Характер. Його елементи. Спадковість темпераментів. Вплив життя й виховання на характер. Елемент народності в характері людини

Щоб відшукати рису національності в характері людини, оцінити її силу, визначити її значення для виховання, ми дозволимо собі висловити кілька зауважень взагалі про характер і про те, як він формується в людини.

Характер кожної людини складається завжди з двох елементів: природно­го, що корениться в тілесному організмі людини, і духовного, що формується в житті, під впливом виховання і обставин. Обидва ці елементи не залишаються між собою ізольованими (це було б безхарактерністю), але взаємно діють один на одного, і з цієї взаємної дії природжених нахилів і набуваних у житті переконань і звичок виникає характер. Саме переконання стає тільки тоді еле­ментом характеру, коли переходить у звичку. Звичка саме і є тим процесом, завдяки якому переконання стає нахилом і думка переходить у діло.

Природа, ідучи слідом за своїми незмінними і незбагненними ще закона­ми, повторює в дітях тілесний організм батька та матері в найрізноманіт­ніших комбінаціях. І хоч наука розрізнила тільки три або чотири темпера­менти, але це не більш, як типи, які ніколи не зустрічаються у своєму чистому вигляді, а в безлічі найрізноманітніших змішувань. Як немає двох листків на дереві, цілком схожих один на одного, так немає двох людей, природні темпе­раменти яких були б зовсім схожі.

Ніхто, звичайно, не стане заперечувати, що особливість темпераменту кож­ної людини впливає на формування її характеру. Вплив цей виявляється у так званих природних нахилах, які роблять одні дії для людини легкими і приємними, інші — важкими і неприємними. Хто з нас не відчув на собі або не помічав на інших впливу природних нахилів? Які легкі для нас ті дії, в яких наші бажанні і наші природні прагнення сходяться! Такі дії відзнача­ються незвичайною силою, наполегливістю. В них тіло допомагає душі, часто веде її за собою, розуміє її на першому слові і завжди відповідає їй охоче й швидко. Та коли ми йдемо проти наших природних нахилів, яким лінивим, неповоротким і впертим стає наш організм! Тільки тривала звичка може примусити його коритися нашим вимогам з тією ж швидкістю, з якою, вна­слідок тієї ж звички, пальці музиканта коряться нотам, розкритим перед його очима. У цій боротьбі переконань, що їх дає життя, з нашими природженими або, що те ж саме, тілесними нахилами, в якій перемога лишається то на тому, то на другому боці, формується наш характер.

Проте якщо тілесна сторона характеру має вплив на визначення духовної його сторони, то й духовна теж може змінити тілесну. Переконання, перехо­дячи в постійне правило для дій і, нарешті, стаючи звичкою, неодмінно робить зміну в нашому тілесному організмі.

Ми не говоримо тут про ті грубі зміни, які впадають в око з першого погляду і особливо помітні у ремісників. Ці зміни поверхові, рідко відбива­ються в характері й ніколи не переходять в організм нових поколінь. Для нас важливі тут ті ледве помітні рисочки фізіономії людини, скороминущі рухи її міміки, ледве чутні тони її голосу, якими так дорожить справжній фізіономіст і які всі разом надають духовного характеру зовнішності люди­ни. Грубі пластичні риси обличчя нічого не означають у зовнішньому вияві характеру. Вся ідея його виявляється в масі тих відтінків, які поодинці ледве помітні, але які всі разом справляють сильне і майже завжди правильне враження з першого погляду на людину. Якщо ми не завжди можемо усвідо­мити це враження, якщо ми часто пояснюємо його собі неправильно, то це ще не означає, що воно само по собі неправильне¹.

Не треба бути дуже спостережливим, щоб переконатися, що духовний роз­виток відбивається на зовнішньому вигляді людини. Вдивіться в найпрекрасніше обличчя дикуна, у вияв його почуттів, у його міміку, рухи, ходу, вслухайтесь у його сміх, у тони його голосу, і ви побачите, що це нерозроблений, хоч, може, і багатий ґрунт, груба, хоч, може, і прекрасна кора, через яку не пробився ще дух: "Душа ще не виглянула в очі і не дивиться в них", за висловом поета, не зовсім, проте, правильним. Дайте освіту цьому самому дикунові, і зовнішність його набере іншого характеру. Якщо ж освіта буде послідовно працювати над ним, його дітьми і внуками, то її вплив буде ще помітніший: зовнішність цілого племені розроблятиметься послідовно.

Та не тільки розумовий розвиток відбивається на зовнішньому вигляді людини, — моральна сторона його душі теж силкується виявитись у тілі. Хто не помічав, яка іноді страшна зміна відбувається в зовнішньому вигляді людини під впливом аморального життя? Багатьом, мабуть, доводилося на своєму віку бачити приклади, як постійна звичка принижуватись та підло поводитись перетворювала помалу найпрекрасніше обличчя в огидну вивіс­ку душевної низькості. Всяка нова низькість, усякий хабар, наприклад, запи­сувався на ньому новою рисою. Ніякий блиск благопристойності, ніяка м'якість манер, ніяка світськість не закриває цих рисочок: рано чи пізно вони про­б'ються назовні, хоч і не кожен, можливо, прочитає те, що написане в них природою.

Спосіб мислення людини, спосіб її дій, звички, набуті нею в житті, її розу­мовий і моральний розвиток, — все, що визначається вихованням і життям у суспільстві, змінюючи духовну сторону характеру, відбивається на її тілесній стороні, і, таким чином, ідея характеру накреслюється в зовнішньому ви­гляді. Ось цю ідею схоплює талановитий живописець, що вміє знайти і переда­ти на полотно типову рису характеру, відрізнити істотне від випадкового. Безглузде копіювання фізіономії, хоч нехай воно буде зроблене дагеротипом, ніколи в цьому відношенні не замінить живопису. Геній художника вміє висунути на передній план якраз ту рису фізіономії, яка становить типову особливість обличчя. Хороший портрет не тільки передає характер людини, а й часто пояснює зміст цього характеру для незвиклого ока, яке плутається в численних випадкових і штучних рисах оригіналу.

Важче переконатись у тому, що ці риси зовнішності, які набуваються лю­диною в житті, переходять спадково до її дітей при народженні. Повторення їх у дітях — факт безперечний; але цей факт можна пояснити силою вра­жень, які дістає душа дитини в сім'ї і які потім уже відбиваються в її зов­нішності. Однак, визнаючи всю силу перших вражень, ми все ж визнаємо можливість передачі таких характеристичних рис і безпосередньо через на­родження.

Кому здається, що таке переконання позбавлене підстав, тому ми вкажемо на інший факт, надто відомий і надто очевидний для того, щоб у ньому можна було сумніватися.

Хто не знає, які інколи дивні знаки з'являються на тілі дитини під впли­вом глибокого душевного зворушення, якого зазнала мати під час вагітності? Цього могло б не статися, коли б душевне зворушення не спричиняло тимча­сової зміни в організмі матері, досить сильної для того, щоб вона могла відби­тися на організмі дитини. Ця передача буває іноді така точна, що у формі родимки відбивається форма враження, сприйнятого матір'ю. А якщо хви­линне враження справляє такий вплив на організм, то чому ж, наприклад, постійна перемога людини над своїми поганими нахилами або постійна тор­гівля її своєю власною совістю не може створити в її організмі менш по­мітних, та зате більш сталих і глибоких змін? Чому, нарешті, ці зміни не будуть передаватись дітям, які успадковують взагалі організм свої батьків?

Цікаве й те явище, що незначні й характеристичні риси зовнішності батьків — посмішка, погляд, сміх, міміка, рух, тон голосу, хода, взагалі всі риси, які так багато залежать від виховання, напряму думок і дій, частіше переда­ються дітям, ніж грубі особливості обличчя й тіла, які впадають в око перші, але будучи випадковими, не відбивають характеру людини. Грубі тілесні ушкодження теж ніколи не повторюються в організмі дітей; проте ми не можемо не визнати спадковості багатьох хвороб, причини яких приховані глибоко від очей людини: божевілля, каталепсії, нахилу до пияцтва та ін. Часто в дитини, у якої колір волосся, очей, обличчя зовсім інші, ніж у батьків, ми знаходимо разючу схожість з батьком чи матір'ю, а іноді з тим і тим разом, і до того так, що одна й та ж людина, замолоду схожа більше на матір, у зрілому віці схожа на батька і на старість знову схожа на того, на кого була схожа дитиною. Життя своїм впливом неначе викликає назовні то ті, то інші риси безмірно глибокого створення природи і поступово розкриває його бага­тий зміст.

Природа в цьому разі є геніальним портретистом і, відкидаючи випадко­вості, охоплює дрібну, але типову рису тому саме, що корінь цієї риси лежить глибше в організми людини. Вона тільки ніколи не кидає свого пензля, і портрет її живе й розвивається, як саме життя. На схилі віку вже мільйони рис вкривають цей образ, на початку ледве накреслений, і тільки смерть спи­няє руку великого художника¹. (¹ Цікаво також, що дитина схожа іноді на діда або дядька, хоч риси її зовсім не були помітні у батька або матері; так природа іноді в дитини виводить назовні риси, приховані від ока в організмі її батьків. Все це такі факти, про які слід подумати і на які до цього часу дуже мало звертали уваги фізіологи і психологи).

Тут не місце, звичайно, вдаватися до більш докладних фізіологічних спо­стережень; але ми не виправдуємося перед читачем, що, говорячи про педаго­гіку, забрались у фізіологію. Фізіологія і психологія або, мабуть, антропологія, ідуть рука в руку і обидві становлять або, принаймні, повинні становити осно­ву мистецтва виховання, яке, за висловом Песталоцці, бере людину всю, її тіло і її душу.

Отже, організм батьків з усіма його характеристичними природженими особливостями і з усіма змінами, внесеними в нього духовним життям люди­ни, у найрізноманітніших комбінаціях передається дітям і становить для них увесь обсяг природжених нахилів. Життя дитини в сім'ї, де душа її, розкриваючись, дістає перші й найсильніші враження, тільки розвиває далі при­роджені задатки характеру. Хто не знає, як сильно діють на характер дитини приклад і вплив батьків, тим більше, що цей приклад і вплив знаходять уже підготовлений для себе ґрунт?

Проте свідомість прояснюється, воля показується, релігія і виховання при­ходять на допомогу, і нова боротьба розумного життя з темною безоднею при­роди починається; вона точиться на тому ж полі, тільки освіженому довгою зимою: приходить нова весна, і сіється знову зерно добра та істини. Ґрунт може виявитись кращим, може виявитись і гіршим за перший, засіяний плевелами минулого року; але все залежить від праці й літа.

Природа своїми таємничими буквами записує в тілі людини всю історію її безсмертної душі, і цей дивний літопис природи передається з покоління в покоління, від батьків до дітей, внукам і правнукам, урізноманітнюючись, розвиваючись, змінюючись без кінця під впливом життя людини в історії¹. (¹ Стародавні народи частіше за нас пригадували цю істину. Спадковість характерів відіграє в їх історії важливу роль. Але слід зауважити й те, що в стародавні часи природжені схильності більше, ніж тепер, впливали на характер і долю людини. Нині християн­ська релігія і наука дають таку опору душі в її боротьбі з тілом, якої вона раніше не мала. Через це племінні, родові і сімейні типи фізіономій стали слабші. На можливості такої передачі засновані були касти Єгипту та Індії, покоління Персії, роди Греції; на цьому ж ґрунтується поняття китайців про відповідальність батьків за дітей і дітей за батьків).

Цим послідовним впливом життя на тілесний організм цілих поколінь пояснюється те явище, що в племенах напівдиких, де життя таке нерозвинене і умови його такі одноманітні для всіх, усі фізіономії схожі одна на одну і що в народів освічених, де умови виховання і життя різні майже для кожного, типи людських фізіономій безмежно різноманітні. Цього ніколи не могло б статися, коли б передавався лише природний організм батьків без тих рис, які проводяться у ньому життям.

Та хоч які різноманітні людські типи в освічених народів, внаслідок без­мірної різноманітності типів родових, сімейних і особистих, природа завжди встигає в незліченних характеристичних рисах у зовнішності людини ви­сунути на перший план рису народності. Ця риса здебільшого буває така виразна, що невеликої навички досить, щоб угадати з першого погляду фран­цуза, англійця, італійця, німця чи росіянина, хоч у всіх цих народів панує нескінченна різноманітність фізіономій.

Риса національності не тільки помітна сама по собі, але примішується до всіх інших характеристичних рис людини і надає кожній з них свого особли­вого відтінку. Зовнішність у даному разі може бути кращим доказом, що і в душі людини риса національності корениться глибше за всі інші. Справді, чи не примішується національність майже до всіх наших вчинків; а яка багата на життя і внутрішній зміст ця риса нашої природи! Вона витримує натиск століть і не вичерпується мільйонами окремих особин. Типові риси характе­ру численних племен, які утворили держави сучасної Європи, прожили сто­ліття і досі ще історія продовжує черпати з цього багатого джерела. Поглянь­те, наприклад, як кров одряхлілого Риму досі ще бореться з німецьким еле­ментом у характері італійців; як стародавній англосаксонський характер відбився у трьох частинах світу; яким вірним лишається собі іспанець на новому американському ґрунті; як єврей, серед найрізноманітніших народ­ностей, шістнадцять століть зберігає свій різкий національний тип.

Дата добавления: 2015-05-24