Ми слухаємо музику природи

Музика, мелодія, краса музикальних звуків — важливий засіб морального і розумового виховання людини, джерело благородства серця й чистоти душі. Музика відкриває людям очі на красу природи, моральних стосунків, праці. Завдяки музиці в людині пробуджується уявлення про високе, величне, прекрасне не тільки в навколишньому світі, а й у самому собі. Музика — могутній засіб самови­ховання.

Багаторічні спостереження над духовним розвитком од­них і тих самих вихованців від молодшого віку до зрілості переконали мене в тому, що стихійний, неорганізований вплив на дітей кіно, радіо, телебачення не сприяє, а ско­ріше шкодить правильному естетичному вихованню. Особливо шкідлива велика кількість стихійних музикальних вражень. Я вбачав одне з важливих завдань виховання ді­тей в тому, щоб сприймання музичних творів чергувалося із сприйманням того тла, на якому людина могла зрозу­міти, відчути красу музики — тиші полів і лук, шелестіння діброви, пісні жайворонка в блакитному небі, шепотіння стиглих колосків пшениці, дзижчання бджіл і джмелів. Усе це і є музика природи, те джерело, з якого людина черпає натхнення, створюючи музичну мелодію.

В естетичному вихованні взагалі і в музичному особ­ливо важливі психологічні настанови, якими вихователь керується, залучаючи дітей до світу прекрасного. Для мене головною була настанова на виховання здатності емоційно ставитися до краси і потреби у враженнях есте­тичного характеру. Важливу мету всієї системи виховання я бачив у тому, щоб школа навчила людину жити в світі прекрасного, щоб людина не могла жити без краси, щоб краса світу творила красу в ній самій.

У «Школі радості» велика увага приділялася слуханню музики — музичних творів і музики природи. При цьому насамперед ставилося завдання — викликати емоційну ре­акцію на мелодію і потім поступово переконати дітей, що джерелом краси музики є краса навколишнього світу; музи­кальна мелодія немовби закликає людину— спинися, при­слухайся до музики природи, насолоджуйся красою світу, бережи цю красу й примножуй її. Багаторічний досвід пе­реконує, що людина опановує і рідну мову, і азбуку музич­ної культури — здатність сприймати, розуміти, відчувати, переживати красу мелодії — тільки в роки дитинства. Те, що упущено в дитинстві, дуже важко, майже неможливо надолужити в зрілі роки. Дитяча душа однаково чутлива і до рідного слова, і до краси природи, і до музичної мело­дії. Якщо в ранньому дитинстві донести до серця красу музичного твору, якщо в звуках дитина відчує багато­гранні відтінки людських почуттів, вона підніметься на такий щабель культури, якого не можна досягти ніякими іншими засобами. Почуття краси музичної мелодії від­криває перед дитиною власну красу — маленька людина усвідомлює свою гідність. Музичне виховання - це не ви­ховання музиканта, а передусім виховання людини.

…Ранньої осені, коли в прозорому повітрі виразно чується кожен звук, у надвечірню пору ми сиділи з дітьми на зеленому лужку. Я запропонував прослухати мелодію «По­літ джмеля» з опери «Казка про царя Салтана» М.Римсь­кого-Корсакова. Музика знайшла в дітей емоційний відгук. Малюки говорили: «Джміль то наближається, то віддаляється. Чути щебетання маленьких пташок...» Ще раз слухаємо мелодію. Потім ідемо до квітучої медоносної трави. Діти слухають бджолину арфу, дзижчання джмеля. Ось він, великий, волохатий, то піднімається над квіткою, то опускається. Діти в захопленні: адже це майже така сама мело­дія, яку вони тільки що слухали, але в музичному творі є якась своєрідна краса, яку композитор підслухав у при­роді й передав нам. Дітям хочеться ще раз почути запи­сану на плівку мелодію.

Через день ідемо на ділянку квітучого медоноса вранці. Діти прислухаються до звучання бджолиної арфи, намагаються вловити дзижчання кошлатого джмеля. В тому, що досі здавалося їм звичайним, відкрилась краса — така сила музики.

Я підбирав для слухання мелодії, в яких у яскравих образах, зрозумілих дітям, передано те, що вони чують на­вколо себе: щебетання пташок, шелестіння листя, гурко­тіння грому, дзюрчання струмка, завивання вітру... При цьому я оберігав дітей від надміру вражень, бо, повторюю, велика кількість музичних образів шкідлива для дітей; вона може викликати сум'яття, а потім і зовсім притупити емоційну чутливість. Я використовував не більше від двох мелодій на місяць, але в зв'язку з кожною мелодією проводив велику виховну роботу, мета якої — розбудити в ді­тей бажання ще й ще послухати музику, досягти того, щоб кожного разу діти відкривали в творі нову красу. Дуже важ­ливо, щоб між слуханням мелодій, якому надається пев­но значення в оволодінні азбукою музичної культури, не було ніяких стихійних безладних вражень. Після слухання мелодій діти повинні прислухатися до тиші полів і між сприйманням двох мелодій пізнавати красу природи.

Ось ми йдемо в дубовий гай. Тихий сонячний день «ба­биного літа», під промінням сонця палахкотить барвисте вбрання дерев, чути спів осінніх пташок, долинає рокотан­ня трактора, в блакиті небес — ключ гусей, що відлітають. Ми слухаємо «Осінню пісню (Жовтень)» П. Чайковського. Мелодія допомагає відчути неповторну красу того, що діти до цього часу не помічали в навколишній природі: тихого трепету листя на пожовклих дубах, аромату прозорого по­вітря, прив'ядання ромашки на узбіччі дороги.

У дітей бадьорий, радісний настрій, та мелодія навіває і легкий смуток. Діти відчувають наближення похмурих, дощових днів, холодних завірюх, ранніх присмерків. Під враженням музичної мелодії вони говорять про красу літа, про перші дні золотої осені. Кожна дитина запам'ятала щось яскраве, і тепер образи літа й осені з'являються в дитячій свідомості в повній своїй красі. Лариса, напри­клад, говорить: «Ми з батьком ходили до яру. На схи­лах яру зелена стіна — ліс, ліс, ліс, залитий сонцем. Десь заворкотіла горлиця. І так у лісі гарно, так гарно... Хоче­ться йти і йти, щоб завжди сяяло сонечко. Коли воркоче горлиця, здається, що листочки на деревах завмирають, при­слухаються».

Згадує Шура: «Мама взяла мене в поле. Вона працю­вала біля комбайна. Я їздив з дядьком — комбайнером. А потім захотілося спати. Мама поклала мене на копицю свіжої соломи. Я дивився в синє небо, і ось копиця соломи попливла, піднялася високо, високо над землею. Я то на­ближався до маленької пташки — а пташка тріпотіла і трі­потіла в небі,— то віддалявся від неї. І разом зі мною попливли коники — цілим хором співали, летіли назустріч пташці. Так я й заснув. Прокинувся,— а пташка все трі­поче в небі, і голосніше співають коники».

Ми ще раз слухаємо мелодію П. Чайковського, і я від­чуваю, що діти знаходять у ній милі їхньому серцю спо­гади про красу незабутніх літніх і осінніх днів. Діти слу­хають нові спогади.

«Ми з батьком везли гарбу сіна. Я лежав на сіні, а в небі мерехтіли зірки. В полі співала перепілка. І зір­ки стали такими близькими, що, здавалось, підніми руку і бери зірочку, як ліхтарик».

Це спогади Зіни. Я слухав дівчинку і дивувався. Адже Зіна завжди мовчала, слова з неї не витягнеш. А ось му­зика примусила заговорити.

Як радісно, що музика загострює емоційну чутливість, пробуджує уявлення, навіяні красою музичних образів. Хочеться, щоб кожна дитина під впливом музики мріяла, фантазувала. Музика поглиблює поетичне, мрійливе в на­турі дітей — як це добре. Мене радує, що і Коля, і Толя, слухаючи схвильовані розповіді Тані і Лариси, сидять задумливі — вони теж щось згадують.

Музика — могутнє джерело думки. Без музичного виховання неможливий повноцінний розумовий розвиток дитини. Першоджерелом музики є не тільки навколишній світ, а й сама людина, її духовний світ, мислення і мова. Му­зичний образ по-новому розкриває перед людьми особли­вості предметів і явищ дійсності. Увага дитини немовби зосереджується на предметах і явищах, які в новому світлі відкрила перед нею музика, і її думка малює яскраву кар­тину; ця картина проситься в слово. Дитина творить сло­вом, черпаючи в навколишньому світі матеріал для нових уявлень і роздумів.

Музика — уява — фантазія — казка — творчість — така доріжка, йдучи якою, дитина розвиває свої духовні сили. Музична мелодія пробуджує в дітей яскраві уявлен­ня. Вона ні з чим незрівнянний засіб виховання творчих сил розуму. Слухаючи мелодію Е. Гріга, діти малювали в своїй уяві казкові печери, непролазні ліси, добрих і злих істот. Наймовчазнішим хотілося говорити; дитячі руки тяглися до олівця і альбома, хотілося відбити на па­пері казкові образи. Музика будила енергію мислення на­віть у найінертніших дітей. Здавалося, вона вливає в клі­тини мислячої матерії якусь чудодійну силу. В цьому під­несенні розумових сил під впливом музики я бачив емо­ційне джерело мислення.

У зимові дні, коли снігом засипало всі наші стежинки, ми сиділи в шкільній кімнаті, слухали мелодії П.Чайковського, Е.Гріга, Ф.Шуберта, Р.Шумана. В присмерку особливу радість приносило дітям слухання казкових мело­дій. Я розповів вихованцям народну казку про Бабу-Ягу, а потім ми слухали мелодію П. Чайковського «Баба-Яга». Важко передати словами багатство фантастич­них образів і уявлень, що народилися під впливом цієї музики. Діти в мріях поривалися за далекі гори, за ліси-праліси, за сині моря, в таємничі печери й ущелини. Я з поди­вом слухав, здавалося, зовсім неймовірні історії, придумані дітьми. Окремі з них запам'яталися мені на все життя. В уявленні Юри зла чаклунка Баба-Яга перетворилася в людиноненависника, що зробив замах на радість лю­дей — на пісню. «Вона взяла великий горщик, сіла в ступу, полетіла по всьому світу. Як тільки почує пісню, прилітає туди, де співають і радіють люди, стукне горщиком по ступі, люди замовкають, забувають, як співати, тому що пісня в горщик схована. Так сховала Баба-Яга всі пісні. Зали­шився один-єдиний хлопчик — пастушок, що не переставав співати. Він грав на сопілці і співав пісні. Скільки не сту­кала чаклунка горщиком по ступі, нічого не могла зро­бити: сопілка була чарівною. І ось сидить злюща-презлюща Баба-Яга на своїй горі, на горщику з піснями, а в світі тихо, ніхто не співає і не радіє, тільки хлопчик-пастушок грає. Ліг він спати. Баба-Яга вкрала в нього сопілку. Прокинувся хлопчик. Зібрав сміливих хлоп'ят і пішов до Баби-Яги...» Далі Юра фантазував про те, як хлопчик-пастушок визволив пісні, як до людей поверну­лася радість. Дивовижне явище: під впливом музики ди­тина створює в своїй уяві настільки яскраві образи казкових істот, які втілюють у собі добро і зло, що стає ніби учасником боротьби за справедливість. Музика спов­нює казкові образи живим биттям серця і трепетом думки, вводить дитину в світ добра.

Кожного разу, помічаючи інертність думки дітей, я пів їх у діброву чи в сад, і ми слухали музику, що про­буджувала яскраві уявлення про добро і зло. Музична мелодія немовби відкривала джерела думки.

У зимові дні в нашій школі відкривались усе нові й но­ві мрійники. Маленький Данько був таким сором'язливим, що, здавалося, слова від нього не дочекаєшся. І ось хлоп­чик розповів свою казку про Бабу-Ягу. Правда, вона була схожа на казку Юри. У Данька Баба-Яга полетіла на ступі по всьому світу й позривала всі квіти; прилетіла до своєї пекельної куховарні, поставила горщик у піч — і всі квіти загинули.

«Та я,— діти часто ставлять себе на місце доброго героя казки,— зібрав насіння всіх квітів і посіяв їх на землі. Квіти знову зацвіли. Коли Баба-Яга дізналася про це, вона від злості розламала свою ступу і кістяну ногу, і тепер уже не може робити людям зло».

Після цих розповідей ми говорили з учителями про труднощі й недоліки виховання. Дійшли одностайного вис­новку: забуває наша педагогіка, що учень добру половину всіх років навчання в школі залишається насамперед дити­ною. Втовкмачуючи в голови дітям готові істини, узагаль­нення, висновки, вчитель часом не дає їм можливості на­віть наблизитися до джерела думки й живого слова, зв'язує крила мрії, фантазії, творчості. 3 живої, активної, діяльної істоти дитина іноді перетворюється ніби в запам'ято­вуючий пристрій... Ні, так не повинно бути. Не можна від­городжувати дітей від навколишнього світу кам'яною сті­ною. Не можна позбавляти учня радощів духовного життя. Духовне життя дитини повноцінне лише тоді, коли вона живе в світі гри, казки, музики, фантазії, творчості. Без цього вона — засушена квітка.

Зрозуміло, учіння не може бути легкою грою, суціль­ною і постійною розвагою. Воно насамперед — праця. Про­те, організовуючи цю працю, треба враховувати особли­вості духовного світу дитини на кожній сходинці її розумового, морального, емоційного, естетичного розвитку. Розумова праця дітей відрізняється від розумової праці до­рослої людини. Для дитини кінцева мета оволодіння знан­нями не може бути головним стимулом її розумових зу­силь, як у дорослого. Джерело бажання вчитися — в само­му характері дитячої розумової праці, в емоційному за­барвлені думки, в інтелектуальних переживаннях. Якщо це джерело виснажиться, ніякими прийомами не примусиш дитину сидіти за книжкою.

Я ніколи не забуду першої зими «Школи радості». Якби не музика, не фантазія, не творчість, теплий затишний клас швидко б набрид. Музика сповнювала світ, що оточу­вав пас, надзвичайною чарівністю. В імлі січневих вечорів, у сяйві срібних килимів під місяцем, у вихорі хурделиць, у потріскуванні криги па ставу,— скрізь ми бачили казко­вих істот, створених нашою уявою.

Прийшла перша весна «Школи радості», задзюркотіли струмочки, зацвіли проліски, зазвучала бджолина арфа в білому розливі яблунь та груш. У ці дні ми слухали му­зику весняного лісу, блакитного неба, лугів і степів.

У тихе надвечір'я ми пішли на луг. Перед нами — замріяні верби в ніжному листі, в ставу відбивалося без­донне небо, у чистій блакиті летіли ключі лебедів. Ми при­слухалися до музики прекрасного вечора. Ось десь на ставу пролунав дивний звук — неначе хтось легенько торкнувся клавіша фортепіано, здавалося, зазвучав став, зазвучали береги і блакитне небо. «Що це таке?» — прошепотів Ваня. «Це музика весняних лугів,— кажу дітям.— У ставу ви бачите віддзеркалення блакитного небозводу. На великій глибині — величезний дзвін з кришталю. Там, у чудовому палаці, живе красуня Весна. Золотим молоточком торкнулася вона кришталевого дзвону — і покотилася луна лу­гами».

Звук повторився. Коля посміхнувся: «Та це ж жаби «кумкають». Я боявся, що діти розсміються, зникне зачарування, що охопило нас. Та ніхто навіть не поворухнувся. «Може, жаба, а може й не жаба,— сказав Сашко.— А коли й жаба — то нехай собі, а співає ж таки луг».

Немов у відповідь на його слова задзвеніло десь над сусіднім ставом, через якусь мить відгукнувся далекий луг. Ми стояли, зачаровані дивною музикою весняних лугів. Ця музика — життєдайне джерело оптимістичного світосприймання. Вона допомагала дітям зрозуміти, відкрити, відчути радість буття в красі. Гармонія краси уявляється Моні тим променистим ореолом, який усе життя осяває в наших спогадах незабутні дні дитинства.

Першого сонячного квітневого дня, коли в мареві трем­тить древні кургани, ми вийшли в степ слухати пісню жайворонка. Ось тріпоче в небесній блакиті сіра грудочка життя, до нашого слуху долинає ніжний дзвін срібного дзвіночка; раптом дзвіночок завмирає, сіра грудочка падає до землі; над ніжною зеленню озимої пшениці пташка роз­прямляє крила й повільно, немов натягуючи невидиму нить, піднімається все вище й вище. Ми чуємо уже не дзвін, а звучання срібних струн... Мені хочеться, щоб ця чудова музика дійшла до дитячих сердець, відкрила очі на красу навколишнього світу. І я розповідаю казку про жайворонка.

— Це - дитя сонця. Взимку сонечко йде від нас далеко-далеко, землю засипав сніг і сковують морози. Повільно-повільно повертається до нас сонечко, важко йому розтопити сніг. Кидає воно гарячі іскри в снігові замети. Там, де падають іскри, з'являється таловина, оживає гру­дочка землі і народжується чудова пташка — жайворонок. Піднімається вона в блакитне небо і летить назустріч сонцю. Летить і співає. А сонце розсипає срібні іскри. Висить жайворонок в небесній блакиті, дивиться на землю, виглядає найяскравішу іскорку. Побачивши її, він каменем летить до землі, підхоплює іскру, яка блискавично перетворюється на тоненьку срібну нитку. Опустив жайво­ронок один кінець нитки до землі, повисла нитка на стеб­лині пшениці, а другий кінець потягнув усе вище й вище до сонечка, до блакитного неба. Бачите, як нелегко йому підніматися вгору, як тріпочуть його сірі крильця. Грає срібна нитка, як струна, і чим вище піднімається жайворо­нок, тим вищий звук струни. Протягує жайворонок срібну нитку до самісінького сонечка і знову повертається до землі, знову видивляється іскринку.

А чи не ускладнить казка пізнання істинних законо­мірностей природи? Ні, навпаки — полегшить. Діти пре­красно розуміють, що грудочка землі не може стати живою істотою, як розуміють вони й те, що немає Ковалів-велетнів, Баби-Яги, Кощія Безсмертного. Та якби в дітей не було всього цього, якби воші не переживали боротьби добра і зла, не відчували, що в казці відтворені уявлення людини про правду, честь, красу,— їхній світ був би тісним і незатишним.

Казка про жайворонка допомогла дітям зрозуміти му­зику природи, підготувала їх до слухання музичної мело­дії. Ми повертаємося до школи, слухаємо «Пісню жайво­ронка» П. Чайковського. Діти в захопленні, бо почули в чудових звуках музики і срібні дзвіночки, і переливи тонкої срібної струни, що з'єднує зелену ниву із сонцем. Не один раз ми слухаємо цю пісню: і ясного погожого ран­ку, і сірого похмурого дня. І завжди діти згадують зали­тий сонцем чарівний світ, блакитний небозвід, сіру гру­дочку життя, безмежну широчінь ланів. Малюкам хоче­ться втілити своє уявлення про казкову пташку в яскра­вому образі: вони малюють жайворонка, срібну іскринку, струну, натягнуту від землі до сонця.

Поступово в нас створюється альбом музичних творів, що полюбилися дітям. Час від часу ми приходимо до своєї кімнати, слухаємо музику. Я називаю альбом «музичною скринькою», дітям це подобається, вони говорять з гор­дістю: «У нас є музична скринька». З'являється думка: будемо з року в рік брати із скарбниці музичної культури найкраще, створимо «музичну кімнату», в якій насоло­джуватимемося красою, що її створили природа і людина. Співатимемо, вчитимемось грати на скрипці і фортепіано, але це буде в майбутньому, а поки що спробуємо грати на нашій нехитрій сопілці.

Похмурого дня ми пішли в гай, вирізали з бузини со­пілку. Відшліфували її, прорізали дірочки. Я заграв мело­дію української народної пісні про веселого пастушка. Важко передати словами захоплення, що охопило дітей. Кожній дитині хотілося якнайшвидше випробувати свої сили, всі мріяли про свої музичні інструменти. Кожний зробив собі сопілку. В Ліди, Лариси, Юри, Тіни, Сергійка, Костя виявився тонкий музикальний слух, чутливість ДО мелодії, і вже через кілька днів діти грали мелодії народ­них пісень і танців. Ніколи не забуду тихої вечірньої го­дини, коли Тіна відтворила мелодію української народної пісні «Ой на горі та й женці жнуть». У дівчинки горіли очі, розчервонілися щічки. Мати розповідала мені, що Тіна подовгу сидить дома в садку із сопілкою, щось «придумує», награє мелодії, а іноді мрійно дивиться на небо і на дерева.

Одного разу я прийшов до школи рано-вранці. Навко­ло — тиша. Раптом звідкись із глибини саду долинули тихі звуки сопілки. Я пішов їм назустріч. Хтось грав своє, музична мелодія була явною імпровізацією. Через усю ме­лодію червоною ниткою проходив смуток—світлий, чистий. Обережно, щоб не потривожити музиканта, я підійшов до куща троянди. На траві сиділа Тіна. Здавалося, сопілка Стала часткою її єства. Дівчинка дивилася на розквітлі троянди, очі її були лагідними, м'якими. Тепер я зрозумів молодію: дівчинка грала про чудову квітку, про синє весняне небо. Те, що здалося мені смутком, було тривогою: дівчинка передавала в звуках свою думу про майбутнє.

Захопився сопілкою і Кость. Хлопчику важко було гра­ні однією рукою, та він швидко навчився відтворювати мелодії кількох народних пісень, а потім став «придумувати» — фантазувати, передавати в музиці свої думки, по­чуття, переживання. Одного разу весною ми сиділи в «Куточку мрії». Відгримів грім, над землею з'явилася ве­селка - всі ми мовчали, милуючись красою картини. Почулася тиха мелодія — грав Кость. У музиці відчувалося дзюрчання струмка, що змінилося тривожним гуркотінням — наближається грозова хмара, вдалині гримить грім. Хлопчик забув, що його слухають, він весь віддався твор­чості. Опам'ятавшись, він побачив задумливі обличчя това­ришів, засоромився... Далеко не кожний з них стане музи­кантом, та я глибоко вірю в те, що почуття захоплення музичною мелодією можна розвинути в кожної людини.

Захоплення цією нехитрою народною музикою було на­шою глибоко особистою справою. Часом з'являвся своєрідний «музичний настрій»: дітям хотілося сісти й пограти. Найчастіше це бувало тихими вечорами, після заходу сонця, коли земля ще певний час осявалася відблисками спиця, що сховалося за обрій. Найвищим щастям для нас було вже те, що музика дає нам радість і задоволення.

У Колі був тонкий музикальний слух, і хлопчик швид­ко навчився відтворювати мелодії народних пісень. Одного разу, коли ми поверталися з лісу додому, я сказав Колі: «Пам'ятаєш, ти намалював Ковалів, які кують срібний війок? От спробуй розповісти про тих Ковалів на сопілці: як вони кують, як сипляться на землю холодні іскринки...»

— Вони не холодні, ні — заперечив хлопчик.— Вони гарячі, ой, які гарячі...

— Так, безперечно, вони гарячі... Адже не може з-під молота і ковадла вилітати щось холодне. Я теж спробую розповісти про Ковалів на сопілці. Про сонячних Ковалів.

Другого дня вранці ми прийшли до шкільного саду. Не­хитрими мелодіями своїх сопілок ми розповіли про чудо­вих Ковалів. Ми не тільки розуміли один одного, а й від­чували настрій, під впливом якого народжувались наші мелодії. Я вслухаюсь у музику Коліиних «Ковалів». Хлоп­чик не тільки передав тонкий передзвін їхніх молотків, а й захоплення їх силою. Він зачарований красою срібних розсипів, що падають на поля й сади, засмучений тим, що не може охопити поглядом усю землю. Йому хочеться поба­чити красу, яку він неясно відчуває в усьому.

Так, я побачив стежку до серця цієї дитини. Музична мелодія виховує душу, олюднює почуття. В музиці, як і в слові, виражається справді людське. Розвиваючи чутли­вість дитини до музики, ми облагороджуємо її думки, по­ривання. Завдання полягає в тому, щоб музична мелодія відкрила в кожному серці життєдайне джерело людських почуттів. Як у живому, трепетному слові рідної мови, так і в музичній мелодії перед дитиною розкривається краса навколишнього світу. Та мелодія — ця мова людських по­чуттів — доносить до дитячої душі не тільки красу світу. Вона відкриває людську велич і гідність. В хвилини насо­лоди музикою дитина відчуває, що вона справжня людина. Душа дитини — це душа чутливого музиканта. В ній — туго натягнуті струни, і якщо ви зумієте торкнутися їх — задзвенить чарівна музика. І не лише в переносному, але і в прямому розумінні. Дитинство так само неможливе без музики, як неможливе без гри, без казки.

Досвід підтверджує, що музика — найсприятливіше тло, на якому виникає духовна єдність вихователя й дітей. Вона немовби відкриває серце людей. Слухаючи разом музику, захоплюючись її красою, вчитель і учень стають ріднішими, ближчими.

У хвилини того співпереживання, яке досягається тіль­ки під час слухання музики, вихователь бачить у дитині те, мого ніколи б не побачив без музики. Під впливом музич­них звуків, коли душа зачарована високими переживан­нями, дитина звіряє вам свої тривоги й хвилювання. Саме її такий час Коля розповів мені, що в нього є альбом, і! якому він малює все, що хвилює, радує і тривожить його. Потім хлопчик показав свої малюнки. Переді мною від­крився світ мрії. Коля хотів водити трактор, стояти на при­кордонному посту.

Дата добавления: 2015-05-24