягу і підтримування його діяльним та бадьо­рим полягають, як я гадаю, ось у чому.

Не обривати і не бентежити дитину, що б вона не запитала, не дозволяти сміятися з неї, але відповідати на всі її запитання і по­яснювати те, що вона бажає знати, так, щоб пояснення було зро­зуміле для неї і відповідало її вікові та знанням. Але не спантеличуйте її недоступними для неї поясненнями чи поняттями або різноманітністю і силою фактів, які не стосуються безпосередньо даного питання. Звертайте увагу на те, що власне, цікавить її в цьому питанні, а не на те, в яких словах його висловлює; і коли ви ознайомите і задовольните її по суті, то побачите, як розши­рюються її думки і як завдяки вдалим відповідям можна її завес­ти далі, ніж ви, можливо, уявляєте. Бо знання так само приємне для розуму, як світло для очей: діти радіють йому і захоплюються ним надзвичайно; особливо якщо бачать, що до їхніх запитань ставляться уважно і що їхнє бажання знати заохочується і схвалюється. Я не маю сумніву, що головна причина, через яку багатодітей цілком віддаються дурним розвагам і безглуздо витрачають свій час, полягає в тому, що їхній допитливості ставлять перепо­ни і до їхніх запитань ставляться зневажливо. Але якби до них ставилися ласкавіше та з більшою повагою і відповідали б на їхні запитання, які б вони не були, задовольняючи їхню допитливість, то вони, безсумнівно, знаходили б більше задоволення у вченні та набутті знань, зустрічаючи в цій галузі новизну і різноманітність, які їм так подобаються і яких вони не знаходять у вічно однакових іграх та іграшках.

(119) До цих серйозних відповідей на їхні запитання і збагачен­ня їх розуму відомостями, які вони бажають дістати, слід приєдна­ти спеціальні способи похвали. Нехай інші, до яких вони відчувають повагу, говорять в їх присутності про їхні знання; оскільки ми всі з колиски шанолюбні і горді істоти, то нехай їхня шанолюбність втішається такими речами, які дають їм користь; нехай гордість спонукає їх до роботи, яка може бути потрібною для них.

Ставши на цей грунт, ви переконаєтеся, що найкращий спосіб примусити наших старших дітей учитись і набувати відомостей — це доручити їм навчати молодших сестер і братів.

(120) Як не слід зневажливо ставитися до запитань дітей, так треба подбати й про те, щоб вони не дістали брехливих та ухильних відповідей. Вони легко помічають зневажливе ставлення або обман і швидко засвоюють недбалість, удавання та фальш, які вони спостерігають в інших. Ми не повинні викривлювати істи­ну, маючи справу з будь-ким, а особливо з дітьми, бо якщо ми фальшивимо з ними, то не тільки не виправдовуємо їхніх споді­вань і перешкоджаємо їм набувати знання, а й розбещуємо їхню невинність і навчаємо найгіршого з пороків. Вони — мандрівни­ки, які щойно прибули до чужої країни, що про неї нічого не знають; тому сумління зобов'язує нас не давати їм брехливих вказівок. І хоча їхні запитання здаються іноді досить пустими, відповідати на них треба серйозно, бо хоча б вони здавалися нам (давно знайомим з ними) не вартими уваги, але вони важливі для тих, хто ще нічого не знає.

Діти — іноземці, які повинні ознайомитися з усім; і всі речі, з якими вони стикаються, спочатку невідомі їм, як невідомі і нам; і щасливі ті, які зустрічаються зі ввічливими людьми, готовими зглянутися на їхнє неуцтво і допомогти їм позбутись його.

Якби я або ви раптом опинилися в Японії з усією нашою благорозумністю і знаннями, перебільшена думка про які, може, й примушує нас так зневажливо ставитися до думок і запитань ді­тей; якби, кажу я, ми опинилися в Японії, то без сумніву (бажаю­чи дістати тут усі, які можливо, відомості) ставили б тисячі запи­тань, які здавалися б поверховому або нерозсудливому японцеві пустими й безглуздими, хоча для нас було б дуже істотно й важ­ливо дістати на них відповіді; і ми були б дуже раді знайти чемну й люб'язну людину, готову задовольнити наші вимоги і допомог­ти нашому неуцтву.

Коли їм трапиться що-небудь нове, діти здебільшого задають звичайне запитання іноземця: що це таке? Під цим переважно ро­зуміють тільки назву; і тому сказати їм, як це називається, озна­чає дати правильну відповідь на їхнє запитання. Дальше запитан­ня звичайно таке: а нащо це? І на це запитання треба відповісти прямо й точно; вказати їм призначення речі і пояснити, в який спосіб вона служить за своїм призначенням, наскільки це досту­пно їхньому розумінню. Того ж треба додержуватися щодо всіх запитань, які вони задають: не відсилати їх, доки ви не дали їм пояснення, яке вони здатні засвоїти, і в такий спосіб наводити їх вашими відповідями на дальші запитання. І може, подібна розмо­ва буде для дорослої людини зовсім не такою пустою й нікчемною, як ми схильні уявляти. Природні і не викликані іншими лю­дьми запитання допитливих дітей часто стосуються таких речей, які можуть дати поштовх душі розумної людини. І я гадаю, що з несподіваних запитань дитини часто можна навчитися більшого, ніж із розмов з людьми, які висловлюють ходячі думки, відповід­но до завчених понять і передсудів, прищеплених вихованням.

(121) Можливо, не завадить іноді збуджувати їхню допитли­вість, показуючи їм рідкісні і нові речі з метою заохотити допит­ливість і дати нагоду дістати відомості про них; якщо ж випадково допитливість примусить їх спитати про те, чого їм знати не слід, то набагато краще відповісти їм прямо, що цього їм ще не потрібно знати, ніж вдаватися до брехні або безглуздих відповідей...

(130) Я гадаю, що в дітей мають бути іграшки, до того ж різ­ного роду, але ці іграшки повинні зберігатись у вихователя чи іншої особи, яка видає їх дітям тільки по одній зараз; і тільки по­вернувши одну, вони можуть одержати іншу. Це з ранніх літ привчає їх не губити і не псувати речей, які вони мають; навпаки, велика кількість і різноманітність іграшок, які є в їхньому розпо­рядженні, робить їх легковажними та недбалими і з самого поча­тку привчає до тринькання й марнотратства. Я згоден, що це дрібниці, які видадуться не гідними уваги вихователя, але не слід і нехтувати нічим, що може вплинути на формування дитячої ду­ші, і все, що створює в неї звички та навички, заслуговує на увагу та піклування вихователя і не може вважатися за дрібницю з огляду на наслідки.

Ще одна обставина, яка стосується дитячих іграшок, заслуговує на увагу батьків. Хоч ми погодилися, що вони мають бути різнома­нітними, проте, на мою думку, їх не слід купувати. Цим усунеться надмірна різноманітність, яка часто обтяжує дітей, служить тільки для привчання їх душі до гонитви за зміною та надмірністю, до турбування, до вічного вимагання чогось іще, хоч вона й сама не знає чого саме, і до постійної незадоволеності тим, що в них є. Звичай робити подарунки дітям заможних людей з люб'язності до батьків завдає малятам великої шкоди. Він привчає їх до гордості, суєтної жадібності перш, ніж вони навчаться говорити; я знав дитину, так захоплену кількістю і різноманітністю своїх іграшок, що вона стом­лювала свою няньку, щодня переглядаючи їх, і так звикла до роз­кошів, що ніколи не вважала їх за достатні, і завжди запитувала: «А ще що? А ще що? Що ще мені подарують?».

Але звідки ж вони візьмуть іграшки, якщо їх не купуватимуть їм? На це відповім, що вони повинні робити або принаймні про­бувати робити їх самі; доти вони не повинні одержати їх та доти їм і непотрібні будуть будь-які хитромудрі іграшки. Гладенький камінець, аркушик паперу, низка материних ключів і перша-ліпша річ, якою вони не можуть поранити себе, придатні для розваги маленьких дітей не гірше, ніж дорогі та вигадливі куповані іграшки, які вони негайно псують і ламають. Діти ніколи не сердяться і не вередують через відсутність таких іграшок, якщо не призвичаєні до них: доки вони малі, все, що потрапляє до їхніх рук, заміняє іграшки; коли ж вони підростуть, то робитимуть їхсамі, якщо не розбещені нерозумним марнотратством інших. Зрозуміло, коли вони почнуть працювати над власними винаходами, їм треба пояснювати і допомагати; але не слід давати їм нічого, доки вони сидять байдикуючи, сподіваючись все одержати з чу­жих рук, не докладаючи своїх. Якщо ви допоможете їм, коли їм важко, вони будуть більш вдячні за це, ніж за найдорожчі іграшки, які ви можете купити для них. Щоправда, такі іграшки, що їх виготовлення перевищує уміння дітей, як-от дзиґа, м'яч тощо, які служать для вправ, доводиться давати їм. Але бажано, щоб вони не одержували їх для розваги, а для вправляння; до того ж іграшки мають бути найпростішими. Якщо ви даєте їм дзиґу, то вони самі повинні зробити для неї батіжок і ремінь. Якщо ж вони сидять, роззявивши рота і чекаючи, доки ці речі впадуть їм до рук, то вони повинні залишатися без них. Це створюватиме в них звичку домагатися того, що їм потрібно, власними засобами та власними зусиллями і в такий спосіб привчатиме їх до помірності в бажаннях, старанності, ретельності, розмірковування, кмітливості та розважливості...

Дата добавления: 2015-05-24