Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Праця в її психічному і виховному значенні




...Що фізична праця необхідна для розвитку і підтримання в тілі людини фізичних сил, здоров'я і фізичних здібностей, цього доводити немає потреби, Але необхідність розумової праці для розвитку сил і здорового, нормального стану людського тіла не всі усвідомлюють чітко. Багато хто, навпаки, вважає, що розумова праця шкідливо впливає на організм, а це зовсім несправедливо. Звичайно, надмірна розумова праця шкідлива; але й надмірна фізична праця також руйнує організм. Проте можна довести безліччю прикладів, що без­діяльність душевних здібностей і при фізичній праці шкідливо впливає на тіло людини. Це неодноразово помічалося на тих фабриках, де робітними є доповненнями машини і заняття їх не вимагає майже ніякого зусилля дум­ки. Та це й не може бути інакше, тому що тілесний організм людини присто­сований не тільки для тілесного, а й для розумового життя. Всяка ж розумова праця, навпаки, приводячи в дію нервову систему, впливає благотворно на обіг крові й на травлення. Люди, звиклі до трудового кабінетного життя, почува­ють збудження апетиту швидше після помірної розумової праці, ніж після прогулянки. Звичайно, розумова праця не може розвинути мускулів; але діяльність і особлива жвавість нервової системи заміняє цю нестачу. І якщо розумова діяльність не рятує цілком від необхідності руху, то значно зменшує цю необхідність. Людина без розумових занять значно сильніше почуває шкідливість сидячого життя. Це особливо помітно на тих ремісниках, ремес­ло яких, не вимагаючи значних фізичних зусиль, вимагає сидячого життя і досить мало розумової діяльності. Дивлячись на бліді, воскові обличчя кравців, мимоволі бажаєш загального застосування швейної машини.

Сильний розвиток нервової системи розумовою працею дає надзвичайну живучість тілу людини. Між ученими особливо є багато людей, які дожива­ють до глибокої старості, і люди, які звикли до розумової праці, виносять зміну клімату, погане повітря, нестачу їжі, нерухомість не гірше, а часто навіть краще тих, у кого дуже розвинені мускули, але кволо і мляво діють нерви. Причини цього слід шукати у тому важливому значенні, що його має нервова систем в житті інших систем людського організму і в участі, яку бере вона у всіх його функціях.

Звичайно, найкорисніше було б для здоров'я людини, коли б фізична і розумова праця поєднувалися в її діяльності, але цілковита рівновага між ними навряд чи потрібна. Людська природа така гнучка, що здатна до най­різноманітнішого способу життя. Найсильніша перевага праці розумової над фізичною і навпаки швидко переходить у звичку і не шкодить організмові людини; тільки цілковиті крайності в цьому відношенні є згубними. Крім того, при нинішньому стані суспільства важко уявити собі такий спосіб жит­тя, в якому праця фізична і розумова урівноважувалися б: одна з них буде тільки відпочинком.

Але коли для тіла потрібна особиста праця, то для душі вона ще потрібніша.

Хто не зазнавав живлющого, освіжаючого впливу праці на почуття? Хто не зазнавав, як після тяжкої праці, що довго поглинала всі сили людини, і небо здається світлішим, і сонце яскравішим, і люди добрішими? Як нічні примари від свіжого ранішнього проміння, утікають від світлого і спокійного обличчя праці туга, нудьга, примхи, капризи — усі ці бичі людей-нероб і ро­мантичних героїв, що звичайно страждають високими стражданнями людей, яким нічого робити. Читаючи який-небудь великосвітський роман, де бідна героїня, ефірна і зовсім бездіяльна істота, мучиться невимовною тугою, нам щоразу здається, що ця туга зникла б сама собою, коли б героїня змушена була попрацювати. Романісти особливо люблять такі бездіяльні істоти саме тому, що тут і виростає весь той бур'ян пристрастей, примх, капризів, невимов­них страждань, в якому так вільно блукати туманній уяві, що не терпить світла дійсності.

Проте людина скоро забуває, що саме праці вона була зобов'язана хвили­нами високих насолод, і неохоче залишає їх для нової праці. Вона нібито не знає незмінного психологічного закону, що насолоди, якщо вони не супрово­дяться працею, не тільки швидко втрачають свою ціну, але також швидко спустошують серце людини й відбирають у неї одне по одному всі її най­кращі якості. Праця неприємна нам як узда, накинута на наше серце, що прагне до вічного, непорушного щастя; але без цієї узди серце, полишене на волю нестримних своїх прагнень, збивається з дороги і, якщо воно поривчасте й високе, швидко досягає бездонної прірви нічим не вситимої нудьги і по­хмурої апатії; якщо ж воно дрібне, то поринатиме день у день, тихо й непо­мітно в твань дрібних, не гідних людини турбот і тваринних інстинктів.

Цей незмінний закон праці може легко перевірити кожний на самому собі в тій потребі міняти насолоду, яка виникає дуже скоро після того, як праця покидає людину. Потреба цієї зміни доводить уже, що людина не здат­на тільки зазнавати насолод. Та цей паліативний засіб — удержувати в серці насолоду — сам швидко втрачає свою силу. Чим більше людина міняє насо­лоди, тим короткочасніше кожна з них дає їй задоволення. Зміна нестримно стає дедалі швидшою і, нарешті, перетворюється в якийсь вихор, що швидко спустошує серце. Якщо ж людина з природи своєї здатна віддаватися якій-небудь одній насолоді, то ця насолода робить її рабом своїм і мало-помалу зводить на крайній ступінь людського приниження. Даремно людина нама­гається ввести якийсь порядок і міру в свої насолоди; незважаючи на цей порядок, вони швидко втрачають свою ціну й настійно вимагають зміни, або одна з них вимагає посилення і, не зупиняючись на одному ступені, тягне за собою людину в безодню душевної і тілесної загибелі. Так, наприклад, діє звичка до вина, до опіуму, до розпусти, до пустого світського життя, карт, тощо. Людина нестримно захоплюється цим вихором, поки він не викине з серця її останньої людської ідеї й останнього людського почуття.

Цей психологічний закон, за яким насолоди повинні врівноважуватися працею, застосовний до насолод усякого роду, хоч би які вони були високі й благородні. Візьмімо, наприклад, насолоду мистецтва: повнота і постійність цієї благородної насолоди купується також працею. Тільки художник, який присвятив усе своє життя художницькій праці, може цілком, постійно і без­печно зазнавати насолоди від творів мистецтва. Проте, коли він кине працю, коли перестане вивчати закони художньої творчості, а почне тільки милува­тися, то насолода швидко почне втрачати для нього свою силу і, зрештою, зовсім зникне. Перетворюючись на розвагу від нудьги, насолода мистецтва­ми швидко перестає бути насолодою, а швидко потім перестає бути і розва­гою. Пристрасні збирачі картин і статуй починають, можливо, з насолоди, але кінчають найпустішою пихою, і коштовна картина, яка могла б стати неви­черпним джерелом насолоди та вивчення для художника, стає часто шкідли­вою для душі багача, який її купив.

Поезія, музика, живопис, скульптура можуть бути або відпочинком після праці, або мають перебувати в живому зв'язку з працею людини; коли ж вони стають предметом бездіяльної примхи, тоді не тільки втрачають всю свою розвиваючу силу, а й діють негативно на моральну й розумову довер­шеність.

Та підемо ще далі, до найвищого ступеня людських насолод. Задоволення найблагородніших прагнень людського серця, подвиги великодушності, пат­ріотизму, любові до людства здійснюються не для насолод і дарують людині тільки миттєве щастя, яке блисне, наче іскра, і зникне. Якщо ж людина схоче взяти більшу данину з свого благородного подвигу, спинити цю чарів­ну іскру, то вона не тільки негайно почне тьмяніти, але, згаснувши, сповнить серце її смородом пихи й найвульгарнішим самозадоволенням. Якщо ж всупереч цьому людина все намагатиметься зупинити згасаючу насолоду, то вийде ще гірше, вона може спинитися на постійному спогляданні своїх уяв­них або навіть і справжніх чеснот і стане нестерпною, некорисною істотою й неминуче загине морально.

Однак візьмімо найбільш спокійну, найбільш тривалу з насолод, насолоду сімейним щастям, і ми також побачимо, що без праці й вона неможлива.

Ось дві молоді істоти, яким доля дала все, крім потреби працювати і мож­ливості знати працю життя. Обоє вони вродливі, багаті, молоді, добрі й ро­зумні; обоє пристрасно люблять одне одного і пристрасно бажають належати одне одному. Нарешті, бажання їх здійснюється. Вони плавають у блаженстві; але чи довго триває це плавання? На жаль, дуже недовго! Незабаром притуп­ляється почуття задоволеної пристрасті, і в проміжки насолод непомітно по­чинає закрадатися нудьга.

Жінка створена богом помічницею чоловікові; але в чому ж вона допома­гатиме йому, коли він і сам нічого не робить? Таким чином, головне призна­чення жінки не може бути виконане, а разом з тим мало-помалу зникає і саме значення шлюбу. Почуття любові притупляється: хоч би як його термо­сило подружжя, воно продовжує відгукуватися дедалі слабше й слабше і зреш­тою зовсім стихає, а серце не перестає вимагати щастя, насолод кожної хви­лини і протягом усього довгого життя людини. Тоді обоє починають погляда­ти в різні сторони, шукати насолод поза домашнім життям, і вихор світу швидко заносить їх у різні сторони. З'являються діти, але дітей є кому догля­нути і без матері: є для цього бонни, гувернантки й гувернери. А батькові що робити з дітьми? Попестити, коли прийдуть, прогнати, коли набриднуть — оце й усе. А серце тим часом не перестає вимагати життя і щастя кожної хвилини, довгі дні, місяці й роки! Подружжя, не знаходячи щастя одне в одному, шукають його десь на стороні: вона — на балах, у нарядах, у романах, що розпалюють шукання щастя, у кокетстві, у відшуканні нового почуття, нової любові; він — у клубах, вечірках, у картах, рисаках, у танцівницях; ще один крок, і святість шлюбу зруйновано, той рожевий вінок, якого вони так домагалися, розірваний, кинутий, затоптаний у бруд і забутий назавжди. Така доля всіх шлюбів з пристрасті у людей, яким нічого робити. Погляньте через п'ять-шість років на таке подружжя, ви навіть не подумаєте, що сильне почуття любові колись з'єднувало їх; ні натяку на яке-небудь почуття! У простій селянській родині, де чоловік обирав собі в жінки тільки робітницю, а вона шукала в ньому годувальника й хазяїна, ви часто знайдете значно більше і почуття, і справжньої подружньої прив'язаності. Вони працюють разом: рівно, дружно, як двоє дишлових коней, підіймають вони тяжку борозну їх життєво­го шляху, і всі сварки й розрахунки швидко зникають перед щодня виника­ючою необхідністю спільної праці, їх з'єднує праця, і саме вона свято підтри­мує кволу іскру взаємного співчуття і проводить її безпечно через усі сварки і навіть пороки та злочини, які можуть бути зроблені подружжям одне проти одного, — проводить від вівтаря до домовини... і ми, якщо не хочемо бути сліпими, то переконаємося, що без праці, розумної, серйозної праці, сімейне щастя є не що інше, як романічна химера. Читаючи в якому-небудь романі як, нічого не роблячи, дві істоти згоряють взаємною пристрастю і як потім ця пристрасть увінчується шлюбом, так і хочеться спитати: що ж було потім? Жарт Теккерея, в якому він домальовує картину Вальтера Скотта й знайо­мить нас з сімейним життям Айвенго та Ровенни, навіяний письменникові глибоким знанням серця і гострою спостережливістю того, що на кожному кроці зустрічається в житті.

Та цього замало, якщо чоловік працює, щоб здобути засоби до життя, а жінка тільки користується плодами його праці, не поділяючи самої праці, то й тоді сімейне щастя неможливе. Жінка, як кумир, що вічно відпочиває від лінощів на ліжку з троянд, найбезглуздіший витвір розбещеної уяви фран­цузьких романістів. Таке поняття про жінку, дуже поширене в модному світі, образливе і для жінки, і для чоловіка.

Отже, розглядаючи всі приємні відчуття, яких тільки дано зазнавати лю­дині на землі, ми бачимо багато насолод і ніде не знаходимо щастя, тому що щастям людина уперто називає ідеал нічим непорушного й безмежного бла­женства, яке б не принижувало, а підносило її людську гідність. Такого щас­тя немає на землі. Насолоди, хоч би як багато їх було зібрано в одне життя, ще не щастя. Це тільки мішурний пил з крил тієї невловимої примари, за якою уперто ганяються люди. Замість щастя, втраченого за гріх, дано людині пра­цю, і поза працею нема для неї щастя. Праця — це єдино доступна людині на землі і єдино гідне її щастя.

...Чи не проповідь це на азбучну істину, що неробствоматір усіх по­років? Але хіба ця азбучна істина, яку вперше висловив який-небудь грець­кий мудрець, що глибоко вдумався в життя людини, не перетворилася для нас на пусту, незрозумілу фразу? З чого ж видно, що ця азбучна істина, яка на­бридла нам у прописах, усвідомлена нами як глибока і вічна, до кожного з нас пристосована істина? Чи не показуємо ми в усіх наших бажання, що ця істина не дійшла до нашого серця, що ми не віримо тому, що вона істина?

Чи багато можна зустріти поміж нас таких людей, які не дивилися б на багатство, як на завидний привілей нічого не робити, а на працю, як на тяжку і навіть принизливу приналежність бідності? Хто не бажає забезпечити мож­ливість неробства для себе або, принаймні, для дітей своїх? Сама освіта дітей чи не ставить більшість нижче їх незалежного стану? Хіба мало є таких людей, які дивляться на освіту тільки як на засіб здобувати гроші, і чи вбачають у ній люди багаті засіб знайти працю — не забавку, не прикрасу, а корисну працю?

Саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинне виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя. Чим багатша людина, тим освіта її повинна бути вища, тому що тим важче для неї знайти працю, яка сама напрошується до бідняка, тягнучи за спиною щастя в жебрацькій торбинці. Виховання повинне розвинути в людині звичку і любов до праці; воно повин­не дати їй можливість знайти для себе працю в житті. Але чи таке вихован­ня в теперішні часи?

Чи багато знайдеться матерів, які б не дбали, щоб улаштувати легке життя для дочок своїх? Чи мало є таких, які ладні купити для своїх улюблених дочок право неробства, продавши їхню молодість, красу й гаряче серце чоло­вікові, про якого знають, що він не може викликати ніякої любові?

"Есть недуг, его же видех под солнцем, — каже Еклезіаст. — Богатство хранимо от стяжателя во зло ему". Не треба багато спостережливості, щоб переконатися, що ця недуга існує і під сонцем XIX століття. Саме проти такої недуги, як у приватному вихованні, так і у вихованні цілого народу, слід боро­тися. Чим більші багатства чекають на людину, тим більше вона повинна приготуватися морально й розумово до того, щоб витримати своє багатство.

Погляньте на селянина у сірому лахмітті, який брудною рукою витирає піт із свого стомленого обличчя: давно вже носить він під дощем важку соху і з самого раннього ранку топче своїми постолами змокле поле; він змок до кісток, гарячий піт на обличчі його змішується з холодними краплями осіннього дощу, руки його падають від утоми; він чорний, похмурий, лице його пооране зморш­ками, які швидше схожі на борозни, що їх він проводить тяжкою сохою в полі, ніж на легкі рисочки часу; він весь вимазаний гряззю і облитий потом. Але вдивіться в його обличчя, в його стомлені, задумливі очі, і ви знайдете в них вираз людської гідності, якого даремно шукали б на білому, гладкому, рум'яно­му, як кримське яблуко, і виблискуючому, як атлас, обличчі монопольщика в єнотовій шубі, що походжає навколо своєї крамниці. Знічев'я цей соковитий пан жартує із своїм таким же розбухлим сусідом: морда товстого кота, що визирає у вікно тієї ж крамниці, здається розумнішою!

Та хоч який бідний селянин, що тільки сохою здобуває собі насущний шматок хліба, хоч яка важка його праця і мізерна винагорода, але коли після довгого робочого дня він повертається додому, праця, як сонечко на заході трудового літнього дня, прибирає в пурпур і золото нужденні, грубі предмети, що зустрічають його вдома. Не дуже складне й духовне життя селянина; а все ж воно є, і в ньому багато справді людської гідності: він любить сім'ю, у неділю радісно засвічує свічку перед образом і, зустрічаючи старця, ламає навпіл свій окраєць хліба або витягає з-за халяви свій брудний гаманець, де лежать три мідні копійки, здобуті тяжкою працею.

Проте вам здається, що бідняк вартий кращої долі? Киньте ж йому жме­ню золота, яка б враз звільнила його від необхідності вільної праці, і полю­буйтеся перетворенням.

Бачите ви цього огрядного негідника? Його масне і бездумне обличчя, ма­ленькі запливлі очі, сповнені хитрощів, зухвальства і разом з тим низької догідливості перед вашою високою особою, нагадають вам і вашого прикаж­чика, і шинкаря в червоній сорочці, і знайомого вам хазяїна нічлігу, і розбух­лого купця-мільйонера, якого ви пам'ятаєте ще за прилавком у шинку, а, можливо, і декого з ваших друзів. Це той самий селянин: він похитрішав і в той же час подурнішав, став жадібний і жорстокий, грабує та обкрадає народ і від усієї душі зневажає свого колишнього побратима. Він невтомно збиває копійку, хоч уже багато срібних карбованців лежить в його залізом кованій скрині, на якій він примостив собі перину і хропе, аж поки грець поб'є його. Він увесь віддався тому сорочому інстинкту, який медицина повинна була б зарахувати до невиліковного роду божевілля: кожна нова копійка вищерб­лює у нього частину душі, і в серце його в'їлася безповоротно та ганебна хвороба, про яку так вдало сказав Ювенал: "Сrеscit fmor nummi quantum ipsa pecunia crescit". Прощай людино! Лишився товстий мішок, набитий салом, який має властивість всмоктувати гроші.

Хто спостерігав життя простого народу, той знає, який неминучий такий закон перетворення і як швидко звірячість перемагає селянина, звільненого від необхідності особистої фізичної праці й незнайомого з працею розумо­вою. Могутня природа його тіла, викохана на російській печі й російському морозі, продовжує виробляти все нові й нові сили, які, не витрачаючись на працю, обертаються на сало, що затоплює його очі, і серце, і мозок.

Може бути й іншого роду перетворення, яке, на нашу думку, нічим не гірше першого: селянин, який раптово розбагатів, якщо його натура ширша і серце благородніше, може зовсім кинути працю і, як то кажуть, загуляти. Швидко зникає в нього тоді людська подоба: брезкла, посиніла фізіономія, губи червоні, як вогонь, і каламутні очі виразять в тілесних формах невсити­му тугу його душі. Ці два перетворення, які в таких різних формах виявля­ються в простому побуті, йдуть і вище — значно вище! Форми міняються, але зміст лишається той самий.

Якщо духовні сили, що викликають вільну діяльність людини на нову сер­йозну працю, більш духовну від попередньої, не зростають разом з матеріальни­ми засобами для задоволення своїх потреб і примх, то не тільки моральна гідність людини, а й щастя її знижується в міру збільшення її багатства, чи то вона додаватиме капітали до капіталів, чи витрачатиме їх на насолоди, чи будуть цими насолодами просто сивуха або шампанське, орловський рисак або балет­на знаменитість. Багатство зростає без шкоди для людини тільки тоді, коли разом з багатством зростають і духовні потреби людини, коли і матеріальна, і духовна сфера разом і дружно розширюються перед нею.

...Другий, не менш важливий для педагогіки наслідок, що випливає з психічного значення праці, полягав в тому правилі, що виховання не тільки повинно розвинути розум людини і дати їй певний обсяг відомостей, але повинно запалити в ній жадобу серйозної праці, без якої життя її не може бути ні достойним, ні щасливим. Потреба праці, як ми бачили вже, приро­джена людині, але вона навдивовижу легко здатна розгорятися або гаснути, залежно від обставин, і особливо відповідно до тих впливів, які оточують лю­дину в дитинстві і юності.

Щоб людина щиро полюбила серйозну працю, насамперед треба прищепи­ти їй серйозний погляд на життя. Важко уявити собі щось таке, що більше суперечило б справжній меті виховання, як той легкий жартівливий відтінок, якого надають навчанню і навіть взагалі вихованню деякі педагоги, бажаючи позолотити для дітей гірку пілюлю науки. Жартівливість і без того в останні роки заволоділа бесідами майже всіх верств так званого освіченого суспіль­ства; і без того серйозна розмова у вітальнях і навіть у домашніх дружніх гуртках стала майже неможливою або, принаймні, чимсь дивним і непри­стойним. Люди освічені, або ті, що претендують на освіченість, намагаються про найсерйозніші речі говорити жартома, і предмет розмови має бути уже надто дріб'язковим — який-небудь новий фасон плаття або яка-небудь при­года під час гри в преферанс, щоб про неї дозволялося говорити в товаристві серйозно. Не тільки серйозна розмова, а навіть серйозний погляд на життя вважається непристойним, і людина, зустрічаючись з іншою людиною, насам­перед намагається надіти на себе блазенську маску. Світські й напівсвітські молоді люди, які ще не залишили шкільної лави, ніби бояться серйозно гово­рити про те, чого їх навчають, і, підробляючись під тон людей дорослих, злегка третирують і своїх наставників, і предмети свого навчання, дозволяючи собі говорити серйозно тільки про цигарки або рукавички.

Ми не будемо дошукуватися, звідки виходить така вимога блазенства в суспільстві, чи від тривалої відсутності всяких серйозних інтересів в нашому громадському житті, чи від впливу французького виховання, що виробляє досі корифеїв нашого великого світу, або навіть частково і від загального, надто вже пересоленого гумористичного напряму літератури, — скажемо тільки, що така всесильна мода блазенства не тільки не здатна підтримувати суспільні відносини, а й діє надзвичайно спустошливо, виганяючи з суспільства всякий розумний зміст.

Розумне виховання повинно боротися з таким гідним жалю напрямом суспільства і дати молодим людям цілком серйозний погляд на життя. На­вчати граючись можна тільки найменших дітей до семирічного віку, далі наука повинна вже набувати серйозного, їй властивого тону. Ми не говоримо про педантизм, суворість; але навіть колишня педантична, відштовхуюча пи­хатість була менш шкідливою, ніж кучерява модна педагогіка, яка сміється сама над собою. Нині часто бояться злякати хлопця серйозною міною науки, але ще більше треба боятися, щоб він не навчився зневажати її і третирувати її злегка. Сміливість прийде з часом, але зерно презирства до науки, посіяне в дитячому серці, дає згубні плоди. Чи не зустрічаємо ми на кожному кроці молодих людей, які ще недавно почали вчитися, але вже навчилися зневажа­ти навчання і, глумлячись над тими настановами, які воно подає, прислуха­ються тільки до настанов світу. Звідки ж це все береться? Того ще замало, щоб сам наставник дивився на свій предмет і говорив про нього серйозно, щоб він починав свою роботу з цілковитим розумінням важливості її зна­чення, треба ще, щоб начальники закладів, самі батьки і всі дорослі люди, які оточують дитину, дивилися з повагою на її дитячі зусилля пройти з допомо­гою наставника гігантський шлях, пройдений людством. Як отрути, як вогню, бійтеся, щоб хлопця не пройняла ідея, що він навчається тільки для того, щоб як-небудь обманути своїх екзаменаторів і дістати чин, що наука є тільки кви­ток для входу в громадське життя, який слід викинути або забути в кишені, коли швейцар пропустив уже вас до зали, де і той, хто пройшов без квитка, або з фальшивим чи чужим квитком, дивиться з однаковою самовпевненістю. Але скажіть відверто, читачу, чи не траплялося вам зустрічатися в житті з такими поглядами на навчання?

В навчальну і виховну пору віку навчання і виховання повинні становити головний інтерес життя людини, але для цього вихованець має бути оточений сприятливою сферою. Якщо ж усе, що оточує дитину або молоду людину, тяг­не її від навчання зовсім у протилежний бік, тоді марні будуть усі зусилля наставника прищепити їй повагу до навчання. Ось чому виховання так рідко вдається в тих багатих, великосвітських домах, де хлопець, вирвавшися з нуд­ної класної кімнати, поспішає готуватися до дитячого балу або на домашній спектакль, де чекають на нього значно живіші інтереси, що передчасно заво­лоділи його юним серцем; або в кабінеті батечка, де точаться серйозні розмо­ви про нового рисака і де граматика чи історія так само не на місці, як лапоть жебрака у багатій вітальні. Гідна жалю доля вчителя в такому домі: якщо і не глузують з нього явно, то, принаймні, не поважають, а діти швидко поміча­ють цю неповагу, хоч вона приховується личиною ввічливого поводження, і швидко осягають, що навчання і вчителі вигадані власне для дітей, а для дорослих є щось краще. Незрівнянно успішніше проходить виховання в тих простих домах, де батьки дивляться на нього, як на світло, якого вони, на жаль, позбавлені, але яке вони хочуть дати своїм дітям, та таких домів уже небагато: майже скрізь вбачають в освіті засіб для служби або щоб підшука­ти вигідного жениха — квиток для виходу на громадську сцену.

Та виховання не тільки повинно прищепити вихованцеві повагу і любов до праці: воно повинно ще дати йому й звичку до праці, бо справжня серйоз­на праця завжди важка. Для цього є багато засобів; ми назвемо деякі з них.

Викладання кожного предмета повинно неодмінно вестися так, щоб на долю вихованця залишалося рівно стільки праці, скільки можуть подолати його молоді сили. Лікуючи хворого, лікар тільки допомагає природі; так само і наставник повинен тільки допомагати вихованцеві боротися з труднощами осягнення того чи іншого предмета: не вчити, а тільки допомагати вчитися. Метода такого допоміжного викладання, крім багатьох інших достоїнств, має ще головне те, що вона, привчаючи вихованця до розумової праці, привчає і долати важкість такої праці й переживати ту насолоду, яку вона дає. Розумо­ва праця чи не найважча праця для людини. Мріяти легко і приємно, а мис­лити — важко. Не тільки в дітей, а й у дорослих ми найчастіше спосте­рігаємо лінощі думки. Хлопець ладен швидше попрацювати фізично увесь день або просидіти без думки над однією й тією ж сторінкою кілька годин і визубрити її механічно, ніж подумати серйозно кілька хвилин. Мало того, серйозна розумова праця стомлює незвиклу людину швидше, ніж найважча фізична праця. Це явище пояснюється фізіологічними законами роботи нер­вового організму і відновлення його сил, що так дорого обходяться економії тіла. Проте, якщо не треба надривати сили людини в розумовій роботі, то не треба давати їм засинати, необхідно привчати їх до цієї роботи. Організм людини повинен привчатися до розумової праці поступово, обережно, але, діючи таким способом, можна привчити його легко й без усякої шкоди для здоро­в'я виконувати тривалу розумову працю. Разом з цією звичкою працювати розумово набувається і любов до такої праці, або, краще сказати, жадоба її. Людина, що звикла працювати розумово, нудьгує без такої праці, шукає її і, звичайно, знаходить на кожному кроці.

Сам відпочинок вихованця можна використати з великою користю в цьо­му відношенні. Відпочинок після розумової праці полягає не в тому, щоб нічого не робити, а в тому, щоб перемінити роботу: праця фізична не тільки приємний, а й корисний відпочинок після праці розумової. Користь такого відпочинку дуже правильно зрозуміли в багатьох закритих закладах Німеч­чини, де вихованці у вільний від навчання час з великою охотою займаються навмисне для того придуманими роботами: господарськими справами, при­биранням класних кімнат, обробітком саду або городу, столярним і токар­ним майстерством, оправлянням книжок та ін. Вибір цих занять не повинен суперечити ніяким нешкідливим нахилам вихованця, і тоді саме заняття буде справжнім і корисним відпочинком. Звичайно, зважаючи на вік, треба приділити час і на ігри; але щоб гра була справжньою грою, для цього треба, щоб дитина ніколи не надуживала грою і звикла поступово без труднощів і примусу залишати її для роботи. Найбільш потрібно, щоб вихованцеві стало неможливим те лакейське марнування часу, коли людина залишається без роботи в руках, без думки в голові, тому що в ці саме хвилини псується го­лова, серце і моральність. А таке марнування часу дуже звичайне в багатьох закритих громадських закладах, так само як і в багатьох сім'ях, де діти і молоді люди, полишивши навчальні заняття, рішуче не знають, що з собою робити і помалу привчаються марнувати час. Ця звичка, набута ще в юності, знаходить потім собі багату поживу в товаристві, яке звичайно дружно і з усієї сили старається, як би доконати час: нібито його дано людині надто багато!

Але не тільки за дверима класу, часто і в самому класі вихованці вчаться марнувати час. Учитель пояснює новий урок: учні, знаючи, що знайдуть цей урок у книзі, намагаються тільки дивитися на вчителя і не чують жодного слова з того, що він говорить. Пояснюючи в двадцятий раз одно й те саме, учитель, природно, не може говорити з тим піднесенням, яке симпатично пробуджує увагу слухачів: а тим часом він не знає ніякого методу, який допоміг би йому випробовувати і підтримувати цю увагу. Він піклується тільки про те, щоб більшість його учнів знала предмет, а як прийде до них це знання, для нього зовсім байдуже. На другий день учитель запитує урок од­ного, двох, трьох, а решта в цей час вважають себе вільними від будь-якої роботи. Так проводить інший щасливий хлопець більшу частину днів усього тижня і набуває гидкої звички весь час нічого не робити й нічого не думати.

Надіятися на самий інтерес і цікавий виклад предмета можна тільки, і то не завжди, в університетах, але в середніх і нижчих навчальних закладах не можна покладатися, щоб учень сам захоплювався предметом, а треба знати метод, який допомагає вчителеві підтримувати увагу всіх своїх слухачів по­стійно у збудженому стані. Не заперечуємо, що це важко і для вчителя, і для учня, але краще скоротити час класів на половину. Ми постараємося згодом викласти деякі прийоми такої методи збудження уваги класу, а тут лише скажемо, що жоден наставник не повинен забувати, що його найголовніший обов'язок полягає в тому, щоб привчати вихованців до розумової праці і що цей обов'язок важливіший, ніж викладання самого предмета.

Отже, виховання повинно невсипуще піклуватися, щоб, з одного боку, відкри­ти вихованцеві можливість знайти собі корисну працю в світі, а з другого — надихнути йому невтомну жадобу праці. Чим забезпеченіше майбутнє стано­вище вихованця, чим менше передбачається для нього насущних необхідно­стей, що змушують поневолі працювати, тим більше повинен розширюватися перед ним горизонт світу, в якому для кожного, хто розуміє призначення життя людини і навчився співчувати інтересам людства, знайдеться доволі почесної і корисної праці. Чим багатша людина, тим вищою, тим духовні­шою, тим більш філософською повинна бути її освіта, щоб вона могла знайти собі гідну працю для серця. Бідняка праця й сама знайде: досить, якщо він буде готовий її виконати.

Можливість працювати і любов до праці — краща спадщина, яку може залишити своїм дітям бідний і багач.

Праця, звичайно, тягар, але тягар, без якого можливе поєднання людської гідності і щастя неможливе, — тягар, який повинна нести людина, яка хоче прийти до того непорушного спокою, до якого закликаються тільки трудящі і обтяжені.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-24; Просмотров: 2099; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.034 сек.