Місто як особливий простір. Жанрова характеристика (фабльо, тваринний, алегоричний епос)

Поезія вагантів та голіардів. Основні представники та жанри. Теми та образи.

Ваганти..голіарди. Суть одна – бродячий музикант, актор. «Бродячі люди» у Середні століття (XI-XIV століття) у Західній Європі, здатні до творчості і до виконання пісень або, рідше, прозових творів. У широкому вжитку слова в поняття вагантів увійдуть такі соціально різнорідні і невизначені групи, як французькі жонглери, німецькі шпільмани, англійські менестрелі і т. д. Проте зазвичай слово вагант вживається в більш вузькому сенсі для позначення бродячих поетів, які користувалися в своїй творчості виключно, або в усякому разі переважно, латинською мовою - міжнародною прошарковою мовою духовенства. Основним жанром літератури вагантів була поезія латинською мовою.Теми поезії вагантів різноманітні. У ній представлено як релігійний напрямок - духовні пісні, так і світську: вони писали про студентське життя, науці, любові, про соціальний устрій суспільства, обурюючись його несправедливістю, складали сатири на духовних і світських володарів.Першими вагантами і були клірики, що жили поза свого приходу або взагалі не займатися певною церковної посади; з часом вагант стали поповнюватися шкільними студентськими товариствами, переходили з одного університету до іншого. Лише пізніше - вже в епоху ослаблення власне поезії вагантів - в цю групу починають вливатися представники інших прошарків, зокрема, міського. Вплив античної поезії позначається не тільки в міфологічних аксесуарах (Венера, амур, Купідони, іноді навіть німфи і сатири), якими ваганти любили прикрашати свої твори, і в іменах дійових осіб (Флора, Філліда і т. п.), але і в концепції любові і образі коханої, зовсім позбавлених настільки типових для куртуазною лірики ремінісценцій феодальних відносин (куртуазні служіння дамі) і пройнятих чисто земної радістю плотського насолоди; характерно, що опис голого тіла (цікава мотивування в одній з пісень - підглянуті купання) більш властиве вагантской поезії, ніж ліриці трубадурів і мінезингерів. Творчість В. анонімно, однак все-таки відомі деякі автори: Готьє з Лілля - він же Вальтер Шатільонскій (друга половина XII ст.); Примас Орлеанський (поч. XII ст.); Німецький В., відомий під своїм прізвиськом «Архіпііти» (друга половина XII ст.), та ін.

Фабльо́ (від лат. fabella – невелике оповідання) – старофранцузький жанр оповідання у віршах. Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження. Саме особлива гумористичність й фривольність відрізняє фабліо від інших споріднених жанрів СВ літератури. Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували в народів світу. Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. До «Роману про Лиса» входить близько ЗО епізодів, в яких у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична та сатирична картина феодальної дійсності. Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у розпачі. Більш значною за змістом є друга частина, написана через 40 років ученим городянином Жаном де Меном. Він продовжив любовну сюжетну лінію першої частини, але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Жан де Мен висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться до поведінки жінок, вважає їх легковажними (що взагалі характерно для бюргерської літератури). Але головним у цій частині є те, що автор ставить ряд питань соціального, філософського й морально-етичного плану. За допомогою образів Розуму і Природи він виражає своє ставлення до людей, природи, суспільства.

Дата добавления: 2015-05-07