Квартира

Еволюція місцеперебування в просторі очікування та одержання повідомлень проходить кілька фаз. Крім будинку і житла – це квартира, для антропологічної характеристики якої П. Слотердайк використовує стародавній латинський термін «інсула» – так називалося житло в багатоповерховому будинку в Стародавньому Римі. П. Валері в 20-ті рр. ХХ ст. писав про синтез архітектури і музики, який він назвав включеністю у твір. На противагу кантівської естетики піднесеного, що охоплює природу, П. Валері писав про світ творів мистецтва, що створює для людини навколишнє середовище, яке одночасно поневолює її. Не тільки демонічна музика, але й архітектура та дизайн, звичайна обстановка прив'язували до себе і поневолювали людину. Так стало можна говорити про квартиру як інсталяцію, яка є естетичною експлікацією будинку як найдавнішої антропотехніки. Така експлікація виявилася продуктивною, оскільки в ХХ ст. внутрішня архітектура обмежувала життєвий простір індивіда і колективу. Дизайн квартири, обстановка, кухня, освітлення, опалення, очищення повітря, води відкрили широкий фронт наступу на мікросвіт людини. Сьогодні процвітає індустрія інтер'єру. Спрямована на задоволення індивідуалізму, вона тим не менш відроджує страхітливий колективізм, бо пропонує серійний комфорт. Якщо раніше житло визначало індивідуальність людини, то сучасний дизайн стирає її.

І. Кабаков справив великий фурор своєю інсталяцією «Туалет». Це споруда, зовні має форму туалету, а зсередини обставлена як квартира. Що ж хотів сказати художник? Навряд чи це натяк на якісь таємні фізіологічні прояви життя або інші секрети буржуазного світу. І. Кабаков згадував, що його дитинство пройшло в такій квартирі. Його мати працювала прибиральницею в інтернаті, що спеціалізувалося на художній освіті, щоб мати можливість навчати там сина. Але замість квартири їм запропонували нефункціонуючий дитячий туалет, де й пройшло дитинство художника. Б. Гройс інтерпретував інсталяцію І. Кабакова як протест проти комуналок і одночасно проти общинної традиції. Туалет, перетворений в квартиру, – це суспільна стайня, хлів, де люди живуть, як тварини.

Сам І. Кабаков коментував свою інсталяцію як метафору мистецтва. Його «Туалет» натякає на те, що твір мистецтва зберігається в музеї або в приватному зібранні, відкритому для відвідувачів. Виставлені в приватному будинку об'єкти також можуть стати предметом огляду, якщо відвідувач знайомий з господарем і отримав від нього особисте запрошення. Відчуження повсякденного житла, розкрите в інсталяції І.Кабакова, полягає в тому, що воно в своїй нормальній формі є анти-виставка, яка функціонує як приватне зібрання. Завдяки інсталяції фільтруюча звичне від незвичного машина житла опинилася на сцені. Важливо, що відвідувач, який затишно відчуває себе в музеї, тут відчуває стрес, тому що бачить те, що повинно залишатися невидимим. Коли людина входить у власну оселю, вона не відчуває ніякого стресу, якщо все стоїть на своїх місцях. Інша справа – входити в чуже житло. Сільський житель не соромлячись заходить в будинок сусіда, але і в селі не прийнято сідати за стіл, якщо застаєш господарів за їжею. Для сучасного городянина є щось важке у відвідуванні чужого житла. Особливо незручно і навіть соромно відчуваєш себе в гостях у малознайомих людей, квартира яких сприймається як об'єкт, порівнюваний зі своєю квартирою. Насправді це змішання житла та музею відбувається вже давно, з тих пір як житло стало показувати статус власника, який демонструє свою велич тим, що будує чудовий палац і відкриває його для всіх. Той, кому не пощастило і хто змушений жити в туалеті, задовольняється просто житлом. Змішання житла з музеєм піднімає проблему відвідування: чи не стає і мешканець предметом споглядання? У всякому разі відомі телепрограми «Вікна» і «За склом» наштовхують на таку думку. Отже, відмінність музею від квартири полягає в тому, що в музеї виставляються неординарні, піднесені об'єкти, а житло, навпаки, – банк буденного, звичайного, звичного і повсякденного. Інсталяція І. Кабакова показує саме відмінність відвідувача і мешканця. Зіткнення ж із банальним завжди не тільки є важким, але і двояким.

Класичний тоталітаризм, за Б. Гройсом та І. Кабаковим, реалізувався в синтезі житла та громадського мистецтва. Політичний режим здійснює тотальну інсталяцію. Він створює колективне житло. І сьогодні цей житловий тоталітаризм продовжується у вигляді масової культури. Уся обстановка, як правило, збирається з серійних елементів. Ринок говорить одне – я дам тобі те, що ти хочеш, а робить інше – серійні меблі. І. Кабаков створив свою інсталяцію після еміграції з СРСР на знак протесту проти тоталітаризму, але найцікавіше, що коріння його мистецтва в тому, з чим він бореться.

Перетворення житла у колективну та індивідуальну імунну систему вперше чітко було зафіксовано Г. Башляром в його топологічній онтології. Житло – це насамперед просторова імунна система. Чотири стіни утворюють простір очікування, місце формування габітусу. Це сфера благополуччя, яка оберігає від впливу всього небезпечного і чужого. Такі охоронні функції, власне кажучи, не потребують обґрунтування. Вони оскаржуються лише в тому випадку, якщо імунні зони не апріорні.
Імунітет слід розуміти як соціальний факт, як критерій соціальної когерентності в процесі взаємодії між членами комуни. Як зазначають дослідники, сім'я, рід, громада, народ, пізніше місто, церква, партія є системами, наділеними високими вимогами солідарності, оперативним імунітетом, змушує дотримувати певні заходи безпеки. Той, хто йде з такої імунної системи розцінюється як зрадник. Здивування, викликане сучасною моделлю житла, полягає в тому, що вона прищеплює ізоляціонізм та індивідуалізм, задовольняє потреби спілкування флексибельного індивіда і його партнера. Вони не шукають імунної єдності з космосом, ні з суспільством, не орієнтуються на ідею народу, держави або класу. Звідси невдачі сучасних політиків, які намагаються створити колективи із зрадників колективу.

Які ж сьогодні вимоги до імунних якостей житла, що думають про це архітектори? Чи не є наші будинки матеріальними символами боротьби між інтересами ізоляціонізму і вимогою інтеграції? Цивілізаційний проект, орієнтований на свободу індивіда, маніфестував новий тип взаємодії імунітету і комунітету. Європейська культура характеризується діалектикою права і сили. Будинок та двір і з'єднують імунітет і комунітет. Цілісність суспільства забезпечувалася і гарантувалася владою. Можна сказати, що сфера будинку і була основою уявлень про право. Недарма недоторканність житла вважається одним з головних прав людини. Інститут глави дому завжди був основою всіх інших імунітетів, що регулюють міру вторгнення чужого в межі свого. Імунітет – це захисна влада на відміну від примусової. Серце приватного права становить просторове право. Сучасна людина хоче, але не може жити в комуні, навіть в райській. Імунітет – це інклюзивність, і ніяка універсалістська пропаганда не може це скасувати.

Таємницю сучасного житла з інформаційної точки зору розкрив М. Мак-Люєн. Сучасна людина не розцінює більше свій будинок як розширення свого тіла. Для неї і універсум вже не є творінням Бога. Тим більше вона не ототожнює свій будинок з космосом. Світовий порядок і спосіб життя розпалися. Будинок став місцем сну і засобом задоволення акосмічних потреб своїх мешканців. Він став анклавом безмірності у світі. Удосконалюються стіни, двері, замки як засіб інтеграції і захисту спокою. Будинок перестає бути машиною очікування і прийому гостей, він вже не опосередковує бажання внутрішньої захищеності і прагнення до підкорення зовнішнього простору. Квартира втілює єдність геометрії і життя, стає здійсненою утопією – позачасовою проекцією інтер'єру як буття-всередині. Житло проектується для забезпечення нічного спокою, а не для реалізації денних планів. Недарма наші квартири розташовані в «спальних районах».
Архітектори проектують і будують житло як місце відпочинку, спокою і сну. Головним приміщенням в сучасному житло стає спальня. Коли будинок перетворюється в ширму для мого тіла, шолом для моєї голови і затичку для моїх вух, він перестає бути медіумом зовнішнього. Саме так, знаходячи ізольоване житло, людина стає бездомною. Перебування в чотирьох стінах – це майже смертний сон, або стан анабіозу в ході подорожі в інший світ. Простір, обмежений стінами, стає маленьким. Він заглиблений у землю, як у єгипетських пірамідах, не прагне до неба, як у кафедральних соборах. Численні маленькі будиночки, спроектовані безіменними архітекторами, забезпечують нічний сон. У центрі маленького акосмічного будиночка розташоване ліжко – технічний засіб, гуманізуючий нічні години. Житло «в останній інстанції» визначається як місце сну. Якщо піраміда – це «кристал смерті», кафедральний собор – дерево життя, то квартира є акосмічною. У деяких місце сну може мінімізуватися до картонної коробки. Мова йде не про те, де переночувати, бо людина бажає раю, а не спальні. Людина спить з кимось, шукає усамітнення від когось або спокою від чогось. А світ не спить, бо він не має очей, які можна зімкнути...

Дата добавления: 2015-05-09