Формування теорії парламентаризму, концепції здійснення державної влади. Сучасні теорії народного представництва

Практичне використання досвіду зарубіжних держав у процесі державотворення в Україні.

Парламент - представницький орган законодавчої влади держави, є виборним і клегіальним за своєю внутрішньою структурою та принципами діяльності органом держави, чим відрізняється від уряду, який є колегіальним органом, але не формується шляхом виборів, і глави держави -президента, який обирається, але одноособовим органом. Парламенти є загальнонац колегіальними представницькими органами держ влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) і, на відміну від інших загальнонац колегіальних представницьких органів - так званих установчих зборів (конст конвентів, асамблей), - діють на постійній основі. Парламенти - арени для узгодж соц інтересів, розв”язання наявних суперечностей у сусп-ві. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їхніх суб'єктів. П. - представницький орган не тільки тому, що виборний, а й тому, що діє на принципах колегіальності. Політ, представництво через П. ще в кін. 18 ст. набуло назви «народного представництва», оскільки способом його забезпечення були прямі й формально загальні вибори представників, а також - через загальнонаціональний (або вільний) мандат цих представників. У деяких країнах термін «народне представництво» набув офіц. значення. Так, у Великій Британії закони про парлам. вибори названі «законами про народне представництво». Нерідко П. у політ, і наук, колах називають «органом народного представництва». Виборне політ, представництво через П. пов'язане насамперед не з функціонуванням цього органу, а з діяльністю депутатів. Тому представницький характер П. є опосередкованим, у його основу покладено мандати депутатів. Визначаючи П. як представницький орган держ. влади, необхідно застерегти щодо вживання терміна «представницька влада».

Парламентаризм - система представн. органів влади, за якої чітко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і в якій вирішальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. орган влади.

П. - широке за змістом поняття, яке охоплює і форму організації держ. влади, і конкретний спосіб управління д-вою, і механізм взаємодії парламенту з інститутами викон. і судової влад, і систему взаємодії д-ви і сусп-ва. П. - історично зумовлений наслідок су-спільно-політ. розвитку, породжений формуванням і становленням державності. Його передісторією можна вважати створення в Афінах Солоном 594 р. до н. е. представн. колегіального органу - ради чотирьохсот. Термін «парламентаризм» сягає епохи феодалізму, коли виникли станово-представн. установи (10 ст. - ісланд. альтинг, 12 ст. - Ісп. кортеси, 13 ст. - парламент в Англії, 14 ст. - генеральні штати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж. революцій 14-18 ст. В основі теор. обгрунтування П. лежать принципи поділу влади, визнання провідної ролі законодавчої влади в д-вІ (Дж. Локк), суверенітету парламенту (Е. Берк), запровадження загального виборчого права, на основі якого формується парлам. демократія (І. Бентам). Теорія П. набула розвитку в поглядах Дж. Мілля, Т. Джефферсона, Дж. Медісона, Ж.-Ж. Рус-со, Ш. монтеск'є та Ін. У 18 ст. у Великій Британії відбувався процес становлення П. в сучас. розумінні. Наприкінці 18 і в 19 ст. на принципах П. відбувалась державно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Конкретні форми П. визначались національно-істор. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи іншій формі властивий кожній дем. країні. У другій пол. 20 ст. спостерігається тенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його повноважень за рахунок парламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забезпечення якісного, оперативного і профес. управління держ. справами, посилення викон. влади.

Вищезазначений перерозподіл владних повноважень зумовлений певними соціально-політ. інтересами. Проявом цього є взаємовідносини гілок влади в Україні та інших країнах СНД. П. сьогодні - це реальна арена протистояння, зіткнення суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечностей, досягненні консенсусу, використання партіями трибуни парламенту для активної пропаганді своїх програм, здійснення ідеол. вплив; на населення, дем. боротьби за владу.

36.Структура і організація, зміст, компетенції та головні напрями діяльності
представницьких органів.

Представницькі органи - колегіальні, постійно або періодично діючі виборні органи держ. влади або місц. самоврядування, наділені нормовстановлюючими, фін. та контрольними повноваженнями з певною сферою юрисдикції. іноді називаються представницькими установами. Сукупність вказаних вище ознак дозволяє відрізняти П. о. від інших органів у д-ві. Наприклад, уряд є колегіальним органом з деякими ознаками, тотожними з ознаками П. о., але не є П. о., оскільки не має найважливішої якості останнього - виборності, в основі якої знаходиться волевиявлення електорату. Невиборні палати (спадкові або призначувані) також не мають представницького характеру з тієї самої причини. Виборність утворює для П. о. незалежний статус, який нерідко обмежується правовими нормами та існуючим механізмом парт, контролю. Колегіальність - орг. форма П. о. і водночас метод його діяльності. Колегіальність впливає на якість рішень, які приймаються органом. Постійна або періодична діяльність П. о. характерна для усіх П. о. Вони обираються на встановлений законом термін, після закінчення якого відбуваються часткове або повне оновлення штату органу, для того щоб П. о. відображав змінювані з часом бажання, прагнення, волю виборчого корпусу. Так, для центральних П. о. (парламентів) найрозповсюдженішим у світі терміном повноважень є 4-5 років. Повноваження центральних П. о. встановлюються конституціями д-в, а місцевих П. о. - органічним або звичайним законодавством, або ж, іноді, конституціями - у д-вах із сильною автономією (Італія, Іспанія). Виборні дорадчі органи не мають якості представництва, тому що не мають власних владних повноважень. Кожний П. о. розповсюджує дію своїх повноважень на певну територію. За цією ознакою вони поділяються на центральні та місцеві. Нормат. акти центральних П. о. мають владну юрид. силу на всій території країни, а місцевих П. о. - лише на певній частині території. Місцеві П. о. поділяються на власне місцеві (муніципальні) та регіональні, які виступають або як вищестоящі стосовно перших, або такими, які представляють спільні інтереси розташованих на території відповідного регіону (району, області тощо) місцевих колективів. Так, в Україні на рівні регіонів утворюються районні та обл. ради - органи місц. самоврядування, що представляють спільні інтереси тер. громад сіл, селищ та міст. Регіональні П. о. охоплюють своєю компетенцією більш широку територію, яка включає кілька місцевих П. о. Іноді можуть утворюватися внутрішньо-муніципальні П. о., юрисдикція яких обмежується невеликою територією в межах певного населеного пункту. В Україні такими П. о. є органи самоорганізації населення - будинкові, вуличні, квартальні комітети та інші органи, які створюються за ініціативою жителів і з дозволу місц. рад. За ступенем підпорядкованості П. о. поділяються на вищі та місцеві. Вищими й водночас центральними П. о. є парламенти; місцеві П. о. мають різні назви залежно від істор. традицій, рівня місц. управління, компетенції та інших обставин. Парламенти можуть бути однопалатними та двопалатними. Місцеві П. о. переважно однопалатні.

Дата добавления: 2015-05-07