Теорія раціонального вибору та неоінституціоналізму

Структурний або системний підхід

- об’єкти досліджуються як елементи єдиного цілого, кожен елемент взаємообумовлює розвиток іншого елементу; зазначає якісні змінни, новий стан;

- система має інтегративну якість; такі якості відсутні у кожному конкретному елементі;

- система передбачає комплекс і взаємозв’язок (специфіка взаємозв’язку – формується ієрархія та структура);

- в межах цього підходу здійснюється структурний аналіз, визначається співвідношення сил, фактів;

- найвищий рівень системного аналізу – це моделювання та використання математичного апарату;

- підхід визначається на основі теорії системи і включає 3 елементи: 1) множина цілей; 2) множина властивостей; 3) способи, за допомогою яких досягається множина цілей;

- зміна стану системи свідчить про зміну поведінки системи.

Герменевтичний:

- «розшифрування текстів» політичної культури

- ціле слід розуміти, виходячи з окремого, а окреме – виходячи з цілого – герменевтичне коло

- герменевтичне коло в політиці: політичні інтереси – політичні цінності (політична герменевтика повинна рухатися від фактичних політичних інтересів сьогоднішнього дня, які завжди на поверхні, до єдності культурної традиції, картни політичного світу в її цілісності)

- в процесі розуміння іншої цивілізації ми повинні прийти до усвідомлення її архетипів і кодів, що формуються політичну традицію

- дотримуватися фактів всупереч всім викривленим впливам, які виходять від самого дослідника і збиваються зі шляху

Структурно-функціональний:

- розчленування складного об’єкта на складові, вивчення зв’язків між ними і визначення місця і ролі всіх складових у функціонуванні об’єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем;

- передбачає виокремлення елементів структури політичної системи суспільства, якими є політичні інститути, з’ясування особливостей їх функціонування та зв’язку між ними.

Теорія раціонального вибору зародилася на початку 50-х рр. Представники: Уільям Райкер і Пітер Ордешук. В 1957 р. вийшла «Економічна теорія демократії» Ентоні Даунса – початок експансії теорії раціонального вибору в область політичних наук. Актором, або суб'єктом, може бути як індивід, так і група. Його дії мають дві основні характеристики: егоїстичні ( будь-якою дією суб'єкт прагне максимізувати власну вигоду ) й раціональні ( він піклується про мінімізацію зусиль на досягнення мети ). Основний постулат: суб'єкт використовує найбільш повну інформацію, доступну в даний момент ціною прийнятних витрат, щоб досягти власних цілей ціною найменших. Одним з досягнень теорії раціонального вибору вважається те, що вона зводить все різноманіття людської діяльності до декількох спрощених моделей — ігор —кожна з них визначає оптимальні для окремих суб'єктів стратегії. Принципова схема раціональної політичної дії:

1. Актори переслідують свої власні цілі;

2. Ці цілі відображають усвідомлені егоїстичні інтереси акторів;

3. Поведінка засновується на свідомому виборі;

4. Індивід є основним актором у суспільстві;

5. Актори мають пріоритетні установки, які є послідовними і стійкими;

6. У випадку вибору альтернатив актори обирають варіант з найвищим ступенем очікуваної користі;

7. Актори володіють інформацією як про можливі альтернативи, так і про можливі наслідки їх вибору.

Ця теорія не враховує емоційних чинників, феномену колективної дії, коли цілі, наміри індивіда не співпадають з колективними, але все одно індивід взаємодіє з групою.

Правила ігор в умовах демократії визначаються конституцією й неформальними нормами політичної поведінки й знаходять втілення в інститутах. Дослідники критикують інституціоналізм за:

1) обмежується предмет аналізу (недостатня увага аналізу політичної поведінки, особливо неполітичних підстав поведінки);

2) за формальний підхід і неврахування неформальних аспектів.

Підхід, що застосовує досягнення теорії раціонального вибору до проблематики порівняльної політології, іменується неоінституціоналізмом. На відміну від біхевіоризму неоінституціоналізм не підтримує думку, що спостерігач має все необхідне й достатнє, щоб судити про щирі мотиви людського поведінки. З погляду неоінституціоналіста, люди поводяться так чи інакше не тому, що їм так хочеться, а тому, що система інституціональних обмежень тисне на них і диктує той або інший спосіб дій. Той самий індивід може діяти по-різному, будучи поставлений у різні інституціональні умови. Тому політичні інтереси, які в рамках біхевіоризму приймалися за спостережувану даність, у рамках неоінституціоналізму підлягають реконструкції.

Бендикс, о’Донел, Шміттер – представники неоінституціоналзіму.

- об’єднує теорію розвитку та неоінституціоналізм – перехід до демократії.

- поширення отримало порівняння державного устрою в рамках поствеберівської схеми;

- неоінституціоналісти аналізують зв’язок промислово розвиненого капіталізму та парламентської демократії.

3 напрямки неоінституціоналізму:

- конституційне дослідження;

- дослідження державного та муніципального управління;

- більш самостійну роль політичних інститутів.

11. Порівняльна політологія: американська та європейська політична думка.

Американська політична думка:

Розробка проблем політичної модернізації, стабільності, політичних конфліктів, зовнішньої політики

Ліпсет: проблеме легитимности в современных обществах: стабильность государственного строя полностью зависит от его законности и эффективности. Законность носит оценочный характер, что связано со способностью системы формировать и поддерживать у масс убеждение, что функционирование существующих политических инструментов является наилучшим. Эффективность преимущественно "инструментальная и означает удовлетворенность процессом управления социальной системой".

Белл: «постіндустріоналізм», 70-х pp. З одного боку, соціальний прогноз розвитку суспільства, а з другого — утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Визнає велику роль Маркса в розвитку соціології, підкреслює його вплив на соціологів, які вивчали проблеми й перспективи розвитку капіталізму – «всі ми постмарксисти». Недоліком марксистського вчення про зміну формацій є те, що концептуальна схема суспільного розвитку будується навколо осі відносин власності, а для характеристики капіталізму така вісь непридатна, тому що «власність — це юридична фікція». Крім того, перехід від «індустріального» до «постіндустріального» суспільства зумовлюється вже не стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інститутами. Розвиток будь-якого суспільства відбувається одночасно за кількома «осьовими лініями», які визначають його економічну, політичну і культурну еволюцію. Залежно від вибору «осі» історію суспільства можна розглядати по-різному: як еволюцію форм власності, його політичних організацій, або культурних традицій. Сам Белл бере за основу схему побудови суспільства навколо «осі виробництва і типів використовуваних знань».

Теорія конвергенції. З теоріями соціальної трансформації капіталізму змикається теорія конвергенції. Термін «конвергенція» перекладається як «наближення», «зближення». Зарубіжні економісти, прихильники цієї теорії, стверджували, що капіталізм і соціалізм під впливом індустріального розвитку набувають спільних рис, зближуються, зливаються в якесь «змішане суспільство». Воно не буде ні капіталістичним, ні соціалістичним, а втілюватиме переваги обох систем.

Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індустріального суспільства», яка розвивала цей науковий напрям. Гелбрейт став відомим як автор теорії «врівноважувальної сили»: концентрація капіталу не призводить до утворення монополій, оскільки цей самий процес породжує нейтралізуючу «врівноважувальну силу» у вигляді великих об'єднань покупців і постачальників. Ця сила не лише перешкоджає утворенню монополій, а й заступає колишню конкуренцію «типовим для сучасного стану ринком з невеликою кількістю продавців, яких активно приборкують не конкуренти, а другий бік ринку — сильні покупці». У «новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов'язує з технічним прогресом. Він виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Основу сучасної економіки становлять великі корпорації. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства». Виокремлює два рівні розвитку корпорацій: «підприємницьку» і «зрілу». У «підприємницькій корпорації» (20-30-ті pp. XX ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, який дбав про максимізацію прибутку. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання. «Зріла корпорація» — це колективна організація, в ній приватна власність замінюється «суспільною капіталістичною власністю». її очолює не окремий підприємець, а «техноструктура», до якої переходить влада. Техноструктуру визначає як «союз знань і кваліфікації». На перший план техноструктура ставить економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам. Важливою рисою «індустріальної системи» називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Заперечує можливість ототожнювання великої корпорації з монополією. В «індустріальному суспільстві» формується нова класова структура. Зникає конфлікт між багатими й бідними, йому на зміну приходить новий конфлікт — між «класом освічених» і «неосвічених і малоосвічених». Вирішальною силою «індустріального суспільства» стає «клас освічених», складовою частиною якого є «техноструктура». Велика роль у «індустріальному суспільстві» належить державі. Технічний прогрес автоматично зумовлює необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподілу національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. Гелбрейт підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо держави.

Сарторі: порівняльний метод є експериментальним і широко застосовується у природничих науках, звідки був перенесений у соціальні і політичні

Європейська політична думка:

Великобританія:

Дослідження проблеми влади, держави, класифікація політичних режимів, питання виборів та формування урядів

Оукшот: проблема демократії і тиранії. Немає в чистому вигляді. У Європі йде процес трансформування цільового обєднання епохи середньовіччя в громадську асоціацію.

Крік: виокремлення спільних і відмінних рис кожної з форм правління – автократія передбачає пасивну покору громадян, її офіційна доктрина – релігійна чи націоналістична, наявність класів і каст, елітних грпу закритого типу. Тоталітарний режим – від громадян вимагається масова участь у державних справах, ідеологія – революційна доктрина, яка претендує на науковість, вирівнювання соціальної структури. Республіка потребує особистої добровільної участі громадян в управління суспільними справами. Офіційну доктрину замінюють утилітарні уявлення, в соціальній структурі переважає середній клас, еліти мають відкритий характер.

Франція:

Дослідження проблем типології політичних режимів, легітимності, партійно-політичної інфраструктури.

М. Дюверже: питання держави і державотворення, особливе місце держави серед інших соціально-політичних організацій. Дослідження держави-нації. Вивчення партій – визначення місця, порівняння партійного режиму і режиму без партій (тоталітарний). Порівняння виборчих систем (мажоритарна – антидемократична)

Крозье: аналізує механізми функціонування організаційних структур і культурно-національні особливості французького суспільства, дав тлумачення бюрократії, а також управлінської кризи. Теорія реформування суспільства: акцент на людських соціальних аспектах розвитку суспільства і обґрунтовує необхідність нового підходу до використання людських ресурсів через “обережну” стратегію “навчання” індивідів новою поведінкою і новим моделям їх взаємовідносин в соціальному просторі.

Арон: Індустріальне суспільство – переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Капіталістичному типу економіки притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на наймачів — власників засобів виробництва і найманих робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному типу індустріального суспільства— чистому капіталізму. Реальний капіталізм за низкою ознак ніби наближається до соціалізму. Із соціалізмом його зближує характер власності, використання прибутку, розподіл тощо. Щодо власності, схожість Арон бачить в існуванні на Заході «колективної власності», що виникає в результаті націоналізації деяких галузей промисловості після Другої світової війни. Прибуток — категорія, притаманна будь-якому індустріальному суспільству. Близькість принципів розподілу в тому, що і в плановому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є різна заробітна плата. Зближує капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві належать до категорії індустріальних суспільств.

Німеччина:

Політична система, проблеми функціонування громадянського суспільства, правова держава

Майер: у порівняльній політології є можливість отримати теорії середнього рівня (про владу, політичну систему, політичні процеси, політичне лідерство, політичну культуру). Праця: „Порівняльне дослідження – методологічний огляд”

Дарендорф: демократія – уряд, який обирає і зміщає народ, необхідність громадського контролю над державою. Досліджує проблеми демократизації суспільства. – активна і пасивна громадськість. Порівняння тоталітаризму із демократією, яка містить два великі політичні угруповання: консервативне (захищає бюрократичну систему) і прогресивне (орієнтоване на реформістсько-ліберальний курс).

Дата добавления: 2015-05-07