Школа під блакитним небом

Серце віддаю дітям

З хвилюванням чекав я на малюків. О 8 годині ранку прийшло 29 вихованців. Не прийшла Саша (мабуть, мамі погано). Не було Володі, очевидно, проспав, а матері не захотілося будити хлопчика.

Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках. Це мене занепокоїло: сільські діти з давніх-давен зви­кли в жаркі дні ходити босоніж, це прекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простудним захворюванням. Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої роси й гарячої, розпеченої сон­цем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, а виходить. погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не боялися ні спеки, ні холоду.

— Ходімо, діти, до школи,— сказав я малюкам і попря­мував до саду. Діти з подивом дивилися на мене.

— Так, діти, ми йдемо до школи. Наша школа буде під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на винограднику, на зеленому лузі. Скиньмо ось тут черевички її підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше.— Діти радісно защебетали; їм незвично, навіть незручно хо­дити в жарку погоду в черевиках.— А завтра приходьте босоніж, у нашій школі це буде найкраще.

Ми пішли до виноградної алеї. В тихому, оточеному деревами куточку, розрослися виноградні лози. Заплівши металевий каркас, вони утворили зелений курінь. Всере­дині куреня земля вкрита ніжною травицею. Тут панувала тиша, звідси, із зелених сутінок, весь світ здавався зеле­ним. Ми розсілися на траві.

— Ось тут і починається наша школа. Звідси будемо дивитись на блакитне небо, сад, село, сонце.

Діти принишкли, зачудовані красою природи. Поміж листям звисали янтарні грона стиглого винограду. Дітям хотілося покуштувати цих смачних ягід. Буде й це, діти, але спочатку треба помилуватися красою. Діти дивляться навколо. Здається, що сад оповитий зеленим туманом, не­мов у казковому підводному царстві. Поверхня землі — по­ля, луки, дороги — немов тремтять у малахітовому тумані, а на освітлені дерева сиплються сонячні іскорки.

— Сонечко розсипає іскорки,— тихо сказала Катя. Діти не могли відірватися від світу, що зачарував їх, а я почав розповідати казку про сонце.

— Так, діти, хороше сказала Катя: «Сонечко розсипає іскри». Воно живе високо в небі. У нього є два Ковалі-велетні і золоте ковадло. Перед світанком Ковалі з вогня­ними бородами йдуть до Сонця, яке дає їм два пучки сріб­них ниток. Беруть Ковалі залізні молотки, кладуть срібні нитки на золоте ковадло і кують, кують, кують. Вони ви­ковують Сонечку срібний вінок, а з-під молотків розсипаються по всьому світу срібні іскри. Падають іскри на землю, ось ви й бачите їх. А ввечері стомлені Ковалі йдуть до Сонечка, несуть йому вінок; одягає Сонечко вінок на золоті коси і йде в свій чарівний сад — спочити.

Я розповідаю казку й одночасно малюю її: на білому аркуші альбому народжуються фантастичні образи: біля золотого ковадла — два Ковалі-велетні, з-під залізних мо­лотків розсипаються срібні іскорки.

Слухають діти казку, зачудовані чарівним світом, і, здається, що вони бояться порушити тишу, щоб не розвія­лися чари. Потім відразу засипають запитаннями: а що роблять Ковалі-велетні вночі? Навіщо Сонечку кожного разу повий вінок? Куди зникають срібні іскорки — адже сиплються вони на землю кожного дня?

Милі діти, про все це я розповім вам, у нас ще буде багато часу, а сьогодні я пригощу вас виноградом. Діти з нетерпінням чекають, поки кошик наповнюється грона­ми. Роздаю по дві гілочки: одну раджу з'їсти, а другу по­нести мамі, нехай і вона покуштує ягід. Діти виявляють неабияке терпіння: загортають грона в папір. А мене не­покоїть думка: чи вистачить терпіння на всю дорогу від школи до хати? Чи принесуть Толя і Коля виноград мате­рям? Ніні я даю кілька грон: для хворої мами, для сестрич­ки і для бабусі. Варя бере 3 гронця для батька. Зароджу­ється думка: як тільки в дітей буде достатньо сил, кожна дитина закладе свій виноградник... У Варі треба посадити цієї осені з десяток саджанців, які плодоносили б уже через рік — це будуть ліки для батька...

Ми виходимо з казкових зелених сутінків. Я кажу дітям:

- Завтра приходьте надвечір, о шостій годині. Не забудьте.

Я бачу: дітям не хочеться йти. Та вони розходяться, притискуючи до грудей білі пакуночки. Як би мені хотілося знати, хто з них донесе виноград додому! Та про це питати в дітей не можна; якщо хто сам розповість — буде добре.

Ось і скінчився перший день школи під блакитним небом... Тієї ночі мені снились срібні сонячні іскорки, а коли прокинувся рано кранці, я довго думав, що робити далі. Я не складав детального плану: що і якого дня говоритиму дітям, куди поведу їх. Життя нашої школи розвивалося з ідеї, яка надихала мене: дитина за своєю природою — допитливий дослідник, відкривач світу. Так нехай перед нею відкривається чудовий світ у живих фарбах, яскравих і трепетних звуках, у казці та грі, в особистій творчості, в красі, що надихає її серце, в прагненні робити добро лю­дям. Через казку, фантазію, гру, через неповторну дитячу творчість — вірний шлях до серця дитини. Я буду так вводити малюків у навколишній світ, щоб вони кожного дня відкривали в ньому щось нове, щоб кожний наш крок був мандрівкою до джерела мислення й мови — до чудової краси природи. Дбатиму, щоб кожний мій вихованець зростав мудрим мислителем і дослідником, щоб кожний крок пізнання облагороджував серце й гартував волю.

Другого дня діти прийшли до школи надвечір. Догорав тихий вересневий день. Ми вийшли із села, розташувалися на високому кургані. Перед нами відкрився чудовий крає­вид на широкий, немов палаючий під сонцем луг, на стрункі тополі, кургани, що даленіли на обрії. Ми прийшли до джерел думки й слова. Казка, фантазія — це ключик, за допомогою якого можна відкрити ці джерела, і вони заб'ють життєдайними струменями. Згадалося, як Катя сказала вчора: «Сонечко розсипає іскорки...» Забігаючи наперед, скажу, що через 12 років, закінчуючи школу, вона писала твір про рідну землю і, висловлюючи почуття любові до природи, повторила цей образ. Ось яка сила казкового образу в дитячому мисленні. Я тисячу разів переконувався, що, населяючи навколишній світ фантастичними образами, творячи ці образи, діти відкривають не тільки красу, а й істину. Без казки, без гри уявлення дитина не може жити, без казки навколишній світ перетворюється для неї на гарну, але все-таки намальовану на полотні картину; казка примушує цю картину ожити.

Казка — це, образно кажучи, свіжий вітер, що роз­дмухує вогник дитячої думки й мови. Діти не тільки люб­лять слухати казку. Бони творять її. Показуючи дітям світ через зелену стіну виноградного листя, я знав, що розпо­вім їм казку, але не знав, яку саме. Поштовхом для польо­ту моєї фантазії були слова Каті: «Сонечко розсипає іс­корки»... Які правдиві, точні, художньо виразні образи творять діти, наскільки яскрава, барвиста їхня мова!

Я прагнув, щоб перш ніж розгорнути книжку, прочи­тати по складах перше слово, діти прочитали сторінки найпрекраснішої в світі книги — книги природи.

Тут, серед природи, особливо чіткою, яскравою була думка: ми, вчителі, маємо справу з найніжнішим, найтоншим, найчутливішим, що є в природі,— з мозком дитини. Коли думаєш про дитячий мозок, уявляєш ніжну квітку троянди, на якій тремтить крапля роси. Яка обережність і ніжність потрібні для того, щоб, зірвавши квітку, не зро­нити краплю. Ось така обережність потрібна нам щохвилини: адже ми торкаємося найтоншого і найніжнішого в природі — мислячої матерії організму, що росте.

Дитина мислить образами. Це означає, що, слухаючи, наприклад, розповідь учителя про подорожі краплини во­ди, вона малює в своїй уяві і срібні хвилі вранішнього туману, і темну хмару, і гуркіт грому, і весняний дощ. Чим яскравіші в її уявленні ці картини, тим глибше ос­мислює вона закономірність природи. Ніжні, чутливі ней­рони її мозку ще не зміцніли, їх треба розвивати, зміцню­вати.

Дитина мислить... Це означає, що відповідна група ней­ронів кори півкуль її мозку сприймає образи (картини, предмети, явища, слова) навколишнього світу і через найтонші нервові клітини —як через канали зв'язку — йдуть сигнали. Нейрони «обробляють» цю інформацію, системати­зують її, групують, зіставляють, порівнюють, а нова ін­формація в цей час надходить і надходить, її треба знову й знову сприймати, «обробляти». Щоб справитись і з прийомом нових і нових образів, і з «обробкою» Інформації, нервова енергія нейронів у надзвичайно короткий відрізок часу блискавично переключається від сприймання образів на їх «обробку».

Ось це дивовижно швидке переключення нервової енер­гії нейронів і є тим явищем, яке ми називаємо думкою, — дитина думає... Клітини дитячого мозку настільки ніжні, настільки чутливо реагують на об'єкти сприймання, що нормально працювати вони можуть лише за умови, коли об'єктом сприймання, осмислення є образ, що його можна бачити, чути, до якого можна доторкнутися. Переключен­ня думки, яка є сутністю мислення, можливе лише тоді, коли перед дитиною або наочний, реальний образ, або жнастільки яскраво створений словесний образ, що дитина немовби бачить, чує, відчуває на дотик те, про що розпо­відають (ось чому діти так люблять казки).

Природа мозку дитини потребує, щоб її розум вихо­вувався біля джерела думки — серед наочних образів, і насамперед серед природи, щоб думка переключалася з наочного образу на «обробку» інформації про цей образ. Якщо ж ізолювати дітей від природи, якщо з перших днів навчання дитина сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко стомлюються і не справляються з роботою, яку про­понує вчитель. А цим клітинам треба розвиватися, міцні­ти, набиратися сил. Ось де причина того явища, з яким ба­гато вчителів часто зустрічається в початкових класах: дитина тихо сидить, дивиться тобі в очі, немовби уважно слухає, але не розуміє жодного слова, тому що педагог роз­повідає і розповідає, тому що треба думати над правилами, розв'язувати задачі, приклади — все це абстракції, узагаль­нення, немає живих образів, мозок стомлюється... Тут і виникає відставання. Ось чому треба розвивати мислення дітей, зміцнювати розумові сили дитини серед природи — це вимога природних закономірностей розвитку дитячого організму. Ось чому кожна подорож у природу є уроком мислення, уроком розвитку розуму.

Ми сидимо на кургані, навколо нас звучить злагодже­ний хор коників, у повітрі пахощі степових трав. Ми мов­чимо. Дітям не треба багато говорити, не треба начиняти їх розповідями, слово — не забава, а словесне пересичен­ня — одне з найшкідливіших пересичень. Дитині треба не тільки слухати слово вихователя, а й мовчати; в ці хвилини вона думає, осмислює почуте й побачене. Учителеві дуже важливо знати міру в розповіданні. Не можна перетворювати дітей на пасивний об'єкт сприймання слів. Щоб осмислити кожний яскравий образ — наочний чи словес­ний, потрібно багато часу й нервових сил. Уміння дати дитині подумати — одна з найтонших якостей педагога. А серед природи дитині треба дати можливість послухати, подивитися, відчути...

Ми вслухаємося в хор коників. Я радий, що діти захо­пилися цією чудовою музикою. Нехай у їхній пам'яті назавжди збережеться тихий вечір, насичений пахощами полів і переливами чарівних звуків. Коли-небудь вони створять казку про коника.

А ніші задумливі погляди дітей спрямовані па захід сонця. Воно сховалося за обрієм, по небу розлилися ніжні барви вечірньої зорі.

— Ось і пішло Сонечко на відпочинок,— каже Лариса, ї її обличчя стає засмученим.

— Ковалі принесли Сонечку срібний вінок... Куди ж воно діває вчорашній вінок? — питає Ліда.

Діти дивляться на мене, чекаючи продовження казки, та я не вирішив, який з образів вибрати. Мені допомагає Федя.

— Вінок розплився по небу, — тихо говорить він. Напружене мовчання, всі ми чекаємо, що ж розповість Федя. Адже це продовження казки, яку хлопчик уже, очевидно, склав, і його мовчання можна пояснити дитячою сором'язливістю. Я допомагаю Феді.

— Так, вінок розплився по небу. За день він розжарює­теся на вогненних косах Сонечка і стає м'яким, як віск. Торкнулося до нього Сонечко гарячою рукою — він полив­ся золотим струмочком по вечірньому небу. Останні промені Сонечка, що заходить на відпочинок, осявають струмо­чок, ось бачите, він виграє рожевими барвами, переливається, темніє — Сонечко заходить усе далі. Ось воно скоро ввійде в свій чарівний сад і на небі спалахнуть зірочки...

А що ж таке зірочки? Чому вони спалахують? Звідки приходять? Чому їх не видно вдень? — запитують діти. Та не можна перенасичувати свідомість дітей безліччю образів. На сьогодні досить, і я переключаю увагу дітей на інше.

— Погляньте на степ. Бачите, як темніє в долинах, на лузі, в низинах? Погляньте на ті горбочки — вони стали неначе м'якими, немов пливуть у вечірній імлі. Горбочки стають сірими, придивіться до їх поверхні – що ви там бачите?

— Ліс…Горбочки... Чагарник... Череду корів... Вівці з пастухом. Люди залишилися ночувати в полі, розпалили вогнище, але вогнища не видно, в повітрі в'ється лише дим...— ось що народжує дитяча фантазія при погляді на горбочки, що швидко темніють. Пропоную дітям іти додому, та їм не хочеться. Просять: посидьмо ще хвилину. В цей вечірній час, коли світ немов одягається в таємниче покривало, розбурхується дитяча фантазія. Я тільки згадав про те, що вечірні сутінки і нічна темрява пливуть, як річки з далеких долин і лісів, а в уяві дітей уже народилися образи казко­вих істот — Темряви і Сутінків. Саня розповідає казку про цих істот: живуть вони в далекій печері, за лісом-перелісом, на день опускаються в темну безодню, сплять і зітхають, у сні (чому зітхають? — відомо тільки автору казки...). А як тільки Сонечко йде у свій чарівний сад, вони виходять із сховища. Їхні величезні лапи вкриті м'якою шерстю, тому ніхто й не чує їхніх кроків. Сутінки і Темрява — доб­рі, сумирні, лагідні істоти, нікого не кривдять.

Діти готові створити казку про те, як Темрява і Сутін­ки заколисують малюків, та на сьогодні досить. Ми йдемо додому, дітям: хочеться і завтра прийти ввечері, «коли гар­но казки складаються», за словами Варі.

Чому діти охоче слухають казки, чому вони так люб­лять вечірні сутінки, коли сама обстановка сприяє польоту дитячої фантазії? Чому казка розвиває мову і мислення сильніше, ніж будь-який інший засіб? Тому, що казкові образи яскраво емоційно забарвлені. Слово казки живе в дитячій свідомості. Серце завмирає в дитини, коли вона слухав або вимовляв слова, що створюють фантастичну картину. Я не уявляю навчання в школі не тільки без слу­хання, а й без створення казки. Переді мною казки і оповіданнячка, складені маленькими дітьми в перші 2 місяці життя «Школи радості». В них — світ дитячих думок, почуттів, бажань, поглядів.

Зайчик (Шура)

Мама подарувала мені маленького плюшевого зайчика. А це було перед Новим роком. Я поставив його на ялинку серед гіло­чок. Усі полягали спати. На ялинці світилася маленька-маленька лампочка. Бачу — зайчик зіскочив з гілочки і бігає навколо ялинки. Пострибав-пострибав і знову повернувся на ялинку.

Соняшник (Катя)

Зійшло сонечко. Прокинулись пташки, піднявся в небо жайворонок. Прокинувся і соняшник. Стрепенувся, обтрусив із своїх пелюсток росу. Повернувся до сонечка: «Добридень, сонечко. Я довго чекав на тебе. Бачиш, мої жовті пелюстки поникли без твого тепла. А тепер вони піднялися і радіють. Я круглий і золотий, схожий на тебе, сонечко».

Як зорали поле (Юра)

Комбайном скосили пшеницю. Виповз їжак з нірки і бачить: немає пшениці, не шумлять колоски. Покотився клубочком по стерні. А назустріч йому повзе величезне страховисько — металевий жук. Шумить, гуркоче. За ним —плуги. Залишається позаду чорне зоране поле. Сидить їжак у своїй нірці, виглядає і дивується. Думає: «Звідки взявся цей величезний жук?» А це трактор.

Жолудь (Зіна)

Повіяв вітер. Упав з дуба жолудь. Жовтий, блискучий, неначе викуваний з міді. Упав і думає: «Так хороше було на гілках, а те­пер я на землі. А звідси не видно ні річки, ні лісу». Засумував жолудь. проситься: «Дубе, візьми мене на гілку». А дуб відповідає: «Нерозумний ти. Поглянь, я теж виріс із землі. Пускай швид­ше корінь, рости. Станеш високим дубом».

Дітей хвилює не лише те, що відбувається в природі. Вони хочуть, щоб на землі був мир. Діти знають, що є сили, які замислюють війну. Ось казка, де оці темні сили виведено у фантастичному образі Змія.

Як ми перемогли Залізного Змія (Сергійко)

Він жив у болоті, далеко-далеко за океаном. Ненавидів наш народ. Робив атомні бомби. Наробив їх багато-багато, взяв на крила й полетів. Хотів кинути на сонце. Хотів загасити сонце, щоб ми загинули в мороці. Послав я ластівок проти Залізного Змія. Взяли ластівки по іскрі сонячного вогню в дзьоби й догнали Змія. Кинули вогонь на його крила. Упав Залізний Змій у болото, згорів разом а бомбами. А сонечко грає. І ластівки весело щебечуть, радіють.

У цій казці виявилася своєрідність дитячого світогляду. Торжество добра над злими силами дитина не може уявити без участі птахів і звірів. Колись А. Гайдар говорив, що казка повинна закінчуватися так: «Червоні розгромили бі­лих, а зайчик сидить і радіє». Любі дитячому серцю зай­чики та ластівки — не просто казкові істоти. Вони — вті­лення добра.

Кожен день приносив нопі відкриття в навколишньому світі. Кожне відкриття втілювалось у казку, творцями якої були діти. Казкові образи допомагали малюкам відчувати красу рідної землі. Краса рідного краю, що відкривалась завдяки казці, фантазії, творчості,— це джерело любові до Батьківщини. Розуміння й відчування величі, могутності Батьківщини приходять до людини поступово і мають своїм джерелом красу.

Хочеться порадити молодому педагогові, який виховує маленьких дітей: вдумливо, обережно готуйте дитину до того моменту, коли вимовите своє перше слово про велич і могутність рідної землі — Радянського Союзу. Слово це має бути натхненним, одухотвореним благородними почуттями (хай говорять пишномовно — не бійтесь цього, якщо в душі у вас чисті й високі почуття). Та щоб це слово при­мусило прискорено битись дитячі серця, необхідно, образно кажучи, старанно зорати й засіяти зернами краси поле дитячої свідомості.

Нехай дитина відчує красу й захоплюється нею, нехай в її серці й пам'яті назавжди збережуться образи, в яких втілюється Батьківщина. Краса — це кров і плоть людянос­ті, добрих почуттів, сердечних стосунків. Я радів, поміча­ючи, як поступово відтавали зачерствілі серця Толі, Слави, Колі, Віті, Сашка. Усмішка, захоплення, подив перед кра­сою уявлялись мені стежиною, що має привести до дитячих сердець.

Життя «Школи радості» не обмежувалося строгим рег­ламентом. Не було встановлено, скільки часу повинні пере­бувати діти під блакитним небом. Найголовніше — щоб їм не набридло, щоб у дитячі серця не проникло тоскне чекання того моменту, коли вчитель скаже: «Час додому». Я старався скінчити роботу нашої школи в той момент, коли в дітей загострювався інтерес до предмета спостере­ження, до праці, якою вони зайняті. Нехай малюки з нетерпінням чекають завтрашнього дня, нехай він обіцяє їм нові радощі, нехай вночі їм сняться срібні іскорки, які розсипає по землі Сонце. Одного дня діти перебувають у школі під блакитним небом 1-1,5 години, другого дня — 4 години,— все залежить від того, скільки радості вихова­тель зумів дати дітям сьогодні. І ще дуже важливо, щоб кожна дитина не тільки відчувала радість, а й творила її, вносила крихту своєї творчості в життя колективу.

Тієї осені довго стояла тепла, суха погода, до середини жовтня ще зеленіло листя на деревах, гримів грім, немовби поверталося літо, вранці на траві блищали краплі роси. Це створювало сприятливі умови для роботи. Кілька разів ми приходили на свій курган і «мандрували» в хмарах. Ці години залишили в дітей незабутнє враження. Білі, пух­насті хмарки були для них світом дивних відкриттів. В їх химерних обрисах, що швидко змінювалися, діти бачили звірів, казкових велетнів: дитяча фантазія швидкокрилим птахом линула в захмарені далі, за сині моря й ліси, в далекі невідомі країни. І в цьому польоті яскраво розкривався індивідуальний світ дитини. Ось пливе по небу химерна хмара.

— Що ви бачите в ній, діти?

— Старий чабан у солом'яному брилі спирається на ціпок,— говорить Варя. — Дивіться, ось поруч з ним отара овець. Попереду баран з крутими рогами, а за ним ягнята... А в старого торба висить, а з торби щось виглядає.

— Це не старий,— заперечує Павло.— Це сніговик, такий, як ми ліпили взимку. Дивіться, ось і мітла в нього в руці. А на голові зовсім по солом'яний бриль, а відро.

— Ні, це не сніговик, а стіжок сіна, — говорить Юра.— На стіжку два пастухи з вилами. Бачите, кидають сіно вниз, а внизу віз. Який же це баран? Не баран, а віз. Це дуга, а не роги...

— Це великий-превеликий заєць. Я бачив такого у сні. І внизу зовсім не віз, а хвіст зайчика.

Хочеться, щоб фантазували всі, але Коля, Слава, Толя, Мишко чомусь мовчать. Моє серце стискає біль, коли я бачу на обличчі Колі поблажливу зневагу, яку можна по­мітити в дорослих, що вважають нижчими своєї гідності дитячі забави. В чому ж справа, адже я вже бачив в очах хлопчика вогник захоплення красою... Тоді я ще мало за­мислювався над цим, та почуття підказувало: до того часу, поки дитину не вдалося захопити дитячими радощами, поки в її очах не прокинулося непідробне захоплення, поки хлопчик не захопився дитячими пустощами,— я не маю права говорити про якийсь виховний вплив на нього. Дитина повинна бути дитиною... Якщо, слухаючи казку, вона не переживає боротьбу добра і зла, якщо замість радісних вогників захоплення в неї в очах зневага,— це означає: щось у дитячій душі надломлено, і багато сил треба докласти, щоб випрямити дитячу душу.

Ось на обрії з'явилась хмарина з химерними обрисами, вона схожа на чудовий палац, оточений високими стінами і сторожовими вежами. Дитяча фантазія поповнює неяснос­ті контурів палацу, і Юра вже розповідає казку про чарів­не царство, що лежить за тридев'ять земель, про злу Бабу-Ягу і сміливого богатиря, який рятує красуню. А уява Віті створює іншу казку. Десь далеко, за межами нашої країни, в горах живе страховисько, що замислює війну. Крила фантазії несуть хлопчика на повітряному кораблі, який здатний в одну мить опинитись над печерою, де живе темна сила, знищити зло й утвердити на землі вічний мир.

Потім розповідаю про далекі тропічні країни, про віч­не літо і химерні сузір'я, про блакитний океан і стрункі пальми. Тут казкове переплітається з реальним, я немовби відчиняю віконце в далекий світ. Розповідаю про землю і народи, про моря і океани, про багатство рослинного і тва­ринного світу, про явища природи.

Починаю розповідати про світ, де людина пригноблює людину. Яскраві картини страждань трудящих, особливо дітей, пробуджують у свідомості моїх слухачів тривожну думку про те, що в світі йде жорстока боротьба добра і зла, що наш народ є борцем за щастя, честь і свободу людини. Я прагнув того, щоб змалку кожний мій вихованець відчу­вав непримиренність до соціального зла — експлуатації лю­дини людиною, щоб наша країна була безмежно дорога для нього як перша в світі країна вільної праці. Одне з найважливіших завдань виховання я бачив у тому, щоб зло в свідомості дитини було не якоюсь абстракцією, а реальною силою, ворожою всім чесним людям землі. Я розпові­дав дітям про країни, де багатства належать купці капіталістів і поміщиків, а трудова людина не має найнеобхіднішого. Я не поспішав з тим, щоб діти осмислили абс­трактне поняття «імперіалізм». Прийде час — вони його ос­мислять. У тому віці, про який розповідаю, вирішальне значення мають яскраві уявлення і їх емоційне забарвлення. Коли я розповів, що в Італії тисячі матерів, доведених до відчаю бідністю, вимушені продавати своїх дітей американським багатіям, діти відчули, що це зло грунтується на великій несправедливості: один володіє багатствами, не створюючи їх, інший створює багатства, та не має шматка хліба, одягу, людського житла.

Розповіді вихователя, що ділить з дітьми всі радощі й прикрощі,— обов'язкова умова повноцінного розумового розвитку дитини, її багатого духовного життя. Виховне значення цих розповідей у тому, що діти слухають їх в обстановці, яка народжує казкові уявлення: тихого вечора, коли на небі загоряються перші зірки; в лісі, біля вог­нища, в затишній хатині, при світлі тліючих у грубці жа­рин, коли за вікном шумить осінній дощ і співає журливу пісню холодний вітер. Розповіді повинні бути яскравими, образними, короткими. Не можна нагромаджувати безліч фактів, давати дітям масу вражень — сприймання розпові­дей притупляється, і дитину нічим уже не зацікавиш.

Я раджу вихователям: впливайте на почуття, уяву, фантазію дітей, відкривайте віконце в безмежний світ поступово, не розчиняйте його відразу навстіж, не пе­ретворюйте на широкі двері, через які поза вашим бажан­ням, захоплені думками про предмет розповіді, вирвуться малюки — викотяться, як кульки... Вони спочатку розгуб­ляться перед безліччю речей, потім ці речі, по суті ще не знайомі, набриднуть і стануть пустим звуком — не більше.

Школа під блакитним небом учила мене, як відкривати перед дітьми вікно в навколишній світ, і цю науку життя і пізнання її намагався донести до всіх учителів. Я радив їм: не обрушуйте на дитину лавину знань, не прагніть розповісти на уроці про предмет вивчення все, що ви знаєте,— під лавиною знань можуть бути поховані допитли­вість і любов до знань. Умійте відкрити перед дитиною в навколишньому світі щось одне, але відкрити так, щоб шматочок життя заграв усіма кольорами веселки. Зали­шайте завжди щось недомовлене, щоб дитині захотілося ще й ще раз повернутися до того, про що вона дізна­лася.

Досягнення людської думки безмежні. Людина, напри­клад, створила безліч книжок. Покажіть дітям красу, муд­рість, глибину думки однієї книжки, але покажіть так, щоб кожна дитина назавжди полюбила читання, була готова вийти в самостійне плавання по книжковому морю. Я ді­лився з учителями своїми думками про «подорожі» до першоджерел живого слова — так я назвав яскраві, короткі, емоційно насичені розповіді малюків про предмети і явища навколишнього світу, які вони бачать своїми очима. Учителі початкових класів за моїм прикла­дом почали здійснювати такі самі «подорожі». Розчинилися двері класних кімнат, діти почали виходити на зелену травичку, під свіжий вітерець. Уроки читання і арифметики, особливо в І і II класах, стали все частіше проводитися під блакитним небом. Це не було відмовою від уроку або втечею від книжки, від науки в світ при­роди. Навпаки, це збагачувало урок, оживляло книжку, науку.

Часто в учительській, після уроків, збирались усі вчи­телі початкових класів і радились, як досягти того, щоб пізнання навколишнього світу, засвоєння знань про при­роду й суспільство ніколи по стало для дитини нудною, набридливою справою. В цій колективній творчості наро­джувалася нова думка — про пізнання дитиною сільськогос­подарської праці і техніки, про поступове ознайомлення з творчістю кращих людей. Учителі початкових класів В. П. Новицька, Г. О. Нестеренко, М. М. Верховиніна, пла­нуючи «подорожі» своїх учнів до першоджерел слова, за моєю порадою, визначали коло природних явищ і пов'язаних з ними видів сільськогосподарської праці, які найдоцільніше використати для розвитку мислення і мови на­весні, влітку, восени, взимку.

Дата добавления: 2015-05-24