Рідне слово

Людина довго вдихала в себе повітря, перш ніж дізналася про його існуван­ня, і довго знала про існування повітря, перш ніж відкрила його властивості, його склад та його значення у житті тіла. Люди довго користувалися скарбами рідного слова, перш ніж звернули увагу на складність та глибину його організ­му й оцінили його значення в своєму духовному житті. Та чи оцінили й тепер сповна? Якщо судити з ходячих громадських думок, з прийнятих у педагогічній практиці прийомів, з устрою навчальної частини в різних закладах, то не мож­на не визнати, що до такої оцінки ще дуже й дуже далеко.

Початок людського слова взагалі і навіть початок мови того чи іншого народу губиться так само в минулому, як і початок історії людства і початок усіх великих народностей; але як би там не було, в нас є, однак, тверде пере­конання, що мова кожного народу створена самим народом, а не ким-небудь іншим. Прийнявши це твердження за аксіому, ми скоро, проте, стикаємося з питанням, яке мимоволі вражає наш розум: невже все те, що відбилося в мові народу, криється в народі? Знаходячи в мові багато глибокого філософського розуму, справді поетичного чуття, витонченого, напрочуд вірного смаку, сліди праці дуже зосередженої думки, безодню надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природи, багато спостережливості, багато найсуворішої логіки, багато високих духовних поривів та зачатки ідей, до яких з вели­кими зусиллями добирається потім великий поет і глибокодумний філософ, ми майже відмовляємося вірити, щоб усе це створила ця груба, сіра маса народу, видимо, така далека і від філософії, і від мистецтва, і від поезії, яка не виявляє нічого витонченого в своїх смаках, нічого високого й художнього в своїх прагненнях. Та у відповідь на сумнів, що виникає в нас, з цієї ж самої сірої, неосвіченої, грубої маси лине чудова народна пісня, з якої черпають своє натхнення і поет, і художник, і музикант; чути влучне, глибоке слово, в яке, з допомогою науки і дуже розвиненої мислі, вдумуються філолог і філософ й дивуються глибині та істині цього слова, що йде від найвіддаленіших, найдикіших часів неуцтва. Це явище, більш ніж якесь інше, здатне напоумити нас у нашій особистій гордості своїм індивідуальним знанням, своєю освітою, своєю індивідуальною розвиненістю, більше, ніж будь-яке інше явище, здатне воно нагадати нам, що крім окремих свідомих осіб, окремих людських організмів, існують ще на землі величезні організми, до яких окрема людина відноситься так само, як червонокрівець до цілого організму тіла. Пишаю­чись своєю освітою, ми дивимося часто звисока на просту напівдику людину, взяту з нижчих й найширших верств народної маси; але якщо ми справді освічені, то повинні в той же час з благоговінням схилити голову перед са­мим народним історичним організмом, незбагненній творчості якого ми мо­жемо тільки дивуватися, не будучи спроможні навіть наслідувати, і щасливі, якщо можемо хоч черпати життя й силу для наших власних творів з джерел духовного життя, що таємничо криються в надрах народних. Справді, мова, яку дарує нам народ, сама вже може показати нам, як безмежно нижче стоїть всяка особа, хоч би яка вона була освічена й розвинена, хоч би як вона, була багато обдарована від природи, перед великим народним організмом.

Як, за якими законами, керуючись якими прагненнями, чиєю користую­чись наукою, чи підслухуючи гомін струмка або подих вітру, творить народ свою мову? Чому мова німця звучить інакше, ніж мова слов'янина? Чому в цих мовах стільки рідного й стільки чужого? Де, в яких далеких епохах, в яких далеких країнах вони сходилися і як розійшлися? Що повело одну мову в один бік, а іншу в другий, так що рідні брати, зійшовшись потім, не впізнали один одного? Усі ці питання становлять нескінченне завдання філології та історії; але не треба ще бути великим філологом, а досить хоч трохи вдума­тись у своє рідне слово, щоб переконатися, що мова народу є суцільний органіч­ний його утвір, який виростає у всіх своїх народних особливостях з якогось одного, таємничого, десь у глибині народного духу захованого зерна.

Мова народу — кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози — весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної при­роди, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах на­родних поетів. Проте в світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, а й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові — в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одно покоління за другим плоди глибоких сердечних по­рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, — одним словом, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова — найживіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі й майбутні покоління наро­ду в одно велике, історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, а є якраз саме цим життям. Коли зникає народна мова — народу нема більше! Ось чому, наприклад, наші західні брати, витерпівши всі можливі на­сильства від іноплемінників, коли це насильство, нарешті, торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер уже про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насиль­ства більш нестерпного, як те, що хоче відняти в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніко­ли: вимерла мова в устах народу — вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу — цього найбільшого з усіх створінь божих на землі?

Отже, будучи найповнішим і найвірнішим літописом сього духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і продовжує навчати його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки і почуття тисячі поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну, Дніпра і де-небудь біля підніжжя Гімалаїв. Усе, що бачили, усе, чого зазнали, усе, що пережили та передумали ці незчисленні покоління предків, передається легко й без вели­ких зусиль дитині, яка тільки-но відкриває очі на світ божий, і дитина, на­вчившись рідної мови, вступає вже в життя з безмежними силами. Не умов­них звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п'є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює її природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець, воно ознайомлює її з характером людей, що її оточують, з суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить її в на­родні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик: воно, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати дитині жоден філософ.

Дитина, розвиток якої не був спотворений силою, здебільшого в п'ять чи шість років говорить уже дуже жваво й правильно своєю рідною мовою. Але подумайте, скільки треба знань, почуттів, думок, логіки й навіть філософії, щоб говорити так якою-небудь мовою, як говорить недурна дитина років шес­ти чи семи своєю рідною? Ті дуже помиляються, хто думає, що в цьому за­своєнні дитиною рідної мови діє тільки пам'ять: ніякої пам'яті не вистачило б на те, щоб запам'ятати не тільки всі слова якої-небудь мови, а навіть усі можливі сполучення цих слів та всі їхні видозміни; ні, якби вивчали мову самою пам'яттю, то ніколи повністю не вивчили б жодної. Мова, створена народом, розвиває в духові дитини здібність, яка створює в людині слово і яка відрізняє людину від тварини: розвиває дух. Ви помічаєте, що дитина, бажаю­чи висловити свою думку, в одному разі вживає одного вислову, в другому — іншого, і мимоволі дивуєтеся почуттю, з яким вона підмітила надзвичайно тонку різницю між двома словами, очевидно, дуже схожими. Ви помічаєте також, що дитина, почувши нове для неї слово, починає здебільшого відміню­вати його і сполучати з іншими словами цілком правильно; чи могло б це бути, якби дитина, засвоюючи рідну мову, не засвоювала частинки тієї твор­чої сили, яка дала народові змогу створити мову? Погляньте, з якими велики­ми зусиллями набуває іноземець цього інстинкту чужої мови; та чи й набуває він коли-небудь цілком? Років двадцять проживе німець у Росії і не може набути навіть тих знань у мові, що їх має трирічна дитина!

Проте цей незвичайний педагог — рідна мова — не тільки навчає багато чого, а й навчає напрочуд легко, за якимсь недосяжно полегшеним методом. Ми хочемо передати дитині п'ять-шість невідомих їй назв, сім-вісім іншо­мовних слів, два-три нові поняття, кілька складних подій, і це коштує нам чимало праці та ще більше праці коштує дитині. Вона то вивчає, то знову забуває, і якщо подавані поняття хоч трохи абстрактні, мають у собі якісь логічні або граматичні тонкощі, то дитина зовсім не може їх засвоїти; тоді як на практиці, у рідній мові, вона легко і вільно користується тими самими тонкощами, що їх ми марно силкуємося їй пояснити. Ми заспокоюємо себе звичайно фразою, що дитина розмовляє рідною мовою так собі, несвідомо, але ця фраза зовсім нічого не пояснює. Якщо дитина вживає доречно той чи інший граматичний зворот, у розмові тонко розрізняє слова і граматичні фор­ми — це означає, що вона усвідомлює їх різницю, хоч не в тій формі й не тим способом, як би нам хотілося. Засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, а безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку й філософію мови, — і засвоює легко й швидко, за два-три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти за двадцять років старанного й методичного навчання. Такий цей великий народний педагог — рідне слово!

Однак, скажуть нам, чому ж ми говоримо рідне? Хіба не можна так само легко практично навчити дитину іноземної мови і хіба це вивчення не може дати їй такої ж користі, яку дає вивчення рідної мови?...Мова, якою починає говорити дитина, суперечить природженому національному її характеру, то ця мова ніколи не матиме такого сильного впливу на її духовний розвиток, який мала б рідна їй мова; ніколи не проникне так глибоко в її дух і тіло, ніколи не пустить такого глибокого, здорового коріння, яке обіцяло б багатий, пишний розвиток.

Та цього мало. Мова народу, як ми бачили вище, будучи найповнішим відображенням батьківщини й духовного життя народу, є разом з тим для дитини кращим тлумачем природи й життя, що оточують її. А що станеться тоді, коли мова, замінивши для дитини рідне слово, витлумачує їй чужу при­роду й чуже життя, які її зовсім не оточують? Нічого більше, як тільки те, що дитина важче, тупіше, менш глибоко входить у розуміння природи й життя, або, інакше кажучи, розвивається повільніше й слабше. Природи Франції чи Англії, звичайно, ніколи не створити в Росії; проте якщо й удасться створити в своєму домі чужу сферу життя, то яка убога ця сфера, яка неглибока вона, як на кожному кроці проривається вона дірами, крізь які виглядає наша національність, для розуміння й виявлення якої в дитини нема рідного слова! Виписують з-за кордону няньок, дядьок, гувернерів, гувернанток і навіть слуг; батько та мати й слова не скажуть по-російському — словом, створюють у домі клаптик Франції або Англії, або Німеччини, а іноді по клаптику з тієї, другої й третьої країни. Та які це жалюгідні клаптики, та яка це огидна мішанина уривків різних національностей! Про що говорять, чого навчають ці особи, відірвані від своїх народних інтересів? І цією жалюгідною штучною атмосферою гадають замінити безмежно глибоку й живлющу народну атмосферу! Батько й мати самі розмовляють не інакше, як по-французькому, по-німецькому або по-англійському, і розмовляють бездоганно правильно; але невже вони гадають, що вони знають ці мови так само, як знають їх француз, німець або англієць, які виросли в своїй вітчизні? Ні, якщо Пушкін міг вчити­ся російської мови в московських проскурниць, то і найзапеклішим нашим французам і німцям є чого повчитися у французького або німецького селя­нина. Ми знаємо тільки вершки мови, але не спускалися й не можемо спусти­тися до тих її джерел, з яких вона протягом тисячоліть черпає вічно юне життя й силу, і які не дають цьому народному басейнові, що відбиває в собі й природу вітчизни, і духовне, невмируще життя народу, ні вичерпатись, ні вкри­тися тванню. А вся обстановка життя, а релігія, ставлення до людей, почуття, поняття? Ні в якому разі не можемо ми переробити всю сферу нашого життя так, щоб крізь неї не проривалася наша національність і та народна атмосфе­ра, серед якої ми живемо. Отже, заміняючи для дитини її рідну мову чужою і залишаючись жити в Росії, ми в кожному разі пропонуємо їй замість справж­нього і багатого джерела джерело мізерне й підроблене.

Та припустімо, що якій-небудь дуже багатій людині вдалося перенести в свій дім клаптик Франції або Англії; припустімо, що в цьому домі вся обста­новка і все життя відповідають характерові тієї мови, якою розмовляють у цьому домі; припустімо навіть, і неодмінно, що й релігія жильців цього дому теж відповідає мові й що в ньому немає тієї неподобної мішанини православ­ної святенності з французькою манірністю, яка гірша за всяку в світі мікстуру; припустімо, одним словом, що діти цієї щасливої сім'ї розвиваються точні­сінько так, як розвивалися б у Франції в сім'ї французів чи в Англії в сім'ї англійців; що ж вийде тоді? Нічого більше, як тільки те, що дитина разом з мовою вбере в себе французьку або англійську вдачу і з примхи батьків, з дурних вимог моди зречеться назавжди своєї частки в найдорогоціннішій духовній спадщині народу, тієї частки, яка сама тільки й усиновляла її бать­ківщині й народові. Хай вона вивчиться потім по-російському, як мала б навчитися іноземної мови, це ніколи не згладить в її душі перших колиско­вих вражень; Дух мови, якою вона розмовляла, дух народу, що створив ту мову, пустить глибоке коріння в її душу, ввійде в її плоть і кров, і народна мова знайде ґрунт уже зайнятий і не витіснить чужого коріння, бо, за не­змінним психологічним законом, усяке враження, яке першим займає місце, лягає глибше за всі інші. Що ж дивного, коли так вихована людина, входячи в життя, буде чужою серед народного життя і, живучи в колі подібних до себе нещасливців та в штучній сфері, ними створеній, можливо, блискуче виділя­тиметься в ній, але залишаться назавжди чужою народові й не внесе в його органічне життя ні найменшої порошинки? Що ж дивного, коли все, що зро­бить така людина на полі літературному або в державній діяльності, матиме на собі іноземне тавро і не прищепиться до народу або ляже на нього, як важкий ланцюг, чи буде відкинуте ним, як ні на що не потрібна й незрозуміла для нього річ? Що ж дивного, що так вихована людина не зможе жодної йоти додати до народної спадщини; не зможе іноземне перетворити в народне; ніколи не зрозуміє народу і народ її ніколи не зрозуміє, залишиться некорис­ним членом суспільства й народу, а іноді й дуже тяжким членом, залишить­ся жалюгідною людиною без вітчизни, хоч би яку маску патріотизму надіва­ла вона потім?

Ще гірше вийде, якщо дитина почне разом говорити кількома мовами, так що жодна не займе для неї місця природної мови. Якщо нам удалось пояснити значення рідного слова в розвитку дитини, то нема й потреби пояс­нювати наслідки, що виникають від такого змішування мов у дитинстві, при якому жодна з них не може бути названа природною. Зрозуміло само собою, що при такому змішуванні великий наставник роду людського — слово не матиме майже ніякого впливу на розвиток дитини, а без допомоги цього педагога ніякі педагоги нічого не зроблять. Нам удавалось бачити взірці дітей, вихованих таким способом. Це були або майже цілковиті ідіоти, або діти, до того позбавлені всякого характеру, всякої творчої сили, доступної найбільш слабоумній, але не зіпсованій вихованням дитині, що варто було б показати їх громадськості для напоумлення й рятівної науки. Бідні діти, яке страшне вбивство вчинили над вами ваші занадто дбайливі батьки: вони не тільки позбавили вас батьківщини, характеру, поезії, здорового духовного життя, а й з людей перетворили вас на ляльок для потіхи собі, на вимогу моди, на потіху суспільству, яке добровільно зрікається всякої плідної участі в житті народному. І для чого і навіщо все це робиться?

Однак ми сподіваємося, що з усього прочитаного ніхто не зробить виснов­ку, щоб ми озброювалися взагалі проти вивчення іноземних мов; навпаки, ми вважаємо це вивчення потрібним у вихованні людей освіченого класу, і особ­ливо в нас у Росії. Ми скажемо більше: знання іноземних європейських мов, і особливо сучасних, тільки й може дати російській людині можливість пов­ного, самостійного й неоднобічного розвитку, а без цього прямий і широкий шлях науки буде для неї завжди закритий. Уривчастість, невиразність, не­повнота, однобічність, недоведеність відомостей та понять завжди тяжітимуть над найрозумнішою людиною, якщо вона не має ключа до скарбів західної науки й літератури. Ми не тільки не заперечуємо мовознавства, а й вважаємо, що воно далеко не досягло того ступеня розвитку в наших навчальних закла­дах, на якому мало б стояти, і не тільки в гімназіях, семінаріях і корпусах, а навіть у тих училищах та інститутах, з яких молоді люди виходять з дуже задовільним практичним володінням однією і навіть двома іноземними мовами. Ми вважаємо, крім того, що вивчення англійської мови має посісти місце нарівні з вивченням німецької та французької у всіх навчальних за­кладах, що мають претензії на яку-небудь повноту освіти. Та ми твердимо тільки:

1. Головною метою вивчення кожної іноземної мови має бути обізнаність з
літературою, потім розумова гімнастика і, нарешті, вже, коли можливо, практич­не володіння мовою, яку вивчають; а тепер справа йде в нас зовсім навпаки.

2. Вивчення іноземних мов не повинно ніколи починатися надто рано і аж ніяк не раніше того, поки буде помітно, що рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини. Установити якийсь загальний строк щодо цього не можна. З однією дитиною можна починати вивчення іноземної мови в 7 або 8 років (ніколи раніше), з іншою в 10 і 12; з дітьми, що мають занадто слабу сприйнятливість, краще не починати ніколи: іноземна мова тільки придушить остаточно й без того слабі їх здібності. Та чи не краще, щоб людина своєю рідною мовою висловлювала скільки-небудь порядні думки, ніж трьома висловлювала свою крайню дурість? Ми знаємо, що французька мова почасти допомагає приховувати дурість людини, даючи змогу їй хизуватися чужим розумом, гострими й дотепними фразами, і що, примусивши такого пана говорити по-російському, можна тільки цілком оцінити, який він дурний; але такі виховні цілі не належать до педагогіки.

3. Іноземні мови треба вивчати одну за одною, а ніколи дві одночасно, що випливає вже само собою з того поняття про мову, яке ми намагалися розви­нути на початку статті.

Вивчення другої іноземної мови слід починати вже тоді, коли в першій дитина набуде достатньої свободи. Пристрасть до систематичності в стату­тах спонукала у нас запровадити в більшій частині навчальних закладів од­ночасне і цілком паралельне вивчення двох іноземних мов; але наслідки виявляються найсумнішими, і діти, ганяючись разом за двома зайцями, зви­чайно не доганяють жодного і кінчають заклад із знанням деяких граматич­них форм та кількох сот слів з обох нових мов. Але для чого ж служить їм це знання? Знання мови тільки тоді міцне, коли людина, принаймні, починає цією мовою читати досить вільно, а інакше воно зовсім не корисне. Якщо тепер які-небудь училища не мають засобів вивчити добре дві іноземні мови, то чи не краще обмежитися вивчення однієї німецької, використавши для цього весь час, недостатній для вивчення двох мов? Чи не краще знати одну іноземну мову, ніж не знати двох мов? Здається, істина досить очевидна; але даремно протягом чотирьох років ми намагалися зробити її ясною одному дуже поважному педагогові; а тому хай пробачить нам читач, що ми нава­жуємося висловлювати такі, мабуть, немудрі істини.

4. Вивчення тієї чи іншої іноземної мови повинно відбуватися якнайшвидше, бо в цьому вивченні ніщо не є таким важливим, як безперервні вправи та повторення, що запобігає забуванню.

Призначення, як це буває дуже часто в нас, двох годин на тиждень на німецьку та двох на французьку мову показує тільки, що той, хто робить таке призначення, зовсім не має педагогічних знань. Не два і навіть не чотири, а шість, сім, вісім уроків на тиждень треба призначити на початкове вивчення іноземної мови, якщо ми хочемо цим вивченням досягти яких-небудь пози­тивних результатів, а не забрати даремно час у дитини. Під час початкового вивчення всякої іноземної мови є завжди нудні труднощі, що їх повинна подолати дитина якомога швидше. Коли вона почне вже дещо розуміти й читати хоч які-небудь легенькі речі, тоді заняття стає для неї приємним; тоді вже не треба ні багато часу, ні багато зусиль, щоб підтримувати й розвивати в ній далі набуте знання, і можна перейти до такого самого ретельного вивчен­ня другої мови. Так і роблять скрізь за кордоном, де навчанням хочуть досягти певної мети, а не тільки виконати задану програму. Що ж може бути смішнішим, безцільнішим, несумліннішим, ніж семирічне чи восьмирічне вивчення французьких та німецьких дієвідмін, якими ще й досі захоплюють­ся в багатьох наших навчальних закладах?

5. Чим ретельніше вивчають з дітьми іноземну мову, тим ретельніше мають вивчати з ними водночас рідну: цим тільки можна паралізувати не­минучу шкоду, що виникає для душевного розвитку дитини від посилених початкових занять іноземною мовою. Як тільки дитина набуває можливості розуміти досить вільно що-небудь неважке іноземною мовою, то негайно тре­ба скористатися з цього знання для вивчення рідної мови в перекладах з іноземної мови на російську під керівництвом російського вчителя; а ви­вчення рідної мови в народній літературі, в народних піснях, у творах народних письменників, у живому народному мовленні повинно завжди протидіяти чужим елементам і перетворювати їх у російський дух.

Але, зауважать нам, при такому вивченні діти ніколи не набудуть тієї прекрасної, чисто французької вимови, якої набувають вони, вивчаючи чужу мову як свою рідну, навіть перше, ніж свою рідну. Це незаперечна істина! І для кого правильний розумовий розвиток, повнота духовного життя, розвиток думки, почуття, поезії в душі, національність людини, здатність її давати ко­ристь батьківщині, моральність і навіть релігія дітей ніщо в порівнянні з доброю паризькою вимовою, — ті даремно трудилися читати нашу статтю.

Н. А. КОРФ (1834-1883)

Дата добавления: 2015-05-24